Раді Вас бачити!

Ізуель прокинулася посеред ночі, відчувши несподіваний напад тривоги, щось кликало її геть із ліжка, без жодної причини. Вона скинула ковдру і піднялась. Гарм посапував на другій подушці, не підозрюючи, про її пробудження. Предводителька опустила босі ноги на кам’яну підлогу, схопила кофту з крісла і накинула її на плечі. Вона зітхнула і повернула ключ у замку. Пальці торкнулись прохолодної ручки й відчинили двері.

Предводителька тихо вийшла у коридор, не знаючи, що саме шукає. Напівтемрява згущувалась довкола неї, прохолодне повітря ковзало шкірою, роздмухуючи розпущене волосся. У момент, коли Ізуель вже повернулась, щоб рушити назад до кімнати, її погляд випадково зачепився за постать в кінці коридору. Вона застигла, вдивляючись у тінь, доки не розгледіла у ній Люцифера. Той просто сидів на сходах, нахилившись вперед, його руки були складені на колінах, а погляд направлений на неї.

– Що, не спиться? – криво всміхнувся він.

Ізуель змовчала про те, що відчула його присутність раніше, ніж побачила, бо це її бентежило і злило водночас.

– Чому ти тут? – спитала натомість вона.

– Не знаю, – зізнався він, а тоді зсутулив плечі й закинув голову, його погляд здався їй дивним, із геть не притаманною йому розгубленістю. – Мабуть, чекаю, коли ти мене виженеш.

Вона продовжувала дивитись на нього, обдумуючи відповідь.

– Не кажи, що ти з тих збоченців, що спостерігають, як я сплю.

– І багато таких збоченців траплялись тобі у житті? – криво всміхнувся він.

– То ти один з них?

– Ні, – запевнив її він. – Значно приємніше дратувати тебе, коли ти бадьора.

– Ясно, – закотила очі вона, розвертаючись. – Солодких снів.

– Як ти зрозуміла? – спитав він раптом.

Ізуель обернулась, проте долоня вже нависала над ручкою дверей.

– Що?

– Що я тут?

– Я не зрозуміла, – збрехала вона. – Просто не можу заснути.

Тоді відчинила двері, пірнула у кімнату і зачинилась на ключ. Її спина вперлась у дерев'яну поверхню, чомусь було важко дихати, Ізуель жалкувала, що прокинулась і вийшла в коридор. Дурний вчинок, дурна розмова. І з яких пір їй стало так легко брехати? «Янголи не брешуть, бо сильні достатньо, щоб стерпіти правду і виражати їй шану.» Так, її вчили. Схоже тепер, брехати стало легше. І найгірше те, що докорів сумління було і в половину не так багато, як їй хотілось.

Предводителька вмостилась у ліжку і заплющила очі. Першу годину вона вперто переконувала себе, що засинає. Другу годину сердилась, що думок в голові забагато. На третю вже не стало сил собі брехати, тож вона переодягнулась у тренувальну броню і рушила до гарнізону, щоб побігати. З голови ніяк не йшла її вчорашня розмова з Ліліт. Якщо все вийде, вона зможе переконати принаймні частину занепалих піти звідси, отримати краще життя, ніж вони мають в тилу ворога. І жити якнайдалі від повстань, зрад і принижень.

Холодне повітря рухалось її легенями, змушуючи горло пересихати, м’язи нили, ноги гули, та вона продовжувала біг. Вітер підхопив пір’їни її крил і вона притисла їх ближче до свого тіла. Потроху світало, вже за кілька годин розпочнеться тренування у залі, а тоді, вона вирушить до Ґадріеля. Ізуель сподівалась, що він поговорив із занепалими та переконав їх тренуватися разом. Думок і тривог було забагато, це тисло на неї, не дозволяючи сконцентруватись на поточних діях. Вона бігла, відчувала напругу у тілі, однак не отримувала того задоволення від повернення сили, навпаки, виснажуючи розум від постійних думок, вона ніби почувала ще більшу втому фізично.

Вже за годину вона йшла коридорами до тренувальної зали. Люцифера там не було, Азазель і Асмодея теж. Беліал точила клинок і дивилась на Ізуель, як на ворога всього пекельного народу. Предводителька побачила у цьому шанс.

– Агов. Потренуймося?

Беліал пирхнула.

– Не збираюсь я з тобою тренуватись. Ти навіжена. Іди, попроси Володаря, раз ти з ним у таких близьких стосунках.

– Тебе це турбує?

