Раді Вас бачити!

Щоб навчитись принаймні злітати, Ізуель знадобилось декілька місяців тренувань. Спину досі хапали судоми від того, що змучені крила мають витримувати вагу всього її тіла.

– Випрями ноги, – рекомендував Люцифер. – Від маківки до п’ят ти маєш бути виструнчена у лінію, інакше крила нестимуть тебе вниз і ти впадеш.

Ізуель змахнула крилами, відчуваючи їх втому, її тіло піднялось вище вказаної Люцифером висоти.

– Знижуйся, – наказав він. –  Ми не підійматимемось занадто високо, ти ще не готова до пікірувань. Поки злітаємо на три лікті від землі. Тоді додамо ще один, гаразд?

Вона кивнула і знизилась, порівнявшись з ним. Їх тіла відкидали тіні на землю, дві крилаті істоти, що рухались трохи вище землі. Один майстерно, інша – жахливо.

Найгіршим для неї було те, що кожна його настанова була їй відома, бо колись вона літала і робила це навіть краще за Міхаеля, проте її тіло начисто забуло про це, допускаючи базові помилки, відмовляючись вчитися наново. Її спина була ніби з дерева, ноги слабкими й тремтіли від напруги, а крила ніби не слухались команди, яку вона посилала їм, вигинаючись так, як хотілось їм.

Були моменти самовпевненості, коли вона сподівалась, що крила згадають політ, щойно вона відірветься від землі. Проте цього не сталось. Її перше падіння вибило дух із легень, змушуючи задихатися і відчувати тупий біль в забитому животі. Друге – боляче вдарило по гомілках, бо вона приземлилась занадто різко і не встигла згрупуватися. Навіть через тижні після травми, вона досі відчувала як у колінах горів біль, щоразу як вона підіймалась сходами чи бігла вранці з вартовими.

Опустившись, вона тренувалась злетіти знову. Крило загнулось, м’язи скував ниючий біль. Вона не могла поворухнутись.

– Це судома, – пояснив Люцифер, опустившись поруч. – М’язи були довго у напрузі, – він взяв крило руками й почав розтирати його біля основи.

– Це не політ, а катування! – гарчала вона.

– Все вийде. Дай собі час, – продовжуючи розтирання, промовив він.

– Ти не розумієш, як це, коли тіло тебе зраджує! – крикнула вона. – Коли все життя ти міг літати найкраще від усіх, а потім твої крила наче не твої! В мене враження, що вони от-от порвуться, при пориві вітру.

Він мовчки розтирав її крило, пригадуючи могутні білосніжні крила, що лежали, як непотріб на підлозі десять років тому. Як її скривавлена спина, була вкрита рубцями. Як вона втратила свідомість від болю, до якого він був причетний. Він знав.

– Зараз ти не сама. Навіть якщо тіло зраджує… – він відійшов від Ізуель, жестом показуючи, щоб вона порухала крилом, воно розігнулось і зігнулось назад, – Ми навчимо його довіряти тобі заново. Разом. Ти навчишся літати. Поведеш моє військо і будеш вільною від усього, що тримало тебе раніше. Я обіцяю.

– Та, коли ж до тебе дійде! – крикнула вона. – Я не вестиму твоє військо, хіба ти ще не зрозумів?

– Справді? Я покарав усіх, хто завдавав тобі болю.

– Себе не забув?

– Я відростив крила.

– Зведи собі пам’ятник! – закотила очі вона.

– А Міхаель навіть не спробував врятувати тебе. Можливо, справа не у вірності? Можливо, ти просто боїшся власної природи?

Він простягнув руку до її обличчя, ковзаючи пальцями по лінії її щелепи.

– Моя природа – бути Предводителькою Небесного Війська.

– Війни не уникнути, Ізуель. Як тільки ми будемо готові – я знищу всіх, хто стане на шляху. Але ти можеш відправитись і переманити на свій бік тих, кого воліла б врятувати. Я не чіпатиму їх.

– Який ти добрий…

– Я намагаюсь допомогти.

– Ти пропонуєш мені завербувати дієздатних янголів? Кинути їх на самісіньке дно до тебе?

– Саме так.

– В обмін на моє приєднання.

– Ти напрочуд розумна, моя люба.

