Раді Вас бачити!

У той день дощило. Анґус прямував на зустріч з дочкою, сховавшись за парасолею. У другій руці чоловік стискав букет тюльпанів. Він зітхнув і наблизився до маленького чорного надгробка. Чоловік поглянув вбік, помітивши мініатюрну фігурку в плащі й чорному капелюсі з букетом білих троянд у руці. Моніка.

Ні, Тео не був похований поряд з Реджиною, його прах розвіяли, але Моніка вважала своїм обов'язком відвідувати могилу нареченої сина щороку.

– Моніко!

– Привіт, Анґусе, – вони тепло посміхнулися один одному.

Чоловік відчував дружню прив’язаність до матері загиблого Тео. Після смерті їх дітей, вони часом спілкувалися і ділилися болісними спогадами про втрачене.

Вона обійняла його, а тоді взяла під руку, поклавши голову йому на плече. Свіжі букети троянд та тюльпанів уже покривали крапельки дощу.

– Не можу повірити, що вже п'ять років минуло… – важко зітхнув Анґус, ігноруючи сльозу, що котилася з правого ока.

– Так… Я теж страшенно сумую.

– Подумати тільки ... моїй дівчинці зараз було б двадцять п’ять років... їм обом! Вони б… – Анґус прикусив губу, стримуючи сльози. – Вони б стали великими людьми, Мон. Реджина була б лікарем, Тео був би успішним письменником. Вони б прожили довге і сповнене пригод життя…

Сльози виступили на очах Моніки й вона, погладивши Анґуса по спині, обійняла його.

– Спершу я так гнівалась… Я не вірила, що мій син вчинив так зі мною. Я говорила Дастіну: ми винні не менше. Ми мали бути поруч, попри його заперечення. Мали постійно говорити з ним і підтримувати.  Та потім усвідомила, що Тео би міг все одно скоїти це. Бо не зміг би жити без неї. Я не розумію за що нам це, чому ми ховаємо власних дітей це ж…

– Протиприродно, – додав Анґус.

– Саме так. Та попри все, ми вже нічого не змінимо. Приходити сюди, говорити з ними, хоча б так… Це все, що ми можемо.

– Я радий, що ти тут, – відповів він.

Моніка перехопила його букет і поклала разом зі своїм під надгробком. Тоді повернулась до нього і взяла за руку.

– Зізнаюся, мені нема з ким поговорити про неї… Скайлер не хоче слухати. Весь час зривається на мене. Я, звісно, розумію, їй боляче, але ж це наше спільне горе, хіба ні?

– Дастін такий самий, – махнула рукою Моніка і сунула її в кишеню, – вдає, що все як завжди, але варто мені заїкнутися про Тео, він змінює тему, або різко знаходить собі інші справи.

– Їм складно, але хіба нам легше? – спитав він, вдивляючись у білі рядки на холодному чорному мармурі. Останні п’ять років, із надгробком дочки він говорив більше, ніж із нею самою за все життя, Анґус затремтів.

– Я казала, що Тео знову снився мені?

Анґус похитав головою. Вони обговорювали кожен сон про своїх дітей. Ніби це була та тоненька ниточка, що досі з’єднувала їх із померлими.

– Я рада, що можу поговорити з тобою, Анґусе, – всміхнулась Моніка, розповівши про сон.

– Навзаєм, – усміхнувся він. – Як справи з Джошем?

– О, покликав заміж…

Чоловік хитро всміхнувся.

– Оце так! На весілля хоч запросиш?

– Нічого не буде, Анґусе, – хитала головою Моніка, всміхаючись, – Я застара для цього.

– Ти стара?! Ну, розкажи мені!

Вона всміхнулася.

– Як Кім?

– Нервує через сина, – всміхнувся Анґус. – Він навчається у коледжі в Пенсільванії, вдома буває рідко. Та я радий, що вона є у моєму житті. Я неначе нарешті почуваюсь на своєму місці.

– Так, те саме я відчуваю до Джоша. Та сім років різниці це занадто.

– Ні, не занадто, якщо це взаємні почуття. Ну ж бо, Мон, ми все життя марнували на людей, з якими не мали щастя. І хоч кожен з нас, внаслідок таких стосунків привів у світ прекрасних людей, час подбати про себе.

Вона підвела очі.

– Думаєш?

– Слухай своє серце, Моніко. Воно знає, як краще.

Жінка всміхнулась, поцілувавши його у щоку.

– Дякую, друже.

– Бережи себе, Мон.

– І ти, Анґусе.

Вони всміхнулись одне одному і вирушили у своїх справах, користуючись другим шансом, який нарешті випав. Шансом, після всього пережитого, мати цей омріяний новий початок.