Раді Вас бачити!

Ізуель прокинулась від щоранкового «поцілунку» Гарма. Схоже вона не зачинила двері до кімнати коли повернулась. Голова гуділа, в роті пересохло, в живіт давили ґудзики, Предводителька, вочевидь, так і не переодягнулась, коли повернулась з вечірки. Вона застигла, пригадавши події минулого вечора. Який сором.

Швидко переодягнувшись у тренувальну броню, вона вирушила на пробіжку, де на неї уже чекав Даарієль, усмішка на його обличчі промовляла: «Мені все відомо».

– Благаю, мовчи, – замість привітання сказала вона.

Вартовий всміхнувся ширше.

– Гаразд, Предводителько.

– Припиніть так мене називати. Я мала напитися того чортового вина, щоб краще продумати план, а натомість…

– Натомість воно підсилило не те бажання?

– Замовкни.

– Дякую, що не Закликом. Не уявляю, як постраждало его Люцифера після того, як ти привселюдно…

– Обережніше, – застерегла Ізуель.

– Йому наказувала, – закінчив Даарієль.

– Це не входило до плану, – бурмотіла вона, продовжуючи біг.

– Не виправдовуйся за свої вчинки. Ти зробила це тоді, бо мала потребу. І, хай що ти там собі думаєш, це принесло свої плоди.

– О, так. Тепер мене точно впишуть у його коханки та моя репутація із просто підпсованої, буде зруйнованою вщент.

Даарієль біг поруч, замислившись.

– Чому тебе турбує твоя репутація в очах демонів і занепалих?

Вона задумалась, і справді: чому? Відповіді не знайшлося, вона знизала плечима.

– Той, хто мав до тебе повагу, Ізуель, не втратить її після побаченого. Навпаки.

– Що, навпаки?

– Багато, хто повірив у те, що звідси можна втекти.

Ізуель спинилась, Даарієль пробіг ще кілька кроків, перш ніж зупинився і повернув голову до неї.

– Що ти сказав?

– В тобі побачили бунтівника. Ти його принизила, помітно, що він програє тобі. Більшість тепер вбачає у цьому можливість врятуватися.

І все ж, вона не повірила Даарієлю і пропустила загальне тренування, відправившись до Ґадріеля раніше. Побачивши її, Окабієль, Армарос і Аракієль одразу ж почали аплодувати.

– Чи ви подуріли? – спитала вона, ледь стримавши усмішку.

Касдея, взяла її під руку і шепнула:

– Розкажи мені все!

– Та нема чого розповідати. Ти вариш справжній шмурдяк, Касдеє. Я вирубилась вдягнена і не пам’ятаю як.

– Та не про це! – розреготалась вона. – Про те, як ти спокусила Люцифера і наказала йому замовкнути.

– Це було в іншому поряд…Спокусила? – здивувалась Ізуель. – Це так про мене зараз говорять?

– Ну, хай що це було, Ізуель, але до мене на тренуванні підходили кілька занепалих із питанням, чи можуть вони долучитись до нашої групи, – підморгнув їй Ґадріель.

– Що?

– Схоже невдалий план таки спрацював, – тихо мовив Даарієль.

Після тренування Предводителька відправилась політати. Вона вперто ігнорувала всі заходи, де могла б перетнутись із Люцифером, бо не хотіла з ним бачитись, щось пригадувати чи, тим паче давати якусь надію. Це була помилка. Огидна, жахлива помилка, яка більше ніколи не повториться.

Ізуель насолоджувалась вітром, що ковзав розпашілою шкірою, пір’я на крилах тріпотіло і змінювало рух, коли вона пікірувала. Схоже повернення сили Заклику, заповнило всі втрачені деталі, не лишилось тремтіння в тілі, крила були сильними та не відгукувались болем у спині із кожним змахом. Вона більше не потребувала тренувань з Люцифером. Бо тепер могла літати досхочу, повертаючи собі всі втрачені «безкрилі» роки.

Предводителька приземлилась в саду і пройшлася біля дерев. Вартові стояли біля кожного з них мовчазні, немов скульптури, навіть не підводили очей на неї, ніби її тут і не було. Ізуель насолоджувалась прохолодою саду і його пахощами, тут було тихо і затишно, ніби це місце, на відміну від похмурих попелястих пейзажів, створила інша рука, захоплена природою і чимось значно більш духовним, вищим за просту тілесність, ниці потреби та невимовну жорстокість. Яка в цьому місці переважала всюди, окрім саду.

– Ізуель?

Серце закалатало в грудях. Вона змахнула крилами, збираючись злетіти.

– Не тікай, прошу, – покликав Люцифер, спинившись. – Будь ласка, поговори зі мною.

– Ні, – заперечила вона. – Нема про що говорити.

– Знаю, ти шокована, і я теж, повір. Але ми маємо поговорити.

Вона кинула на Люцифера швидкий погляд. Він був у тому ж костюмі, що і вчора. Сорочка зім’ята, краватка послаблена, волосся скуйовджене. Схоже він і сам сьогодні нікуди не ходив і мабуть, спав у тому ж одязі. Якщо взагалі спав.

– Я не був на тренуванні, – відповідаючи, на її погляд, сказав він.

– Чому?

– Бо знав, що ти уникатимеш мене. Хотів дати тобі трохи часу.

– Саме тому зараз його відбираєш?

– Ізуель… – він зробив крок вперед.

– Спинися, інакше я накажу тобі.

Він послухав, виставивши руки у захисному жесті.

– Я розумію, ти зла і стурбована, це справді було неочікувано для нас обох, але ми маємо поговорити про це.