– Тобто ти, після двох декад полону, готовий мене відпустити? І ти певен, що я повернусь до тебе?

– Звісно ні. З тобою я ні в чому не певен. Але думаю, що все ж повернешся.

– Чому?

– Бо знаю, кого ти захочеш переманити.

– Він не погодиться, – пирхнула вона.

– Звісно ні. Він давно забув про тебе.

– Це не так,  – не погодилась вона. – Він шукає мене і чекає назад.

Люцифер всміхнувся.

– Мій брат знав де ти, Ізуель.

– Ні, – хитала головою вона.

– Він знав про це весь час. Він знав, що ти у мене. І знав, що ти страждаєш. Але навіть не спробував витягти тебе. І ти так тримаєшся за цю любов? Не розчаровуй мене! Він не гідний тебе!

Люцифер подався вперед і торкнувся довгими пальцями її вилиці. Ізуель примружилася, стримуючи огиду, жаль і дурнуватий потяг, що злив її.

– Я гідна чого? Тебе? – крикнула Предводителька, відійшовши. – Чи ти забув за чиєю командою мене катували?

– Про мою скромну персону годі казати. Я не претендую на лаври героя-коханця. Ти можеш спробувати завербувати Захисника, але гарантую: він не погодиться, навіть заради тебе. Особливо заради тебе. Може він і прагнув витягти тебе, але закон про ненапад не дозволив йому.

– Бо він діє згідно з наказом, як будь-який солдат.

– А мені було б начхати на накази, якби мою кохану викрали та піддали тортурам, – пирхнув Люцифер.

– То це навмисне? – обурилась Ізуель. – Щоб показати мені, які ви різні? 

– Ні. Проте, я здивований, що за двадцять років ти так і не усвідомила, що Міхаель не чекає на тебе більше.

– Ні. Це маячня, – кинула вона, хоча у грудях раптово похолонуло.

– Ні? – здійняв брову Люцифер. – Ти б хотіла мати запеклого суперника? Навіть гріючи любов до нього?

– Про що ти? – нахмурилась Ізуель.

– О, точно! – всміхнувся він. – Ти ж не знаєш. Гаразд. Як думаєш, чи пустуватиме звання Предводителя Небесного Війська, після двадцяти років зі зникнення його власника? Ще й під загрозою нападу занепалих?

Вона застигла.

– Ні, він не міг, – хитала головою Предводителька. – Цього не може бути.

– Може. І це сталось, Ізуель. Сталось на третій день твого зникнення, – його голос пом’якшився, він торкнувся її плечей. – Ніхто не посилав за тобою, отримавши моє підтвердження щодо твого місцеперебування, жоден з них не прийшов по тебе. Бо такий був наказ. Вони лишили тебе, бо вважали, що ти не витримаєш катувань і зрадиш їх в обмін на власне життя. Та, схоже вони не знають тебе так, як я.

– Це брехня! – хитала головою вона, знявши його руки з себе.

– Де твій меч, Ізуель? – підняв підборіддя Люцифер. – Де Світлоносний?

– Я не… – розгублено почала вона і змовкла.

– Ти була без нього, коли мої люди доставили тебе сюди, – він уважно поглянув на неї. – Ходімо. Я дещо тобі покажу.

Ізуель мовчки рушила за ним. Люцифер накинув ілюзію, приховавши свої крила. Він повів її прямісінько до Брами. Чорної і високої. Де за туманом, на відстані кількох метрів розташовувались інші ворота: золоті сяючі, висотою до безмежного блакитного неба.

– Що це?

– Не впізнала? Ворота до Раю.

– Чому вони так близько?

– Чари простору. Дозорні мають спостерігати за ворогом. Тож ми бачимо їх так, неначе вони прямо навпроти. Придивись. Що ти бачиш?

Ізуель напружила зір. Вартові у білих обладунках стояли по обидва боки воріт. Всередині марширували солдати, їх голови були повернені до ватажка, що жестикулював і віддавав накази. Він був у золотих, як колись і у неї, обладунках. За шоломом не було видно його обличчя, а в руці у нього був… Світлоносний. Меч, що горів блакитним полум'ям. То був Міхаель.

