Раді Вас бачити!

Сяйво сліпило мене, я втислася обличчям у шию Тео і раптово усвідомила, що не відчуваю дотиків, ароматів і простору в цілому. Ніби я втратила одразу всі сенсорні органи чуття. Я усвідомлювала, що існую, однак не розуміла ні де я, ні ким є. Довкола не було нічого і водночас було все. 

Це відбувалось певний час, хоч я так і не змогла зрозуміти як довго. Поступово, мене почали оточувати звуки, що ставали гучнішими, сяйво поволі розсіювалось, змушуючи мої очі звикати, аромати диму і троянд знову заполонили носа. Я відчувала тепло шкіри Тео, неначе ми досі живі. Я пригадала де ми та що бачила певний час тому. Я не ризикувала оглядати підлогу, всіяну тілами чи, радше, останками.

– О, улюбленому синочку зробили боляче, аж ось і татко, еге ж? – гаркнув Люцифер.

– Люцифере, – пролунав голос такий чистий і прекрасний, що я, здавалось, втратила землю під ногами. Все моє тіло затремтіло, неначе я змерзла, а тоді різко розслабилось і хитнулось вперед.

Невагомі ніжні руки підхопили мене. Сяйво перед очима замерехтіло, відступаючи перед високим чоловіком, якого я не мала слів, щоб описати. Він мав розумні сяйливі очі, такі проникливі та глибокі, що моїм тілом знову сипнули мурахи. Мені хотілось плакати, хотілось обійняти його і подякувати. Я почувалась такою винною, хоч і не розуміла чому. Неначе все, що сталось, все, що змусило його покинути справи та прийти сюди, все це через мене. Я змусила його це зробити та от він тут.

Я усвідомлювала, що переді мною сам Бог, але так до кінця і не могла змиритись із виром почуттів, що захопили мене.

– Все гаразд, Реджино, – заспокоїв мене він. – Немає потреби для хвилювання. Ти ні в чому не винна і не мала бачити всього цього.

Він мав рацію. Я не винна в цьому. Але чому я почувалась інакше?

– Бо думаєш, що все це наслідок твого рішення тут залишитися. Але ця битва сталася б і без твоєї тут присутності. Це було справою часу.

– Це якийсь жарт? – пирхнув Люцифер. – Ти просто сидів на хмарині, попиваючи перетворене із водиці винце і чекав, коли твої неслухняні дітлахи почнуть відривати одне одному голови, бо так мало статися?

– Батьку… – прохрипів Міхаель.

– Нічого йому не скажеш? – обурився Люцифер.

– Ти перейшов межу, Міхаелю, – суворим тоном сказав йому Бог.

– Оце й усе? – здійняв брову Люцифер. – Мене вигнали з Небес за відмову схилити голову перед смертними. А його, після стількох убивств просто пожурили? Постав його хоча б в куток, не розчаровуй мене ще більше!

Бог наблизився до скривавленого Міхаеля, що продовжував стояти на колінах поруч з Люцифером. Він торкнувся його плеча кінчиками пальців. Міхаель підняв на нього очі.

– Пробач мені, батьку.

Люцифер пирхнув, відійшовши вбік.

Ізуель здійняла підборіддя, вийшовши вперед. Босі ноги ледь чутно опускались на паркет при її кроках.

– Чого ти тут? – спитала вона, я охнула, як вона може так звертатись до Бога? В її тоні не було ні краплі поваги, до того ж вона не ховала мечі, полум’я здригалося від руху Господа, та не згасало у його присутності, неначе її зброя володіла тією ж сміливістю, чи радше назвати це легковажністю?

– Чого раптом явився? – продовжувала Ізуель. – Ти ж тримався осторонь стільки часу.

– Бо я мусив, явитися, – ледь помітно кивнув він. – Радий, що ти знайшла своє місце.

– Своє місце? – обурилась вона. – Це жарт?

– Твоя вогненна зброя, Ізуель, – кивнув на мечі він. – Небесне сяйво, як і полумʼя Інферни, кориться тільки тому, кого визнало гідним своєї сили. Тож, вони, як поборники справедливості, ніколи не завдадуть шкоди своєму обранцю.

– Обранцю? – вона поглянула на меч із блакитним полум’ям.

– Обранець у такої сили завжди один. Меч Предводителя був викуваний у сяйві зірки, що має твоє ім’я. З того самого зоряного пилу було створено і тебе. Ось чому твій меч не слухав Міхаеля повною мірою. Та зброя була створена не для нього.

– Але ж він теж Предводитель.

