Раді Вас бачити!

Задовго до цього…

Високі зали Небесного Полігону були місцем щоденних виснажливих тренувань для янголів всіх рангів: від лікарів та науковців, до військових. Архангели стояли у першому ряду, виблискуючи золотими обладунками. Одразу за ними, поділені на ранги по силі стояли інші янголи, їх обладунки були переважно срібними із золотими латами на плечах і колінах.  Крізь колони свистів вітер, всюди лунав шурхіт крил, брязкіт зброї, а хмари на сяючім блакитнім небі, ніби завмирали, мовчки спостерігаючи за видовищем сильних крилатих створінь, що вправлялись із мечами й кинджалами у своїх поєдинках.

Ізуель рухалась неквапом, уважно стежачи за рухами кожного. Архангели працювали злагоджено, з ідеальною точністю та швидкістю. Вартові, піхотинці та штурмові групи не відставали. Янголи нижчих рангів були повільнішими, та більшість старанно відточувала свої навички.

Найслабшою групою були розвідники та науковці. Ізуель спинилась біля трьох янголів, що реготали над Кітаелем, який шумно впав вниз обличчям. Він видав глухий стогін, ніби сильно забив живіт. Побачивши прискіпливий погляд Предводительки, четверо янголів, які щойно від душі сміялися зі слабшого завмерли, немов статуї. Їх погляди були направлені вправо, крила стиснулись за спиною, а самі вони виструнчились, притиснувши руки до боків.

Ізуель наблизилась до  Кітаеля, мовчки дивлячись на нього згори донизу. Янгол швидко підвівся і став у стрій, зайнявши ту саму позу. Його кинджал лежав на підлозі, прямо біля чобота Предводительки, він так і не наважився його підняти.

– Назвися, – наказала вона, – Ім’я і звання.

Він зробив крок вперед.

– Кітаель, Предводителько. Дослідник, ступінь: кліматичні зміни.

Вона підняла підборіддя.

– Чому ти не в строю, Кітаелю?

– Я вже в…

– Не витрачай свій і мій час, досліднику. Чому ти не в строю?

Ізуель бачила, як напружились янголи поруч.

– Я втратив рівновагу.

– Ти впав? – перепитала вона.

– Так, Предводителько.

– Тебе штовхнули?

Погляд одного із янголів смикнувся в бік Кітаеля, та хутко повернувся на місце.

– Ні, Предводителько. Я впав сам.

Ізуель поглянула вбік, де за колоною ховався стрункий молодий янгол.

– Ти, – звернулась до нього вона, – хутко в стрій.

– Перепрошую, Предводителько, – вступився за нього Кітаель. – Він щойно прибув, його ще не навчено.

– Янгол не потребує заступника, Кітаелю. Янгол – є самим заступником. Тож, нехай новобранець представляє себе сам.

Янгол повільно рушив з-за колони й, поглянувши на інших і собі зайняв позу в строю.

– Ім’я і ранг, – звернулась до нього вона.

– Я…

Кітаель махнув йому, вийти з шеренги та стати поруч. Той швидко приєднався.

– Аракієль, Предводителько. Науковець, ступінь: астрономія та орієнтування по зірках.

Ізуель кивнула.

– Повертайтесь до шеренги.

Кітаель і Аракієль стали у стрій, зайнявши стійку.

– За порушення дисципліни вся ваша група, крім новобранця, виконує п’ятдесят штрафних відтискань. Виконуйте, – наказала вона, кивнувши.

Кітаель опустився першим, не сперечаючись. Нападники, один за одним, стали поруч, кидаючи на нього невдоволений погляд. За мить до них долучився Аракієль. Він теж ліг долу і почав відтискання.

Ізуель схилила голову:

– Аракієлю, на тебе штрафне відтискання поки не розповсюджується. Ти можеш встати.

Той підняв корпус, його руки тремтіли, він на мить спинився і поглянув їй у вічі.

– Я теж не був в строю, Кітаель постраждав через мене. Це справедливо.

Предводителька коротко кивнула.

– Справедливість – правильна чеснота для янгола, та вона нерідко перетворюється на бездумну жертовність. Відтискайся, якщо вважаєш за потрібне, – вона підняла кинджал Кітаеля і пішла разом з ним.