– Так, тепер він – Предводитель Небесного Війська, головний воєначальник, архістратиг… – сповістив Люцифер, що стояв за її спиною. – Словом, він тепер у нас нова знаменитість. Відібрав твою роботу й оком не змигнув. Може, то було ніяке не кохання? Він просто тебе підсидів і забув.

– Закрий рота! – гаркнула вона, відчуваючи як тремтить.

– Мені справді шкода, – тихо сказав він, наблизившись. – Ти не заслуговувала на зраду з їх боку, бо не зраджувала їх ні секундою свого перебування у полоні. І вже точно не заслужила на зраду того, кому зберігала вірність навіть у найкритичніші моменти. Він не вартий тебе і я знав це завжди.

Ізуель не відповіла. Просто повернулась до палацу, прямуючи до Ґадріеля. Вона мала відволіктися. Бо думки про те, що її дім, рідні та особливо коханий, зрадили її – приносили забагато болю. Найгіршим було те, що вона в глибині душі про це знала, але не дозволяла собі повірити до останнього.

Ізуель пригадала свого найкращого друга Кітаеля. Цікаво як він зараз? Чи бореться? Чи здався? Він був добрим до неї, вона цього не забула. Проте тепер… Якщо її позбавили звання – її усунули. А отже, вона заочно отримала вирок вигнання і тепер вона – занепалий янгол, що знаходився двадцять років у полоні, втратив крила і мету свого існування – абсолютно марно. Це тільки підбурило її бажання втекти. Якщо їй нема місця в Раю, це не означає, що воно є тут, у володіннях Люцифера. Вона може знайти своє місце. А для цього їй треба врятувати з полону якомога більше занепалих, вигнаних так само несправедливо, як вона сама.

***

Ізуель щоранку відвідувала загальні тренування, у спарингах вона працювала значно краще. Крила реагували на можливу зміну кута тіла раніше, ніж це могла усвідомити Ізуель, тож останні місяці вона не програла жодного бою і не падала на підлогу. Аракієль уже володів мечем доволі непогано, хоч поки не зміг перемогти Ізуель. Ґадріель тренувався з усіма п’ятьма занепалими, Предводителька теж не відставала, зважаючи на всі сильні сторони янголів і працюючи над покращенням слабких.

Окабієль краще працювала із кинджалами, вона користувалась парою, завдаючи симетричних ударів. Та в неї були слабкі ноги, через що її можна було легко звалити на землю.

– Ти маєш залучати ноги в бою, – коментувала Ізуель. – Це  твій додатковий інструмент.

– Але як? Я думаю про корпус, руки, зап’ястки, про які ви постійно нагадуєте. Думаю, про сідничні м’язи, які мають бути напружені, про живіт, який маю втягнути, про стійку, щоб ноги були розведені, але не сильно, про зігнуті коліна. Я не можу думати про все одразу! – роздратовано крикнула вона.

– Спокійно, – тихо сказала Ізуель. – Все гаразд. Ти вчишся і це цілком нормальні хвилювання. З часом ти навчишся робити це автоматично, і вже не задумуватимешся над тим чи тримаєш ти спину і чи рівна твоя рука. Однак, якщо ти не вивчиш цього зараз – тобі буде лише важче потім, розумієш? «Непідготований воїн у бою становить більшу загрозу собі, аніж ворогу», ти ж вивчала статут?

Окабієль кивнула.

– Вивчала, як усі. Але не практикувала.

– Бо ти одна з науковиць, а не солдатка. Вас вкрай рідко долучали до загальних тренувань. Проте, зараз ти вчишся і робиш це добре, просто на початку завжди важче. Так з усім, пам’ятаєш?

Вона кивнула.

– Добре, отже, що ми можемо робити з ногами під час активного бою? Зважати на реакції суперника, куди направлений його погляд? Куди він намагається бити? Шукай його слабкий бік, – вона замахнулась на Окабієль, та миттєво закрила боки та відбила удар. – Блискуче! Яким був мій слабкий бік щойно?

– Ти відкрила шию.

– Добре. Атакуй шию.

– Що?

– Ці клинки мене не пошкодять, не смертельно, принаймні. Ну ж бо.

Вона атакувала знову та Окабієль швидко різонула її шию збоку. Кров хлинула миттєво, Ізуель закрила рукою поріз.