– Він – Захисник. І його меч було викувано із першого сонця, що освітило мій шлях до цього Всесвіту і зберегло мої сили. Коли воно згасло, я створив і першого захисника нового світу із тих променів. Тож зброя Міхаеля – належить йому по праву і слухатиме лише його, бо є відображенням його сутності і її продовженням. Предводитель – це не лише посада у війську, Ізуель. Це – призначення. Ти – Предводителька, і будеш нею завжди. І немає значення де ти, адже важливою є виключно твоя суть. А вона незмінна, які б рішення ти не приймала. Пройшовши всі ці випробування, ти усвідомила хто ти є.

– Я не вірю в те, що чую! – хитала головою вона. – То ти усунув мене, щоб я пройшла випробування і пізнала себе?

– Я не усував тебе, Ізуель.

– Не треба цього! – крикнула вона, полум’я обох мечів небезпечно блиснуло. – Мене вигнали з Небес, як тільки Люцифер викрав мене! Бо такі твої закони!

– Нехай так, – спокійно погодився він. – Втім зараз ти саме там, де маєш бути.

– То нащо було тримати мене у війську? – гнівалась Ізуель. – Чого було не вигнати одразу? Для чого піддавати мене тортурам?

– Ти мала прийти до цього сама. Твоя сила загартована в бою, Ізуель. І свій ти виграла, хай ти не згодна зі мною, та одного разу усвідомиш істину.

– Місце Кітаеля теж на цьому брудному паркеті? – саркастично кинула вона. – Чи ти планував для нього іншої долі, а він просто зійшов із наміченого тобою шляху?

– Смерть Кітаеля завчасна і доволі прикра.

– Доволі прикра? – пирхнула вона. – Це все, що ти скажеш?

– На жаль, я прийшов запізно.

– Поверни його! – вимогливо сказала вона.

– Пробач, але це не в моїй компетенції, – опустив голову він.

– Не у твоїй? Ти ж Всевишній! Сам сказав, що його смерть передчасна!

– Я не здатен воскрешати, Ізуель, – хитнув головою він. – Це порушує порядок.

– Порушує порядок! – Люцифер реготнув. – Цікаво ж в тебе виходить! Коли смертні забирають життя одне в одного у своїх дурнуватих війнах за ілюзію свободи – це чомусь твоїх порядків не порушує! – він зробив крок, примруживши золоті очі, – Коли мої брати вбивають занепалих янголів чи демонів – порядок знову ж таки, не страждає! – він обвів залу руками, – Коли ти сам, мій любий батечку, руйнуєш землю повенями, пожежами чи падінням метеоритів, бо тебе, бачте, розгнівали – все в межах встановленого тобою порядку. Чи не здається це тобі несправедливим? – він поглянув на Ізуель. – Люба, може дозволиш батьку потримати свою Інферну? Щось мені підказує, що вона його не слухатиме.

Ізуель кинула глузливу посмішку Богу.

Раптово все довкола потемніло, неначе звідусіль вимкнули світло. Палац затремтів. Глибокі тріщини розповзалися кривавим паркетом, здіймаючи клуби пилу. Люстри на вцілілих ділянках скляної стелі, обвалювались, супроводжуючись дзвінким звуком битого скла. Пронизливий дзвін із купола на верхньому поверсі оглушив мене, змушуючи закрити вуха руками. Тео поруч закричав, притискаючи мене до себе. Ізуель стрибнула перед нами, закриваючи нас собою. Все довкола, немов виверталось, каміння сипалось, падаючи на занепалих янголів, демонів та архангелів. Люцифер, не в змозі втриматись на ногах, покотився до величезного провалля, що розверзлося на підлозі. Звідти линула пара, неначе ми стояли над вулканом.

– Не забувайся, сину! – гучним, глибоким голосом промовив Бог.

Його очі метали іскри, повітря довкола стало геть розрідженим і я відчула доволі недоречне бажання позіхнути. Шкіру і долоні кололо, волосся почало електризуватися, а сама я відчувала важкість в ногах, неначе стояла на вершині гори, до якої я перед тим дерлася кілька годин. Небо затягли чорні хмари, почалася сильна злива. Небо тремтіло і гуркотіло, неначе от-от обвалиться на нас, сиплючи блискавиці нам на голови. Божий гнів був страшним. Я розуміла, що ми всі проти нього малі, недоладні комахи, про яких він поки має терпіння дбати, проте, якщо ми колись розчаруємо його – розтопче й оком не змигне. Я знервовано ковтнула. Лестощі не вихід, але я відчула нестримне бажання не сердити його і бути саме тією людиною, якою б він пишався. За будь-яку ціну.

