Раді Вас бачити!

  Моє тіло зламано.

  Руки диявола обіймають мене.

  А ці ангели, вони мене не люблять,

  Вони хочуть свою частку.

  Колись потрібний – тепер відкинутий.

  Ти знову чуєш давню історію.

  Тобі нема на кого розраховувати.

Counterfeit – You Can’t Rely

 

М'яка хода лакованих туфель супроводжувалася шарудінням чорного плаща з кривавим підкладом. Він зійшов на свій трон, театрально відкинувши довгий шлейф. Клацнувши двома пальцями, Повелитель покликав свого прислужника.

– Які новини?

– Предводителька* прийшла до тями, – низько кланяючись, сказав слуга. – Чи можу я отримати дозвіл на проведення допиту? Абаддон втрачає терпіння.

– Ну, звісно вона втрачає терпіння! – закотив очі Повелитель. – Наш кат і мріяти не могла, що до її лап потрапить птаха такого високого польоту.

Слуга промовчав, вичікувально спостерігаючи за господарем.

– Що ж, гаразд. Можете допитати її. Трохи, – копирсаючись у нігтях, знудженим тоном мовив він. – Але, в межах дозволеного, не до смерті, вона потрібна мені живою.

– Так, Володарю!

– Прислужнику? – спинив його він.

– Так, Повелителю?

– Не переходьте межу, – він подався вперед, його очі блиснули. – Ви готуєте її до моєї угоди, для цього мені потрібен її чистий розум і вцілілий дух.

Слуга замислено кивнув, в очах промайнув зблиск розчарування.

Скута кайданами, знесилена Предводителька, сиділа на іржавому стільці, прибитому цвяхами до підлоги темного сирого підвалу. Зі стелі весь час крапало, цей монотонний звук, що став вірним супровідником за той час, що вона тут перебувала, зводив її з розуму. Абаддон зі своїми поплічниками приходила щодня. Вона розпочинала допит з одних і тих самих слів: «То, що, кралю, сьогодні говоритимеш?». Потім, коли Предводителька знаходила в собі сили плюнути їй в лице, Абаддон з величезним задоволенням переходила до покарання.

Вона різала і палила шкіру Предводительки, била її обличчя і тіло, знущалась словесно. Цього разу, бранка втратила свідомість значно швидше ніж зазвичай. Катування продовжувались достатньо довгий час і вона вже не знала скільки перебуває у цьому клятому підвалі. Може тиждень, може кілька років. Крижана вода, раптом зросила її голову та плечі. Бранка від несподіванки задихнулась і закліпала. Вода склеїла вії, полонянка відчула шалене бажання протерти очі пальцями, але ті були скуті за спиною доволі давно, вона вже припинила їх відчувати.

– Доброго ранку, сонечко! – скривилась в посмішці Абаддон. – А в нас з тобою свято, знаєш? Сьогодні вже десята річниця наших побачень!

То он скільки років вона ув’язнена. В цьому сирому місці час, схоже йшов геть не так, як вона собі уявляла.

 – Я знаю, ти нічого мені не скажеш, це розбиває мені серце, чесно, – демониця поклала руку на груди. – Тому я вирішила, що нам вже час перейти на новий рівень.

– Ой, та пішла ти у Безодню! – протягнула Предводителька.

Язик її не слухався, а щоку пекло від недавнього удару, здається вона набрякла. Втім регенерація її тіла відрізнялась від людської. Тож, вранці вона знову буде як новенька. Але ж до ранку ще б дожити.

Полонянка почула кроки. Вона підвела очі, глянувши за задоволену, мов кицьку Абаддон. Кроки наближалися.

– О…ну, і що у нас сьогодні у меню? – бранка видавила нервовий смішок.

– Привів тобі дружка, – глузливо заявив Слуга.

Абаддон криво всміхнулась, ніби очікуючи на її реакцію. Предводителька глянула убік і помітила його. Дихання забрало, серце заходилось в грудях. Він був так само прекрасний, як завжди. На очах виступили сльози, як сильно бранці кортіло обійняти його. Нарешті Захисник прийшов врятувати її. Її душа співала, очі запалали від сліз, нарешті Предводительку звільнено. Ось тільки його погляд, він не такий проникливий. Та, і на питання подумки не відповідає. Щось не так. полонянка спохмурніла. Вона подумки кликала Захисника на ім'я, але той не відгукувався.

– Пробач мені, – прошепотів він і, обійшовши її, схопив скуті крила і відрізав їх біля самих лопаток.

Нестерпний пекучий біль пронизав її тіло, торкаючись душі. Вона кричала так гучно, що, здавалося, тремтіли всі стіни. Спина припинила відчувати звичну вагу за плечима, раптове полегшення лякало. Терпкий біль розтікався м’язами спини, гаряча кров стікала під лопатками, скрапуючи на підлогу. Коли Захисник став поруч, вона підняла на нього виснажений погляд. Крізь судомне зітхання від мук, що закінчилися, вона хрипко розреготалася. Її крила сліпучо-білою купою, валялися на брудній підлозі, а закривавленою зброєю в руках її Захисника був не палаючий меч, а простий іржавий клинок. Це не він.

