Раді Вас бачити!

Ми з Міхаелем йшли по залитій сонцем вулиці, доглянута стежка з великого квадратного каменю, була гарячою від сонця, трава, що оточувала її, була коротко підстриженою, довкола літали пташки, що дзвінко тьохкали свої пісні. Пурхали різнокольорові метелики, чиї тендітні крильця тріпотіли від легенького вітерця. Мені хотілося скинути черевики та бігати довкола, широко розкинувши руки. Ні, я не піддаватимуся подібному пориву. Мені не вісім, мені не вісім, мені не вісім.

– Міхаелю ... – майже благала я.

– Нумо, – підбадьорливо посміхнувся він. – Ми не поспішаємо.

Я скинула туфлі, щойно шовковиста трава торкнулась моїх босих ніг, я побігла, підставляючи сонцю обличчя. Мені було так легко та радісно. Я насолоджувалась сонцем, прохолодою трави під ногами, мене переповнювало відчуття тепла і насолоди.

І все-таки у мене були емоції. Люди, що перебували тут, їх не мали. Вони були щасливі, але не у звичному для нас сенсі. Не в короткочасному. Для нас щастя швидкоплинне, коли ми широко посміхаємося, сміємося, але, щойно усмішка сходить із губ, а почуття, що тепліли у грудях – остигають, ми повертаємося до колишніх справ. Ці люди не поверталися. Їхні усмішки не сходили з облич, почуття радості не остигало, а поширювалося по всьому тілу. І це мене лякало. Я не хотіла такого. Підійшовши до величезного урвища, я опустила очі на вузький струмок, що перетворювався на водоспад, сонце так відбивалося у прозорій воді, що створювало веселку. На це неможливо було надивитись.

Міхаель всміхався, подавши мені руку, і ми спустилися вниз з урвища, широкими кам’яними сходами, що були вибиті у скелі. Прозора прохолодна вода, у якій ми обмочили ноги освіжала. Ми йшли далі, взявшись за руки, трава шаруділа під ногами, я відчувала умиротворення, ніби все це місце кликало мене у свої теплі обійми. Мені було добре, як у літній вечір, як перед початком канікул, коли попереду неймовірна кількість вільного часу, а тобі тепло, радісно та легко. Ось, як я почувалася тут. Вдалині, майже біля самого горизонту виднілися обриси, золоті завитки відливали на сонці майже білим кольором.

Ми зробили крок у густий зелений ліс, розлогі крони дерев шаруділи від легкого прохолодного вітру, по м'якій траві, соковитого зеленого кольору, то там, то тут пробігали пухнасті білочки, їжачки та оленятка. Все тут виглядало таким мирним, тихим, умиротвореним.

Пройшовши вперед по галявині, ми ледь не одразу спинились біля величезної Брами, що тяглася, так далеко, я не бачила їй ні кінця, ні початку. Ворота були виконані із золота і завитками обвивали ковані ґрати, висотою були, як шість найвищих хмарочосів, що стояли один на одному. Верхівка Брами ховалася так високо в небі, що здавалася вище хмар і неба в цілому.

Я вражалася їхньою красою та величчю, тут трохи відчувалася тривога. О, ні. Не трохи. Спокою як не бувало, мої груди скував страх. Крик, мамин крик, прямо в моїй голові, її плач оглушив мене. Я схопилася за вуха і, зігнувшись навпіл, впала на траву, дихання одразу ж забрало.

– У безпосередній близькості до Воріт, тебе не дістає атмосфера і ти чуєш… Тих, хто сумує за тобою.

Мама молилася, плакала, говорила про те, як їй мене не вистачає. Я схлипнула. Це відчувалось так, ніби я вмирала секунду за секундою від того, як вона страждає без мене. Ще я чула батька. Він був тихіший. Стриманіший. Але його скорбота була ще нестерпнішою. Все, що я мріяла почути від нього все своє життя, я чула зараз посмертно. Він любив мене. І ніколи не шкодував про моє існування, він сумував за мною весь час, вважав себе непотрібним, а я…я ніколи не намагалася переконати його у зворотному, вважаючи, що це взаємно. Крики вбивали мене, не вдавалось стримати стогін відчаю. Мені було так, як ніколи не було, я хотіла померти, бувши вже мертвою. Тільки зараз я зрозуміла, що там, удома, мама одна. Вона плаче, адже мене більше немає. Я стільки разів це вимовляла, але жодного разу не усвідомила. Мене більше немає. Для неї немає.

Крики ставали нестерпними, вони змішувались у моїй голові у шум із голосів. Міхаель торкнувся мого плеча і голоси вмить вщухли. Я підвела на нього очі.

– Мені шкода, що тобі довелось це почути, – тихо сказав він.

– Вони більше не страждають?

– Ні. Я просто заблокував їх голоси для тебе.