Господь повернувся до мене і протягнув руку. Тео вчепився у мене міцніше.

– Не здумай йти за ним! – крикнув мені він.

Я відчувала, як рука поволі смикнулась, готова прийняти запрошення.

– Пророк лишиться із нами, – перекрикувала шум дощу Ізуель. – Вона прийняла це рішення сама.

– І я не оскаржую його, – спокійно відповів Бог. – Тільки хочу поговорити.

– Реджино, ти не мусиш погоджуватись, – не озираючись кричала Ізуель.

– Я знаю... – спокійно відповіла я. – Але я хочу.

Ізуель і Тео повільно поглянули на мене.

– Ти збираєшся переконати її повернутись на Небеса?

Це трохи спинило мене.

– Я не піду від Тео! – заперечила я. – Я хочу бути з ним.

– І ніхто не відбере у тебе цього права, – запевнив мене Бог, все ще тримаючи руку простягнутою.

Я знервовано ковтнула і зробила крок вперед.

– Редж…Ні! – благав Тео.

Я повернулась до нього.

– Все буде гаразд. Я обіцяю. Я повернусь до тебе.

Тео стиснув мою руку, перш ніж відпустив і коротко кивнув. Я посміхнулась. Який же він у мене сильний. Який чудовий, як він розуміє мене. Швидко поцілувавши його я все ж повернулась до Бога і вклала свою руку у його долоню. Сяйво захопило мене і вже за мить я опинилась у нескінченному просторі, де знову ж таки, не було нічого і було все водночас.

Здавалось, він зрозумів, що мене це трохи непокоїть і вже за мить поруч розстелився зелений простір із деревами, що оточували нас, високою травою і прозорим струмочком, що біг собі по сірому каменю. Промені сонця, що котилось до заходу, кидали відблиски крізь крони дерев, які хитались на легкому вітерцю, занурюючи ліс у вечірнє золотаве сяйво. Тут було прохолодно і приємно, все пахло хвоєю та квітами, довкола вирувало життя: я бачила і чула комах, що вовтузились на землі, птахів, що каркали з гілок дерев, тварин, що вільно прогулювались лісом, у пошуках харчів.

– Тішусь, що тобі подобається це місце, Реджино.

Я стримано всміхнулась. Чомусь, я геть не нервувала, що Бог спілкується зі мною, відповідаючи на мої думки. Мене страшенно дратувало, що так роблять янголи, як от Міхаель чи Сандальфон, бо це здавалось якимсь порушенням особистого кордону. Проте, коли так робив він, це здавалось нормальним, бо він створив все моє особисте разом з тими кордонами. Це нагадало мені моменти, коли мама вривалась до моєї кімнати без стуку. Маю на увазі так, це бісило мене, коли я була підлітком, але мама завжди повторювала, що цей дім, ця кімната і все у ній – є її власністю і поки я під її опікою, в мене не може бути нічого свого. Мабуть, тільки в цю мить, я зрозуміла, що мама мала рацію. І якою ж дурепою я була, що відстоювала той примарний особистий простір.

– Якщо моє грубе втручання у твої думки тебе непокоїть, я можу припинити це і спілкуватись із тобою так, як для тебе буде зручно.

– О…Що Ви…це я так… – всі слова раптом вилетіли з голови, я щось бурмотіла, не здатна скласти речення.

– Ти пробач мені нахабство, Реджино, я вкрай рідко спілкуюсь зі смертними.

– Все гаразд.

– Що тебе непокоїть?

– Ну…Ви ж читаєте мої…

– Я б хотів почути це від тебе, – ласкаво всміхнувся він. – Ти можеш сказати мені про все на світі, обіцяю, я не засуджуватиму тебе.

– Справді?

У сяйві я помітила теплу усмішку. Мені стало легко на душі, неначе все довкола співало та обіймало мене найщирішими й найбажанішими обіймами.

– Реджино, ти ж знаєш, хто я?

– Так…Пробачте… я просто думала Ви трохи… старший.

– Моя істинна форма за межами твого розуміння, Реджино. Її не здатні бачити навіть янголи.

– То Ви самі обираєте, свій вигляд?

– Я можу бути, ким завгодно.

Його обличчя змінилося і я побачила перед собою маму. Очі запекло від сліз. Вона ж там геть сама. Вона не має більше тих, для кого була б мамою. Вона не хоче більше дітей, завжди казала, що я той сюрприз, за який вона безмежно вдячна, але ніколи б не хотіла другого. А тепер? Тепер вона поховала мене і лишилась на самоті. Сльози потекли щоками і я стрималась, щоб не розридатися, бо дуже соромилась таких проявів почуттів перед самим Богом.