За болем настало полегшення. Він би ніколи не поранив Предводительку. Ніколи б не перейшов на інший бік, і ніколи не опинився б тут. Навіть заради неї, Захисник не пішов би проти Його слова. За полегшенням вступив біль. Душевний біль. А тоді контроль перехопив фізичний і вже за мить бранка втратила свідомість.

 

Слуга і Абаддон розреготались. Знявши маскування, третій поплічник обтер скривавлений клинок об білосніжне пір’я, що лежало непотрібною грудою внизу і підгилив крила ногою.

– Виродки! – кричав, швидко крокуючи, Повелитель. – Як посміли? Як посміли, я питаю?!

Абаддон одразу ж стала на коліно, опустивши голову, третій поплічник і собі опустився на коліна. Слуга завагався і за це Повелитель вдарив його в живіт. Той, зігнувшись навпіл, задихнувся і впав на підлогу, починаючи цілувати черевики свого володаря.

– Пробачте, пане, прошу помилуйте! – благав слуга.

– Я ж просив без самодіяльності! – заревів Володар у відповідь.

– Але, Повелителю…

– Вона, – вдаривши слугу сильніше, прогарчав він, – потрібна мені, – підчепивши підбором черевика його підборіддя, крикнув він, – живою!

Повелитель піднявся і поглянув на Абаддон, вона так само сиділа на підлозі, низько опустивши голову.

– Закуйтесь у кайдани до стіни, – Володар оглянув кожного з них по черзі, – я повернусь за десять хвилин, ви маєте вже очікувати покарання, коли я знову увійду до цього підвалу.

– Так, Повелителю, – відповіли вони одноголосно.

Він пронизав їх поглядом, в якому не читалось нічого доброго, тоді звільнив руки і ноги Предводительки, зірвавши кайдани одним різким рухом, і, підхопивши її на руки, виніс з підвалу.

Його долоня прилипала до вологої від крові спини, та він не зважав. Він не був гидливим, тільки сама картина, як прекрасні білі крила, скривавлені лежать на підлозі, а їх колишня власниця втратила свідомість від болю, закута на тому іржавому стільці – пробудила давно забуде співчуття, якого Повелитель, здавалося б і не мав уже достатньо давно.

Він штовхнув ногою двері і поклав бранку на ліжко, повернувши її на живіт. Повелитель опустився, оглядаючи її спину.

– Яка груба робота… – цокав язиком він, похитуючи головою. – Коли я попросив зрізати власні, вони діяли делікатніше, а тут... – він провів вказівним пальцем вздовж її хребта, збираючи багряну кров на його кінчик, – тут лишаться шрами.

Він набрав води і почав легенько обтирати її спину, прибравши залишки крові. Коли рани були очищеними, він торкнувся її шиї рукою і заплющив очі. Сяйво від його долоні проникало у шкіру Предводительки, повільно затягуючи рани на її тілі, включно з двома глибокими зрізами під лопатками, з яких стирчало скривавлене пір’я і залишки кісток, хрящів та м’язів, що колись здіймали її тіло в небеса.

– Тут потрібен майстер... – скривився він, а тоді заплющив очі. – Сестро, я знаю, ти чуєш. Прийди до мене, я потребую твоєї допомоги у зціленні.

Повелитель встав і вирушив до підвалу, як і обіцяв. Абаддон, Слуга і третій попілчник, що позбавив Предводительку крил, уже висіли на стіні, скуті кайданами по руках і ногах.

– Ми готові отримати справедливе покарання, пане, – затинаючись кивнув Слуга.

– Чудово! – він повернувся до столика з іржавими клинками. – Який з них був твоїм улюбленим при катуванні Предводительки?

– Пане? – не зрозумів він.

– Не змушуй мене повторювати, – крізь зуби процідив Повелитель.

– Кинджал з кривим лезом, – тремтячим голосом відповів прислужник.

Повелитель водив пальцями по ряду наполірованих постійним використанням руків'їв і спинився біля однієї, легко стиснувши його в пальцях.

– Якщо ви доглядаєте за руків’ям, чого леза такі страшні?

– Іржа робить клинок жорсткішим і завдає рваних ран, мій Повелителю, – пояснила Абаддон.

– Які ж ви кровожерливі! – всміхнувся Повелитель.

А тоді підійшов до Слуги та з усієї сили всадив лезо в його живіт, і відвів руку в бік, випатравши його, мов рибину. Кров хлинула з рота Слуги і він задихнувся від болю.

– Мушу визнати – це справді доволі ефективно, – кивнув він, кинувши клинок на підлогу.

Абаддон мовчки спостерігала, третій поплічник знервовано ковтнув. Повелитель підійшов до демониці.

– Що в тебе, люба?

– Частіше я била її кулаком, але зі зброї нерідко вдавалась до розпеченого вістря ножа, – спокійно зізналась вона.

Повелитель замріяно кивнув, а тоді взяв ножа і дмухнув на свічку, запаливши її своєю силою. Тоді торкнувся полум’я кінчиком ножа, очікуючи, коли те розпалить його до червоного. Відставивши свічку, він підійшов до Абаддон і з усієї сили різонув по шиї. Вона стійко витримала удар, хоч і почала задихатись, втративши доступ до кисню, кров текла її грудьми, утворюючи калюжу на підлозі. Про улюблену зброю третього, Повелитель вирішив не питати. Він цілеспрямовано направився до вкритого вистиглою кров’ю Предводительки клинка. Підійшов із ним до третього й уважно зазирнув у його очі.