Ізуель рушила далі, перевіряючи коректність рухів інших янголів. Наприкінці тренування, коли сонце зникало за обрієм, вона стояла на виході, даючи останні настанови кожній групі для самостійного опрацювання.

Коли група Кітаеля спинилась біля Ізуель, вона повільно оглянула кожного з них.

– Працюйте над ухиленням. Це корисна навичка як при ближньому, так і при дальньому бою.
 Ви здатні втекти від випущеної стріли чи пострілу магії, тренуйте перекочування, як я вчила.

– Так, Предводителько, – синхронно відповіли вони.

Ізуель зітхнула, поглянувши на Кітаеля та Аракієля:

– Та на майбутнє: істинність необхідно відстоювати, але не шляхом приниження себе. У вашій групі всі одного рівня сили, ви – побратими. Впав один – інші ловлять. Тож, якщо хтось вирішив когось штовхнути… – її очі зблиснули, спинивши погляд на нападниках. – Не рекомендую повертатись спиною в бою, вам її не прикриють.

– Так, Предводителько, – розгублено відповіли вони.

– Можете йти. Кітаель та новобранець, лишіться.

Ізуель дочекалась, коли нападники підуть і простягнула Кітаелю кинджал.

– Не губи добру зброю, Кітаелю. Ввечері натреновуєш способи утримання кинджала при нападі. Я хочу завтра побачити, що його неможливо вибити з твоїх рук. Хоч, прив’яжи його до себе, але вчися тримати кинджал міцно. Одного дня це вартуватиме тобі життя.

– Так, Предводителько, – кивнув він.

– Аракієлю, – поглянула на нього вона. – Ти маєш навчитись захищатися. Янгол має бути готовим до всього. Відпрацьовуй уважність. Зброєю може стати що завгодно довкола тебе. Застосовуй це на свою користь.

– Так, Предводителько.

Ще тоді вона відзначила, що Кітаель та Аракієль мали більше гідності і сили за своїх побратимів і це змусило її замислитись над тим, як вони можуть поліпшити свої навички.

Згодом Аракієля було усунуто від тренувань на прохання Бога, він потребував його знань для поліпшення свого проєкту. Людство тоді було лише коротким планом його майбутнього творіння. Бо поки він лише довершував сам світ, який було відведено новим істотам.

Кітаель же робив успіхи порівняно з початком, але у спарингу із янголами вище за рангом він не мав змоги перемогти. Якось вночі, Ізуель вирушила на тренування, вона робила це щоночі, бо пустий полігон надихав її та допомагав зібрати до купи всі свої думки і покращити навички, що і так були значно вищими за найсильнішого архангела Міхаеля.

Спершу вона почула звуки розрізання полотна і шурхіт піску, що сипався кам’яною підлогою. Тоді, вийшовши у сяйво єдиного увімкненого ліхтаря, вона помітила Кітаеля, що невтомно завдавав ударів тренувальному манекену.  Піт вкривав його чоло, чорне волосся злиплося і закрутилося. Сам він важко дихав і раз по разу губив кинджал.

– Не пізно для тренувань, досліднику?

Він повернувся і хутко виструнчився.

– Перепрошую, Предводителько.

– Тренувальні години ще не настали, – нагадала вона.

– Так. Прошу мені вибачити, Предводителько. Я негайно вирушу до казарм.

Вона склала руки на грудях, дочекавшись, коли Кітаель пройде повз.

– Спробуй рукавички, – запропонувала вона.

Кітаель на мить застиг, а тоді кивнув.

– Дякую.

Раз на кілька місяців, Ізуель влаштовувала випробування, у якому всіх янголів було рівномірно розподілено у три великі загони. Вони мали вирушити до лісу із різних боків, де боролися б зі створеними ілюзіями. Мараель, янгол, що мав здібність до магії, разом із Данаелем та Армаросом дали дрібку своїх сил, щоб Ізуель створила випробування із якими групи та мали зіштовхнутися.

Ізуель зустріла їх біля входу до Лісу Ілюзій, створеного магією. Загони були поділені, їх обладунки були відмічені рунами різного кольору. Червоні, сині та жовті. До червоного загону відносився Кітаель, командувачем загону було обрано Рамахієля, він був одним із нападників, що знущались з  нього кілька місяців тому.

