Раді Вас бачити!

Моніка Джером сиділа у приймальні лікарні Вестлейк і намагалась усвідомити той страшний факт, що геть молода дівчинка, обраниця її сина – Реджина загинула. Скайлер, мати Реджини прощалась із дочкою. Моніка не могла навіть уявити, як вона почувається. Тео сидів поруч і тихо плакав, затиснувши руками обличчя. Його плечі раз по разу здригалися, Моніка провела рукою по спині сина, і собі змахнувши сльози, що стояви в очах.

Батько Реджини навіть не надумав прийти. Моніка мала можливість раніше перекинутися із сином кількома словами щодонього, Анґус О'Коннор рідко з'являвся у житті Реджини. Скайлер його ненавиділа, і виховала в дочці ту саму ненависть до батька. Не дивно, що він навіть не прийняв запрошення на вечерю.

Що ж, добре, що принаймні у Тео був батько. Моніка перевела погляд на Дастіна, свого чоловіка. Високий, з копицею густого чорного волосся, прилизаного зараз на потилицю, проникливими сіро-зеленими очима і в костюмі, що ідеально пасував йому. Ну, просто бездоганний чоловік, чи не так?

Вони були ровесниками. Тео – рання дитина, вона народила його всього у двадцять років, та, як і більшість обставин її життя, він був незапланованим. Може, якби вони з Дастіном більше часу пізнавали одне одного, їх спільне життя склалося б геть інакше? Чи, радше, не склалось би взагалі. Останні десять років, Моніка усвідомлювала, що вони, за великим рахунком, загалі не мали б ніколи зустрітися. І тим паче зацікавитись одне одним. Та щось десь пішло не так, очевидно. Попри весь біль, вона вдячна за цю зустріч, бо в неї є чудовий син і іншого вона б ніколи не хотіла.

Моніка була вродливою жінкою. Темно-каштанове волосся, зібране у високу зачіску, строгий брючний костюм, що сидів на гній бездоганно, гарне декольте, вдалий макіяж, що підкреслював світло-карі очі і повні губи, взута в дорогі шкіряні туфлі на високих підборах. Дивлячись на себе в дзеркало, вона не розуміла, чому чоловік так з нею вчинив.

Вона завжди стежила за собою. Була ідеальною стереотипною дружиною, що чекає додому з вечерею і ніжністю. Завжди була гарною, для нього. І навіть після того, як він зізнався їй, що гомосексуаліст, вони не припинили світитися на людях разом, не припинили носити обручки на публіці. Звичайно, для ведучого новин репутація понад усе. Але хіба вона потрібна їй? Бо зараз, спостерігаючи за тим, як він усміхається, друкуючи ті безглузді любовні листи своєму новому хлопцеві, Моніку так і підмивало зробити своєму чоловікові такий камінг-аут, який весь світ не забуде. Скільки разів вона мріяла про це, але наважувалась.

Дванадцять років. Вона присвятила йому дванадцять років свого життя. Віддала йому свою юність. А що натомість? Жодного офіційного розлучення, але зате регулярна виплата аліментів, і всі свята в колі сім'ї? Відчуття, ніби Дастін купує в неї прощення, набуває своєї чортової свободи. Саме тому Моніка почувалась так. Навіть не поскандалила, навіть не вказала йому на килимок біля дверей, а просто проігнорувала і дозволила, від щирого серця вибачаючись – далі руйнувати її життя. Задаровуючи подарунками, у спробах відкупитися від того скандалу, який вона так жадала йому влаштувати.

Моніка зітхнула, міцно обіймаючи сина. Його сльози розбивали її серце. Вона потяглася через Тео і тицьнула колишнього чоловіка в плече. Той відволікся від захопливої смс-ки і глянув на неї. Вона очима вказала на сина.

– Агов, друже... – шепнув він, розуміючи натяк. – Хочеш... поговоримо?

Тео тільки похитав головою. Зараз він просто сидів собі, неприродно повиснувши головою вниз, намагаючись забути про те, де він і з якої причини. Сльози безжально стікали по розчервонілому обличчю і приземлялися на білі кросівки.

Моніка закотила очі, з огидою дивлячись на колишнього чоловіка. Нікчема. Яка ж він нікчема. Як вона цього раніше не помічала? Чи може, вона не хотіла цього помічати?

– Що? – виправдовуючись, шепнув він у відповідь, на її погляд. – Він не хоче говорити.

Тео встав і підійшов до стіни, тримаючись за неї.

– Сама спробуй! – відповів Дастін.

– Пішов ти! – шикнула вона, стримуючи тремтіння в пальцях.

Вона лютувала, її син втрачає розум від болю, а колишній чоловік – пустоголовий мішок з кістками, що їй робити? Моніка не може більше стримуватись. Гнів заповнив її тіло, застилаючи очі червоною пеленою, їй хотілось викинути Дастіна з вікна чи спустити сходами. Що завгодно, аби він тільки припинив бути таким ідіотом.

– Що? Моніко…

– Пішов ти до біса! – вдаривши його по обличчю, сказала вона. – Відірвись від свого кретина бодай на хвилину! Твій син втратив кохану, май совість, хоч тут! – крикнула вона, залишаючи контрольний ляпанець по ідеально вкладеній гелем зачісці.

Фу, тепер її рука блищить і липне. Вона з огидою обтерла долоню об лацкан його жакету і розвернулась. Її маленький хлопчик зараз у агонії. Моніка повинна зробити хоч щось.

Тео сидів у альтанці. Квітів тут було небагато, але хлопець впевнено вирячився прямо на один з чагарників біля лавки.

Моніка підійшла і сіла поряд.

– Гортензії... – тихо сказав він.

– Що, любий? – запитала вона, погладивши його плече.

Тео кивнув на чагарник з рожевими, фіолетовими та білими великими квітами.

– Це гортензії. Реджина їх дуже любила. Весь балкон ними усіяла, влітку там і пройти ніде.

Моніка поклала голову на його плече, відчуваючи, що зараз заплаче. Вона справді хотіла познайомитись із Реджиною і була дуже щаслива, що її син так сильно закоханий. Хоч її й лякали такі ранні заручини, вона радила йому подумати, все боялась, що він повторить її помилки. Щось їй підказувало, що, враховуючи гіркий досвід її батьків, Скайлер дочку від цього теж відмовляла. Втім тепер це більше не мало значення.

– Я ... – почав він і замовк.

– Що, милий? – запитала Моніка, гладячи його по руці.

Він підняв руки до потилиці і пройшовся по волоссю зверху вниз, випускаючи крик відчаю, після якого новий напад плачу сколихнув його плечі, а сльози бризнули з очей, вкриваючи щоки.

– Я так хотів вас познайомити… – скривившись від болю, випалив Тео. – А тепер…

Моніка притиснула його до себе, гладячи по голові.

– Я так сильно її кохаю, мамо… – зітхнув він. – Тепер кому це треба?

– Це завжди потрібно, – прошепотіла Моніка. – Кохання важливе, насамперед тобі самому.

– А яка користь з нього? – відсахнувшись, спитав він. – Яка користь з любові, якщо її нема кому віддати?

Тео ривком підвівся і покинув альтанку. Моніка залишилася там, почуваючись дурепою. Як підтримати сина у такій ситуації? Вона зовсім не розуміла, що робити. Може, він сам виговориться, коли настане час?