– Добре, – прокряхтіла вона. – Зараз перев’яжу і повернусь.

Це було неприємно. Кров цебеніла з порізу, булькаючи десь у горлі, дихати не було чим. Ноги ставали ватяними, а очі засльозились від болю і втрати крові. Швидко зробивши перев’язку, вона відчула незначне полегшення і повернулась до спарингу.

– Отже, розглядай слабкі боки свого ворога і бий, щоразу як ці місця відкриті, зрозуміла? Найкраще шия, бік чи пахова зона. Туди можна вдарити найсильніше, це будуть ті удари, від яких супротивник може не встигнути зцілитись. Зрозуміла?

– Так… – смарагдові очі з жовтими крапками уважно оглянули шию Ізуель, де пов’язка вже червоніла, змочена кров’ю. – З тобою все гаразд? Я сильно тебе поранила?

– Не зважай, – відмахнулась Ізуель, вказавши кінчиком клинка на низ. – Тепер ноги. Тримай коліна зігнутими, це готує тебе до можливої зміни кута нападу, пружинь ними. – вона трохи опустилась і піднялась. – Повтори за мною.

Окабієль дослухалась.

– Таким чином ти можеш додати собі швидкості при ураженні когось вищого. З такої позиції, можна вдарити сюди, – вона показала кінчиком леза на м’яке місце під щелепою. – Якщо лезо достатньо довге, ти можеш потрапити в мозок. Спробуй зробити замах.

Окабієль відштовхнулась, кінчик кинджала вперся у точку під щелепою Ізуель.

– Добре. Також  слідкувати за ногами необхідно, коли ворог атакує швидко. Спробуй зараз завдати удару із максимальною швидкістю по всім відкритим ділянкам, які встигнеш побачити, гаразд?

Окабієль стурбовано кивнула.

– Гаразд, – сказала вона. – Готова?

– Так.

Ізуель накинулась на неї швидкими атаками, нападаючи та відтісняючи її якомога ближче до стіни кімнати. Окабієль відбивалась, проте впевненість втрачала.

– Швидше! – сказала Ізуель, не спиняючи темпу атак.

Окабієль торкнулась лезом кинджала відкритих ребер, потім торкнулась її шиї, тоді провела лезом по животу, опускаючись до стегна.

– Чудово! – похвалила її Ізуель. – Тепер як ти можеш відбитись, якщо слабких місць немає? – спитала вона.

Окабієль розгублено поглянула на неї між відбиттям ударів.

Ізуель набрала швидкість і атакувала, прикриваючи всі слабкі місця, блискавично змінюючи положення тіла. Окабієль відчула холод заліза на шиї, під щелепою, в грудях і на стегні.

– Коли тебе відтісняють, не дають шансу на відповідь, залучай ноги. Твій ворог занадто зайнятий способом вразити тебе у верхню частину тіла. Швидко атакуй.

– Як?

– Підсічкою, – вона зігнула ногу і зачепила плесновою кісткою згин коліна Окабієль. Та миттєво впала на інше коліно, втративши рівновагу. Клинок Ізуель був притиснутий до шиї занепалої.

Ізуель допомогла їй встати.

– Тепер твоя черга, – сповістила вона і ринулась на Окабієль  серією нових атак.

Окабієль трохи розгубилась, але повторила рух, Ізуель утрималась на нозі.

– Важливий момент, – сповістила Предводителька, опустивши клинок. – У стійці в тебе завжди є опорна нога і вільна. Зазвичай опорна стоїть далі, вільна ближче до тебе. Якщо хапатимешся за опорну – тіло перемістить вагу на вільну і звалити опонента не вийде.

– Зазвичай? Може бути інакше?

– Може. Дивись за тим, куди направлено корпус. Якщо вперед – опорна буде попереду, утримуючи рівновагу. Якщо корпус тримається прямо – позаду.

– Це складно.

– Ти навчишся. Будь уважною. Де моя опорна нога зараз?

– Позаду.

– Як зробити підсічку?

Окабієль повторила рух і вже Ізуель стояла на одному коліні перед нею.

– Чудово. Тепер я подамся вперед, – ставши в стійку, сповістила вона. –  Де моя опорна тепер?

– Попереду.

– Як зробити підсічку?

