Раді Вас бачити!

Вранці Ізуель прокинулась раніше за Люцифера. І попри очікування, які вона мала, коли поринала у сон минулої ночі, вона не відчувала смутку чи сорому про те, що сталося. Навпаки, тепер присутність Люцифера була значно простішою. Неначе вона нарешті зробила те, що так довго відкладала і потреба у справі відпала.

Вона почула, що він прокидається і повернула голову. Золотисте око розплющилось на обличчі зануреному в подушку. Він задоволено всміхнувся.

– Я і не сподівався, що ти прокинешся поруч, – прохрипів він.

– Тебе напружує моя присутність? – спитала вона.

– Я не памʼятаю, коли спав так міцно і був радий пробудженню.

Ізуель вирішила не відповідати на це його зізнання.

– Ти шкодуєш про…

– Ні, – відповіла вона майже одразу, бо це було правдою. – Я не жалкую про рішення, які приймала. Я хотіла цього тоді. Мені це було потрібно.

Люцифер задоволено всміхнувся і провів рукою по її стегну. Ізуель перехопила його руку і поглянула у золотисті очі.

– Те, що я не жалкую про це, не значить, що це повториться.

Люцифер прибрав руку, зітхнувши.

– Гаразд… – промовив він, відкидаючи ковдру, щоб встати. – Дозволь, хоч сніданком пригощу.

Ізуель нахмурилась, підводячись.

– Ти готуєш?

– Часом мені нудно, – знизав плечима він. – Люди дуже оригінальні, якщо це стосується їжі.

Ізуель стримала смішок і рушила за ним вниз по сходах.

Люцифер прямував на кухню і виставляв на стіку яйця, борошно і молоко у кришталевому графині.

– Хай там як, ти була неперевершена, – промовив він, розбиваючи яйця у миску, – справді, я вражений!

– Заціпся, інакше я і справді почну жалкувати! – стукнувши його по плечу, хихотіла Ізуель.

– Гаразд, тоді сядь і не заважай мені творити! – всадовивши її на стілець біля стійки, сказав він і продовжив замішувати тісто для млинців.

Ізуель всміхнулась, сперши підборіддя на руку.

– Ізуель? – почулось ззаду.

Вони з Люцифером поглянули в бік дверей. Міхаель стояв на вході у покої, знервовано переводячи погляд з неї на нього і навпаки.

– Що ти тут забув?! – гаркнула Ізуель.

– Слушне питання, – нахмурився Люцифер, поставивши миску. – Як тебе пропустила варта?

– Ви провели ніч разом! – видихнув Міхаель, ігноруючи попередні питання.

– І, що? – звела брову Ізуель.

– Як це «і що» ? Ти провела ніч із тим, хто полонив тебе! Як низько ти впала?

– А ще я провела не одну ніч з тим, кому було байдуже на мій полон, – закотила очі вона. – Як цікаво, що в обох випадках винна саме я! Чого ти приперся?

– Особливо після того, як Ізуель заборонила ступати на територію Пекла, – підмітив Люцифер.

– Ну… Ізуель не володіє цими землями, та і Творець дозволяє архангелам безперешкодно спускатися сюди, тож…

– Мій генерал заборонив потикатися на ці землі, брате. А отже, забороняю і я. Розвертай свою дупу і чеши геть звідси, доки я не вбив тебе. Бо бачить наш Батько, я готовий зробити це після того, що ви влаштували.

– Я з того ж приводу… – Міхаель опустив очі. – Я готовий здатися. Катуй мене, я заслужив.

Люцифер та Ізуель переглянулися, а тоді хором засміялися.

– Це не може бути правдою. Ти? Прийшов здаватися? Ти?! – Люцифер витер під оком. – Ох…Насмішив…

– Чому ви смієтесь? – розгубився він. – Я цілком серйозно.

– А для чого? Щоб батько потім розніс мій дім, у пориві помсти за улюбленця? Котись звідси, брате. Інакше я пристану на твою пропозицію і ти пожалкуєш.

– Але… Я заслужив.

– Так. Заслужив.