– Схоже, це трохи занадто, – визнав він. – Просто уяви, кого б ти хотіла зараз побачити і я оберу собі саме цей образ, можливо так буде легше для тебе, що скажеш?

– Я спробую.

Та ідей не з’являлось. Маю на увазі, я дуже люблю Флоренс Велш і Дженсена Еклза, але ж це було б занадто, якби Бог обрав образи цих людей?

– Немає нічого дивного, якщо ці люди надихають тебе, – промовив оксамитовий голос Флоренс, її руді кучері здавались мідними у сяйві, а очі проникливими, як безхмарне небо.

Сяйво швидко змінилось показавши переді мною усміхнене обличчя улюбленого актора:

– До того ж вони дуже талановиті у своїй справі, тож твій вибір тішить мене, – Дженсен підморгнув мені.

Я відчула, як червонію. Було класно мати плакати із ним на всіх стінах своєї кімнати й мріяти, що він колись «випадково» зустріне мене на концерті, у магазині чи просто на вулиці й закохається. Але не надто все це тішило, коли я усвідомлювала, що за привабливим обличчям ховається сам Господь.

– Мабуть, краще лишити той перший образ.

– Як тобі буде зручно, – остання посмішка Джейсона розтанула, разом із його обличчям і переді мною знову стояв молодий чоловік високого зросту, якого оточувало яскраве сяйво.

– То…Про, що Ви хотіли поговорити?

– Можливо, спершу ти поставиш кілька питань? Щось підказує, що ти маєш їх багато.

– Насправді, так… От тільки я не знаю з чого мені…

– Почни з найабсурдніших питань, залишимо щось легше наостанок, – запропонував він.

Я замислилась.

– Якщо Єва та Адам були першими людьми… Тоді, все людство це родичі?

– Не зовсім так. Я створив їх першими, але після них створив і безліч інших пар, вони були розкидані всім світом і шукали свою долю. Гріхопадіння Єви та Адама розпочало ланцюгову реакцію інших пар, приводячи людство до свого продовження на землі, за межами Едемського саду.

Цю інформацію мені ще треба було переварити. Я чомусь була певна, що Дарвін зараз десь справляє гиржики із Люцифером у Пеклі. Навряд чи він зі своєю «єретичною» теорією знайшов місце на Небесах.

– Він справді у Пеклі, але з інших причин, – відповів на мої думки Бог.

Я замислилась, повертаючись подумки до перших людей.

– Чи справді Єва створена з ребра Адама, щоб коритися йому, бо змушена?

– Мене справді вражає вміння людства викривляти надану їм інформацію, – всміхнувся він. – Та все ж…Є в цьому щось чарівне.

Я чекала, доки Бог дасть відповідь на питання. Він трохи помовчав.

– Адам мав першу пару – Ліліт, – нарешті продовжив він, – та вони не могли бути разом, бо мали різне уявлення про світ, до якого я помістив їх.

– І через це Ліліт було вигнано?

– Ліліт мала наміри підкорити собі весь світ і породити нову расу. Де в чому вона мала успіхи.

– Демони, – здогадалась я.

– Саме так. Їх перше з Адамом дитя сіяло хаос. Воно зруйнувало все, що я будував для майбутнього людства, розкололо цілий світ. І я був вимушений розпочати все наново.

– Розпочати… Ви про Великий Вибух?

Він кивнув мені.

– Коли Ліліт було відправлено до Безодні, я розділив Адама на частки зоряного пилу і склав з них дві людини: жінку та чоловіка. Я розпочав життя Адама наново, стер пам’ять про Ліліт та їх дитя, дав змогу пізнати цей світ із новою парою. Я хвилювався, що історія повториться, якщо людство стане на шлях падіння і продовжуватиме себе самотужки. Я був переконаний, що безпечніше, якщо нову людину буду творити лише я. Та моє творіння дивувало мене тоді та потім ще безліч разів. Бо наступні діти смертних не стали такими ж, як перше.  

Він замовк, погладивши рукою стовбур дерева, повз який ми проходили.

– Покора і панування – не та основа стосунків між смертними, яку я прагнув закласти у них, – продовжив Господь. – І Адам, і Єва усвідомлювали, що можуть ставати сильнішими й витривалішими поодинці, але разом – здатні досягти ще більшого. Бо мають спільну мету і більше ресурсів.