Беліал змахнула розкішним чорним волоссям.

– Ще чого!

– Що ж, гаразд. Бо він питав про тебе.

– Що він сказав? – раптом зацікавилась вона.

Ізуель всміхнулась.

– То ми потренуємось?

Беліал закотила очі й піднялась.

– Гаразд. Розмазати тебе мені нічого не вартує.

– Побачимо, – знизала плечима Ізуель.

Беліал атакувала швидко і граційно. Гнучке тіло раз по раз робило оманливі рухи, змушуючи Ізуель реагувати блискавично. Поєднання демонічної і янгольської крові робило її сильною, витривалою і непередбачуваною. Втім, хоч Беліал була могутньою, як архангел, вона була самовпевненою, як будь-який демон, тож після другої поразки, Предводителька зрозуміла прийоми супротивниці та перемогла її, поваливши на пісок. Клинок вперся у бліду шкіру на її шиї. Чорні очі з ультрамариновим обідком вперіщились у Ізуель з невдоволенням.

– То…Цікаво, що про тебе казав Люцифер, чи як? – здійняла брову Ізуель.

– Байдуже, – вирвалась вона. – Скажи одне: ти з ним спиш?

– Я схожа на ту, що з ним спатиме? – насмішкувато спитала вона.

Беліал поглянула на неї ображено.

– Ні. Ти схожа на ту з якою спатиме він.

– Питання незмінне, – зітхнула Ізуель. – Він мені нецікавий, тож розслабся.

– Мені теж.

– Не бреши хоч собі, Беліал, – розвернулась Предводителька. – Він планує побачення, сьогодні у лівому крилі палацу, у кімнаті біля сходів. Після тренувань. Там вас ніхто не потурбує. Він хотів зробити сюрприз, тож не знає, що я тобі все це викладу.

– Для чого ти сказала мені?

Ізуель знизала плечима.

– Ти, чомусь, бачиш у мені суперницю. Хоча знаєш його чи не найкраще. Я потрібна йому, як зброя, а не коханка. А він мені не потрібен взагалі. Тож висновки роби сама. А я маю йти.

Вона лишила Беліал у роздумах і вирушила до Ґадріеля.

– Захищай боки, Окабієль, атакуючи таким чином ти можеш отримати поранення прямісінько в серце, – він торкнувся ребер янгола. – Прямо тут, зрозуміла?

Вона втримала погляд на ньому і коротко кивнула. Ґадріель знітився.

– Гаразд.

Ізуель стала у дверях кімнати, склавши руки на грудях. Занепалих у залі, разом з Ґадріелем було всього шестеро: Окабієль, що передавала знання з астрології, Аракієль, що із сестрою поширював знання з астрономії та орієнтування по зірках (Саракієль, схоже відмовилась від тренування на відміну від брата), Данаель, що навчав смертних магії, Армарос, що дав знання зі створення заклинань і Касдея, що навчала людей створювати отрути, а також передавала знання про демонів і духів.

Нехай їх було мало, але Ізуель пишалась і цим. Так, вони не дали згоду на участь у повстанні, втім вони принаймні погодились на тренування. Ґадріель був уважним тренером, він зважав на всі слабкі сторони бійця і вчив як правильно відпрацьовувати їх. Аракієль дивився на Предводительку з обережністю. Він невпевнено тримав меч і той нерідко вислизав з його пальців. Вона підійшла ближче.

– Якщо меч занадто важкий, ти міг би взяти легшу модель, або скористатись кинджалом, – сказала вона, підійшовши до стійки зі зброєю, її пальці торкнулись пари тренувальних клинків, якими вона найчастіше вела бій.

– Ти колись мала меч… – почав був він. – Палаючий.

– Світлоносний, – відповіла вона. – Так. Його було викувано зі згаслої зірки ще до створення цього світу.

Аракієль всміхнувся.

– Та зірка мала твоє ім’я.

– На її честь мене і було названо, – всміхнулась вона.

– Я хочу навчитись володіти мечем, – сповістив він, – Саракієль…проти. Але я хочу.

– Ти можеш приймати власні рішення. Незалежно від того, що скаже сестра. І якщо ти хочеш вміти боротись на мечах, я допоможу.

Аракієль підняв очі, зустрівшись із нею поглядом світло-блакитних очей.

– Справді?

– Звісно, – вона ступила на крок ближче і перехопила пальцями руків’я меча, – Але пропоную замінити меч на цей. Він краще збалансований і в руці тримати його буде зручніше.