– А для чого? – не зрозуміла вона. – Це не повториться. Тренування мені більше не потрібні, я повністю відновила втрачене. Тож, не ходитиму на твої вечірки, тож припини переводити папір для запрошень. І вже точно, я не питиму отрути Касдеї, бо вона огидна і я її про це вже сповістила.

Люцифер пирхнув від сміху.

– Я не планую більше уникати тебе, бо це витрачає забагато енергії, ми маємо триматись нейтралітету, – відповіла вона. – І саме тому, це більше не повториться. Не хочу виправдовуватись, тож прошу ніяк не коментувати той інцидент.

– Я можу підійти ближче? – звів брову Люцифер.

– Було б значно простіше, якби ти взяв за звичку мене про це питати.

Він усміхнувся, опустивши очі.

– Було б ще краще, якби ти давала якусь відповідь.

– Один крок.

Повелитель слухняно зробив крок вперед.

– Мені шкода, – сповістив він. – Пробач.

Ізуель нахмурилась, вона не очікувала вибачень.

– На тебе забагато навалилось і так, випереджаючи тебе, скажу: більшість з моєї провини. Тож те, що сталось…

Вона уважно поглянула на нього.

– Те, що ми не коментуємо, – виправився він. – Залишиться між нами.

– О, так, і ще між десятками занепалих і близько сотні демонів.

– Ну, не я обрав для свого перформансу забитий натовпом зал, знаєш!

Предводителька стримала усмішку.

– Це все?

– Так.

– Гаразд, бувай, – розвернулась Ізуель.

Та Люцифер раптом схопив її за руку. Предводителька повернула голову і підняла на нього очі.

– Що ти робиш?

– Пробач, я не можу, – тихо відповів він і ступив ближче, притягнувши її до себе. Люцифер поцілував її занадто швидко, Ізуель не встигла ні зітхнути, ні спинити його. Жар прокотився тілом, змушуючи її підняти руки, та замість впертись в його груди та грубо штовхнути, вона запустила пальці в його волосся.

Руки занепалого архангела стискали її талію, а тоді підхопили стегна і підняли вгору. Не розриваючи пристрасного поцілунку, він разом з Предводителькою на руках, сів на лавку, її коліна вперлись у дерево обабіч його стегон, він притис її до себе ще ближче, не припиняючи цілувати.

Ставало дедалі спекотніше, Ізуель геть загубилась у суперечливих почуттях. Вона ненавиділа Люцифера, водночас він завжди був її другом, який хоч і приховано, їй подобався. Засуджувала всі його дії, тримала образу за те, що він дозволив над нею знущатись, водночас їй подобалось тренуватись з ним, бо хай, що вона казала: він таки хороший і терплячий вчитель. Вона терпіти не могла його брехню і спокуси, але водночас із нескінченною огидою відчувала постійний потяг і напругу, яка дратувала її та якій вона, попри все, здалася прямо зараз.

Поцілунок ставав міцнішим, думки в її голові нарешті ставали на місце, а потім Ізуель щосили вкусила Люцифера за нижню губу і ривком піднялася. Він торкнувся пальцем губи, витерши краплю крові та підняв на неї погляд сповнений захоплення.

Вона витерла свої губи рукавом сорочки, кривавий слід лишився на тканині.

– Оце… – почала вона, задихаючись. – Вже точно було зайве.

 – Чекай…Ти ж зрозуміла це, ні?

Вона повернулась.

– Що?

– Ти ж хочеш мене, Ізуель, – піднявшись, він став за нею. Гарячий подих торкнувся її шиї. – Хочеш і це тебе бісить, бо як можна хотіти монстра, що закував тебе?

Він мав рацію і це викликало в неї бажання знову всадити йому клинок між лопаток.

– Ти сильна, ти вмієш приховувати почуття. Це янгольське виховання, розумію, – шепотів він, провівши кінчиком носа від ключиці до вуха. – Але в цій голові так багато таємних бажань, що я аж збудився…

– Нема мені діла до твого збудження.

– Мм… – протягнув він, цілуючи її в шию, вона інстинктивно заплющила очі. – Я думаю все ж є. Ти б могла мати все це, якби дозволила собі. Ти б мала мене, Ізуель. Мене всього без залишку. Я б міг закрити всі твої потреби.

Вона розплющила очі. Чому вона досі тут? Чому обдумує його слова? Ні, це не про неї. Він їй не потрібен. Їй потрібна свобода.

Ізуель відсторонилася.

– А тепер слухай мене, Люцифере: хай, що відбувалося між нами, я покладу цьому край. Віднині і до закінчення мого перебування у полоні – ти не посмієш спокусити мене чи наблизитись більше, ніж на три кроки, – наказала вона.

Люцифер вирівнявся, його погляд був вражений.

– Дарма ти це зробила.

– Ні, – відповіла вона. – Не дарма.

А тоді злетіла, лишивши його самого у саду. Гарм чекав на неї у кімнаті. Він був занадто тихим, лежав собі на підлозі, витріщаючись у стіну.

– Агов? З тобою все гаразд?

«Ти мене кидаєш? Я більше не потрібен?»

– Чому ти так думаєш?

«Ти плануєш втечу. Я це відчуваю.»

Ізуель сіла на ліжку.

– Я не можу взяти тебе з собою, це може бути дуже небезпечно.

«Я народився у Безодні, ма. Мені ніхто там не зашкодить.»

– Гаразд. Якщо ти певен... Ходімо з нами.

«Може і краще, щоб ти мене там не бачила.»

– Чому?

«Ти мене не любитимеш»

– Чого це?

«Просто я трохи змінюся... Або не трохи.»

– Змінишся?