– То Ви планували створити пари у партнерських стосунках? – здивувалась я, після всього, що писали у біблії та проповідували у церкві, я геть не чекала, що Бог виступає за здорові рівноцінні стосунки у парах.

Сонце вже спускалося до горизонту, коли ми йшли стежкою поміж зелених трав і квітів. Бог не квапився, він замислено заклав руки за спину, повільно крокуючи поруч, я чекала на відповідь.

– Бачиш цю квітку? – він зупинився перед ніжним маком, який легко хитався від вітру. – Вона не підпорядковується сонцю. Вона тягнеться до нього, бо в цьому – її природа. Як і сонце – не примушує ніщо рости чи тягнутися до себе, його мета світити та дарувати тепло.

Я мовчки йшла за ним. Трохи далі, між травами метелик сидів разом з бджолою на іншій квітці. Крильця метелика плавно тріпотіли, а бджілка невтомно перебирала лапками, збираючи пилок.

– Поглянь, які вони різні, – Бог усміхнувся. – Метелик не виробляє мед, а бджола не перетворюється на красеня із гусені. Та жоден з них не має вищої ролі. Вони співіснують, бо цей світ великий – і в ньому не потрібно панувати, щоб бути важливим.

Але ж… Ні. Варто обірвати ці думки. Це, було б дуже зухвале питання.

– Питай, Реджино, – відповів він на мої думки, погладивши квітку пальцями. – Немає нічого зухвалого в цю мить.

Я зібралась із духом, відчуваючи, як серце вистрибує з грудей, я боялась гніву Бога і розуміла, що можу викликати його.

– Ви ж пануєте, хіба ні? – несміливо спитала я. – У людства чимало вірувань, але саме Ви є…основним. Хіба не так?

Тіні дерев лагідно ковзали смарагдовим вологим мохом. Між кремезними дубами блимали світлячки, у напівтіні, вони нагадували мені зорі, що залишили небо, аби продовжити свою подорож лісом. Бог крокував поруч зі мною, я не чула наших кроків, неначе нас тут і не було. Ніщо не порушувало спокою цього місця. Мені перехоплювало подих від побаченого.

– Поглянь, – сказав Бог, зупинившись біля старого дуба. – Він стоїть тут століттями, даючи притулок і життя. Але навіть такий велетень не керує лісом.

У широкій кроні, оточеній соковитим зеленим листям і темно-коричневими жолудями, чулися знайомі звуки лісу: сова гукала, повертаючи до мене свою голову, жовті круглі очі примружились, немов відчували небезпеку. Лунав ритмічний стукіт дзьоба дятла, що шукав чим поживитись у товстій корі. Скрегіт білки, чий помаранчевий хвіст вигулькнув і сховався у темному дуплі. Тупотіння зайця, що саме застрибнув до нори біля коріння, а поруч у траві блукав їжачок, тихо посопуючи, він не квапився, перебирав коротенькими лапками й стискався клубочком, коли наближався до мене.

– У лісі немає царя, бо тут є рівновага, – сповістив він, легко всміхаючись. – І саме так працює Віра.  Вона – не трон, на якому хтось має правити. Це коріння, що об’єднує, дає сенс і притулок для душі. Віра не створена для влади, бо є плечем, на яке можна спертись. Люди звикли до імен: Бог, Аллах, Аматерасу… Та я не маю імені. Бо покликаний підтримувати світло, яке вклав у ваші душі.

Я присіла, простягнувши руку до їжака, який спинився біля мене уважно обнюхуючи вологим довгим носиком. Той спершу стиснувся у клубочок, а тоді поволі розслабився і різко перевернувся, підставивши мені пухнастий животик. Я здивовано провела рукою по теплому хутру, дивуючись такій довірі.

– А те світло… Яке воно?

– Кожна людська душа – це частинка зоряного пилу. Це шматочки самого Всесвіту. Людина складається з тієї ж матерії, що і світ, у якому вона живе, бо це основа сутності самого Творення. І моя мета не керувати, а підтримувати сяйво, яке кожне моє творіння носить в собі. Я не нав’язую напрям руху того сяйва, Реджино, а лише його показую.

Десь над головою пролетів кажан, скрегочучи, несучи тінь на шкірястих крилах. Я завжди боялась кажанів, але тут, поруч із Богом, мені чомусь було спокійно.

– Панування є наслідком людського страху, – продовжував він. – Ви обираєте владу, щоб керувати хаосом, який самі для себе і створюєте. Але Віра – це прийняття різноманітності. Коли людина здатна бачити у своїй свободі не загрозу, а джерело – я поруч.