Люцифер кинув погляд на Ізуель, вона похитала головою.

– А, власне… Те, що я не маю завдавати тобі фізичного болю, не забороняє мені завдати ментального…

А тоді кинув на Міхаеля один проникливий погляд і той впав на підлогу в корчах. Вивертаючись, стогнучи, він закривав і відкривав рота, мов риба, що хапала повітря. Його біль був очевидним, його тіло тремтіло, переживаючи муки. Люцифер задоволено всміхнувся, Ізуель відвела погляд. Хай, він заслужив на це, дивитись на таке покарання було занадто. Вона торкнулась плеча Люцифера.

– Годі! – спиняла його вона. – Ти нічого не доб’єшся. Їх не повернути.

Люцифер відпустив його і поглянув на Ізуель.

– Мабуть, твоя правда, – зітхнув він і повернувся за стійку. – Ти як добряче там поваляєшся, приєднуйся. На сніданок будуть млинці. Не ображайся, якщо кілька полетять тобі в пику.

Ізуель стримала сміх.

Вже за певний час Міхаель вивільнився від болю і мовчки сів на підлогу, не знайшовши в собі сил підвестись і піти геть. Ізуель з Люцифером вирішили вдавати, що його тут немає і перейшли до сніданку.

За кілька хвилин у двері енергійно застукали. Люцифер швидко прожувавши, закотив очі і рушив до дверей.

Вартовий низько вклонився. Люцифер дочекався доки той так само повільно розігнеться і врізав йому дзвінкого ляпаса, за те, що пропустив Міхаеля. Той хутко виструнчився і промовив:

– До вас Пророк, Повелителю. Каже, це невідкладно.

Люцифер зітхнув, поглянувши на Ізуель, та кивнула.

– Гаразд, хай заходить, тільки забери цього виродка звідси і дай підсрачника прямо біля Брами.

Вартовий підняв Міхаеля попід руками, киваючи:

– Так, Володарю.

Тео влетів до кімнати, втрачаючи рівновагу. Люцифер підтримав його.

– Що сталося? Ти неначе смерть побачив! Що саме по собі абсурд, адже моя сестра наразі на роботі, що сталось?

– Я… – белькотів він. – Я просто говорив з Метатроном.

– А! Он воно, що! – синхронно крикнули вони з Ізуель.

– Тепер ясно, – закотив очі Люцифер. – Що він сказав?

– Не сказав… Показав. Він показав, що як я не стану пророком, Ізуель оберне весь світ на попіл.

– І як по-вашому, я можу це зробити?! – обурилась вона.

Тео зітхнув.

– Я не знаю, як… Але я мушу, щось зробити, а більше нічого не бачу.

– Але ж… Це неможливо, – Ізуель підвела погляд на Люцифера. – Пророцтво ж не мало здійснитись, чи не так?

– Так. Не мало.

– Чи можливо, що викравши мене, ти навпаки повернув мене на шлях до виконання пророцтва?

Люцифер нахмурився. Він розумів, що це, схоже так і було, але не був готовий визнати.

Ізуель це зрозуміла. Вона прикрила очі рукою.

– Ви можете пояснити мені у чому справа? – попросив Тео.

Люцифер зітхнув, притулившись до стійки.

– Існує пророцтво. Все, як ти і сказав, тільки без жодних деталей. Ні, що приведе до цього, ні яким чином це станеться… Тільки Ізуель і попіл.

– Мабуть, це якась сила… – почала Ізуель. – Сама я на таке не здатна.

– Боюсь, що Безодня не може розвалитись від чиєїсь взаємодії, – відповів Люцифер. – Це одне з найдревніших місць Всесвіту, його не зруйнуєш так просто, при всій твоїй силі, люба.

– Потрібно дізнатись. Не дарма це пророцтво існує.

– Боюсь, що єдина, хто може, щось знати про устрій безодні – це Ліліт.

Ізуель закотила очі. З Ліліт їй бачитись взагалі не хотілось.

– Хочеш, ще млинця? У мене є чудовий ягідний мус із міцним алкоголем.