– Вітаю учасників змагань. Вас всіх уже було розподілено у відповідні загони. Перш ніж кожен загін відправиться на позиції для початку змагань, повторю ще раз всі основні вимоги: кожна група має проникнути у самий центр Лісу Ілюзій. У центрі ви знайдете розмітку по кольорах, кожен командир загону має зайняти позицію, згідно з кольором присвоєного кожній групі. Протягом всіх змагань загін не має втратити жодного бійця. Тож слабких чи непотрібних у жодному загоні немає, – вона уважно поглянула на Рамахієля, – Кожен загін має знайти один артефакт, що змінює свою форму та подолати ілюзійних створінь. Кожному бійцю видано силовий маркер душі, це для підтримки внутрішнього зв’язку у загоні. Маркер кожного має яскраво сяяти, як зараз.

Кожен опустив очі до рівня грудей, де прямо по центру красувався кристал, що відповідав кольору загону.

– Якщо ваш маркер змінив колір, потьмянів чи згаснув – це свідчення страху чи сумніву, якому не має місця для янгола на полі бою. Такі бійці будуть автоматично дискваліфіковані, а загін підпадає під ризик поразки, у випадку, якщо ваша група буде єдиною, що не привела весь загін до фіналу. Правила зрозумілі?

– Так, Предводителько, – хором відповіли всі янголи.

– Зайняти позиції, – віддала наказ вона і злетіла у небо, контролюючи, щоб всі загони чесно відійшли на позиції, не заходячи в ліс до наступної команди.

Загін Рамахієля мав позицію на заході, всі тихо рушили за командиром. Кітаель був здивований, що Варахієль був лише бійцем загону, а не командиром. Вісім архангелів та Азраель, що була рівна їм по силі, було розподілено на кожен загін по троє, та в жодній групі архангел не був командиром. У такий спосіб Ізуель хотіла показати, що архангели, навіть маючи силу, що перевершує здібності інших янголів, повинні вміти співпрацювати та виконувати накази на рівні з іншими. Втім, чому командиром його загону було обрано саме Рамахієля, Кітаель теж не розумів.  

Зайнявши позицію, загін став очікувати на команду Ізуель. Рамахієль повернувся до Кітаеля.

– Не зіпсуй все, слабаче. Плетися за нами і не лізь, якщо пощастить виберешся звідси живим.

Хтось у загоні загиготів.

– Йди в кінець строю.

– Що?

– Командир загону віддав тобі наказ, – підійшовши ближче, сказав Рамахієль, темні очі кинули гнівний погляд на Кітаеля, – В кінець строю. Негайно.

Кітаель мовчки вирушив до останнього ряду, де п’ятеро янголів займали свої позиції.

Ізуель, що літала над лісом здійняла меча, той миттєво запалав синім полум’ям.

– Шляхи відкрито! – крикнула вона. – Заходьте до лісу.

Ноги Кітаеля відгукнулись на Заклик миттєво, рішуче ступаючи в бік лісу. Весь загін йшов впевнено, перетинаючи червону лінію, що відзначала їх позицію.

Вони повільно просувалися лісом, роззираючись. Попереду виднілось озеро із прозорою водою.

– Ми можемо обійти його, – пропонував Даарієль.

– Ходи, спробуй, – штовхнувши Кітаеля в плече, кинув Рамахієль.

Кітаель кинув на командира невдоволений погляд, але слухняно рушив до озера. Варто було йому спинитися за крок до берега, як озеро піднялося перетворившись на величезну прозору арку. Вода в ній була неспокійною, хвилі здіймалися над нею, розплескуючи краплі навсібіч, а згори розлітались мілкими бульбашками.

Озирнувшись наостанок, він рушив до арки.

Ізуель, що саме літала над лісом, спостерігаючи за загонами, які переходили до першого завдання, звернула увагу на те, що попри її настанови, Рамахієль відправив бійця на перше випробування самотужки. Хоч вона мала бути неупередженою, її очі раз по раз спинялися на Кітаелеві. Вона не могла собі це пояснити, та він здавався їй саме тим янголом, що мав неабиякий потенціал.