Вона передала йому інший меч і Аракієль взяв його до рук, покрутивши.

– І справді зручніший, – визнав він.

– Потренуймося спершу правильно стояти, гаразд? – вона стала позаду і взяла його за плечі. – Тримай спину рівно, ноги трохи ширше… – він розставив ноги, мало не впавши вперед. – Ні. Занадто широко. Тобі має бути зручно, це для утримання рівноваги.

– Вибач… – знітився він.

– Агов! – вона поглянула у його очі. – Ти навчаєшся, тобі нема чого вибачатись. Тепер злегка зігни коліна, так, добре. Напруж живіт.

Вона перевірила чи Аракієль повторює все за нею. 

– Чудово. Тепер, покажи мені як ти тримаєш меч.

Вона взяла інший у свою руку і поставила її поруч з його витягнутою рукою.

– Чи бачиш ти різницю?

Аракієль уважно порівнював їх руки та почав вирівнювати свою.

– Чудово, молодець, – похвалила його вона. –  Пам’ятай: меч – продовження твоєї руки. Твоя рука пряма – він теж має бути прямим. Зап’ясток тримай закріпленим. – вона провела пальцями по кісточках його зап’ястя. – Якщо тут не буде тонусу – тобі зламають руку. Ти швидко зцілишся на тренуванні, однак в бою можеш і загинути. Зрозумів?

Аракієль кивнув, напружуючи зап’ясток.

– Чудово.

Вона стала перед ним і злегка махнула мечем, вдаривши кінчиком по його мечу, той одразу ж вислизнув з його пальців. Аракієль засмучено опустився, щоб підняти зброю.

– В чому була твоя помилка? – спитала вона.

– Я не знаю. Може я просто невдаха, не здатний втримати меч в руках?

– Ні. Ти не невдаха, пам’ятаєш? Ти просто вчишся. Які ще варіанти? Ти майже назвав причину.

– Яку? – засмучено спитав він. –  Що я не здатен тримати меч?

– Ти не втримав його в руках, бо не чекав мого удару. А коли меч у твоїх руках – ти вже готовий до бою, тож тримай руків’я міцно і не відпускай, доки небезпека не мине. Зрозумів? Ну ж бо, стійка.

Аракієль став, розвівши ноги, зігнувши їх у колінах.

– Рука, меч. – повторила команду вона.

Він вирівняв руку з мечем, цілячись вістрям у неї. Ізуель повторила рух, злегка вдаривши його меч своїм. Аракієль тримав міцно, лезо ледь хитнулось вбік.

– Чудово. Потенціал є, – заключила Ізуель.

Аракієль всміхнувся.

– Справді?

– Так. Але роботи ще багато.

– Звісно! – захопливо зітхнув він. – Ти ж навчатимеш мене?

– Якщо ти цього хочеш – із радістю.

– Так! Дуже хочу!

– Чудово, тоді щодня тут о тій самій годині, гаразд?

– Так! Дякую, Предводителько!

– Ізуель, – виправила вона. – Жодних рангів. Ми тут однаково полонені.

Аракієль опустив очі.

– Мені прикро, щодо цього…

– І мені. Ви всі не заслуговували на це.

– Ми всі не заслуговували. – виправив її він.

– Саме так. Але я все одно рада, що ми зустрілись і маємо нагоду познайомитись краще.

Вони всміхнулись одне одному. Ізуель відчула неприховану радість, здається справа рушила з мертвої точки. Вона піймала погляд Ґадріеля, що саме допомагав Армаросу і усвідомила, що він думав про те саме.

Аракієль нагадав їй друга. Кітаеля, він теж довго вчився бою на мечах і був дуже добрим до неї. Згадавши про нього Предводителька всміхнулась. Вона сподівалась, що з ним все гаразд. Ізуель ніколи б не побажала йому долі полоненого, але була б рада його присутності тут. З ним вона завжди почувалась кращою.

Вже за кілька годин тренувань, Ізуель верталась до кімнати, звісно до омріяного тріумфу ще багато роботи, втім бодай якісь зміни вже краще, за їх повну відсутність. Тиха радість змінилась стурбованістю, коли вона побачила Люцифера, що підпирав спиною двері до її кімнати.

– Що ти тут робиш?

– Чекаю на тебе, – всміхнувся він.

– Це я бачу, – здійняла брову вона. –  Для чого?

– Є одна розмова, – потер долоні Люцифер.

– Серйозність тобі не личить, – похмуро заявила Ізуель, вставляючи ключ у двері.