«Тут я такий, бо ти мене таким бачиш. А там я буду таким, яким я є насправді. Ти мене таким не любитимеш.»

– Чому ти так думаєш?

Він поклав голову на лапки.

«Якщо ти хочеш йти – йди зараз.»

– Ти певен, що тобі нічого там не загрожуватиме?

«Так.»

– Гаразд. Тоді ти йдеш зі мною.

«Ти певна?»

– Так. Але прошу будь тихим, гаразд?

Гарм загавкав скочивши, і почав вистрибувати довкола Ізуель, підставляючи то один бік, то інший, щоб його почухали. А тоді поклав голову на її долоню і зазирнув у її очі сповненим обожнювання поглядом.

«Я тебе люблю, ма.»

Вона зітхнула і чмокнула його в лоба.

– І я тебе люблю.

У затінку розбитої цитаделі, збудованої колись ще самим Люцифером, Ізуель і її вірні поплічники зібрались в одному з закинутих храмів. Кам’яні обличчя херувимів на стінах мовчки спостерігали, як Окабієль креслила карту патрульних маршрутів, а Армарос готував закляття дезорієнтації. Аракієль із сестрою стояли з іншого боку. Так, Саракієль схоже передумала після вчорашнього вечора.

– Якщо ми не вийдемо одночасно з чотирьох точок, охоронці піднімуть тривогу ще до того, як ми добіжимо до воріт, – сказала Окабієль.

– Тепер питання у знешкодженні, – хруснувши кістяшками, сказав Армарос. – Просто втекти в нас не вийде.

– Зброя у варти не тренувальна, – нагадала Касдея. – Вони користуються отруйними стрілами. А отруту їм варила я.

– Варту я візьму на себе, – сказав Даарієль.

– Ну і закляття дезорієнтації трохи виведе їх з рівноваги.

Данаель мовчки спостерігав за іншими.

– Як ми дістанемось до прихистку? Я маю на увазі, навіть якщо ми виберемось через браму, що не факт, як ми знайдемо виділену частку?

– Так, і чи не означатиме тепер, що ми служитимемо Ліліт? – перебила його Саракієль.

– Ліліт не зможе підім’яти під себе Предводительку, – заперечив Ґадріель.

– Ну, Люциферу ж вдалось? – фиркнула Саракієль.

Ізуель опустила очі.

«Мені хочеться зжерти її лице.» – бурмотів Гарм.

– Пробач, ти втратила чуття? – роздратовано кинула їй Касдея. – Вона повернула собі силу. Тож якщо Ліліт і спробує заявити якісь права на нашу частку, Ізуель їй накаже відступити.

– Тільки за умови, що Ліліт її поважає. Чи ти забула, що Заклик може вплинути тільки на тих, хто щиро бачить в ній Предводительку?

– Вона поважає її, – продовжувала Касдея. – Інакше не явилась би на поклик. Я знаю Ліліт, вона терпіти не може янголів, але Ізуель цікавила її завжди.

– Чому? – спитала Ізуель.

Касдея кинула на неї погляд.

– Вона вбачала себе у тобі.

«Який жах, помила б рота після таких слів, не слухай її, ма.» – фиркнув Гарм.

– Що? – не зрозуміла Ізуель.

– Вона намагалась бути тією, ким її хотіли бачити. Ідеальною жінкою для Адама, але вона мала забагато сили для нього. Тож її було вигнано, Адама розділено навпіл і виліплено заново, а з іншої частини зліпили Єву.

– Я досі не бачу зв’язку.

– Ти була тією, ким тебе хотіли бачити. Але ти варта більшого, ніж тобі коли-небудь могли дати. Ти повернула собі силу саме в той момент, коли усвідомила, що більше не в полоні. І ти можеш піти прямо до брами та знести її, рухаючись далі.

Ізуель замислилась. Отже, останній наказ на Люцифера не подіє. Все правильно, вона більше не вважала себе бранкою і він про це знав.

– З кількома стрілами, змоченими в отруті, далеко не піде, – фиркнув Данаель, виводячи Предводительку із роздумів.

Касдея тріснула його по потилиці.

«Такий серйозний…Наче тренувався перед дзеркалом.» – коментував подумки Гарм.

Ізуель прикусила губу, щоб не засміятись.

– За умовами угоди, наша частка матиме повну автономію, ми можемо будувати там що завгодно і вона не втручатиметься, – відповіла Ізуель, прочистивши горло.

– І ти їй віриш? Вона бреше не гірше за вищих демонів, о, мабуть, тому, що вона їх мати! – розгнівано кинула Саракієль.

«Нормально, що вона мене бісить?» – спитав подумки Гарм.

– Ліліт не порушує угод, – відповіла Касдея. – Це факт, Саракієль. Прийми його. Якщо не віриш у нас – йди. Ми рушатимемо без тебе.

– Так, шуруй! – хмикнув Армарос, склавши масивні руки на грудях. – Нам не потрібен той, хто має сумніви. Такі зазвичай стають зрадниками за першої ж нагоди.

– Гаразд. Як скажете, – закотила очі Саракієль. – Але що ви робитимете, якщо Ліліт все ж вирішить використати нас?

«Можна я її гризну? Будь ласка!»

– Ні, – прошепотіла вона йому.

– Ліліт не прагне влади, вона хоче свободи, її влаштовує Безодня, – пояснював Ґадріель. – Вона просто не бажає влізати у ці міжусобиці. Їй начхати, що відбувається на поверхні.

– Що ж…Нехай, – закотила очі вона. – Що робимо з Брамою? Відкрити її так просто не вдасться. Потрібна його кров. А всі тренувальні клинки, якими ти його чикала з таким задоволенням, він забирав із собою, – кинувши насмішкуватий погляд на Ізуель, сказала Саракієль.