Вона потягнулась і підділа коліно ноги, що була відведена назад. Ізуель впала на спину.

– Ой! – Окабієль закрила руками рота. – Вибач. Що я зробила не так?

– Ти все зробила правильно. Коли корпус направлено до тебе і опорна нога попереду, забираючи рівновагу, твій опонент втрачає підпору ззаду і падає на спину. Тож, важливо швидко застрибнути на нього і заблокувати можливість піднятись. З цього кута буде чудовим смертельний удар. Можна, звісно у яремну яму, але краще в око або під ребро.

Ізуель встала.

– Ще раз. Роби підсічку.

Окабієль повторила. Ізуель рухнула на спину, відчувши пронизливий біль у лівому крилі, яке не встигла скласти. Окабієль впала на неї.

– Натисни коліном на зап’ясток, ти маєш знезброїти мене, інакше я встигну проштрикнути тобі печінку,  до того як ти вб’єш мене, – вона випросталась. – Ще раз. Підсічка.

Окабієль повалила Ізуель на землю, благо крила вона встигла скласти, не завдавши їм болю. Далі занепала натисла коліном на  її зап’ясток, пальці мимоволі розігнулись, випускаючи руків’я. Клинок завис над лівим оком Ізуель.

– Чудово.

Окабієль всміхнулась.

– Правда?

– Так, ти молодчина!

– Я продовжу, – сповістив Ґадріель, що підійшов ближче і допоміг їм обом підвестись. – А ти поки потренуйся з Армаросом, він дуже нервує, а ти в рукопашній завжди була сильніша за мене.

– А в чому я не була сильніша за тебе?

Ґадріель реготнув, Предводителька кивнула Окабієль і, отримавши вдячний кивок у відповідь, рушила до іншого занепалого, що тренував удари на Аракієлю.

– Так, хлопці. Годі. Аракієлю, ти зараз тренуйся з манекеном, я хочу побачити якісні чіткі порізи в зоні шиї та сухожиль, гаразд?

– Так, Ізуель.

– Я підійду до тебе трохи згодом.

– Дякую.

Вона повернулась до іншого занепалого. Міцного чоловіка з вузлами м’язів на руках і ногах. Його кістяшки були перебинтовані. Армарос краще бився в рукопашну, тож з ним тренували саме удари такого типу.  Для цього Ґадріель замовив йому спеціальні кастети, що зручно утримували суглоби додавали значної ваги удару. Ґадріель вчив його техніці тримання пальців і зап’ястка, а також руху корпуса і правильному диханню при атаці. Ізуель в свою чергу звернула увагу і на захист:

– Ти маєш розуміти: в рукопашному бою тобі поставлять сильного супротивника, якому не потрібна зброя. Його лишили беззбройним не тому, що він безпечний. А навпаки: тому, що здатен вбити голими руками. Тож ти маєш вміти захищатись. Захищай ребра, бо залізними рукавицями їх можна зламати одним ударом. Захищай шию і пах, бо це виведе тебе з рівноваги. Затуляй щелепу і ніс, бо сильний удар по цим ділянкам може завдати травми мозку чи шиї. Ми відчуваємо біль, і хоч больовий шок може нас і не вб’є – якщо ти втратиш пильність – даси ворогу фору.

– Так, Предводителько, – кивнув він.

Вони потренували захист, Армарос був небагатослівним, але вчився значно швидше за своїх поплічників, тож вже скоро вона лишила його гамселити манекен, доки з того не почав сипатись пісок.

Ізуель перевірила якість ударів Аракієля і, давши кілька настанов, рушила до Данаеля, він тренував удари дуже тонким кинджалом. Його лезо на кінчику нагадувало голку. Силою цього занепалого була швидкість, він міг наблизитись до ворога й атакувати, що той і не помітить. Втім, він не вмів завдавати ударів обома руками. Що погано, бо активний бік у нього був правим, лівий лишався без захисту. Тож у момент лобової атаки, йому не вдавалось виграти бій, бо супротивник одразу ж атакував лівий бік його тіла. Він гарчав, коли Ізуель в черговий раз вколола його вістрям клинка під ребра.

– Якби це був янгольський клинок – ти вже б сконав, – прокоментувала вона, допомагаючи йому підвестись.

