Раді Вас бачити!

П'ятдесяти восьмирічний колишній рок-музикант, Анґус О'Коннор останній рік працював вчителем музики у школі. Їх із Джейсоном група розпалася близько дванадцяти років тому, але Анґус відчайдушно намагався просунути на радіо свої демки, щоб йому дозволили записати сольний альбом, поки безрезультатно. Тож, він вирішив навчати молодь грати та співати безсмертні хіти, в надії виховати у них відмінний музичний смак. Він поправив сиві пасма, що вибилися з тугого темного хвоста на потилиці та вийшов з машини, відкривши багажник.

– Містере О'Конор, – усміхнулася невисока струнка жінка.

Ії звали Кімберлі Луїза Прескотт, вона була чарівною жінкою та директором школи, в якій працював Анґус.

– Доброго ранку, директорко Прескотт. Відмінно виглядаєте.

– Дякую, Анґусе.

Він усміхнувся і почав вивантажувати зі свого форда великі коробки.

– Чого навчите дітей сьогодні, містере О'Конор?

– Ударним, – усміхнувся він. – Мій друг Джейсон, ласкаво надав мені у користування свою колекцію.

Вони посміхнулися один до одного.

– Доброго ранку, синку! – посміхнулася Кімберлі хлопцеві, що проходив повз них.

– Ми бачилися вранці, – буркнув він.

– Привітайся з учителем.

– Здоров, – кинув він, не обертаючись.

– Браян трохи потайливий… – насупилась Кім. – Не тисніть на нього.

– Тиснути на п'ятнадцятирічних хлопчиків? – хитав головою Анґус. – Якої Ви про мене думки?

– Найвищої, Анґусе, – посміхнулася Кім. – Він втратив батька у дев’ять років, досі не може з цим впоратись.

– Я розумію. Співчуваю Вашій втраті.

– Дякую.

– Все буде добре.

– У вас є діти, Анґусе?

– Так ... дочка, – він опустив очі. – Але вона мене не любить.

– Помилуй Боже, Анґусе! Хіба можна так казати?!

– Це, на жаль, чиста правда, – сумно посміхнувся Анґус.

Пролунав дзвінок, Анґус, вивантажуючи всі коробки одна на одну, зачинив багажник форда. Кімберлі кинула на нього співчутливий погляд і вирушила до школи.

Телефон чоловіка заграв старенький хіт Bon Jovi. Дзвінки надходили ще з ночі, йому довелось вимкнути звук аж до ранку. Він геть забув перевірити, хто йому так відчайдушно надзвонював. Діставши телефон із кишені, Анґус нахмурився. Скайлер? А ця чого дзвонить? Аліменти він перерахував позавчора вночі. Може, не перевірила картку? Вона була підписана не інакше, як «Мати моєї дитини», він у неї напевно підписаний, як «Розчарування всього мого життя». Анґус прочистив горло і прийняв виклик.

– Так?

– Де тебе носить? – гаркнули з того кінця дроту.

– Я…

– Начхати! Питання риторичне, – жорстка, як завжди. – Анґусе… – Скайлер важко зітхнула, її голос зірвався, вона плакала.

– Скай?! – насторожився Анґус. – В чому справа? Хто тебе образив?

– Реджина ... померла, – не стрималась вона, заплакавши.

Серце Анґуса пішло в п'яти.

Перед розмитим поглядом з'явилися уривки спогадів. Вони на лузі, наприкінці травня, все зелене, Реджині два рочки, вона бігає, збираючи квіти, показує йому кожну і сміється. Анґус ловить її і підіймає вгору, підкидаючи, Реджина заливається сміхом. Обіймає його і каже: «татку, я тебе лю». А потім все потемніло.

– Як? – тільки видавив він.

– Її збила машина, – схлипнула Скайлер. – Того виродка вже затримали, він був п’яний, намагався втекти… – вона заплакала знову.