Янгол зник в арці й вийшов по інший бік, не знайшовши свого загону. Рамахієль впускав до арки всіх бійців по черзі, а коли усвідомив, що всі вони зникли, забрав решту, обійшов арку і повів залишок загону далі. Ізуель похитала головою. Командир-боягуз, що не намагається вивести команду з-під загрози – приречений. Рамахієль не буде надійним на полі бою.

По той бік, разом з Кітаелем опинилась більша частина загону, сам він чекав, доки до них приєднається командир. Увійшовши до арки, Рамахієль неприродно вигнувся і рішуче пішов вперед.

– Чого вирячився? – гаркнув він, штовхнувши Кітаеля в плече.

Він мовчки слідкував поглядом за командиром. Щось його насторожувало, та що він поки не розумів. Рамахієль вів загін через ліс і уже за кілька хвилин Кітаель помітив, що всі тихо перешіптуються.

– В чому справа? – спитав він у Далмієль.

– Ми проходили через цей кедр, як входили до лісу. Він веде нас не в той бік.

– Як ти знаєш, що це той самий кедр?

– Розумієш, ілюзії накладено поверх справжніх дерев, деякі ділянки дублювалися, а цей кедр ні, бо в нього інша структура кори та коли на неї потрапляє сонце…

– Годі вже! – закотив очі Армарос. – Вона така марудна зі своїми рослинами…Але вона має рацію, ми справді прямуємо від центру, а не до нього.

Кітаель уважно спостерігав за командиром. Всі, з ким він прибув з арки мовчки рухались за ним, не сумніваючись, як інші.

Він поглянув на силовий маркер на грудях Рамахієля. Той сяяв як і у всіх інших.

Тоді Кітаель торкнувся його і подумки звернувся до командира:

– Агов? Ти чуєш мене?

Тиша. Рамахієль продовжував рух, не звернувши уваги на Кітаеля.

Він спробував знову.

– Рамахієлю? Ти мене чуєш?

Тиша. Тоді, неначе шепіт почулась відповідь.

– Якого…Слабаче? Куди ти дівся?

Кітаель відчув, як волосся на карку поставало дибки. Рамахієль мовчки рухався попереду, але голос, який транслював маркер був реальним. Зв’язок розповсюджувався на весь загін, тож всі заклякли, поглянувши на Кітаеля.

– Що нам робити? – спитав хтось із янголів через маркер.

– Ставайте по троє і повільно йдіть у бік арки, чекайте на всіх там. Щойно перша група з трьох віддалиться на тридцять кроків, наступна група має бути готовою йти. І так по черзі. Я буду останнім, зустрінемось там, –  мовив  Кітаель.

– Але, якщо вони щось тобі зроблять? – покосилась на псевдо ватажка та його побратимів Далмієль.

– Щодо цього не хвилюйтесь. Я знайду спосіб вибратись. Данаель, Армарос, Далмієль – вирушайте.

– Слабаче, я ж наче не давав дозволу керувати!

– Нам потрібно вас зустріти. Повертайтесь до арки та переходьте через неї, далі йтимемо разом.

– Слабаче…

– Я не збираюся це обговорювати! – розсердився Кітаель. – Перемогти ми можемо тільки разом, сховай свою неприязнь бодай до кінця випробування.

Рамахієль помовчав.

– Гаразд. Зустрінемось за аркою.

Загін Кітаеля розчинився у сутінках лісу, направляючись до арки. Він продовжував неквапом рухатись за ілюзією командира і кількох бійців. Вони рухались колами, спершу Кітаель цього не помічав, а тоді звернув увагу, що вони ніби уникають тих рідких сонячних променів, що пробивали темряву густого лісу. Це зацікавило його. Повітря дедалі важчало, наче перед грозою, а силовий маркер на його грудях тьмяно пульсував.

Він не дозволяв собі здатися цьому страху. Ілюзії завмерли, командир розвернувся кинувши насмішкуватий погляд на янгола. Той стиснув срібний кинджал, відчуваючи, як його долоня пітніє. Кітаель не був бійцем, як Рамахієль чи Варахієль. Його крила тремтіли від напруги, а кожен крок видавав невпевненість. Та він не здасться, не сьогодні. Різко зітхнувши він кинувся на ілюзію командира і та розчинилася. Тоді він спробував кинутись на другу, третю, четверту…Та вони просто зникали із глузливими виразами облич.