– Ти ж знав, що я заборонив завдавати їй значних ушкоджень, Мараелю?

– Так… Повелителю, – відповів він, втупивши погляд на його черевики.

– Ти знав, що вона має стати Предводителькою мого війська?

– Так.

– Як, на твою думку, швидко вона зможе перейти до обов’язків не маючи крил?! – крикнув він, замахуючись.

 

– Мені шкода, Повелителю… – примружившись, відповів він.

– Тобі шкода… – Володар розреготався. – Як мило! – він підійшов впритул до нього. – Що ж, тоді останнє питання, Мараелю. Ти знав, що вона – моя?

– Ми всі належимо вам, Повелителю.

– Ні-ні. Не треба цих дешевих лестощів, – він обвів рукою всіх трьох. – Ви всі – сміття під моїми чоботами. Жоден з вас не вартий і пір’їни, з крил, які лежать купою там, як трофей. Вона – моя, Мараелю. А ти її скривдив.

– Я розумію, Повелителю, – опустив голову він.

– Не схоже, що розумієш. Ти забрав дещо моє. А крадіїв треба карати.

 Тоді він схопив клинок, яким всього нещодавно зрізали крила Предводительки, і одним ударом, застосувавши власну силу – відрізав Мараелю руки до передпліч.

***

Повелитель повернувся до покоїв Предводительки. Біля її ліжка сиділа молода жінка із сірими крилами, такими довгими, що тягнулись за нею по підлозі. Вона повернулась через плече, золоті очі зустрілись поглядом з його.

– Сестро?

Вона повільно підвелася і наблизилась до Володаря.

– Вона спить, – відповіла сестра. – Я зцілила її рани. До ранку все загоїться.

– Коли відростуть крила? – спитав він, кидаючи погляд на спокійне обличчя бранки, що перебувала цього разу у полоні сну.

– Кістки зламані, зв’язки та м’язи розірвано. Травма дуже серйозна, загоюватиметься щонайменше декаду. Їй доведеться наново вчитись літати.

Він коротко кивнув. Сестра розвернулась і рушила до дверей.

– Дякую, що прийшла на мій поклик, – кинув він.

– Я прийшла не до тебе, – похитала головою вона. – Ти поводишся, мов дитина. І твій дурний бунт не скінчиться тим, на що ти розраховуєш.

– Отже, не варто сподіватися, що Янгол Смерті приєднається до моєї маленької банди? – криво всміхнувся він.

– Ти знаєш відповідь. Я не належу до жодної з ваших «банд». Я заберу всіх, байдуже, з якого боку, – вона кивнула на Предводительку. – Якщо продовжиш рухатись тим самим шляхом, брате, одного дня я заберу і її.

– Ні, – похитав головою він. – Цього не буде.

– Не сперечайся зі смертю, Фере. Вона невблаганна, – з цими словами сестра зникла.

Повелитель поглянув на Предводительку, вона так і лежала на животі, а її рани уже майже затягнулись. Він не розумів, що саме відчуває, адже сам дав добро на знущання з неї. Але чому те, що він побачив так вразило його? Він бачив Абаддон у дії безліч разів, знав шкідливість ілюзій Мараеля, Слуга був підлим, що робило його непередбачуваним. Але він не врахував з якою насолодою ці троє будуть мститись полонянці, з яким натхненням будуть намагатись зламати її. Стан у якому вона перебувала, змушував його почувати гнів і бажання відплати. Та вбивати своїх підлеглих зараз, хай що вони зробили, було б недалекоглядно. Всі троє відновляться до завтра, і, як він сподівався, більше не наблизяться до Предводительки.

Він залишив покої, встановивши біля дверей цілодобову охорону: двох вартових, що контролюватимуть аби бранка ніколи не залишила кімнату, і її ніхто не турбував, крім, хіба що самого Повелителя.

Вона прокинулась за добу, від нестерпного болю у спині. Звісно, після стількох років ув'язнення, її тіло знемагало від болю, але спина…Цей біль був значно сильнішим і пронизливішим. Вона сіла на ліжку, усвідомлюючи, що може рухатись, тоді помітила кімнату довкола: кам'яні стіни з кількома гобеленами із зображенням зірок та місяця. Велике м’яке ліжко було вкрите хутряними ковдрами і шістьма подушками різного розміру. Високий різний гардероб, кольору слонової кістки, розташовувався в ніші, а всередині тієї шафи висіло кілька чоловічих речей. Поруч стояв письмовий стіл із червоного дерева, з потаємними шухлядками, кілька крісел з оксамитовою оббивкою. Погляд одразу ж привабив відкритий вихід на балкон, із мармуровою балюстрадою. Біля балкона розташовувались також двері до скромної вбиральні та ванної кімнати, де стояла велика купель і цілий стенд із різними пахощами та ефірними оліями.