Гнів палав у його жилах, біль за втратою молодої дочки, що мала ще цілісіньке життя, яке не прожила через якогось вилупка, що сів того дня за кермо напідпитку. Анґус жбурнув телефон на асфальт і заревів. Йому хотілось кричати, хотілось трощити все довкола. Він штовхнув ногою коробки, ті розлетілися парковкою, він бив кулаком багажник власної машини, ревучи, як загнаний звір.

Два невисокі охоронці схопили його за руки.

– Все гаразд, містере О'Коннор?

– Ідіть до біса! – намагаючись вирватися кричав він. – Йдіть всі геть! – його губа затремтіла, по щетинистих щоках потекли сльози. – Моя дівчинка… моя мала… – він намагався вивільнитись із їх рук, але безсило повиснув на них, заплакавши.

Реджина

Помирати не страшно. Мабуть, тому, що я швидко померла. Занадто швидко, як мені здається. Це відчуття, поколювання, як перед будь-яким падінням, а потім все. Неначе ти раптово засинаєш. І жодних тобі флешбеків прожитого життя, жодних роздумів чи був ти хорошою людиною, жодних молитов і прагнення отримати пробачення Всевишнього наостанок, аби тільки не потрапити до червоного рогатого здоровила, що нагрів тобі ванну у котлі.

Коли все скінчилось, коли я відчула дивну легкість власного тіла, певний час ні про що не думала. Взагалі. Неначе забула про своїх рідних, про те, хто я, чи що робила, кого любила, до чого прагнула. Та вже за якийсь час, у моїй пам’яті поступово спливали один за одним останні спогади мого життя. Я говорила з Тео і думала про нього, коли все сталося.

Я мала вийти за нього, хоч він і не встиг освідчитись, я уже дала свою згоду і дала б її безліч разів, якби це допомогло нам таки опинитись разом біля тої бісової весільної арки. Мені так кортіло вийти за Тео, бо він був моєю улюбленою людиною. Я хотіла прожити із ним все життя. Так, звучить дуже пафосно від двадцятирічки, але так я відчуваю. І впевнена, що якби не померла – ми б і постаріли разом. Бо я відчуваю, що ми призначені одне одному. Принаймні були. Тепер, Тео треба знайти інше призначення. Я раптом замислилась, як все це вплине на нього. Як швидко він знайде сили жити далі? Хотілося, щоб Тео жив далі та не тужив за мною, але якби ситуація змінилась на протилежну, я не певна, що змогла б оговтатись швидко, чи…взагалі.

Наші стосунки стали чи не єдиним хорошим у наших життях. Ми діти невдалих шлюбів. Мої батьки не любили одне одного, розлучились ще як я була мала. Тоді сходились, зі скандалом розходились і це відбувалось безліч разів. Щоразу як вони знову починали стосунки – вони весь час сварились. Спершу через якусь маячню, тоді вже через щось серйозніше, як от чергова зрада когось із них. Словом, щоразу як я згадую ті сварки, бійки і биття посуду – мені хочеться тікати якнайдалі. Ні, тато не бив маму, хіба міг відштовхнути від себе. Вона била його, руками, ногами, предметами побуту, як от скалка, ложка, сковорідка. Одного разу вона зламала йому об голову дерев’яну дощечку. Дивитись на це було неможливо. Я хотіла кричати від того наскільки це тиснуло на мене. Їхнє невміння говорити та постійні сутички виховали у мені сталу ненависть до будь-яких видів насильства.

Я не хотіла цього для себе ніколи й вчилась контролювати власний гнів, попри запальний характер, що отримала від обох батьків. Коли вони нарешті розлучились остаточно, мені було років десять, я видихнула з полегшенням і припинила спілкуватись із батьком. Думаю, моя смерть не змінить нічого у його житті і мені, направду, було начхати на його почуття. У Тео все не набагато краще, хоча його батько брав участь у його житті, попри завершення стосунків із його матір’ю. Моніку мені завжди було шкода, вона зіткнулась із дуже неприємним і болісним етапом власного життя. Я дуже хотіла познайомитись із нею, та, на жаль, не встигла.