Десь у хащах почувся шелест. Спершу я помітила два великих блакитних ока. Тоді ще одну пару.

– Це…Вовки? – спитала я, присівши навпочіпки.

Повільно переступаючи довгими лапами, до нас вийшли двоє вовків: самка й самець.

– Партнерство, а не війни. Ось, що необхідне у здоровій спільноті, Реджино, – він погладив одного з вовків по шиї і той заплющив очі, підставляючи голову. – Вовки утворюють союзи на все життя. У зграї самка не підкорюється самцеві – вона бореться разом із ним, виховує молодняк, оберігає територію, – вовчиця спинилась біля мене і лизнула у щоку. – Їхній союз побудований не на владі, а на довірі й силі обох, – він поглянув на мене. – Так і з людьми: коли обоє усвідомлюють власну цінність і мають повагу до партнера – вони здатні будувати, а не нищити й боротись за ту руїну, відвойовуючи її одне в одного.

Він зітхнув.

– Як не прагнув я зробити кохання нескінченним – це, на жаль, неможливо. Тварини простіші для творення. Вони не мають такої складної будови душі. Їх основна мета – забезпечення умов для свого продовження. Люди мають свою глибину і складність. Ви мислите, творите, відчуваєте. Ви маєте любов, яка росте, разом з вами. З часом, вона перетворюється на підтримку, доброту і щедрість. Бажання віддати все без останку та отримати у відповідь те саме. Така пара ніколи не втратить душевної сили, бо у ній весь час одне одного наповнюють. А от кохання без поваги – приречене. Тому ви не укладаєте одну пару на все життя. Звісно, існують винятки, але це рідкість.  Тож решта, просто шукає ті стосунки, де матиме любов і повагу.

Я одразу згадала Тео. Стало цікаво, чи прожили б ми з ним все життя, якби не померли так рано. Мабуть, так. Бо ми ніколи не розчинялись одне в одному, але завжди шукали у партнері затишку і тепла, бо лише ми могли одне одному це дати. Натомість я спитала про інше:

– Але, чому церква запевняє нас, що єдина правильна роль жінки, це під контролем і опікою чоловіка?

Він повернувся до мене.

– Я створив людей, Реджино. А церква – наслідок творіння людства. Ця… – він добирав слова, – інституція, зроблена не для мене, а для них самих. Церква покликана контролювати, владарювати масами, замість спроби зрозуміти й підтримати. Люди вбивали, мордували, жертвували собою, прикриваючись моїм іменем. А це наслідок страху, а не мудрості. Моє творіння – свобода в партнерстві. Коли жінку навчають коритися, це не моя воля, а людське прагнення до панування. Намагання показати когось слабшим, проявити перевагу над ним. А це не є, і не може бути моїм ученням.

Вітер підхопив пелюстки, понісши їх далеко за наші спини.

– Істинна віра – не у догмах, не на скрижалях і не у Біблії. Вона у тому, як ти ставишся до світу, до себе і до тих, кого любиш. Неважливо, чи ти жінка, чи чоловік, ніхто не є кращим, вищим чи розумнішим за іншого, бо всі ви – частина мого світла, творіння цього Всесвіту. І він не має потреби у підкоренні, лише у напрямку і супроводі.

Я зітхнула, зустрівшись із ним поглядами. Він мав рацію. Звісно ж він мав рацію.

– Янголи, як Ваше перше творіння, виправдали Ваші сподівання? Чи те, що вони коїли змушує Вас засмучуватись?

– Янголи, як і люди – не живуть за якимись законами чи правилами. Вони можуть обирати свій шлях. Часом він не зовсім такий, як мені б хотілось. Як, наприклад, подарувати Міхаелю надію, що Ізуель ще має до нього почуття, Реджино. Ти ж зробила це, щоб він шукав можливості поговорити із нею, а ти б мала змогу спуститись до зали разом із ним і знайти Тео, чи не так? 

Я опустила очі. Так, це був негідний вчинок, через мене розпочався бій і загинуло багато янголів, демонів і занепалих.

– Та вибір напасти та вбити Кітаеля, він зробив сам. Тож тут твоєї провини немає.

– Якщо Ви не хочете, щоб смертні і янголи рухались іншим шляхом, чому не втручаєтесь?

– Я намагався бути включеним у життя смертних. Підказував, радив, залишав знаки, направляв їх.

– І, що сталось?

– Вони втратили здатність обирати самостійно. Чекали, що за них будуть кохати, будувати, та досліджувати. Все здавалось їм передбаченим, обраним за них і вони просто існували в межах сценарію.