Огляд кімнати скінчився, щойно Предводителька остаточно прокинулась і пригадала, попередній день. Відчула легкість за спиною і біль різонув її сильніше. Вона побігла до дзеркала у гардеробі. Змарніла сіра шкіра, що напнулась на гострих вилицях. Рани на спині були чистими, і вже затягнулись. Не повіривши у те, що її спина гладенька, а під лопатками немає величезних білосніжних крил, вона крутилась біля дзеркала, доки не відчула біль у шиї. Очі набрались сліз, і вона дала їм волю, сівши на підлогу. Їй хотілось додому, хотілось до нього, відчути тепло і любов, приналежність до чогось важливого. Вона не прагнула йти проти своєї сім’ї, своїх близьких, але її до того примушували. Раптом скочивши на ноги, бранка побігла до дверей і відчинила їх. Двоє вартових миттєво перегородили їй шлях.

– Що за… Геть з дороги, негайно!

– Перепрошую, Предводителько, та Повелитель наказав не випускати Вас з кімнати.

– Я тут полонянка?

Вартовий поглянув на неї, в його очах промайнуло щось доволі схоже на співчуття.

– Мені шкода. Але Вам краще залишатись у кімнаті.

 

– Дайте мені дорогу! – владним тоном, що супроводжувався її силою Заклику, промовила вона.

Вартові не рухались. Її сила…вона зникла? Звісно, десяток років у кайданах, що блокують дар, був ще тим випробуванням, але ж вона вільна зараз, наскільки це можливо. Чому ж Заклик не працює?

– Мені справді шкода, Предводителько… – промовив вартовий.

Вона вдала, що заходить всередину, а в останній момент вивернулась і побігла. Другий вартовий побіг слідом і кинувся на неї, поваливши на підлогу. Вона забила живіт і через це почала задихатися. Вартовий заломив їй руки, зчепивши їх за спиною. Спину неприємно стягло від болю, кров бризнула крізь нещодавно зцілені рани. Тоді він ривком поставив її на ноги і потяг до кімнати. Заштовхавши бранку всередину, вартовий зачинив двері.

Вона побігла до балкона. Висота будівлі вражала, вона навіть не бачила землі за щільним туманом. Якби вона мала крила – злетіла б і зникла в тому сизому серпанку. Вона літала швидко, найшвидше з усіх, кого навчали. Може це і було однією з причин, чому вона так швидко піднялась кар’єрною драбиною і стала Предводителькою? Захисник був другим після неї. Згадавши про нього, вона знову засумувала і впала на ліжко, скрутившись.

Трохи згодом двері відчинились і до кімнати увійшов Повелитель зі срібною тацею в руках. Стукати він, вочевидь, наміру не мав.

– Привіт. Чув, ти прокинулась. Приніс тобі вечерю.

– Ми не відчуваємо необхідності задовольняти нижчі потреби, такі як голод чи спрага, – відповіла вона, не рухаючись.

– Так, але це ж таке задоволення! – він всміхнувся, поставивши тацю на приліжкову тумбу і сів на ліжку поруч. Предводителька не поверталась.

– Слухай, я розумію, ти зла на мене…

– Зла? – пирхнула вона. – Я ненавиджу тебе!

– Гаразд, – знизав плечима він.

– Нащо я тут? – спитала бранка.

– Ти воліла б повернутись до підвалу? – криво всміхнувся Володар.

– Я б воліла повернутись додому! Невже ти і твої невдахи ще не зрозуміли, що вибити з мене військові таємниці не вдасться? Чи ти думав, прийдеш до мене з пряником, після десятка років батога і я розтану?

– На це я навіть не сподівався, – відгортаючи рукою невидиму смітинку з коліна, промовив він. – Схоже, танути не у твоїх правилах.

– Зникни! – гаркнула вона. – Я не хочу тебе бачити.

– Та, ти ж на мене і не дивишся! – розреготався він.

– Дурні жарти, – бурмотіла вона.

– Хай так, зате ми маємо хоч якийсь діалог, – його очі зблиснули.

– Чого тобі треба? – стомлено спитала вона.

– Я маю пропозицію.

Вона повернулась.

– Пропозицію? – обурилась вона. – Ніяк не збагну: ти самовпевнений виродок, чи просто дурень? На яку пропозицію  я можу погодитись після катувань і тримання в полоні? Хай ти і запхав мене до цієї золотої клітки, вона все одно клітка, Люцифере, і я не збираюсь приймати жодну з пропозицій!

– Що ж, гаразд. Вдячний за приділений час, – він взяв її руку, розвернув і поцілував долоню, уважно поглянувши на неї.

Вона забрала руку, обтерши її об ковдру. Люцифер спокусливо всміхнувся і рушив до дверей.

– Оце й усе? Навіть у найбільш зловтішних мріях не уявляла, що ти здаєшся так швидко.

Він спинився біля дверей.

– Я вмію чекати, Ізуель. А те, що ти мрієш про мене, додає наснаги, – він вдячно кивнув. – Дякую, люба.

Він тихо засміявся, зачинивши двері. Ізуель загарчала, впавши на подушки. Їжа пахла занадто інтенсивно, голоду вона не відчувала, та і бажання їсти заради втіхи в неї не було. Їх вчили не вдаватись до подібного, бо це не личило істотам їх рівня. Однак Люцифер був інакшим. Він прагнув пізнати всі можливі насолоди, навіть якщо від них йому жодної користі. Особливо, якщо йому від них жодної користі.