– Ти вже визначся: жартувати мені не варто, червоніти – огидно, серйозність не личить. Ти весь час мною незадоволена! – роздратовано кинув він.

– Я незадоволена своїм викрадачем? Оце я  несправедлива полонянка, жах!

– От сарказм уже не личить тобі, Ізуель.

– Розкажи мені, – закотила очі вона, увійшовши до кімнати.

Гарм скочив з ліжка, підстрибуючи довкола Ізуель, хвостик метався з боку в бік, демонструючи радість від зустрічі.

Вона погладила пса і рушила вглиб кімнати.

– То, про що ти хотів пого… – вона замовкла, повернувшись до Люцифера.

Той стояв біля дверей, його погляд був стурбованим, навіть сором’язливим, а за спиною в нього розкрились величезні, блискучі чорні крила. Вони займали собою майже весь простір. Великі пір’їни відливали червоним, де їх торкалось денне світло, а в тінях були такими чорними, що майже зливались з пітьмою.

– Що за…Якого беня ти мовчав, що крила можна начаклувати? Чого я ходила як виродок десять років? – вона підійшла ближче. – Що це? Якась ілюзія? – пальці торкнулись м’якого пір’я. – На дотик як справжні. – вона зустрілась очима з Люцифером. – Як ти це зробив?

– Вони справжні, – тихо відповів він.

– Тобто?

– Я перестав їх обрізати, коли ти втратила свої. Щоб вони відросли до того ж часу. А ілюзію я використовував, якраз таки, щоб їх приховати від інших.

– Ти відростив крила? – з недовірою спитала Ізуель. – Чи не єдиний занепалий, що пишається їх втратою? Щоб навчити літати мене?

Люцифер мовчки дивився на неї. Тоді зітхнув і промовив:

– Я не хочу, щоб про це знали. Особливо занепалі.

– О, хочеш тримати марку?

– Репутація має для мене значення!

– Ну, звісно, – закотила очі вона. –  Як ти це зробив? Як приховував їх ріст десять років?

– Ну, Мараель мені завинив, коли зробив це з тобою, тож я забрав у нього частку сили, завжди хотів вміти виконувати фокуси. – тарабанив він, майже без пауз. – Направду, я забрав по частці сили у кожного з тих, хто завдав тобі болю, бо вони мене розсердили.

– То тепер я маю забрати частку сили в тебе, бо ти сердиш мене майже весь час?

Він розреготався.

– Мені подобається «майже» у цьому реченні.

– То для чого тобі крила? – змінила тему Ізуель.

– Ти маєш навчитись літати, – Люцифер зустрів її лихий погляд і додав: – Знову. І я допоможу тобі.

– Чому ти? – склала руки на грудях вона.

– А чому ні? – повторив її рух він.

– У Ґадріеля є крила, – нагадала Люциферу Предводителька.

– І на додачу до них – п’ятеро занепалих, яких він тренує, – криво всміхнувся він.

Ізуель уважно поглянула на нього.

– Що, думала я не дізнаюсь, про цей маленький клуб? – реготнув він. – Годі тобі, це моє місце, я знаю про все, що тут відбувається.

Ізуель мала сумніви щодо цього, але прикусила язика.

– Що ж, гаразд, – вона обійшла його і відчинила двері, чим змусила Люцифера посунутись вглиб кімнати. – Нумо вчитися.

– Справді? – здивувався він, накинувши ілюзію на себе, щоб приховати крила, перш ніж вийшов у коридор. – Отак просто?

Ізуель неочікувано всміхнулась. І попри задоволення Люцифера, що, схоже рахував кількість її усмішок, вона думками була далеко. Бо це була чудова нагода. Вона здатна терпіти його присутність, якщо це утримає його від лівого крила замку, куди вона направила Беліал.

Він повів її у бік гарнізону, де високий мур вклинювався у високі гострі, неначе зуби, скелі. Здійнявся сильний вітер і пір’я на крилах піднялося, викликаючи неприємне відчуття. Люцифер легким кроком піднявся на каміння і подав руку Ізуель. Щось у ній поривалось відкинути його руку, але каміння було зависоким для зручного підняття, тож вона дозволила йому фактично перенести всю вагу її тіла на себе і поставити на каміння поруч. Від раптової близькості Ізуель знітилась. Від його тіла линув жар, до якого вона не була готова. Тож, щойно Люцифер відпустив її, вона затремтіла від першого ж пориву вітру.