– Є крапля його крові, – протягнувши шматочок тканини, відповіла Ізуель.

Касдея перехопила його, розглядаючи багряний слід на шматку відірваного рукава.

– Як ти здобула його кров?

– Вкусила.

Всі по черзі поглянули на неї. Всі, разом з Гармом, в чиїх чорних очах неначе було ще більше осуду, ніж в інших.

«Ага то, тобі можна кусатись, а мені, значить, ні?»

– Це підійде чи ні? – роздратовано спитала вона, уникаючи прискіпливих зацікавлених поглядів.

«Підійде для мого надгробка. Покладеш це прямісінько на нього! Під епітафією «моя хазяйка не дозволяла кусатись!» »

– Фрикаделька! – шепнула вона і голос Гарма змовк в її голові.

Касдея торкнулась кривавого сліду, тканину вкрило сяйво.

– Так, – відповіла вона. – Цього буде досить, але оскільки кров не свіжа, потрібне зілля-активатор.

– Скільки його варити? – спитав Аракієль.

– Близько години.

– Що для цього потрібно? – спитав Ґадріель.

– Корінь антомерри, листя плющу, імбир і липовий мед.

– Гаразд, я принесу, – кивнув Ґадріель.

– Тоді поки Ґадріель і Касдея будуть готувати зілля, пройдімось ще раз планом, – почала Ізуель.

Вони обговорили все ще раз, внесли корективи та повторили. Касдея уже остудила приготоване зілля, і в ніч, вони рушили.

– Зміна варти за три хвилини. Ми маємо проскочити й зайняти позиції, – керував Даарієль.

Ізуель з Ґадріелем обмінялись кивками. Даарієль стрибнув вниз у підвали, де знаходились темниці та, відкривши двері, кинув погляд на полоненого.

– Пам’ятай: ти винен мені.

– Не терпиться повернути борг, – просичав хриплий голос.

– Нікого не вбивати – тільки знешкоджувати.

– Шкода, – шепотів він.

Даарієль розкрив двері клітки ширше. Висока фігура розлетілась мільйонами мух і зникла у пітьмі. Одразу по тому, Данаель запустив тривогу, сколихнувши нитки дзвона, що розташовувався біля військової частини.

Вартовий мав рушити вперед, та чомусь озирнувся на сусідню клітку. Зустрівшись очима з деким знайомим, він вражено сахнувся.

– Як давно ти тут?

– Мене забрали одразу ж після неї.

– Про це ніхто не знав…

– Він катував мене самостійно.

– Ізуель тебе витягне, я зараз її приведу.

– Ні. Вона не має мене тут бачити. Не кажи їй про мене, чув? Ні слова, Даарієлю.

– Я не можу…Ти ж єдиний, хто лишився в неї!

– Зараз в неї є ви. Добре, що вона не сама.

– Тебе треба витягти, це несправедливо...– стискаючи ґрати хвилювався вартовий.

– Будьмо чесними, Даарієлю, я помру тут. Я втратив всі сили, не здатен навіть зцілитися. Я лише затримаю вас. Не кажи їй. Якщо вона дізнається, то нікуди не піде, а ми не можемо так з нею вчинити. Згоден?

Даарієль кивнув.

– Мені шкода.

– І мені шкода. Біжи, не затримуйся.

Він піднявся, намагаючись стримуватись. Кітаель не був вищим янголом, проте був вищим за рангом. І все одно він був чи не найприязнішим від усіх своїх поплічників, які не опускались до спілкування з кимось, нижче за званням.

Кітаель був веселим і дружнім, пам’ятав імена кожного. Колись він навіть сам вирішив патрулювати разом з Дааріелем, щоб тому не було страшно вести варту самотужки. Його звісно за це покарали, бо Даарієль мав тренуватись чатувати периметр самостійно, це мало навчити його повністю довіритись власним відчуттям. Але Кітаель зробив цей вечір веселим і незабутнім. І тепер виявляється, що він весь цей час був тут. І його весь час катували. А тепер Ізуель навіть не дізнається, що сталось з її найкращим другом.

***

Даарієль приєднався до команди, Окабієль уже блокувала удари клинка, Ґадрієль відштовхнув від себе двох вартових і злетів, змахнувши крилами, чим вивів їх з рівноваги. З боків чулися крики та звук випускання стріл, сполохана варта рушала в бік тюремних кліток. Та схоже не всі повелись на приманку. Троє демонів-вартових йшли саме туди, де переховувались втікачі.

З-за рогу летіли стріли з отруйними вістрями. Аракієль здійняв меч і кинувся вперед.

– Стій! – крикнули водночас Ізуель і Саракієль.

– Я впораюсь, – схопивши меч зручніше, він завдав сильного і точного удару супротивнику. Той не забарився із відповіддю і чиркнув хлопця по руці. Аракієль зашипів і кинувся атакувати, завдаючи ударів у всі місця, що хоча б трохи визирали з-під чорної броні.

– Схопити Предводительку. І затуліть їй рота! – наказав один із вартових. Ізуель вирвалась із хвату і піднялась у повітря. Гарм накинувся на одного з вартових, гострі зуби були настільки сильними, що погнули броню ніби та була з паперу. Нападник заревів від болю.

– Спиніться! – гаркнула вона.

Аракієль вивів суперника з рівноваги та потужним ударом вибив меч з його рук. Той впав на коліна, але занепалий його не добивав. Його погляд залишався холодним, він мав честь, тож не бажав вбивати ворога, лише спинити.