– Я знаю! – бурмотів він, сапфірові очі зі срібною серцевиною метали блискавки.

– Ні, не знаєш, – спокійно відповіла Ізуель. – Ти не працюєш лівим боком. Якщо тобі поки складно використовувати обидві руки, повертайся до ворога правим боком. Штовхай ногами, використовуй швидкість і завдавай ударів, рухаючись по колу. – Ізуель продемонструвала, вона швидко оберталась довкола нього і легко торкалась вістрям клинка його плечей, шиї, горла і грудей. –Ти маєш швидкість – то користуйся нею.

Вона стала перед ним.

– Ще раз.

Він атакував її, весь час повертаючись тільки правим боком.

– Добре! – кинула вона, обертаючись з ним, намагаючись завдати удару лівому боку, але безуспішно. – Дуже добре, Данаелю.

Він вдоволено всміхнувся.

– Збий мене з ніг, бачиш я вже закрутилась з тобою, я дезорієнтована. Я втратила увагу до стійки.

Він розгублено продовжував кружляти. Ізуель спинилась за його спиною, надавивши стопою йому під коліном. Те одразу ж зігнулось. Вона торкнулась ребром клинка його шиї.

– Ти зрозумів, що маєш робити?

– Так, – прохрипів він.

Вона відпустила його.

– Чудово, – Ізуель кивнула. – Тоді ще раз.

І вони знову почали кружляти. Данаель набирав швидкості настільки, що Ізуель бачила тільки розмиту пляму довкола. Тоді її коліно інстинктивно зігнулось і з глухим ударом приземлилось на підлогу. Холод леза торкнувся шиї під пов’язкою.

– Блискуче! – вона помітила, що Ґадріель уже потренувався з Окабієль і прямує до Армароса, перебинтовуючи кістяшки.

– Тоді йди до Окабієль і тренуйте з нею роботу ногами, гаразд?

– Так, Предводителько.

– Просто Ізуель.

– Ні, – всміхнувся він. – Не просто.

Тоді рушив до занепалої, щось сказавши їй, і вони почали бій.

Ізуель перевірила роботу Аракієля і дала кілька порад із роботи корпусом, а тоді пішла до Касдеї. Занепала не володіла жодним видом зброї та мала слабкі руки для цього, проте вона вміла безшумно підкрастися і Ґадріель придумав, як це використати. Він блокував удари Армароса, перекидаючись кількома словами з розгубленою занепалою, що переминалась з ноги на ногу. Справжня ілюстрація всеосяжності.

– Ти ж вмієш працювати з отрутами, так? – крихтів він, пригнувши голову, над якою промайнув кулак Армароса.

Вона нахмурилась.

– Хто на твою думку виготовляє вино для вечірок Люцифера?

Ізуель кинула швидкий погляд на неї.

– Що, як зварити якесь зілля чи розтовкти у порошок, яким би ти могла  знешкодити ворога? – вдаривши Армароса у щелепу, спитав Ґадріель. – Підкрастись за ним, дмухнути якимось пилом від якого він впаде? – він зігнувся від пропущеного удару в живіт і здушеним голосом продовжив. – А побратими доб’ють, як тобі ідея?

– Є кілька варіантів, – замислилась вона. – Але я хочу навчитись володіти хоча б якоюсь зброєю.

– Якщо кинджал для тебе заважкий, можемо спробувати ніж. – Ізуель підійшла до неї, передавши їй руків’я маленького гострого ножика. Вона стала за Касдеєю і взяла зап’ястя її руки, в  якій та тримала ніж.

– Удар має бути швидким і сильним. Напружуй тут, – Ізуель взяла її за біцепс. – А тут не розслабляй, інакше пошкодиш собі руку або удар буде слабким, а ніж просто виб’ють з пальців. – торкаючись зап’ястка і кисті, додала вона.

Тримаючи руку Касдеї вона малювала зиґ-заґ і штовхала вперед, а тоді прокручувала кисть півколом.

– Ти маєш усвідомлювати: якщо ти взяла до рук зброю – будь готова поранити нею. Інакше не торкайся її й тримайся за спинами побратимів. Вагатимешся – помреш сама, або поставиш під загрозу їх. Тож, коли твоя рука завдає удар – викручуй ніж, це збільшить отвір і спричинить кровотечу, ворога можна буде здолати, розрізавши артерії на шиї.