– Спершу треба згадати змахи. Розімни крила, ти постійно тримаєш їх близько до тіла, а їм теж потрібен тонус.

Він продемонстрував рух. Ізуель спробувала повторити, але рухались виключно плечі. Вона спробувала знову – безрезультатно.

– Це наче я пробую рухати вухами, а піднімаються тільки брови.

Люцифер розреготався.

– Просто у тебе була завелика перерва, але все вийде. Сьогодні ми тільки згадуємо. Тобі треба розминати м’язи і кістки крил. Вони дуже ослаблені, тож діятимемо поступово, – він став за її спиною та утримав руки над крилами. – Можна? – спитав він.

Вона кивнула. Люцифер обережно взяв її крило з двох боків і легко розігнув суглоб, потягнувши на себе.

Спину пронизав пекучий біль, Ізуель зціпила зуби.

– Мені шкода, але треба потерпіти, – тихо сказав він. – Ти не можеш рухати ними, бо м’язи не розвинені, треба розминати їх вручну і натреновувати тут, – він торкнувся м'яза, що виходив з-під лопатки. – І тут, – торкнувшись верхньої частини біля суглоба.

Він згинав і розгинав її крило ще кілька разів. Вже за останніми спробами, біль хоч і лишався, та був стерпним. Він повторив дію з іншим крилом. Спиною прокотився жар, від нагрівання м'язів. 

– Тепер спробуй порухати ними самостійно.

Вона спробувала, праве ледь ворухнулось, ліве лишалось нерухомим.

– Поволі. Ми нікуди не поспішаємо, – сповістив Люцифер. – Різких рухів нам не треба, пам’ятай: вони зараз дуже слабкі, треба бути обережною.

Вона кивнула і спробувала повільно зігнути й розігнути праве крило, з третьої спроби, дещо кривенько, але вийшло. Крило тремтіло, супроводжуючи свій рух пекельним болем у м’язах, розтікаючись спиною і плечима. З лівим крилом було те саме: перші спроби були невдалими, потім геть поволі, з тремтінням і болем – воно нарешті виконало рух.

Її тіло вкривав піт, неначе вона виконувала складні силові тренування. Впродовж наступної години, вони просто виконували легкі рухи крилами, розминаючи м’язи. Помітивши виснаження Ізуель, Люцифер провів її до покоїв і домовився про тренування завтра. Вона швидко прийняла ванну і впала на ліжко. Останні роки, вона звикла спати на животі, розправивши крила, бо лежати на них було неможливо. Поволі вона зігнула їх і розігнула. Біль лишався, але був не таким сильним, отже певні зрушення є. З’явився примарний шанс, що за кілька місяців вона знову навчиться літати.

«Тобі дуже болить, ма?»

– Припини так мене називати, – бурмотіла в подушку вона.

«Тобі боляче?»

– Так, Гарме. Мені боляче.

«А я можу, щось зробити?»

Вона повернула голову, зустрівшись із блискучими очима, сповненими обожнюванням, що уважно стежили за нею. Він лежав поруч, поклавши голову собі на лапки. Надбрівні м’язи рухались, а вологий носик сіпався. Це здавалось дуже милим і вона протягнула до нього руку, погладивши по голові.

– Все гаразд, не хвилюйся за мене.

В двері її кімнати раптом почали гупати. Гарм піднявся, загарчавши. Вона скочила з ліжка, прислухаючись.

– Агов! Ізуель, ти в себе? – крикнув Ґадріель.

Гарм загавкав, розбризкуючи слину. Вона нахмурилась і повернула ключ в замку, відчинивши двері.

– Привіт. Ти чула, що сюди приходила Ліліт?

– Що? – здійняла брови вона. – Коли?

– Кілька годин тому, – увійшовши до кімнати, відповів занепалий.

Гарм раптом припинив гавкати й підбіг до Ґадріеля, обнюхуючи його.

– Хіба вона може увійти на територію? – здивовано спитала Ізуель.

– Може, якщо лишити їй «вікно».

– Хто міг це зробити? – нахмурилась Предводителька.

– Кажуть, ніби Беліал, – почухав потилицю Ґадріель.

– Вона б це зробила? – із сумнівом спитала Ізуель.

– Хтозна, – зітхнув Ґадріель. – Вони не надто спілкувались із матір’ю.

– Ти в це не дуже віриш? – склала руки на грудях Ізуель.

– Не дуже, – погодився він, повторивши її жест.

– Чому?

– Бо Беліал зникла.

Ізуель удала, що ця новина її здивувала. Та це була лише частина плану.