– Звісно з алкоголем, – закотила очі Ізуель. – Але жодних млинців і пійла всього Всесвіту мені не вистачить, щоб із задоволенням зустріти ту бестію.

Люцифер криво всміхнувся.

– Ліліт… Тобто, та сама Ліліт? – пробелькотів Тео. – Яка мати всіх демонічних тварюк?

– Ай! Це було боляче. Пробач Кверхарте, – звернувшись до вартового-демона, сказав Люцифер.

– Вона сама, – хмикнула Ізуель.

– А вона… Справді страшна?

– Потвора, яких пошукати, – фиркнула Ізуель.

– Чого це? – обурився Люцифер. – Вона доволі приваблива, дарма, що стерво.

Він знизав плечима, вкусивши млинець.

Ізуель повернулась до себе, аби вдягнути обладунки і нарешті взутися. Поглянувши на меч Інферни та Небесного Сяйва, вона всміхнулась. Предводителька вже не уявляла себе без цієї зброї. Обидва мечі підходили їй ідеально, ніби дві частинки, що складали її сутність.

Вона зазирнула у дзеркало, тренуючи замах то лівою рукою, то правою. У якусь мить вона схрестила їх і полум’я стало фіолетовим. Воно заворожувало її, Ізуель затамувала подих, споглядаючи за вогнищем. Все довкола неначе завмерло, Ізуель ворухнула мечами і у повітрі замайорів поріз. Неначе самому простору нанесли рану, яка відкривалася, вкриваючи все, що оточувало кімнату у насичений фіолетовий відтінок. Ізуель зробила крок і опинилась по інший бік розриву.

На перший погляд, все було звичним: її кімната з тими ж меблями, та сама шафа, стійка з кинджалами та ножами, столик із тканиною, пляшечками масел та кілька каменів джизуї для очищення та полірування лез. Все мало той самий вигляд, що і за межами розлому, за одним єдиним виключенням: все тепер було вкрите фіолетовим світлом, неначе вона дивилась на світ через кольорове скло.

У двері тихо постукали. Ізуель озирнулась. Двері, що знаходились за її спиною на половину вкривав розлом, крізь який двері мали звичний вершковий колір, всередині ж, у розломі ж, вони набували бузкового відтінку.

– Люба, ми вже готові йти. Скільки часу тобі ще потрібно? – спитав крізь двері Люцифер.

Його голос здався їй нестерпним. Вона нахмурилась, обережно обійшла розлом до реальності і відчинила двері. Люцифер, єдиний, з усього мав інший колір. Насичений помаранчевий. Він настільки контрастно виділявся з усього фіолетового оточення, що Ізуель заболіло в очах. Все у ньому було суперечливим, жорстоким і несправедливим. Це розгнівало її, викликаючи бажання покарати, вбити, знищити, обернути на попіл  і розвіяти. Вона ривком штовхнула його до стіни, підставивши Інферну йому під підборіддя. Він підняв руки.

– Ізуель… Що б ти не бачила, це не насправді.

Одна його присутність викликала гнів, що туманив її розум, вкриваючи його єдиним прагненням – знищити те, що вибивалося із загального фіолетового колориту. Ізуель притисла меч ближче до його шкіри. Інферна зашипіла, наближаючись.

– Чому ти думаєш, що я бачу щось інше? Я бачу лише кричущу несправедливість.

Люцифер злегка повернув голову і помітив розлом.

– А це вже цікаво…

– Що тобі цікаво? – рявкнула вона, притискаючи лезо щільніше.

– Що це за розлом? Звідки він?

Ізуель лише міцніше стисла ефес.

– Отже, Інферна, – зрозумів він, плавно вивільняючись. – Нам треба навідати Ліліт якомога швидше, люба. І затриматись у її бібліотеці.

– Для чого це?

– Я все розповім, – взявши її під руку, сказав він. – Та спершу, треба вийти у розлом і закрити його.

Ізуель спинилась.

– Ні!

– Даруй, – він прошепотів заклинання, тіло Ізуель обм'якло. Він підхопив її на руки і виніс крізь розлом.