Касдея здригнулась.

– Обміркуй мої слова щодо готовності, – порадила Ізуель, відпустивши руку Касдеї, яка вже сама малювала зиґ-заґ у повітрі та прокручувала зап’ястя. – Тренуй цей рух.  Я закінчу спаринг з Аракіелем і ми потренуємось разом, якщо ти будеш готова, гаразд?

– Дякую, Предводителько, – кивнула вона.

– Ізуель, – автоматично виправила вона і пішла до Аракієля, який одразу перед її приходом зніс манекену голову, набиту піском.

– Оце так!

– Я не знаю як так вийшло… – сором’язливо сказав він. – Я зламав навчальну ляльку?

Ізуель всміхнулась.

– Ти завдав смертельного удару мечем, тож тренування не проходять марно! – вона взяла меч зі стійки та стала за його спиною. –  Тепер, повернись до мене і покажи, чого навчився.

***

Загалом тренування проходили дедалі краще, Ізуель раділа успіхам занепалих, навіть найменшим, бо це свідчило, що вони готові боротись і слухали всі настанови уважно.

Гарм гриз кістку від рульки, коли вона повернулась до кімнати.

– Якщо я знайду нову кістку під своїм ліжком – відмовлюсь від рульки на обід для тебе.

«Це несправедливо!»

– Несправедливо никати колекцію обгризених кістяків у моїй кімнаті. Тож доїдай і лиши кістку так, щоб я її бачила. Зрозумів?

Гарм загарчав.

– Не огризайся!

Песик уже був дорослим, висотою десь по груди Ізуель, і коли він спав на її ліжку, місця для неї лишалось мало. Тож вона попросила про лежанку для нього, яка займала більшу частину кімнати, проте була достатньо м’якою для комфорту улюбленця. Шерсті від нього, до речі, теж було чимало. Такого кудлатого пса Ізуель ще не зустрічала. І хоч у кімнаті регулярно прибирала прислужниця-демониця, шерсті збиралось багато, бо він линяв постійно. Та Ізуель уже не уявляла свого перебування тут без песика, хоч і не хотіла його від початку.

Захисник і його нова посада ніяк не йшли їй з голови. Міхаель мав свій палаючий меч, його йому подарували ще під час переведення у ранг архангелів, він був першим, кого було так високо оцінено. Його меч мав силу небесного сяйва, а руків’я було прикрашене зображенням хмари, яку протикає палаючий меч. Втім тепер він мав її зброю, що ж сталось із його власною? Чи він має тепер обидва? Але ж це так безглуздо. Її Світлоносний був бездоганною зброєю, ідеально збалансованою, а полум’я нищило все грішне і протиправне, підсилюючи віру у божественне і небесне. Тепер він був у руках Міхаеля. Тепер він сам став генералом небесного війська, а вона…Забута і покинута тут, серед таких самих забутих і покинутих.

Ізуель зітхнула, не дозволяючи собі плакати. Він чинив, як мусив. Як чинила, мабуть, і вона, якби все сталось навпаки. Якби їй заборонили втручатись – вона б не пішла проти слова Творця. Тож очікувати від нього бунту, на який був здатен тільки вигнанець Люцифер – було неправильно. Їй нема за, що ображатися. Він – солдат. І діяв, як йому наказано. Як робила і вона свого часу.

Ізуель намагалась припинити думати про це. Зараз важливо обміркувати план втечі. Вона пригадала зустріч з Ліліт, яку для неї свого часу, влаштувала Азраель. Відкрити для неї «вікно» до володінь Люцифера було можливо тільки у дальному крилі замку, у єдиній кімнаті, першій кімнаті цього місця, збудованій на кістках Адама і їхнього первістка, якого було знищено, для того, аби спинити кінець всього живого. Здається до Адама, Ліліт досі мала збочені почуття, втім Ізуель не мала наміру дізнаватись про це. Лише мовчки спостерігала, як та погладжує стики стін, де між каменем були вплетені уламки кісток і попелу.