Хочете знати, як я познайомилася з Тео? Я чекала на подругу біля одного кафе, було близько сьомої вечора, я була у кастомній куртці М-65, яку мені віддав мій хрещений Джейсон. Я колись сама розмалювала її фарбами для тканини. На дворі стояв квітень, але було достобіса холодно. Я натягла рукави по самі кісточки, так замерзла. Трусилась від холоду, чекаючи на подругу, яка запізнювалась і помітила Тео. Він стояв за три кроки від мене, витріщаючись у свій безглуздий телефон. Ще тоді хлопець здався мені симпатичним, але я ще не встигла випити, щоб підкотити до нього. Праворуч від мене, під самою стіною стояв молодий чоловік, такий худенький і взагалі невиразний. Одяг на ньому висів, риси обличчя здавались мені розмитими, тільки великі круглі очі яскраво-зеленого кольору, мов два ліхтарі сяяли на блідому невиразному лиці. Це все, що запам'яталось. Я пройшла трохи вперед, щоб розім'яти ноги, а потім почула гучний скрегіт. Пил здійнявся над асфальтом, змусивши мене закашлятись.

Не знаю, як я змусила себе обернутись. Не знаю, як мене не вирвало після цього. Але коли я поглянула на те місце, де стояв той невиразний хлопчина – величезна частина балкона, що лише мить тому висіла на своєму місці, лежала грудою на асфальті. Тео і я витріщалися на жахливу калюжу крові, що розтікалася по асфальту, таку темну, майже чорну. Я нічого не могла сказати. Навіть на ногах встояти не могла, просто впала прямо там, на коліна і вирячилася на асфальт, поки чиїсь руки не торкнулись моїх плечей, щоб відвести до карети швидкої, де мене вкрили пледом і ставили дурнуваті питання, світячи ліхтариком прямо в очі.

Тоді я злякалась того, наскільки раптовою може бути смерть. Наскільки вона може бути незаслуженою, і як може вплинути на життя інших. Навпроти мене, на парапеті сидів Тео він глянув на мене і закурив. Чомусь я тоді замислилась, чого йому не дали ковдри як мені. Хіба так шкода? Навіть думала віддати свою, бо мені раптово вже було ні холодно ні жарко, мені було ніяк. Ми якийсь час мовчки дивились одне на одного, а потім він підійшов і тихо спитав, як самопочуття, а я у відповідь розплакалася. От і все. Жодної романтичної історії, жодних знаків уваги чи кохання з першого погляду. Це було співчуття, ми просто зійшлися на повному розумінні тієї самої ситуації. Зійшлися на тому жаху, який протягом року снився нам ночами. А тоді, з часом, на тому розумінні і народилась взаємна турбота і щире кохання.

Коли я остаточно прийшла до тями – почула весь шум, що оточував мене. Я вже була не на дорозі, тепер я бродила білосніжними коридорами лікарні, всі пробігали повз мене. Люди носилися зі своїми каталками, наче не чули й не бачили. Неначе мене не існувало.

– Вітаю, – роздався приємний чоловічий голос.

Я обернулася. За мною стояв молодий хлопець, одягнений у білу шкіряну куртку та світлі джинси. Вигляд у нього був, як у моделі, я подумки зазначила, що йому б трохи засмаги, на зміну цієї блідо-молочної шкіри, і це личко з ідеальними рисами прикрасило б обкладинку модного журналу.

Він зніяковіло посміхнувся, чарівні ямочки засяяли на його щоках.

–  Мені приємно, – відповів він. – Тільки якого журналу?

Я завмерла, схоже тепер моя черга ніяковіти, добре, що я хоч не подумала, що він сексуальний абощо... О, Боже…Він же чує думки!

– Ти ... читаєш думки?

Він усміхнувся.

– Іноді. Мене звуть Міхаель.

– Реджина.

– Я знаю, – кивнув він, всміхаючись.

– Чому ці люди мене не бачать?

– Ти ж знаєш відповідь, чи не так?

Він тепло мені посміхнувся. Я кивнула.

– То була машина, так?

З його погляду струменіло щире співчуття.

– Мені дуже шкода.

Я кивнула. Тоді зрозуміло. Він янгол…Адже, так?