Вона прокинулась уже в тісних коридорах палацу Ліліт. В голові туманилось, спогади про розлом здавались якимсь маренням. Люцифер нічого не говорив, тільки направив її в бік тронної зали, а сам зник у підземних бібліотеках.

– Ізуель! – роздався голос, варто було їй тільки ступити на мармурову підлогу зали, – проходь, люба, не соромся!

Вона рушила вперед, хутко долаючи вузьку доріжку до трону.

– Я так скучила! – Ліліт наблизилась до неї, розцілувавши в обидві щоки.

– Ти знаєш, чому я тут?

– Ну, звісно. Вітаю з новим статусом! Коліно не прихилятиму, ваша вотчина за брамою і всі зміни влади на мене не розповсюджуються.

– Не зрозуміла, – хитнула головою Ізуель. – Про який статус ти говориш?

– Про який? Ти ж тепер королева Пекла!

Ізуель нахмурилась.

– Що ти мелеш?

Ліліт насолоджувалась розгубленістю Ізуель. Вона впала на трон, театрально заломивши руки.

– Ти стала власницею частини Безодні, а коли об'єднала її із землями Люцифера ти автоматично виявила територіальні претензії. А коли ви провели ніч разом, ти на офіційному рівні підтвердила і закріпила цей зв'язок і вже не зможеш цього повернути. Безодня збудована на угодах. Угода на підтвердження титулу важить трохи більше поцілунку, – вона підморгнула їй.

– Стій… Як ти…

– Що? Зрозуміла, що ви спали разом? У вас зникла звична напруга, і до речі: я знаю, що ти тут, любий. Ти надто хвилюєшся за свою кишенькову генералку, щоб відпустити її до мене саму! – крикнула вона. – Тож, досить там нишпорити і виходь до нас.

Люцифер криво всміхнувся, вийшовши на світло.

– Тебе не проведеш, люба.

– Що ж, засмучує, що ти щоразу забуваєш про це, – закопилила губку вона, а тоді поглянула на Ізуель. – Взагалі, я вражена, як ти досі не зрозуміла, що Пекло кориться тобі.

– Що ти маєш на увазі?

Ліліт закотила очі.

– Ну, ви наче діти! Все треба вам пояснювати, – протягнула вона, знуджено. – Безодня відображає внутрішній стан власника і повністю йому підкоряється. Зайвий раз переконуюсь, що віддавати вам частку власних земель було помилкою. Ви навіть не знаєте на що здатна Безодня!

– Так, пробач нам нашу недосвідченість і просвіти, з висоти власного всеосяжного знання, будь ласка.

– Сарказм тобі не личить, любий. Як і лестощі, власне.

Ліліт зітхнула, звернувшись до Ізуель:

– Я сподівалась, що відчай і самотність з якою Люцифер отримав ці землі після падіння, зрештою знищать його і його королівство, а землі повернуться мені. Так і було певний час, Пекло тоді було сухим, позбавленим життя і розвалювалось на друзки, – вона вдоволено всміхнулась.

– Я знав, що ти щось замислила. Занадто легко ти погодилась попрощатись із землею.

Ліліт блиснула чорними очима, підтверджуючи.

 – А тоді він привів тебе, від цього місця так і тхнуло надією, – закотивши очі, протягнула вона. – І, що найгірше: Пекло почало міцнішати. Проникнути всередину уже було майже неможливо. Тоді я підбила його на договір, сподіваючись, що ти кинеш його і все повернеться мені. Але ти лишилась, ще й укріпила власність на ці землі, об'єднавши їх із його! Нечуване зухвальство!

Ліліт хмикнула.

– А наостанок ще й скріпила ці права, певна дуже видовищним актом, – вона хижо всміхнулась. – Я ж, бо знаю на що ти здатен, любий.

Люцифер роздратовано зітхнув.

– Що тобі відомо про пророцтва? – спитав він, змінюючи тему.

– Яке з них? Дощ із сарани? Новий виток чуми? Чотири вершники зійдуть на грішну землю? – вона реготнула.