Якусь мить він стояв на самоті у тиші та сутінках. Тоді із темряви виринула нова ілюзія. Вона прийняла форму високої постаті в чорних обладунках, із крилами, що палахкотіли темним полум’ям. Обличчя істоти було, як це не дивно, його власним, але спотвореним, як і інші – глузливою посмішкою.

– Ти слабак, Кітаелю, – прогарчала ілюзія, її голос був схожий на його власний, але пронизаний ненавистю. – Завжди був. Завжди будеш.

Він відступив, серце закалатало. Ілюзія кинулася вперед, її меч блиснув, цілячись у груди. Кітаель ледве встиг ухилитися, але лезо зачепило його плече, залишаючи пекучий біль. Він скрикнув, падаючи на коліно, але швидко підвівся, стискаючи кинджал. Його рухи були незграбними, він пропустив ще один удар – цього разу в бік. Біль пронизав тіло, але він знав: це не справжня рана. Ілюзія грала з його розумом. Головне не втратити кинджал. Пальці стиснулись на руків’ї ще міцніше. Щось в сутінках блиснуло, привабивши його погляд. Ілюзія атакувала, Кітаель перевернувся, хапаючи металевий ліхтар. Він спробував вдарити ілюзію, та ліхтар просто пройшов крізь неї, як крізь дим.

– Ти не можеш перемогти, – насміхалася істота, кружляючи навколо нього, як хижак. – Ти навіть зброю тримати не вмієш!

Кітаель зціпив зуби. Він не був сильним, але він умів помічати дрібниці. Його очі вихопили, як ілюзія тремтить, коли наближається до сонячних бликів. Ні, це не могло бути збігом, ілюзії несумісні зі світлом, бо виткані зі страху, а страх посилюються у темряві.  Якщо він зможе зламати цей зв’язок, то виграє час.

Він кинувся вперед, не атакуючи, а навмисно спотикаючись, ніби втратив рівновагу. Ілюзія розсміялася, піднімаючи меч для удару. Але Кітаель, прискорюючись наскільки міг, перекотився по землі, хапаючи жменю сухого листя. Він різко кинув його в повітря, спрямовуючи кинджал так, щоб світло маркера на його грудях відбилося від срібного леза прямо в очі ілюзії. Сяйво на мить засліпило істоту, і її форма затремтіла, втрачаючи чіткість.

– Ти думаєш, це тебе врятує? – прошипіла ілюзія, але її голос слабшав, лишаючи відголосок у луні.

Кітаель не відповів. Він помітив, як тіні на галявині згущуються там, де дерева стояли найщільніше. Він почав рухатися, не атакуючи прямо, а маневруючи між деревами, змушуючи істоту гнатися за ним. Кожен його крок був розрахованим: він уникав прямих ударів, ховаючись за стовбурами, де світло маркера могло відбитися від кинджала.

Ілюзія розлючено кидалася за ним, але її рухи ставали хаотичними. Кітаель відчував, як його власний страх відступає, замінюючись холодною зосередженістю. Він помітив великий валун, вологий від ранкової роси, що відбивав сонячне світло, і сформував план. Приманюючи ілюзію ближче, він різко стрибнув убік, спрямовуючи кинджал так, щоб відблиск від валуна спрямувався променем прямо в центр грудей істоти.

– Ні! – закричала ілюзія, коли її форма розпалася на тисячі тіней, що розчинилися в повітрі.

Кітаель важко дихав, стоячи на колінах. Його плече й бік горіли від ілюзорних ран, але маркер на грудях сяяв яскраво, без тіні сумніву чи страху. Підвівшись, він оглянув галявину. Ліс замовк, наче визнаючи його перемогу. Янгол стиснув кинджал міцніше і пішов у бік арки.

Почувся голос Армаель через маркер:

– Кітаелю? Ти живий?

– Живий, – відповів він, його голос був хрипким. – Іду до арки.

Він рушив уперед, відчуваючи, як кожен крок робить його сильнішим. Ліхтар, який він повісив на пояс, видавав брязкіт із кожним його кроком. Цей звук, як не дивно, заспокоював його, бо був єдиним джерелом шуму у тихому лісі.