Вона підняла тацю і відчинила двері. Вартові одразу ж напружились.

– Ой, не надзюрте в штанці. Просто віддаю подачку, – вона поставила тацю на підлогу і зачинила двері.

Наступні кілька днів вона просто лежала у ліжку, її ніхто не турбував і це було добре, проте водночас, Ізуель відчувала жахливу самотність. Вона думала де зараз її близькі. Чи підозрюють вони про плани Люцифера, як планують протистояти. Її дратувало, що вона була не з ними, а тут, в тилу ворога і залишається безсилою полонянкою, що лежить на накрохмаленій постелі з м’якими перинами.

Вона різко встала. Захисник, мабуть, думає, що вона страждає, що її так далі і катують. Мабуть, місця собі не знаходить! Їй стало сумно, вона не любила, коли він нервував, Міхаель нагадував небо, що от-от заштормить. Затишшя, перед великим руйнуванням. Якби він був тут…Якби він був, Люцифер би зник. Назавжди. Бо тільки Міхаель міг протистояти дияволу. Ну, і його «бос», звісно. Їх бос, якщо бути точнішим. Чи вважають її ще частиною небесного війська? Чи має вона для них якесь значення? Чи вона просто вибулий гравець, якого швидко замінили кимось іншим? Ізуель похитала головою. Ні. Ні, вони б так не вчинили. Вони не рятують її, бо знають, що вона здатна на це сама. Вони лишають їй вибір. Бо вона Предводителька, вона розумна, вона вміє оцінювати ситуацію і діяти чітко та розважливо. Вона це зможе. Всього два вартових, нещасні дубові двері. Вона може це зробити. Ізуель зітхнула і рушила до дверей кімнати, щойно вона потягнулась до ручки, як ті розчахнулись.

 

Всередину увійшов один з вартових, несучи в руках конверт на таці. І демониця-прислужниця із криваво-червоною сукнею в одній руці і черевичками на підборах в іншій, які обережно склала на кріслі.

– Що це?

– Повелитель передав вам.

– Це, що? Лист?

Вона фиркнула і схопила його. Вартовий кивнув і вийшов за межі кімнати. Ізуель розпечатала конверт, очі пробіглись рядками каліграфічного почерку.

 

Моя люба Предводителько!

Дозволь висловити найвищу повагу і подяку тобі за перебування у моїх скромних володіннях. Запрошую тебе на захід, де ти зможеш відпочити й повеселитись. Гарантую!

Чекаємо на тебе з нетерпінням!

З нескінченним захватом, Повелитель.

 

Розірвавши пергамент, вона кинула його на стіл і важко зітхнула. Таких запрошень потім було ще багато, їх приносили мало не щодня. Та жодні вечірки не змогли б допомогти їй відпочити і тим паче розвеселитися. Дні минали. Вона не розмовляла з ним, доки не потрібно було. Їжу приносили і відносили, бо вона до неї не торкалася, дорогі сукні і прикраси так і лишались на тому ж кріслі, щодня поновлюючись. У гардеробі було кілька нічних сорочок, довжиною по кісточки, довгих чоловічих кофтин, жакетів, жилеток і штанів, що не тримались на ній без паска. Добре, що пасків у тій дурнуватій шафі було не менше за кількість оксамитових хустинок, дбайливо складених у стосики. Скоріш за все, це були речі Люцифера, але їй було начхати. Вдягати ті відверті сукні, що більше нагадували шматки тканини, які прикривали хіба причинне місце, вона точно не мала наміру.

Так, в один із незліченної кількості однакових днів, Люцифер увійшов у її покої без попередження, як робив це завжди.

– Вітаю, люба.

– Чого ти хочеш? – гаркнула вона.

Він притлумив смішок, впевнено сів у крісло поруч, наливаючи вино у два кришталеві келихи. Один він поставив на столик поруч, інший протягнув їй.

– Скуштуй, – підморгнув він.

Вона не ворухнулася.

– Ну ж бо, Ізуель. Я знаю, що ти вмієш насолоджуватись речами, навіть якщо удаєш, що дещо вище за це.

Вона вирвала келих з його руки й вилила вино на кам’яну підлогу.

Люцифер лише засміявся.

– Коли ти приймеш правду, тобі стане легше. Обіцяю.

– Я не стану частиною твоєї армії!

– Поки не станеш, – задумливо кивнув він, відпивши вина. – Як твої справи? Ти й носа не витягуєш.

– Ніби я можу кудись піти! – обурилась Ізуель.

– О, люба, ти можеш піти куди завгодно. Крім, як до Брами, звісно. Мої володіння – твої. Можеш пройтись і оглянутись, але тільки з ескортом. Я не лишу тебе на поталу тим кровожерливим виродкам, яких змушений тримати поруч.

– Змушений… – пирхнула вона.

– Що? – пригубивши вина, перепитав Люцифер.

– Так кажеш, ніби це не твій вибір.

– Ну, мої мотиви доволі прості. І я обговорю їх зі своєю генералкою, але поки ти не вшанувала мене такої честі…Насолоджуйся вином, я завітаю пізніше.