– Пророцтво про те, що від Раю, Безодні і землі лишиться тільки попіл.

Сміх Ліліт урвався, Люцифер блиснув очима.

– Отже, ти щось про це чула… – всміхнувся він. – Чудово. І що ж тобі відомо?

– Тільки це, – відповіла вона, хитаючи головою. – Яка причина, не знає ніхто. Навіть діти налякані.

– Твої демони налякані? – він розреготався. – Це, щось новеньке…

Та Ліліт на жарт не відповіла. Її обличчя лишалось серйозним:

– Ніхто не хоче обернутись на попіл, Люцифере.

– Це може бути пов’язано з Ізуель.

Предводителька цокнула язиком, Люцифер раптом усвідомив, що схибив. Ліліт повільно повернула до неї голову.

– І як я одразу не здогадалась?

– Годі. Потрібно зрозуміти в чому може бути річ. Сьогодні я побачив дещо…

– Що саме? – раптом зацікавилась Ліліт.

– Я схрестила два свої мечі і утворила розлом. Не знаю, яким чином, все у ньому має той самий вигляд, що і в реальності. Але все має фіолетовий колір.

– Окрім? – підказав Люцифер.

– Окрім нього.

Ліліт примружилась.

– І це викликає у тебе злість, чи не так?

Ізуель кивнула. Ліліт склала руки на колінах, вирівнявши спину.

– Продемонструй розлом. Хочу дещо перевірити.

Ізуель дістала мечі і схрестила їх, полум’я стало фіолетовим. Тоді вона змахнула ними, розрізаючи повітря навскоси. Тонкий шрам почав розходитись фіолетовим сяйвом. Ізуель рушила всередину. Звичні звуки зникли, тіло вкрила напруга і уважність до всіх деталей в оточенні. Неначе вона була на всі сто відсотків сконцентрованою.

– Роздивись мене як слід, – порадила Ліліт.

Предводителька поглянула на неї. Королева Безодні викликала шалене бажання розрізати її на шматки. Вся вона була помаранчевою, колір ставав все насиченішим, доки не перетворився на багряний, від чого Ізуель відчула роздратованість, що межувала з безумством. Це штовхало її вбити Ліліт на місці, вибити з неї дух, розрізати всі сухожилля, відсікти голову і палити, палити, палити! Доки від неї не лишиться купка сірого попелу, який вона розвіюватиме по світу, співаючи пісню в ім’я справедливості. Предводителька кинулась вперед, змахнувши мечами. Люцифер перехопив її і штовхнув назад у розлом.

Повернення до реальності вкривало Ізуель такою розгубленістю, ніби вона знову належить собі, але не знає, що робити з цим.

– Закрий його! – наказав Люцифер, вказуючи на розлом.

– Я не знаю як… – розгублено белькотіла вона.

Ліліт розреготалась, плеснувши у долоні.

– Які ж ви дурні!

Люцифер поглянув на неї.

– Ви сподівались, що зможете керувати вогнем Безодні і забули про те, що вона може керувати вами?

– Інферна сама обрала собі власника.

– Інферна може обирати компаньйона для творення своєї справедливості, але в неї ніколи не буде господаря. Вона обрала Ізуель, бо в неї є той бісів моральний компас, але і його за потреби можна скоригувати. Що вона і робить.

– Це не пояснює появу розломів.

– Ні. Але пояснює, що жодна істота, особливо занепала, не може тримати ідеальний баланс між небесним і пекельним. Вона або згорить сама, або спопелить світ.

– Цього не станеться, – рявкнула Ізуель, розвертаючись.

Ліліт реготнула.

– Ти можеш переконувати себе в цьому, скільки забажаєш, Ізуель. Та ти просто тікатимеш від правди. Ти знищиш нас всіх! Доки хтось не набереться сміливості знищити тебе, – Ліліт хижо всміхнулась. – Чекай в гості, королево Пекла! Твоя голова прикрасить мою трофейну!

Вони повертались до брами, Ізуель йшла попереду, занурена у власні думки, Люцифер взяв її за руку, вона відкинула її.