Я замислилась, уявивши це.

– Тоді, я спробував бути байдужим до їхніх молитов.  І вони перетворили свою віру на війну. Молитви ставали криком у порожнечу, який сформував нову релігію – без мене. Вони вбивали одне одного, руйнували й накладали на себе руки, бо усвідомили, що самотні у цьому світі та ніщо не чекатиме на них після.

– Можливо, якби люди мали трохи довше життя, вони б могли встигнути більше? Пізнати більше?

– Я зробив їх безсмертними.  Та вони забули, як жити. Вони втомились від нескінченності. Припинили боротись, не намагалися зростати, чомусь навчатися. Хоч їх життя тепер мало нескінченність – це не мотивувало їх, а навпаки: змушувало лінуватися через втрачений сенс здобування нового досвіду. Вони закохувались безліч разів за життя, народжували близько тисячі дітей, а тоді забували як їх звали через велику різницю в роках. Їх не цікавив розвиток і через це вони жили в руїнах.

– Можливо, було б краще, якби ми знали, скільки нам відведено? Я принаймні хотіла б знати, що маю так мало часу.

– Що б ти робила, якби знала, коли помреш? – поглянувши на мене, спитав Бог.

– Більше б обіймала маму, – тихо зізналась я. – Вийшла б за Тео прямо у нашій вітальні. Поговорила б нарешті із батьком...

– Я оповіщував смертних, коли настане кінець. Та їх життя стало зворотним відліком. Всі щасливі моменти були затьмарені страхом, що вони не встигнуть зустріти онуків, побачити схід сонця, закохатися...Були сміливці, що боролись із цим знанням. Намагалися уникнути смерті. Та, як каже моя дочка: смерть – невблаганна.

– Якби люди не гинули від нещасних випадків, хвороб чи війн, можливо було б значно легше радіти життю, навіть знаючи, про свій кінець. Пробачте, але я ніколи не зрозумію, чому гинуть діти. Якщо це покарання, чому страждають вони? Діти ж, безгрішні.

– Так, діти – невинні. Але світ, у якому вони народжуються – не завжди добрий. Іноді він нищить їх ще до того, як вони встигають розквітнути.

– А коли дитина лишається сиротою? Хіба вона заслуговує на покарання?

– Це не покарання, а радше тріщина у світобудові, яку мені не вдалося залатати. Я створив свободу, передав її янголам, а вони поділились із людством, втім ця свобода породила хаос. Свободу обирати, помилятися, любити, ненавидіти, вбивати. І свободу страждати незаслужено. Вони стають тими, хто несе біль і перетворює його на силу. Комусь вистачить витримки знайти світло у житті, а хтось, на жаль, зникає в тіні. Я не можу зупинити кожну трагедію, бо тоді я маю забрати вибір у всіх. А без вибору не буде людяності. Буде лише сценарій, у якому не лишиться сенсу самого Творіння.

– Можливо, якби у Вашого першого творіння не було вибору, який вони передали нам, ми б і не знали про цю свободу і всюди був би порядок? Хай нудний та передбачуваний, але порядок.

– Можливо. Але немає сенсу творити різних янголів і людей, якщо жоден із них не матиме сутності. А саме вона і втрачається, якщо забрати у вас усіх можливість обирати.

Я мовчала.

– І янголи не були моїм першим творінням, – опустивши очі, сказав він. – Я, як і ви, не міг створити щось нове без помилок.

– А хто ж тоді був першим?

Він підняв очі до неба, зітхнувши.

– Я дав їм ім’я серафими. Вони були вищими за сам Всесвіт, я вклав у них свої іскри творіння.

– Вони були такими ж сильними як Ви?

– Ні. Але вони були сильнішими за архангелів – моїх дітей, яких я теж творив із себе.

– Що сталося?

– Вони мали свободу вибору, бо її мав я. Я не передавав її їм, як архангелам. Тож вони були сильнішими та самостійнішими за них. Серафими мали здатність творити й знищувати все у створеному мною Всесвіті. Тож, одного дня, вони втратили сенс у творенні і спинилися лише на руйнуванні. Я був вимушений спинити їх.

– Вони загинули?

– Лише забули, ким були. Я розкидав їх серед смертних, де вони існують досі, перероджуючись.

– Янголи не знають про серафимів?

– Ні, – він повернувся до мене. – Це знання може викликати занепокоєння.

Натяк був зрозумілим.

– Для чого Небесам Пророк?

– Я відчуваю, що щось наближається.

– Загроза Небесам?

