Раді Вас бачити!

– Та, годі тобі! – протягнув Тео, притискаючи телефон плечем. – Запросимо їх на п'яту, якщо не зможу відпроситись, – він упав у крісло перед вікном, і поклав ноги на підвіконня. – А я, якщо запізнюся – попереджу, ти їх займеш.

– Ще як відпросишся! – роздратовано відповіла Реджина, і, переклавши телефон до іншого вуха, махнула рукою Луїзі, сусідці з третього, що проїжджала на велосипеді. – Врахуй, запізнишся – я скажу їм, що ти розірвав заручини.

Вона поправила ремінець джинсової сумки, що спадав з плеча, і підстрибнула, прибираючи каштанове волосся з-під нього. Волосся у неї було довжиною до попереку, дуже неслухняне, хоча Тео любив її нестримні кучерики, вона витрачала цілий ранок на укладку. Пішов легкий дощ, тож все пішло під три чорти і кожне пасмо закрутилось, як йому хотілося. У Реджини були світло-блакитні очі, акуратна родимка біля губ, кругле личко, на якому не виділялися вилиці. Хоча вона і була струнка, обличчя її весь час здавалося їй пухким.

– Вони навіть про неї не знають, – розреготався Тео і покрутив у довгих тонких, як у піаніста пальцях, блакитну коробочку Тіффані з кремовим бантом. – Я не розумію, навіть звідки ти знаєш, – він відкрив коробочку, з оксамитової подушки на нього глянуло, немов підморгуючи сяйвом, симпатичне золоте кільце з квадратним діамантом у два карати.

– Ой, для цього не треба бути Шерлоком, Тео, – закотила очі Реджина і встала біля пішохідного переходу, вона поправила свій довгий бордовий шарф і глянула на машини, що швидко пересувались дорогою. – Наче важко здогадатися, чому ти вперше за три роки вирішив нарешті звести наших предків.

– Гаразд. Ваша правда, докторе Пейтон, – здався Тео. –  Але сьогодні у нас важлива подія.

Він поглянув в її дзеркало, що стояло на підвіконні, поруч з книгами і прозорим бальзамом для губ, який пах полуницею і був солодким на смак. Тео розчесав пальцями пишний чорний чубчик. Світло-карі із зеленим відтінком очі сяяли від гарної посмішки повних губ.

– Таке важливе, що ти плануєш запізнитися, – вона посміхнулася і втупилась у свої туфлі, чорт, їх би не завадило почистити.

– Я тебе кохаю, – лагідно погладивши коробочку, сказав Тео.

– І я… – гучний сигнал автомобіля перервав її.

Тео смикнувся, знявши ноги з підвіконня, серце відбивало шалений ритм: щось не так.

– Реджино? – спитав Тео. – Редж, що це було?!

Він схопився з крісла і, вирвавши пальто з вішака, з такою силою, що зламав гачок, вилетів із квартири.

Реджина
Все відбувалося дуже швидко. Я спершу не зрозуміла навіть, що сталося. Чи це все взагалі нормально, і, якщо так, то наскільки? А, даруйте, я ж не представилася. Мене звуть Реджина Роузвуд Пейтон. Мені двадцять років. Або простіше сказати, мені було двадцять років. Бо, схоже, я тільки, що померла. Це звучить дивно. Навіть неприродно. В моїй голові все зрозуміло та очевидно, але варто було лише сказати про це вам, і я почуваюсь достобіса безглуздо.

Мене щойно збила машина, якщо вам цікаво. То був приус. Сріблястий приус, якщо бути точнішим. Гарна, мабуть, машинка. Не те щоб я розбиралася в машинах, я пішохід-ентузіаст, навіть на велик не сяду, бо не вмію кататися. Але з огляду на те, що після удару приуса, я відлетіла майже на пів милі – напевно потужна. І, очевидно, водій продасть її, або забуде десь у лісі. Важко їздити машиною, дивлячись на яку постійно боїшся, що не все відтер. Кров, напевно важко відмивається. Не те щоб я була похмурою натурою. Я просто лікар. Ну, майже. Навчалася у медичній хірургії. За практику я вже надивилася достатньо, щоб зараз, не відчуваючи нудоти, спостерігати, як мій власний труп, хтось прикриває курткою.

Дивно, але спостерігаючи за подібними казусами в кіно, я відчувала змішані почуття, а зараз… Навіть не знаю, що саме я відчуваю. Мені ніяк. Не добре, непогано. Я ніби дивлюся на щось, що мені не особливо цікаво. І уривками пригадую своє життя. Щось важливе вислизає з моєї пам’яті, ніби щось, або хтось, не дозволяє мені обмірковувати це занадто довго. Але чому? Щоб я про щось не турбувалась? Щоб не хотіла повернутись назад? Життя – дивна штука. Смерть – схоже, ще дивніша.

Тео
Ми мали зустрітися на ланч, у нашому улюбленому кафе в центрі. Там ми повечеряли три роки тому, коли я попросив її дати мені шанс. Коли, я побачив, як швидка підіймає каталку до карети швидкої, я не надто звертав увагу. Помітив тільки, що тіло встигли вкрити простирадлом, я пройшов повз, хоч закривавлена рука, що звисала з-під ковдри здалась на мить знайомою. Тонкі бліді пальці, короткі бордові нігті. Реджі любила бордовий, фарбувала такою помадою губи. А я ненавидів, коли вона це робила, бо тоді завжди цілувала з побоюванням, боячись розмазати її. А я вперто цілував, відтираючи рештки до кінця дня. На роботі мене кликали Джокером, оскільки з ланчу я завжди повертався з характерними розтертими смугами на щоках.

Я спинився, відчувши як нудота підкочує до горла. У моїх вухах стояв дзвін, такий гучний, що відбійним молотком вистукував у скронях. Я не пам'ятав, як повернувся назад і обсмикнув простирадло. Я навіть не пам'ятаю, що відчув, просто якось земля пішла з-під ніг.

Сьогодні, я повинен був зробити їй пропозицію. Я запросив своїх та її батьків. Вони мали прийти на нашу річницю, на наше свято, на смачну вечерю та приємний вечір. Натомість вони прийшли на поминки. Не пам’ятаю залишку дня. Що я казав чи робив, не пам’ятаю облич наших батьків. Я не можу більше нічого сказати. Просто не можу.