Все довкола ставало дедалі густішим і темнішим. Здавалось, що саме повітря стискалося від напруги, викликаючи головний біль. Загін янголів, уже в повному складі перейшов арку. Кітаель відчув присутність когось ще. Когось із дуже сильною магією, вона змушувала затамувати подих, земля неначе здригалася і нагрівалась під його чоботями.

– Що відбувається?

– А відбувається те, слабаче, що ти перетнув межу! – вийшовши вперед гаркнув Рамахієль. – Будеш знати, як давати вказівки командиру. П’ятдесят штрафних відтискань, негайно.

– Ми й так запізнюємось! Інші загони вже, мабуть, підбираються до центру лісу!

– За суперечки ще п’ятдесят. Отже, це…

– Сто, Рамахієлю, – підказав Аталієль.

– Я знаю! Не треба рахувати за мене! – він повернувся до Кітаеля. – Хочеш збільшити до ста п’ятдесяти?

Кітаель важко зітхнув і опустився на руки. Чорна суха земля прилипла до спітнілих долонь, зробивши їх суцільно чорними. Рамахієль із поплічниками отримував особливе задоволення, спостерігаючи за тим, як янгол виконує встановлене ним покарання.

Кітаель намагався зосередитись, та пульсація магії, відчуття всеохопної присутності когось ще, змушувала його весь час шукати очима джерело тих магічних сплесків.

Завершивши відтискання, Кітаель відчував біль у руках і плечах, завтра він лише посилиться, скувавши й м’язи грудей, і пресу. Та що було робити? Коли ти маєш дурня-командира – страждає від цього лише його загін. Самі ж ду́рні живуть собі щасливо, бо не усвідомлюють, наскільки вони дурні́.

Раптом тишу перебив дзвінкий, мов постріл звук.

– Що це? – спитав Аталієль, уважно позираючи в бік звідки долинав шум.

– Піди, перевір, – штовхнув його Рамахієль.

Аталієль зробив один крок, іскри полетіли з усіх боків.

– Стій! – крикнув йому Кітаель.

Аталієль відстрибнув назад. Іскри склались у широке вогненне коло, в центрі якого й опинився загін. Повітря здригалося від магічних імпульсів Вогненного Колеса – артефакту, що палахкотів синьо-золотим полум’ям. Кітаель стискав старий ліхтар, який знайшов серед коріння, його скло тьмяно відбивало світло артефакту, неначе кликало. Він уже здогадувався, що лише ліхтар може ув’язнити Колесо, але його голос заглушали крики загону.

– Вперед! – гаркнув Рамахієль. – Захопити артефакт! – він рубонув мечем повітря, ніби міг розсікти магію.

Кітаель стиснув губи. Він намагався попередити:

– Рамахієлю, це не спрацює. Потрібен ліхтар, щоб...

– Мовчи, слабаче! – гаркнув Іларіон, його гострий погляд пронизав наскрізь. – Ти знову панікуєш? Ми знаємо, що робимо!

Рамахієль простягнув руку в рукавичці до Вогненного Колеса. Полум’я спалахнуло, обпалюючи його ауру, і він відсмикнув руку, скривившись від болю. Його маркер спалахнув, але не згаснув. Серайя спробувала підчепити артефакт вістрям меча, але лезо лише розсікло повітря, а Колесо загуділо сильніше, вивергаючи армію ілюзійних істот – тіней із палаючими мечами, що прийняли форми страхів загону. Для Рамахієля – його палаючі крила над прірвою, для Серайї – безлика постать, що шепотіла прокляття. Кітаель побачив себе – покинутого, зі зламаними крилами, що страждає від власної слабкості.

– Рамахієлю, послухай! – крикнув Кітаель, тримаючи ліхтар. – Тільки цей ліхтар може стримати артефакт!

– Ти ніхто, щоб мені вказувати! – рявкнув Рамахієль, його очі палали гнівом. – Ти лише тягар для всього загону!

Рамахієль штовхнув Кітаеля в груди, змусивши його відступити. Іларіон і ще двоє янголів приєдналися, їхні кулаки вдарили янгола у щелепу, плече й бік. Він скрикнув, падаючи на коліна, а ліхтар вислизнув із його рук, покотившись по землі. Вогненне Колесо спалахнуло яскравіше, готуючись до нападу. Вже за мить, він відчув пекучий жар у грудях, від якого мало не втратив свідомості, стискаючи зуби.