– Хай, що ти собі задумала: ми знайдемо вихід, чуєш?

– Вона відкрито оголосила про намір розпочати війну!

– Я чув це. Я не дозволю їй тобі зашкодити.

Ізуель озирнулась.

– Що як вона має рацію?

– Ізуель…

– Ні, дай відповідь, Люцифере, – поглянувши у його очі, сказала вона. – Якщо я знищу світ, ти просто чекатимеш? Ти згоден взяти на себе таку відповідальність?

Він помовчав.

– Я не допущу твоєї смерті, – повернувши її до себе, сказав він. – Я серйозно, Ізуель. Ти не загинеш, я не дозволю цього.

Він торкнувся її щоки, наближаючи своє обличчя до неї.

Ізуель вирвалась і відйшла на крок.

– Ізуель, прошу, дай нам шанс. Все ще може…

– Ні, – потираючи перенісся великим і вказівним пальцем, сказала вона.

– Прошу, подумай про це.

Вона повернулась до нього.

– Я не хочу загадок, Люцифере. Не хочу таємниць, прихованих намірів чи широких жестів, про які ти обираєш шляхетно мовчати. Я хочу звичайного розуміння і спокою. Як би ми не ставились одне до одного, ти ніколи не зможеш цього мені дати. А вчити тебе, лікувати тебе, відбудовувати твою віру у щирість, яку ти втратив через своє минуле – я не хочу. Я сама втратила достатньо. І я відверто втомилась від болю. Янголи не потребують пари, ми не смертні. Тож, я цілком зможу прожити своє життя наодинці. Я не хочу весь час хвилюватись за тебе, не хочу розгадувати тебе, не хочу зцілювати тебе, і вже точно, не хочу страждати. А саме це і буде, якщо ми піддаватимемось бажанню. Тіло від'ємне від душі, Люцифере. Жага колись все одно стихне, а біль... Біль лишає тільки шрами. А я їх не хочу, розумієш?

Люцифер мовчки кивнув.

– Тож, більше до цієї теми не повертаємось, згода?

Вона повернулась, щоб йти до Брами, Люцифер мовчки ступав за нею.

Зграя вибігла, стримана ланцюгами і загавкала, зустрічаючи Предводительку. Ізуель спинилась біля них, по черзі погладивши всім голівки.

– Я ще прийду, – сповістила вона Гарма. – Трохи згодом.

Гарм лизнув її в щоку і повернувся зі зграєю до склепу.

Тео чекав на неї у коридорі, неспокійно крокуючи туди і назад.

– О! – побачивши її, скрикнув він. – Ну, як справи?

– Це тобі, – вручаючи йому стару книгу, яку ще, мабуть, зшивали вручну, сказав Люцифер.

– Коли і як ти встиг це вкрасти?

– Я ж черпаю ілюзії Мараеля, пам’ятаєш? Встиг прихопити і сховати магією. Ліліт була занадто зайнята вихвалянням власної персони, щоб відчути чужі чари у своєму домі.

Тео, відкрив книгу зі старою шкіряною палітуркою, гортаючи нерівні сторінки.

– І що у цих ієрогліфах я маю зрозуміти? – покосившись на нерівномірно окреслені вручну символи, спитав він.

– Галахель? – покликав Люцифер. – Приклич до мене Метатрона, нехай допоможе юному Пророку розшифрувати гримуар Безодні.

– Гримуар Безодні? – перепитала Ізуель.

– Ця книга старіша за нас з тобою. Вона утворилась у Безодні, з того ж попелу, з якого створено Ліліт. От чому і розуміє її лише вона. Навіть я не знаю, що там написано.

– То як це може знати Метатрон?

– Ця книга містить розшифрування до божественних пророцтв. І як вона опинилась у Безодні ніхто не знає. Досвідчені пророки цю мову розуміють, з часом зможеш і ти.

Тео повільно кивнув, стиснувши книгу в руках, а тоді підняв очі на Ізуель.

– З тобою все гаразд?

Вона притулилась лобом до дверей і похитала головою.

– Я можу чимось допомогти?