Мільйони мух із неприємним гучним дзижчанням кинулись на вартових, пролазячи у всі отвори броні. Хтось заверещав, кидаючись навтьоки, хтось застиг на місці, відчуваючи страх. Вже за мить рій мух зібрався у фігуру, що кивнула Даарієлю і вклонилась Ізуель.

– Предводителько…

– Вельзевул? – здивувалась вона. – Тебе ж було страчено!

– Схоже у Люцифера були на мене інші плани, – хрипло розреготався він. – Вони повністю твої. А мені вже час.

– Куди ти? – спитав Даарієль.

– Додому, – відповів він і знову розлетівся роєм комах.

– Відступіть! – наказала Ізуель вартовим, що лишилися. – Киньте зброю.

Двоє вартових здригнулись, випустивши з рук мечі, один намагався втекти, та кулак Армароса його випередив.

– Всі цілі? – спитав Ґадріель, приземлившись біля Окабієль.

– Так, – приземлилась Ізуель. – Вам не здалося дивним, що все аж занадто просто?

«Так, якісь вони неповороткі. Ніби боролись граючись.»

– Граючись… – обдумувала в голос вона. – Саме так все і виглядало.

– Не вигадуй, – відмахнувся Ґадріель. – Ще трохи тут затримаємось і буде підкріплення. Ходімо скоріше до Брами.

Вони побігли до воріт, чорних як смола і високих, майже до неба. На залізних ґратах розміщувались печатки вогню, крові й мороку.

«Зараз би м’ясця засмажити на тому вогнику…»

– Тобі аби пожерти! – шепнула вона.

«Молодий організм потребує енергії.»

– Тобі взагалі їсти не треба.

«Але ж це приємно.»

Вона закотила очі, піймавши невдоволений погляд Касдеї.

– Ви закінчили?

– Вибач.

Вона повернулась до воріт. Ґадріель запалив полум’я, тримаючи факел із полум'ям Безодні подалі від себе, Окабієль звела руки до неба і між її пальців заклубочилась пітьма, що нагадувала чорний дим. Касдея дістала шматочок тканини з кров’ю Люцифера і витягла зубами корок зі скляного флакона із темно-синім зіллям. Вона вилила зілля на тканину і та засяяла.

– Одне без іншого – лише попіл. А разом – ключ, – промовила вона, кивнувши Ґадріелю і Окабієль. Вони втрьох водночас притулили вогонь, темряву і кров з зіллям до печаток.

Брама здригнулась, печатки зашипіли, неначе хтось кинув сірника у воду. Все довкола загуло, а земля затремтіла. Дзвони, відгукувались у голові, оповіщуючи про тривогу. Занепалі хутко кинулись крізь прочинені ворота.

За брамою була суцільна пітьма. Мертві дерева без листя стояли скручені і сухі. У темному небі раз по раз з’являлись спалахи блискавок. Десь з-поміж хмар високо літали демони, що мали таку розкіш, як крила. Вони були достатньо далеко, щоб не помітити втікачів, однак останні, все одно прискорили свою ходу.

– Маємо йти вперед, – сказала Ізуель.

– Як довго?

– Доки нас не забере вартовий Ліліт. Ми маємо віддалитись від впливу Брами, вони не можуть підійти занадто близько.

– Ма? – пролунав низький голос, що нагадував гарчання і бас водночас.

Ізуель озирнулась і побачила величезного огидного пса висотою з дуб, шириною майже з Браму, з якої вони щойно вийшли. В нього були червоні вологі очі і гострі чорні пазурі. На ньому не було гладенької шерсті, вуха були притиснуті до великої голови. Крізь ряд гострих жовтих зубів промайнув чорний язик.

Касдея заверещала.

– Та не репетуй ти! Почують же! – смикнув її Данаель.

Ізуель лишилась на місці, хоча в грудях похололо. Гарм був страшним, відштовхуючим, огидним. Вона помітила, що поплічники відійшли на кілька кроків назад, неначе він становив загрозу. Повіки опустились на червоні очі, він похнюпив носа і опустив величезну голову.

– Ти мене більше не любиш? – спитав він. – Бо я страшний?

Це чомусь викликало в неї усмішку. Так, він змінився, і так, його справжній зовнішній вигляд лякав її, але це був досі її пес. Ізуель простягнула руку і погладила шершаву шкіру біля носа.

– Ти ж досі мій Гарм?

Він підняв на неї очі та швидко кивнув.

– Тоді чого я не маю тебе любити?

– Я ж страшний.

– Так, – погодилась вона. – Але принаймні шерсті з тебе тепер менше.

Він чи то кашлянув, чи то реготнув. Чомусь вона все одно бачила перед собою того самого кудлатого Гарма, тільки більшого чи не втричі. Бо він досі її пес, тільки трохи змінився.

– Він тепер може говорити? – здивувався Ґадріель. – Ну, тобто…вголос?

– Так, він може, – роздратовано кинув Гарм. – Я тут народився. Мені тут нема чого приховувати, мене нічого не стримує. За межами Безодні, я підкорююсь правилам місця, в яке потрапляю. На землі, я не здатен ні говорити, ні рости у звичних розмірах. На землях Люцифера, я можу тільки підтримувати зв’язок із господарем і мати той вигляд, яким він хоче мене бачити. А тут…Тут я той, ким  я є.

Ізуель всміхнулась йому, погладивши знов. Вже за мить хтось за її спиною полегшено зітхнув, а її пальці занурились у м’яку шерсть. Вона бачила його і таким, і справжнім водночас. І це її не відштовхувало, навпаки, вона неначе побачила свого Гарма геть в іншому світлі. І любила за це лише сильніше. Тепер всі бачили перед собою велетенського пухнастого пса. І це, здається, всіх влаштовувало.