***

Ізуель чекала наступного запрошення, не для того, щоб прийняти, а для того, аби скористатися можливістю. Коли на порозі з’явився демон у чорній броні, Предводителька, була готова. Щойно вартовий наблизився, вона з усією силою вдарила його уламком каменя, який напередодні непомітно вирвала зі стіни. Демон похитнувся, але не впав, він одразу схопив її за шию, притискаючи до холодного каменю. Вона боляче вдарилась спиною, ще не зцілені повністю рани неприємно заболіли. Другий охоронець вже був поряд, і все закінчилося тим, що її кинули на ліжко, а охорону подвоїли. Якийсь час вона лежала у темряві. Тоді підвелась і пішла на балкон.

Хтозна скільки Ізуель простояла там, біля балюстради, спостерігаючи за нескінченним похмурим краєвидом. Вона більше не мала крил. Втратила щось, що завжди здавалось таким невід’ємним, таким постійним. І все ж, Предводителька не мала права себе жаліти. Їм не можна себе жаліти, жалість – це нижча риса, грішна, як заздрість, як лють, хіть чи бажання їсти без потреби. Вона була вища за це. Але ж чому так хотілось плакати? Чому було так боляче від того, що з нею зробили?

– Ти могла б повернути собі силу, – озвався Люцифер, що прокрався до її кімнати та сидів як господар на кріслі.

Вона швидко втерла щоки, не озираючись, вже за якусь мить відчула, як він наблизився.

– І у твоєму розумінні, повернення сили тотожне із вірністю тобі?

– Я хочу не вірності, Ізуель. Я хочу, щоб ти стала собою.

Вона стиснула пальці на камені. Собою? Вона і була собою. Була тією, хто бореться. Хто відмовляється від усіх нижчих емоцій. Була тією, хто чекає. Але чи справді вона чекала? Чи був у неї сенс чекати?

Люцифер став поруч, вглядаючись у морок, що розстилався далеко за межі горизонту.

– Як довго ти ще брехатимеш собі?

 

Предводителька замислилась, але не про те. Вона не мала наміру залишатись в цьому проклятому місці. Вона хоче втекти. Їй треба втекти. Ізуель необхідна у іншому місці. Але вона дуже ослабла, десять років катувань, втрата крил позначились на її майстерності. Колись вона була одним з найкращих воїнів у війську, її ставили в один ранг з архангелами. Тепер їй конче треба повернути собі ту силу.

– Тут є де тренуватись? – спитала раптом Ізуель, повернувшись до Люцифера.

Його погляд прочитати було складно, але блиснув у очах Володаря якийсь переможний вогник.

– Якщо ти хочеш зробити це без зайвих очей, я маю тренувальну кімнату у своєму крилі.

– Ні, – відрізала вона, – не у твоєму крилі.

– Тоді ти можеш піти до тренувальної зали, але там багато, хто займається і це могло б бути для тебе дещо…

– Гаразд, – перебила його Ізуель. – Як туди потрапити?

– Я можу тебе супроводжувати, – запропонував він.

– Ні, – відрізала вона знову, – не ти.

Люцифер зітхнув, опускаючи очі.

– Завтра попроси про це вартового – тебе проведуть.

***

Вранці, Ізуель знайшла на своєму кріслі тренувальне вбрання, покосившись на нього, вона фиркнула і затягнула пасок штанів, що добряче висіли на ній. Вона вийшла з покоїв, всі четверо її вартових одразу напружились.

– Я хочу відвідати тренувальну залу.

Двоє вартових зробили крок вперед.

– Прошу, сюди.

Тренувальна зала являла собою величезну кімнату, з кількома аренами, засипаними піском. Тут була звичайна зброя, та, що не є смертельною для янгола чи демона, отже сенсу в ній не було. Але Ізуель прийшла сюди не по неї. Вона хотіла лише випустити пару. Пригадати всі свої знання і зміцнити тіло, яке втратило звичну силу і гнучкість за роки знущань. Зала тремтіла від ударів металу об метал. Демони й занепалі янголи тренувалися без жалю, кожен прагнув довести власну силу.

Ізуель ступила на арену, відчуваючи холодне презирство, що линуло з їхніх поглядів.

– О, нарешті! Наша полонянка вирішила показати, на що здатна? – зверхньо протягнула Азазель.

Вона вийшла вперед, меч у її руках сяяв прохолодою сталі. Руйнівна і небезпечна. Ця занепала ніколи ні з ким не церемонилась.

– Давай, Ізуель, покажи свою велич, – вклонився їй Ґадріель.

Вони зійшлися у бою. Азазель била боляче, жорстоко. Кожен її удар був спрямований саме на місця, де рани ще не загоїлися.

Кров запекла на спині Ізуель, але вона не здалася. Вона робила крок, завдавала удару, захищалась. Але її баланс був неправильним. Предводительку весь час розхитувало вбік, ніби вона боролась на човні. Занепалі янголи, що лишили собі крила, легко рухались, утримуючи з їх допомогою, рівновагу при атаках. Щоразу, коли вони мали впасти, один змах крилами – і вони знову міцно стоять у стійці, готові до нападу. Ізуель, на відміну від них, просто падала щоразу. Сміх розносився залою.