– Саме так, Реджино,– відповів на мої думки він. – І я супроводжуватиму тебе.

– То, я потрапила до Раю?

Він усміхнувся.

– Формально ще ні. Втім, скоро я тебе доставлю туди.

– Фух, а я все життя думала, що печиво, яке я стирила зі столу місис Хендрікс, о шостому класі мені не пробачать…

– Це не найбільший гріх, Реджино, але ти краще про це не згадуй, – всміхнувся Міхаель.

Вона кивнула.

– Дай мені руку, – попросив Міхаель.

Мої пальці зустріли теплу гладеньку, майже невагому долоню. Ідеальний палець з короткими рівними нігтями, провів дугу моїми кісточками. За його спиною розкрилися білі крила. Їх сяйво різонуло мене по очах, неначе я дивилась на сніг у сонячну погоду.

– Тримайся за мене, – сказав він, м'яко мене обіймаючи.

Я торкнулася його плеча, і ми злетіли.

Тео

Я не знав, що робити. Було так дико сидіти в порожній квартирі, дивитись на речі Реджини, складені на стільці, на її гребінець у ванній, полицю з косметикою, яку вона відвоювала у мене, коли я надумав забити її під свої предмети гігієни. Дико було знаходитись у цій квартирі, знаючи, що її більше немає тому, що вона була всюди.

Редж була у кожному предметі тут, бо вона або обирала його при купівлі, або обставляла на свій розсуд. А тепер все це перетворилось на купу порожнього майна, бо без неї це більше не мало сенсу. Я й досі бачу її іноді. Біля шафи: вона довго підбирає, що одягти. Біля плити: вона готує черговий сніданок, що вкрився знизу чорною кіркою. На ліжку: вона солодко спить, загорнута в моє худі. У ванні, коли вона роздмухує піну з мильних бульбашок.

Я дивився на той чортовий гачок, який зламав, коли зірвав з нього пальто. Тоді я ще не знав, що вона вмирає. Тоді я ще розмовляв із нею. Чув її голос. Неначе цей бісів гачок тримав у собі пам’ять останнього її речення. А ця безглузда каблучка? На біса вона мені тепер? Навіщо мені все інше?

Я не пам'ятаю, з якого моменту почав пити. Я взагалі не прихильник алкоголю, його в моїй сім’ї не вживали. Чому і коли я взявся за пляшку уже було важко сказати. Я ненавиджу похорони, під час всієї цієї процесії, довгих і одноманітних співчуттів, чужих сліз – мене каламутить. Ненавиджу ці сповнені жалю погляди, перешіптування, спогади про неї, про те, якою вона була ще молодою. Так, вона була. І її більше немає.

Мені було гидко чути чиїсь співчуття, гидко бачити людей, які не були в її житті, але продовжують торохтіти про те, якою чудовою була Реджина. Хто ви такі? Що ви про неї знаєте? Ви ніхто і були ніким для неї. А знали б її хоч приблизно як я, ні за що б не приносили чортові іриси, що викликали у неї спогад про похорон двоюрідної тітки, яку вона любила як рідну бабусю. Не обрядили б її в жовту сукню, вона терпіти не могла жовтий, весь час говорила, що в ньому вона виглядає хворобливою. Вона б не дозволила зробити поховання, бо моя Реджина була противником такого отруєння здорового ґрунту.

Вони посміли припертися сюди, щоб показати, як добре її знали? Моя злість не могла зрівнятися ні з чим, коли я побачив її батька, цього… цього виродка. Він, уявіть собі, ридав, заливаючись сльозами, неначе вона була сяйвом його очей, неначе з її смертю він втратив серце, як його втратив я. Все бурмотів щось, про «мою дівчинку», а де він був? Де був цей "батько року" все її життя? Я, правду кажучи, і не згадаю, чи дзвонив він їй бодай раз при мені. Реджина могла не бачити його роками, при тому, що вони жили в одному місті. І він буде стояти тут, на її могилі, і заливати, що любив її?