– Якось тут…моторошно, – знизала плечима Окабієль.

– Ми приведемо це місце до ладу, – кивнув Данаель. – Все можна вирішити магією.

– Прямо все? – хмикнула Саракієль.

– Кілька магічних заклинань і наша частка буде не гірша від Раю. – погодився Армарос.

– Це ми ще побачимо, – додала вона.

– Мовчи, – шепнула Ізуель Гарму, який саме розтулив пащу, щоб сказати щось їдке Саракієль.

– Слухай, обов’язково ставити все під сумнів? Для чого було йти з нами, якщо ти так в нас не віриш? – розсердилась Касдея.

– Бо я не могла дозволити молодшому брату вчинити таку дурість самостійно!

– Він може відповідати за себе сам! – вліз Гарм, клацнувши зубами.

– Ні, не може! Якщо погодився на цей дурний план!

– Годі! – крикнула Ізуель. – Ми втекли, так, але ми досі не опинилися на потрібному місці. Ми посеред Безодні й тут може статись що завгодно. Відкладіть свою гризню вбік, – вона перевела погляд на Саракієль. – І припини опікувати брата. Він володіє мечем значно краще за тебе. Маленька порада: якщо руки пітніють – не фехтуй без рукавичок, – додала вона і пішла вперед, обійнявши за плечі Аракієля, який аж сяяв від почутого. Гарм потрусив за нею, зайнявши місце з іншого боку від Аракієля і лизнув його в щоку. Той реготнув.

– Можна погладити тебе? – несміливо спитав занепалий у гончака.

– Чого б і ні, я таке люблю, – задоволено опустив голову Гарм, дозволивши Аракієлю почухати його між великими вухами.

Далі вони йшли мовчки. Ізуель все думала про те, як її поплічникам подобається термін «повстанці». Направду ж, вони звичайні втікачі, що скористались навдивовижу вдалою можливістю зникнути посеред ночі.

Із пітьми до них рушив високий чоловік із довгими закрученими рогами, чорні очі виблискували у сяйві блискавок, що пронизували небо.

– Мене послала по вас Мати. Я – Левіафан. Супроводжуватиму вас до вашої землі.

На цих словах він розвернувся і широким кроком рушив вперед. Всі переглянулись і мовчки пішли за ним. Левіафан ступав м’яко і швидко. Простір довкола не змінювався, скільки б вони не йшли. Чорна суха земля, темне сіре небо, мертві дерева. Це місце було суцільною пусткою, на якій не було нічого. Ізуель щиро сподівалась, що магія виправить це на їх новій землі. Бо якщо ні – вона привела своїх нових друзів до ще гіршого виду вигнання.

Йшли вони близько години. Левіафан спинився біля дерев’яного кілка і повернувся.

– Звідси і аж до Брами Люцифера – ваша земля. Можете будувати тут мури, палаци, що завгодно. Душі знаходяться там, – показав рукою він. – Поки, що вони всі у підвалах закинутого храму. Якщо знадобиться допомога, можете мене покликати. Але не гарантую, що я дам відповідь.

Він кивнув всім і розсипався на попіл, який одразу ж зник під землею, неначе та його увібрала.

Команда рушила до закинутого храму. Їм необхідно поспілкуватися із проклятими душами. Зрозуміти, чому деякі з них тут і знайти спосіб їх врятувати.

Сам храм був такою собі насмішкою над Небесами і людством. Він був встановлений догори дриґом, дзвіниці йшли глибоко під землю, напіврозвалені стіни поросли уже давно засохлими в’юнами. Всередині пахло гнилою деревиною і вологим пилом. Вони спустились вниз, до підвальних приміщень що сягали шириною і довжиною на кілометри. Складались вони із ряду однакових залізних кліток. Маленьких квадратів, яких було досить тільки, якщо полонений стояв. А всі полонені тут були закуті в кайдани стоячи. І те, що вони більше не мали їсти, спати чи справляти потребу, дозволяло утримувати їх у такому положенні вічно.

Чулися крики. Біля кожної клітки був свій наглядач, хтось із ножами, хтось із розпеченою кочергою, хтось із батогами – але завжди душі отримували кару, навіть незаслужену. Ліліт не брехала – тут  і справді були діти. Різного віку, раси, статі. Чому вони піддають тортурам дітей? Для чого їм взагалі знущатись з душ?

Вона ледь стримала гнів.

– Агов! – гаркнула вона, вирвавши батіг із лап демона. – Забирайся звідси! Це більше не ваша земля, геть! Пішли геть, негайно!

Якась частина демонів пішла. Інша – лишилась, спостерігаючи за Ізуель із неприхованою цікавістю. Отже, вони не поважали її, тож Заклик на них не працював.

– О, хлопчики, не треба сердити Предводительку, – Ліліт випливла з пітьми як завжди босоніж, сукня, що нагадувала дим, тягнулася за нею шлейфом. Вона взяла Ізуель під руку і рушила вперед. – Знайдімо краще місце для розмови.

– Якої розмови, Ліліт? Ми уклали угоду. Це місце наше по праву.

– Звісно, люба. Воно належить тобі разом з усіма цими душами та всіма наступними. Я не про те.

– Про що тоді?

– Скоро дізнаєшся.

Ізуель не подобалась загадковість Ліліт. Щось було не так. Вона кинула швидкий погляд на Ґадріеля, він чомусь відвів свій і це теж насторожило Предводительку.

– Що відбувається? – спитала вона Ліліт.

– Не хвилюйтеся, любі. Все буде чудово, – вона змовницьки нахилилась до Ізуель. – Я обіцяю.