– Яка ж з тебе Предводителька? – Азазель ухилилась від її удару, насмішкувато хмикнувши. – Ніхто за тобою не піде.

– До того ж вона зрадниця! – фиркнув знуджений Асмодей. – Як можна їй вірити?

– Та і кому ти потрібна без своїх крил? – зверхньо кинула розкішна Беліал, змахнувши чорними, як смола крилами. – Ти – квола, нещасна, змучена. З тебе не буде лідера.

– І чого Повелитель досі тебе не вбив? –  не розуміла Азазель.

– Вочевидь вона гріє йому ліжко. – Асмодей криво всміхнувся.

Ізуель зціпила зуби.

Люцифер стояв осторонь, не втручався, не робив жодного руху, лише спостерігав. Вона не бачила виразу його обличчя, але відчувала його погляд. Він чекав. Але на що? Ізуель перевела дух і вдарила з новою силою. Азазель похитнулась. Предводителька не дала собі зупинитися.

«Я не слабка. Я не полонянка. Я не здолана.» – переконувала вона себе подумки.

Предводителька боролася до кінця, навіть коли рівновага постійно вислизала з-під її ніг. Бій вона все ж програла, але билась чесно і достатньо довго, що вже було непогано після стількох років перерви.

Після тренування кожен м’яз її тіла пульсував болем. Вона полежала у гарячій ванні, яка уже була підготована до її приходу, тоді впала на ліжко і заснула піддавшись повному виснаженню.

Вранці, вона скочила, побігши до ванної, швидко вмилась і зібралась на тренування. Хоч, м’язи давали про себе знати в кожному її русі, віддаючись неприємним ниючим болем, вона знала: цей біль зніме тільки нове тренування. Чим більше вона жалітиме себе, пропускаючи, тим сильнішим і довшим буде цей біль. Так її вчили – крізь біль до висот. Таким було її правило.

На місці звичної вульгарної сукні, яку Люцифер безперестанку надсилав їй, сьогодні лежала броня. Ізуель застигла перед нею, замислившись: це чергова гра від Люцифера чи якийсь виклик, якого вона не розуміла? Він завжди грав у свої ігри, маніпулював, спостерігав, випробовував її. Бранка згадала погляд Азазель, її насмішку, презирство. "Яка ж з тебе Предводителька?" Гнів запалився в її грудях.

– Я не слабка! – бурмотіла вона.

Ізуель простягнула руку до обладунків, пальці торкнулись холодного гладенького матеріалу.

«Я не слабка. Я можу адаптуватися. Я можу боротися.»

Вона різко зняла свою нічну сорочку й натягнула броню на тіло. Тканина одразу ж обійняла її, ніби запам'ятовуючи кожен сантиметр її тіла. Тренувальний костюм був спеціально створений для того, щоб компенсувати її втрату. Спиці, під лопатками, обшиті шкірою, рухалися при кожному кроці, імітуючи змах крилами. Вони підлаштовувалися під рухи Ізуель, не дозволяючи їй впасти.

Предводителька зробила крок. Спиці ворухнулися, захищаючи рівновагу. Вона зробила ще один – тіло навіть не похитнулося. Відчуття було неправильним. Воно, безперечно, щось нагадувало, але все ж було інакшим.

Ізуель вдягнула рукавички, стягнула ремінь на грудях, закріпила застібки. Вона знову була воїном. Знову була собою. Предводителька зробила крок вперед, тепер вже свідомо. Спиці зреагували. Її баланс був ідеальним. Вона стояла перед дзеркалом у нових обладунках, пальці ковзали по матеріалу, а думки вирували в голові.

Позаду пролунав знайомий голос:

– Ти прийняла її.

Люцифер стояв у дверях, його погляд ковзав по її фігурі.

– Я не прийняла нічого, – холодно відповіла вона, але він лише усміхнувся.

– Ти вдягнула її. Отже, розумієш, що це тобі справді потрібно.

Ізуель не відповіла.

– Ти відмовлялася визнати правду, але я ніколи не збирався тебе ламати. Я хочу, щоб ти її прийняла.

Предводителька різко повернулася до Люцифера, її очі палали люттю.

– Я не слабка.

– Я знаю.

– Я можу адаптуватися.

– Ти вже адаптувалася. 

– Я можу боротися.

Люцифер зробив крок ближче, його руки були в кишенях штанів.

– То борись, – знизав плечима він. – Ти не полонянка, не відкинута, не та, хто чекає. Ти – сила. Борись не за те, що мала колись, а за те, що можеш мати.

Його голос звучав спокійно, але у погляд горів полум'ям, що мало чи зігріти, чи спопелити дощенту.

– Скажи мені, Ізуель… Якщо Міхаель не врятує тебе, ти все ще будеш чекати? Чи зробиш вибір сама?

Предводителька дивилася на нього мовчки. Люцифер усміхнувся.

– Здається, я вже знаю відповідь.

Ізуель стиснула пальці на броні.

– Що ж, чудово. Тоді чекаю тебе на тренуванні, – рушив до дверей Повелитель.

– Стій, – повернулась до нього вона, – ти будеш битися зі мною?

Він озирнувся.

– Тренуватися, люба. Чи це якась проблема?

– Байдуже.

– Ти нервуєш?