– Якби тобі сказали, що ти абсолютно точно знищиш світ, чи допомогло б тобі бодай щось? – спитала вона у Тео.

– Пророцтва не бувають абсолютно точними, Предводителько, – прозвучав скрипучий голос позаду.

Ізуель озирнулась, Метатрон, у незмінній мантії з бородою мало не по коліна, уважно вивчав її поглядом.

– Пророцтва містять істину, але до кожної істини веде різний шлях, – продовжив він.

– А можна полишити ці пафосні загадки? Скажи мені відверто: я здатна змінити це, чи мені скласти лапки і чекати на кінець всього сущого?

Очі Метатрона блиснули.

– Можливо.

Ізуель закотила очі.

– В мене немає на тебе сил, Метатроне.

Вона рушила геть з коридору.

– Стій! – крикнув Тео, – Куди ти?

– До зграї.

– А я… Я можу приєднатись, трохи згодом? – кинувши швидкий погляд на Метатрона, спитав він.

– Звісно. Дорогу знайдеш?

– Так.

Ізуель кивнула, полишаючи коридор. Опинившись на дворі, вона злетіла, прямуючи до Брами.

Гарм і зграя уже чекали її на цвинтарі. Ізуель опустилась біля них, сівши на землю.

– Ви вже все знаєте?

« Про те, що ти нова королева? Так, ми відчули.»

Ізуель зітхнула.

«Тебе це непокоїть?»

Вона знизала плечима.

– Навряд чи це щось змінить.

Хаті підійшла ближче і лягла, поклавши голову на коліно Ізуель. Вона повільно погладила голову пекельній гончій.

« Що тебе непокоїть?»

– Ви чули про пророцтво?

« Яке?»

– Про мене існує пророцтво.

Хаті підняла голову, зазирнувши у очі Ізуель, Гарм і Фенріс напружились, Сколл повільно підійшла ближче, сівши по другий бік від Предводительки.

– У тому пророцтві йдеться, що я знищу світ, обернувши його на попіл.

« Світ?»

– Світ. Тобто все. Живе і не живе. Я знищу все.

Гарм схилив голову вправо.

« Ти ж не віриш у цю маячню, ма?»

– Чому одразу маячня?

Сколл поклала лапу на руку Ізуель.

«Сколл каже: «Хай яка ти сильна, Предводителько, все ж щоб знищити світ потрібна сила Бога.» І я поділяю її думку, ма.»

Ізуель зітхнула.

– Сьогодні я усвідомила, як саме це може статися.

«Твої мечі! Я знав, що поєднання Інферни і Божественного сяйва вилізе боком.» – гарчав Гарм.

– Так…

«Фенріс питає: «Невже не можна нічого зробити, щоб відвернути це? Чи допомогти тобі?» »

Ізуель знизала плечима.

– Тео шукає можливість. Можливо, йому вдасться.

«Сподіваємось, що так. Все буде добре, ма. Ми поруч.»

– Дякую.

Вони обступили її, притулившись з різних боків. Ізуель вкотре пообіцяла собі навідувати зграю якомога частіше.

Тео саме підходив до цвинтаря, коли помітив фігуру, молодого занепалого із короткою стрижкою і шрамом на щоці. Він сидів за одним із надгробків і слухав Ізуель, яка відповідала на питання Гарма, що той ставив їй подумки. Тео хотів сховатись, та було пізно: хлопець помітив його. Він змахнув крилами і хижо всміхнувся. А тоді блискавично наблизився до нього і схопив, злетівши в небо.

– Що ти робиш? Що тобі треба?! – верещав Тео.

– Хочу, щоб Ізуель страждала. Хочу, щоб втратила все. Навіть якщо вона знищить нас всіх, я хочу, щоб вона бродила по вкритій попелом пустці і пам’ятала все своє нескінченне життя: це її провина.

– Ти божевільний!

– Хай так. Зате ти єдиний, хто здатний врятувати її. Тож, я маю усунути тебе.

Хлопець наближався з Тео до Брами, ще мить і вони перетнуть її. Ще мить і душа Тео випарується назавжди.