Вже за кілька хвилин вони піднялися сходами й вийшли прямо до тронної зали палацу Ліліт. Тут було багато факелів, завдяки чому місце, біля високого кованого трону було добре освітлене.

Кігті Ліліт відпустили руку Ізуель і сама вона рушила до трону, впавши на нього. Сукня на мить ворухнулась, мов дим на вітрі.

– То, розкажіть мені, як пройшло повстання?

– Насправді не так і погано, – почав Аракієль. – Ми діяли згідно з планом і все вийшло напрочуд добре.

– Заціпся! – процідила крізь зуби Саракієль, смикнувши брата за руку.

– Це було не повстання, – сказала Ізуель. – Це була звичайна втеча. І я думала ми з усім розібралися, та твоя поведінка доводить протилежне. Чого ти хочеш, Ліліт?

Вона всміхнулась.

– Я запрошую вас усіх на свято.

– Свято?

– Так! – вона реготнула. – На вашу честь, любі, – вона поглянула вбік. – Доню, принеси мого улюбленого вина гостям.

Беліал із тацею в руках спинилась перед Ізуель і її компанією. Вона не дивилась в очі Предводительки. Ізуель вдарило болісне усвідомлення, власної причетності до неволі гібрида.

– Мені шкода, – прошепотіла Предводителька.

– Просто візьми кляте вино, інакше вона мене покарає, – процідила крізь зуби Беліал, не підводячи очей.

– Вона кривдить тебе?

Беліал дивно всміхнулась і підняла підборіддя. На шиї виднівся нашийник з голками, що впивались у її шкіру.

– Вона – моя матір. І вона – королева демонів. Як думаєш, вона кривдить мене?

– Беліал! – гаркнула Ліліт роздратовано. – Чому так довго?

– Пробач, мамо, – не озираючись кинула вона. – Схоже Предводителька не любить вино, – вона понизила голос. – Не пийте це. Там паралітик.

Ізуель коротко кивнула і взяла келих до рук, дозволивши Беліал пройти до кожного і передати по келиху з таці.

– Можу приєднатись до святкування? – спитав Люцифер, з’являючись у дверях.

– Довго ж ти, любий… – протягнула Ліліт.

– Хотів з’явитись ефектно, – він порівнявся з Ізуель. – Предводителько, – кивнув він, а тоді поглянув на інших: – Занепалі.  Вечірка у самому розпалі! Ходімо.

– Прошу за мною, любі, – хижо всміхнулась Ліліт, вставши зі свого трону.

Вона вела їх коридором, спинившись у дверях величезної тронної зали, напханої натовпом демонів і занепалих, що кинули свої розпусні справи як тільки Ізуель зі своєю командою увійшли.

– Що тут відбувається? – нахмурилась Ізуель.

– Вечірка-сюрприз, – всміхнувся Люцифер.

– Він, що, знав? – не повірив Данаель.

– Вам не здалось дивним, що ви втекли з моєї землі непоміченими? Ви справді думали, що я так погано дбаю про місце, яке слугувало прихистком для всіх невдоволених демонів і занепалих янголів? У вас я не сумнівався, проте ти, Ізуель… Ти мене розчарувала.

– Ні! – заперечила Ізуель, гнівно покосившись на нього.

– Ні? – здивувався Люцифер. – Це вже цікаво.

– Заціпся, – вона поглянула на тих, з ким планувала втечу, на кожного по черзі.

– Та, годі тобі, – фиркнув Люцифер.  – Вмій програвати, люба...

– Кажу: закрий свого рота! – застосувала Заклик вона. – Тут щось інше, – вона обдумувала все це раз за разом, вона і справді бачила щось дивне у тому, як легко вони втекли. Але, що як Люцифер знав про бунт, ще до його початку?

Вона застигла і повернулась до Ґадріеля.

– Ти здав нас?

Окабієль округлила очі.

– Ні, він не міг!

– О, міг ще й як! – Ізуель повернулась до Люцифера. – І з Ліліт ти, звісно, теж домовився?

– Звісно, – знизав плечима він. – Я все одно сподівався використати Беліал як перевагу, тож те, що ти могла мене випередити, не змінило порядок справ. До того ж мені подобається мати місцинку у Безодні, чудова ідея, Ізуель, збудую тут заміський маєток для тебе.

– Тобто я від початку була розмінною монетою? – тремтячим голосом спитала Беліал.

– Белі, мені шкода. Але так, – кивнув він. – Твоя єдина цінність – твій родовід. Пробач, що кажу це, але це правда.

Ізуель відчула її біль, сказане Люцифером було огидним, і те, як вона сама вчинила з Беліал, змушувало Предводительку дедалі частіше замислюватись, чим вона взагалі краща за Люцифера, якого так сильно засуджує. Адже відправивши Беліал до матері – вона забезпечила їй той самий полон, з якого сама прагнула вибратись. Фактично здобуваючи власну свободу за допомогою поневолення іншого.

"Чудовий план, Ізуель, дуже відважний!" – вона подумки вилаялась.

– Гаразд, так. Ґадріель розповів мені про все на самому початку, тож ми розробили план, мушу визнати, Ізуель, більшу частину зробила ти, навіть не підозрюючи про все. Я пишаюсь тобою, справді.

– Ти зрадив нас? – не вірив йому Аракієль. – Але ж…ми друзі.

– Я – брехун і зрадник, – знизав плечима Ґадріель. – Це моя суть.

Окабієль залишила йому смачного ляпаса на щоці, а тоді підійшла до Касдеї, яка миттєво огорнула її плечі.

– Маячня! – не стрималась Ізуель.

– Що? – не зрозумів Ґадріель.