– З чого б це?

– Та ну, люба. Я – хороший вчитель, бо сам мав колись найкращого, – самовдоволено всміхнувся Люцифер.

– Мене не треба вчити! Я просто маю повернутись у форму.

Він сперся на дверний отвір і криво всміхнувся:

– Ну…у цьому костюмі, я маю визнати, ти у прекрасній формі, в мене аж слинка тече.

– Забери себе і свою слину геть з моїх покоїв!

– Із задоволенням, люба, – блискавично опинившись за нею, промуркотів він. – Тим паче, що це таки твої покої і ти це визнаєш. – він швидко чмокнув її у щоку і так само миттєво зник за дверима.

***

Тренування розпочалось з першим кроком на арену. Люцифер уже чекав на неї, він був без сорочки, чим викликав задоволені погляди Азазель та Беліал.

Клинки зіткнулися, метал дзвенів у повітрі. Ізуель рухалася швидко, її тіло згадувало кожен відпрацьований удар, але втрачена рівновага ще давала про себе знати. Люцифер ухилявся занадто легко, наче не лише блокував її атаки, а й випробовував терпіння Предводительки.

– Схоже, ти згадуєш, – відмітив він, відбиваючи удар.

– Можливо, – завдаючи наступного, відповіла Ізуель.

– Чи ти вдавала, що все забула, аби я тренував тебе більше?

– Маячня! – відповіла вона, перечепившись через його ногу, спиці спрацювали і вона втримала рівновагу, одразу ж замахуючись для наступного удару.

– Може ти просто починаєш звикати до мене? – схрестивши кинджали, Люцифер опустив свою і її руку на рівень грудей.

Ізуель скрипнула зубами і копнула його ногою по гомілці. Це змусило Повелителя похитнутись і опуститись на одне коліно, поглянувши на неї знизу вверх. Він криво всміхнувся.

– Я звикаю виключно до ведення бою, – відповіла вона, відступивши.

Він все ще всміхався і зробив різкий маневр, змушуючи її відступити знову.

– О, але я знаю, що ти вже звикла і до мене самого.

Вона не відповіла, атакувала з новою силою. Люцифер змінив кут удару, і її тіло похитнулося, спиці зреагували, та він все одно спіймав її. Рука вперлася у її талію, утримуючи від падіння.

 

– Обережно, моя люба. Якщо так і далі продовжиш, я подумаю, що ти спеціально падаєш мені в руки.

Ізуель рвучко відштовхнулася, вдаривши його ліктем у груди.

– Я б радше впала в Безодню!

Він розсміявся.

– Ну, якщо ти впадеш туди, я буду першим, хто тебе звідти витягне. Це ми наче вже визначили, чи не так?

Вона знову напала, її рухи стали ще більш агресивними. Люцифер відбивався майстерно.

– О, тепер ти атакуєш правильно, – кивнув він, захищаючись. Вона розвернулася, її рука вже стискала кинджал. Різкий рух – і лезо увійшло між його лопатками. Люцифер застиг. Його голос, зазвичай прихований їдкою насмішкою, зараз прозвучав майже тепло:

– Завжди знав, що ти встромиш ножа мені в спину, люба.

Ізуель схилилася ближче, прошепотівши:

– Шкода бути такою передбачуваною. Наступного разу цілитимусь у промежину.

Він усміхнувся крізь біль:

– Для чого нищити те, що може стати в пригоді?

***

Після тренування Ізуель сиділа на лавці, виснажена, переводячи подих. Люцифер сидів поруч, він зняв скривавлену сорочку, кинувши її на вологий пісок і розслабив спину, дозволивши Беліал зайнятися очищенням його рани. Та спиняла його кров мовчки, зрідка кидаючи невдоволений погляд на Ізуель.

– Ти занадто вперта! – бурмотів він. – Весь світ вже змінився. А ти все ще брешеш собі, що залишишся янголом.

Вона не відповіла. Люцифер зітхнув і повернувся:

– Залиш нас, Белі.

Беліал піднялась і, глянувши на Ізуель із неприхованою ненавистю, пішла геть.

Люцифер простягнув руку, ніби хотів торкнутися обличчя Ізуель. Вона не відсторонилась, проте в останню мить, схопила його зап’ястя:

– Не смій.

Він усміхнувся.

– Одного дня ти перестанеш заперечувати.

– Що ж, сподіваюсь, в той день ти будеш мертвим, – закотила очі вона.

Його сміх рознісся залою, він потягнув її руку, зняв рукавичку, а тоді підніс її пальці до губ.

– Ти дивуєш мене, Ізуель.

– Рада старатись.

Вона вирвала руку, наблизившись до нього.

– Але коритись тобі не стану.

Потім вона вирвала рукавичку з його пальців, підвелася і рушила до покоїв. Кроки Ізуель були твердими, а спина, попри біль, пряма.

Люцифер уважно спостерігав за нею, його голос був майже задоволеним:

– Я і не сподівався на твою покору, моя люба. Вона нам геть ні до чого. Твій бунт заразливий… І я це тільки заохочуватиму.

 

*(прим.автора) слово "Предводителька" вжито спеціально саме у такій формі, адже воно стилістично передає саме той настрій, що задумав автор.