Пильний погляд сяйливих очей зустрівся з моїм.

– Всьому Всесвіту, Реджино. І ти єдина, хто здатен передбачити це і допомогти нам спинити загрозу.

– Але як? Я навіть не маю жодних видінь.

– Заплющ очі і сконцентруйся. Повільно відсікай від побаченого тобою, неначе ти прибираєш декорації. Уяви те місце, звідки ми почали наш шлях.

– Те місце… Де не було нічого?

– Саме так.

Я знервовано ковтнула і заплющила очі, уявляючи як дерева, трави й звірі поступово зникають. Небо розкололося на частини, відкриваючи безмежний чорний простір, земля під ногами зникла і я усвідомила, що так і не торкалась її, неначе висіла у повітрі.

– Тепер сконцентруйся на сяйві. Ти бачиш його?

Я кивнула, помітивши маленьку кульку світла вдалині.

– Рухайся до неї.

І я полетіла вперед. В цьому просторі не було ні вітру, ні повітря, ні землі. Лише нескінченність. Підлетівши до сяйва, я торкнулась його. Тепло лоскотало мої пальці, повільно вбираючись під шкіру. Я смикнулась, коли сяйво почало повзти моїм передпліччям, підіймаючись вище. Мене неначе вдарило струмом. Очі розплющились і все довкола спершу неначе горіло. Щось сильно штовхнуло мене в груди і я полетіла спиною назад. Важко впавши, я забила голову і відчула біль у шлунку. Я була на землі. На сірій, випаленій землі. У повітрі літали частки попелу, вони осідали на моєму волоссі та плечах. Пахло гаром і відчаєм. Я повільно крокувала тією пусткою, намагаючись впізнати у ній знайоме місце, та це було марно. Все було однаковим.

– Хто ти? – почулось за спиною.

Я розвернулась. За мною стояла красива дівчина-янгол. Її сірі крила сягали землі. Вона була вбрана у срібні обладунки, а від коліна і донизу взута у ботфорти із металевими носами. 

 Меч на її поясі виблискував, відображаючи сіре, затягнуте дощовими хмарами, небо.

– Я…Реджина.

– Ти – Пророк, – зрозуміла вона.

– А ти?

– Азраель.

– Янгол Смерті... – затремтіла я. – Де ми?

– Не впізнала? – золоті очі блиснули. – Це – Небеса.

– Що ж тут сталося?

– Ми! – почулось здалеку.

На обрії з’явилося четверо шестикрилих силуетів. Кожен з них сяяв полум’ям різного кольору: синій, білий, червоний, фіолетовий. У мить, коли всі четверо ринулись до мене, я закричала і здригнулася. Розплющивши очі, я зрозуміла, що знаходжусь у тому ж безмежному просторі поруч із Богом.

– Що це було?

– Відлуння того, що може стати реальністю. 

– Але ж це…

– Той попіл, Реджино, то не лише згорілі Небеса і янголи. Той попіл – все, що лишилось від Всесвіту.

– І смертних?

– Вони, як завжди, в очікуванні: беззахисні перед тим, чого не здатні зрозуміти, вони намагатимуться боротися. Але, якщо серафими повернуть собі пам’ять – навіть я не зможу зібрати уламки цього світу.

– Бо Ви не втручатиметесь?

– Бо я стану одним із них.

– Навіть Ви можете… Зникнути?

– Моє життя не має початку і кінця, але цю оболонку можна знищити.

– Чому я побачила це?

– Ти єдина, хто здатен змінити хід речей.

– Але як?

– Твоя присутність тут може спинити їх пробудження. Ти зможеш передбачити ті крихітні знаки, які я і мої архангели можемо пропустити.

– Але…Тео…

– Ти зможеш приходити до нього, коли відчуватимеш потребу. Я зніму заборону для переходу. Ти не мусиш лишатись, це лише твій вибір.

– Але якщо я піду…

– То те, що ти бачила стане не можливістю – а незмінним майбутнім для нас усіх.

Я замовкла, відчуваючи, як сльози здавлюють горло.

– Чому там була Азраель?

– Вона – янгол Смерті. Тож, є єдиною істотою цього Всесвіту, що не може померти. Лише вона в силах тримати все під контролем.

Ми знову опинилися у лісі, Бог вів мене тією ж стежкою, якою ми йшли.

– Куди ми?

– Назад. Ти маєш прийняти рішення, якщо бажаєш – обговори його із Тео. Тільки ти можеш вирішити свою долю, Реджино.

– І схоже долю інших також... – похмуро додала я.