– Кажу: маячня! Ти виправдовуєш у такий спосіб свої найгірші вчинки, неначе ти просто не здатний бути чесним. Припини себе жаліти, Ґадріелю і хоч раз вчини як мусиш! – Ізуель повернулась до Люцифера. – І для чого все це було тоді? Щоб влаштувати показову страту? – обвівши рукою натовп, спитала вона. – Ну, гаразд. Вперед, можеш стратити мене, але чіпати когось із них я не дозволю. Я підбила їх на це, вони сумнівались до останнього. Тож це не їх провина, а моя. Відпусти їх, нехай вертаються до своїх нудних життів у твоєму королівстві виродків, але не смій їх карати!

Люцифер примружився.

– Що ж… Гаразд. Нехай йдуть, вартові проведуть їх до воріт. Окрім Даарієля. Він буде засуджений за зраду. Вартові мають особливий статут, я ним, навіть пишаюся. Сам склав кілька пунктів.

– Не смій чіпати його! – вона кинула келих і закрила собою Даарієля, схопивши його за зап’ясток.

– Ти вважаєш, що можеш захистити вартового? Прошу, Ізуель.

– Я не дозволю нікому з них відповідати за моє рішення. Хочеш зірвати злість на комусь? Вперед, із задоволенням всаджу чергового ножа тобі між лопаток. Але жодного з них ти не торкнешся. Я не дозволю Даарієлю постраждати за мене.

Даарієль підняв пальці і мимоволі стис її долоню.

Люцифер нахмурився. Цей жест від нього не сховався.

– Нехай залишиться моїм вартовим. Ти ж тепер знову поставиш мені охорону під двері? – кинула йому вона.

– Оце вже дзуськи! – фиркнув Люцифер. – Він відправиться до темниці.

– Він залишається зі мною, – понизила голос вона. – Не змушуй наказувати.

– Думаєш ти в тому положенні, щоб наказувати мені?  – обурився Люцифер, підійшовши ближче.

– Хочеш перевірити?  – підняла підборіддя вона.

– Ні, чому ж… – хмикнув Даарієль. – Я не проти піти до темниці.

– От бачиш, він не проти…

– Там так багато цікавих особистостей… – перебив його Люцифер. – Я сьогодні зустрівся з деким, кого думав вже не побачу. Цікаво виходить, чи не так?

Люцифер кинув на нього нищівний погляд.

– Про що це ти?

– Я страчу тебе на світанку, Даарієлю,  – зціпив зуби Люцифер.

– Що ж, тоді я маю цілу ніч, щоб поспілкуватись зі своїми друзями та навідати втрачених.

Люцифер примружив очі.

– Не думав, що ти вмієш маніпулювати.

– Вчусь у кращих.

– Чого б не стратити тебе прямо зараз? – спитав він, забравши сокиру у вартового-демона.

– Відступи на крок.

Люцифер відступив.

– Ізуель, не зараз, – роздратовано кинув він, покосившись на Ліліт.

– Ще на один.

Він зробив як було сказано.

– Тепер офіційно зніми з усіх обвинувачення і поклянись, що ніколи не завдаси нікому з них болю.

Він повторив все дослівно. Відчуваючи гнів і не приховуючи його.

– От, і розумничок.

Ліліт розреготалась, плеснувши в долоні.

– Моя люба, ти просто розкішна!

– З тобою я поговорю згодом, Ліліт, – кинула лиховісний погляд на неї вона. – А зараз відійди від мене і тримай свої пазурі подалі. – вона кинула поглядом на Беліал. – І від мене, і від Беліал.

Почувся глухий стук металу, нашийник більше не тримався на шиї гібрида, лишивши по собі лише два ряди маленьких скривавлених дірочок на шкірі.

– Думаю, не варто казати, що забравши у мене дочку ти тим самим скасувала угоду?

Ізуель не відповіла на це і розвернулась, відштовхнувши руки вартових. На них чекала довга дорога до клятих воріт, з яких вони ледь вибрались.

Люцифер йшов за нею з Гармом, він продовжував свій рух, навіть коли вона відчинила двері до кімнати, до якої сподівалась більше не повернутись.

– Що далі? – розвернулась вона, коли двері за його спиною зачинились. – Визнаєш мене зрадницею, хоч я ніколи не клялась тобі у вірності?

– Ні, – спокійно відповів він. – Я чекав на це. І довго ти збиралась, між іншим!

– Чекай, що?

– Ти кинула мені виклик, – сказав він. – При всіх. Принизила мене, показала свою силу. Вони вбачатимуть у тобі лідера й підуть за тобою, куди скажеш.

– А який сенс? Витягти їх звідси я все одно не можу. Угоду скасовано.

– Угоди у Безодні не скасовуються. Та земля належить тобі.

Ізуель нахмурилась.

– Тоді чому ми повернутись?

– Бо ти потрібна тут. Принаймні поки. Прошу тебе, допоможи мені і я дам тобі повну свободу від...

– Тебе?

Люцифер опустив очі. Вона важко зітхнула, потерши лоба.

– Тобто це була частина хитрого плану, щоб я присягнула тобі?

– Ні, – відповів він, опустившись на одне коліно. – Бо це я присягаю тобі.

– Що?

– Ізуель, Предводителько війська, я – Люцифер Ранкова Зірка, присягаю тобі у вірності та клянуся ніколи не завдати шкоди внутрішньому колу твоїх найвірніших поплічників, дати тобі повну свободу дій, навіть якщо ти підеш проти мене. В обмін на це я прошу взяти під контроль повстання проти Небес. Незалежно від твого рішення, моя присяга незмінна і діятиме віднині та до кінця часів.