– Що ти наробив, слабаче? – закричав Іларіон, але його голос потонув у гулі ілюзій.

Армія тіней кинулася в атаку. Рамахієль розмахував мечем, але його удари були хаотичними, вони пропускали палаючі клинки ворогів. Серайя намагалася викликати захисне закляття, але її аура тріскалася від страху. Маркер потьмянів, але не згаснув остаточно. Іларіон відступав, його самовпевненість розтанула. Кітаель, хоч і відчував біль від ударів, почав повзти по сухій землі, зачіпаючись за трави та кущі. Тремтячою рукою він схопив ліхтар. Його маркер душі тьмяно пульсував, але він змусив себе дихати глибоко, згадуючи, що ілюзії живляться страхом. Вже за кілька глибоких вдихів його маркер повернувся до яскравого червоного сяйва.

– Дихайте! Спробуйте заспокоїтись! Ілюзії живляться страхом, нехай помруть з голоду! – крикнув він, його голос, зазвичай тихий, пронизав хаос. – Заплющуйте очі й уявляйте сяйво, вони бояться світла!

Іларіон кинув зневажливий погляд:

– Ти жартуєш?! Ми у пастці, а ти про якісь дихальні вправи?!

Кітаель не відповів. Він кинувся до Вогненного Колеса, ухиляючись від ілюзій, що намагалися його зарубати. Його рухи були незграбними, він пропустив удар у плече, потім у живіт, але біль лише загострював його зосередженість. Змахнувши кинджалом, який він жодного разу не випускав з рук, він розсік ілюзію. Але та знову зібралась воєдино вже за мить. Артефакт, сяючи перетік до ліхтаря. Сяйво вбирало очі, Кітаель посунув ліхтар трохи далі від себе, витягнувши руку. Він помітив, як ілюзорні тіні ворогів тремтять у світлі ліхтаря. Одна з них ударила його в груди, і Кітаель упав, ледве утримавши ліхтар. Маркер сяяв, не тьмяніючи.

Озирнувшись, він побачив як загін намагається завдати удару ілюзії, їх маркери тьмяніли, готові згаснути будь-якої миті. Кітаель поривчасто зітхнув і поклав руку на свій маркер, з останніх сил він зірвав його з обладунків. Сяйво кристала вибухнуло, змішуючись із синьо-золотим світлом Вогненного Колеса. Ліхтар спалахнув, а сліпучий потік світла з маркера, підсилений сяйвом артефакта, поглинув ілюзії. Тіні завили, розчиняючись у темряві. Ліс замовк.

Кітаель впав на землю важко дихаючи. Він втратив зв’язок із командою і магія, вплив якої маркер мав утримувати, заполонила його думки та душу, змушуючи відчути найсильніший відчай у його житті. Заливаючись сльозами він впав на коліна. Та не випускав кинджал і ліхтар зі своїх рук навіть тепер.

Рамахієль упав на коліна, його аура повільно відновлювалася, але очі були повні жаху. Серайя схлипнула, притискаючи долоні до обличчя. Іларіон стояв, як укопаний, його впевненість нарешті повністю зникла. Іларіон підняв Кітаеля, Армарос перекинув його руку собі на плече, починаючи вести вперед. Ноги Кітаеля ледь слухались його.

– Куди тепер? – спитала Серайя.

– Рухаємося до центру, потрібно зайняти секцію, – сказав Рамахієль, стримано кивнувши Кітаелю.

Він ніби уникав його погляду. Вочевидь, розумів, що Кітаель мав рацію від початку, та ніяк не міг цього визнати. Загін мовчки рушив до арки, прямуючи до кольорових позицій у центрі лісу. Ніхто не сміявся, не глузував. Час від часу янголи кидали погляди на Кітаеля, але не з презирством, а з подивом і повагою. Іларіон, який раніше штовхав Кітаеля, тепер тримався ближче, наче боявся відстати. Серайя йшла поруч, її очі блищали вдячністю.

Ізуель, що летіла над ними й бачила всі події, тоді відчула ще незрозумілу для себе гордість за Кітаеля. Бо такі, як він, зустрічаються вкрай рідко і стають справжнім серцем будь-якої команди.