Я не пам'ятаю, як вчепився у комір його сорочки, чи, як почав бити його обличчя. Але, що я точно пригадую, як ненавидів священника, який увесь час мені розповідав, що Реджина не схвалила б такої поведінки на похороні. На своєму похороні. Вона нічого вже не схвалить, бо вона померла. Як же мене дістали, ці, тупоголові виродки, що вірять у краще місце, притулок для чистих душ, в якому всі житимуть вічно, кататимуться на пегасах в обіймах херувимів і гратимуть на арфах попід хмарами.

Як вони дістали зі своїми добрими намірами, своїм співчуттям і довбаними ірисами, якими обклали її жовту сукню, перш ніж закрити труну. Вони не знають, що б їй сподобалось. Вони не знають, як би вона відреагувала на їх сльози, їх чорний одяг і всі ці однотипні прощальні промови із риданнями у паузах, замість розділових знаків. Я зневажаю їх. Зневажаю їх усіх, за те, що вона почувала себе, разом із усіма ними – самотньою. І зневажаю себе, як нікого на всьому світі, просто тому, що я не був тоді поруч, що не зупинив її, від автомобіля, що наближається. Що не знайшов і не вибив все лайно з того п’яного виродка, що сів тоді за кермо. Але її не поверне ані мій жаль, ані  моя злість, ні почуття провини.

І тепер я лишився сам. У цій безтолковій квартирі, яку мені подарував батько, але яка ніколи не сприймалась як моя, бо вона була нашою з Редж.  Все, що робило це місце нашим домом – зникло назавжди. Пішло разом із нею. І я сиджу тепер тут, у, здавалось би своїй квартирі, і почуваюсь злодієм, що вдерся у вікно чужого помешкання. І ні їхні «мені дуже шкода», ні доброзичливі поплескування по плечах, ні їхні, нехай навіть, щирі сльози ніколи не зможуть вгамувати мій біль. Бо, хоч всі запевняють, що колись стане легше, мені з кожним днем стає все темніше і темніше, неначе сонце вмерло, а я, якогось біса, досі живий.

Повернувшись з похорону, я відімкнув телефони, я замкнув усі двері та зашторив вікна. Не хотів нічого, навіть важко падаючи на ліжко, відчуваючи повне безсилля – я не хотів спати. Я знав, що вона мені насниться, а тоді я знову прокинуся в сльозах, зариваючись головою в подушку, що досі пахне її волоссям.

День змінював інший, через зашторені вікна і відсутність годинника в будинку, я не знав, котра година, який сьогодні день і скільки я так просидів, потопаючи в сигаретному димі, з жахом розуміючи, що пачка жовтого Кемел незабаром видасть мені останню цигарку, і доведеться покинути свою темну оселю, щоб запастися новою.

Батьки намагались мене розговорити. Вони певний час намагались додзвонитись, а тоді приїхали, стукали у двері, викликали майстра, щоб зламав мій замок. Намагались відтягти мене до машини, щоб я жив із ними. Це ж треба, заради такого батько навіть залишив свого хлопця і перебрався до мами в будинок. Та я втік уже на наступний день і знову зачинив всі двері, вікна, і себе самого.

З часом повітря мені стало мало і я відчинив двері балкона, відчуваючи, як від потоку ранкової прохолоди, що вкрила розпашіле обличчя, у скронях запульсувало. Моя квартира знаходилась на тринадцятому поверсі багатоповерхівки. Дивно, як давно доля підкидала мені цілком слушне рішення, а я, як йолоп відштовхував його. Я не бачу себе без неї та й бачити не хочу. Відповідь очевидна, хіба ні?

______________________________________________________________________________________

Любий читачу! Все, що описано у творі є повністю продуктом фантазії автора в межах сюжету. Закликаю: якщо є відчуття, що життя втратило сенс, прошу Вас – зверніться по допомогу, сенс життя у самому житті, темрява завжди відступає перед світлом, знайдіть у собі сили рухатись далі. Тео в жодному випадку – не є прикладом до наслідування. Обіймаю Вас і бажаю завжди знаходити силу рухатись далі. Ваша, Кайла Броді-Тернер♥️