Ліліт була вбрана у сукню, що нагадувала чорний туман. Вона не мала конкретного силуету і, здавалось, не має матеріальної фактури, лише тіні, що огортали принадні форми високої вродливої жінки зі шкірястими чорними крилами і високими блискучими рогами, зігнутими на кінцях. Вона мала дуже привабливу і водночас відштовхуючу зовнішність. Чорні блискучі очі котячої форми, густі чорні вії та брови, довгий рівний ніс, пухкі бліді губи, що вигинались над рівними білими зубами із видовженими іклами. Чорне волосся було блискучим та рівним і сягало їй аж по босі п’яти. Вона уважно оглянула Ізуель, схиливши голову вправо.

– Яка ти гарна, Предводителько. Врода янголів завжди здавалась мені занадто солодкою. В тобі ж є щось пікантне, смак темряви і він тобі пасує.

– Я вдячна, що ти явилась на поклик.

– Я ненавиджу Янгола Смерті, але хотіла познайомитись з тобою, Предводителько.

– Зі мною? – здивувалась вона. – Чому?

– Ти мене цікавиш. Я навіть… – вона розреготалась глибоким гортанним сміхом. – Поважаю тебе. Уявляєш?

– Так…ще та дивина, – здійняла брови Ізуель. – Втім я тут не задля обміну люб’язностями. Я хочу втекти.

– О…І куди подасися? – Вона махнула рукою з довгими гострими пазурями. – Певна, що Рай тебе забере назад? Мені здається нагріте місце уже хтось посів, як гадаєш?

– Мені потрібен дозвіл і частка землі у твоїх володіннях.

– О! Прямо так? Одразу до справи? Що ж, гаразд. Для чого мені виділяти тобі частку власних земель?

– Не лише мені. Я приведу з собою ще близько шести занепалих.

– Ще краще! – реготнула вона.

Те, як зухвало трималась Ліліт, чомусь нагадало їй манеру поведінки Люцифера. Було в них обох щось магнетично-привабливе й огидне водночас.

– Ти утримуєш під своїм крилом всі душі, яких не було прийнято до Раю.

– Не те щоб…Просто янголи скидають їх у Безодню, а Безодня, як тобі відомо – моє королівство. Чому добру пропадати?

– Гаразд… – намагаючись стриматись від бажання посперечатися, зітхнула вона. – Я маю підозри, що серед вигнанців є не лише вбивці та насильники.

– Не думаю, що діти можуть ними бути. О, чекай! – вона реготнула. – Мої ж можуть!

– Вони відправляють туди дітей? – з недовірою спитала Ізуель.

– Ну, так. Мілких крадіїв, збірників милостині, рабів…Це суперечить репутації безгрішних і світлих душ, які вони приймають до своїх обіймів.

– Але ж це діти. Вони – безгрішні. Такий закон.

– Схоже, що ні. То чого, конкретно, ти хочеш?

– Забезпечити їм місце. Новий дім, дати можливість навчатись, виправитись. Занепалі мають знання якими зможуть поділитись. Вони зможуть допомогти й розбудувати ту частку, яку ти нам виділиш.

– Мене цілком влаштовує все так як є: суцільна темрява і пустка. Для чого мені орендарі?

– В обмін на твою щедрість і забезпечення мені та моїм людям прихистку – я приведу сюди Беліал і допоможу тобі забрати її з собою назавжди.

Ліліт хижо всміхнулась.

– Моє любе дитя…Моє найкраще дитя…Як я скучила! – замріяно мовила вона. – Що ж, гаразд. Ти отримаєш частку для розбудови і розміщення своїх людей. Всі душі, що потраплятимуть у Безодню, одразу ж відправлятимуться туди. В обмін на мою безмежну доброту і щедрість, ти влаштуєш возз’єднання люблячої матері і її дочки. Угода?

– Угода, – кивнула Ізуель.

Ліліт підійшла до неї, схопивши її за підборіддя. Гострий кіготь відтягнув нижню губу.

– Угоди у Безодні  скріплюються поцілунком, люба.

Ізуель коротко кивнула, Ліліт подалась вперед і торкнулась своїми губами її. Холодний потік торкнувся її легень і вона задихнулась. Кашель змусив Предводительку відірватися, а коли вона нарешті заспокоїла судомне бажання прочистити горло, Ліліт зникла. Холод лишався у легенях, потроху розсіюючись. Угоду було укладено.