Я повільно підвелася і поглянула між кованих ґрат. На незначній відстані від цих – розташовувались інші Ворота. Виконані із чорних кованих завитків, що перетворювались на готичний ажур. Вони виблискували сріблом, таємничі та далекі. З тих воріт тягнув чорний серпанок. Мене почало каламутити.

– Що це? – запитала я, хоча і так знала.

– Пекло.

– Чому воно так близько?

– Насправді воно внизу і на дуже великій відстані. Це як дивитися вдалечінь через підзорну трубу. Ми стежимо за їхньою Брамою, намагаємося запобігти можливій війні. Після їх останнього нападу, ми вирішили, що це буде слушно.

Я взялася за ґрати Воріт і торкнулася їх чолом. Метал приємно холодив розпашілого лоба. Я мовчки вдивлялась у таємничу Браму і, крізь темний туман, помітила три обличчя. Спершу, я не надто розуміла кого бачу. Там була красива дівчина з крилами, не менш красивий хлопець і ще був третій. Спершу я не звернула на нього увагу, та потім, придивившись краще – я впізнала. Мої руки вчепились у ґрати.

– Це ... Це там ... Тео?! – крикнула я.

Міхаель узяв мене за руку і відійшов на два кроки.

– Пусти! – вириваючись, крикнула я. – Я хочу його бачити!

– Ти не можеш залишити Браму, Реджино.

– Чому, я не можу просто поговорити з ним? – запитала я, плачучи.

Міхаель міцно обіймав мене, не приховуючи жалю, що горів у його очах.

– Мені дуже шкода. Але ми не можемо перетинати кордон.

– Але він ... так, близько.

– Хочеш, підемо звідси?

Я глянула на Тео знову. Він кивав дівчині з крилами, яка саме вела його вздовж Брами. Тоді я поглянула в очі Міхаелю і сумно кивнула. Прощавай, Тео. Я люблю тебе.

Ми повернулися в ліс, Міхаель поглядав на мене, але не одразу наважився перервати тишу.

– Ти хочеш поговорити про це? – насилу спитав він.

Я похитала головою продовжуючи йти. Мені не хотілось додому, бо той маєток ним для мене не був. Я хотіла саме додому, у нашу квартиру, лягти на ліжко, притулитись до Тео і забути про все це, як про страшний сон. Хотіла подзвонити мамі, сходити на її концерт. Хотіла до бабусі, щоб попити з нею чаю. Навіть хотіла побачити батька, бо, попри все: я сумувала за ним.

Я прагнула повернути знову те життя, яке втратила. З його дрібницями, типу смаку зубної пасти вранці, відчуття припеченого язика від гарячої кави, яку я завжди пила без вершків. Звичні дотики, що для смертного життя здаються буденними, а тут сприймаються так дивно. Мене ж навіть нудило зараз не по-справжньому. Це була якась стара пам’ять фізичного тіла, якого я зараз не мала. Ніби фантомний біль в ампутованих кінцівках. Я відчувала, що сльози застигли в очах, а горло стискало від підступу плачу, відчувала, як в животі все перевертається після почутого, як серце калатає в грудях. Але насправді, я ж навіть не мала тут тіла. Радше уявляла, що маю, це місце удавало, що я його маю.

Я відображалась у дзеркалі, бачила інших померлих такими ж, якими вони були за життя. Але якщо прибрати всі ці ілюзії, ким ми були тут насправді? Стовпами сяйва? Скупченням газу? Ледь помітними іскрами, що літали собі в межах нескінченного простору? Хай там як, Тео по той бік, був достобіса реальним. Він був таким, яким я його пам’ятала. У тій самій чорній футболці, яку я грозилась викинути останній рік, бо вона затерлась по горловині. А він весь час захищав її, бо то його улюблена. Ми навіть сварились через це. Я подарувала йому три нові, а він вперто тягав цю. Мені було начхати на ту кляту футболку. Якби я могла – вибігла б за ті ворота і пірнула б у його обійми. Відчула б його запах, поцілувала б його. Мені страшенно не вистачало коханого. І якщо раніше мені було тут неспокійно – зараз я взагалі не почувалась тут на місці. Особливо, коли побачила, що мій Тео по інший бік.

– Я справді не знав, що він буде там, – тихо виправдовувався Міхаель.

– Я вірю тобі.

Він усміхнувся і простягнув мені свою руку, погляд сяйливих блакитних очей був стурбованим.

– Ти про щось думаєш…

– Ніби ти не знаєш, – пирхнула я.

– Коли ми віддалилися від Воріт, я перестав чути твої думки.

Я спинилась, поглянувши на нього.

– Мені полегшало.

– Серйозно, Реджино. Мені дуже соромно за свою поведінку, я поводився нерозумно. Не варто було тебе вести туди.

Я похитала головою. Він не винен. Ну, повів він мене до Воріт, що з того? Яке це має значення? Я й так знала, що Тео там, що ми не побачимося, але я побачила його. Це нічого не змінило. Хіба що…Якщо раніше я не хотіла бути тут, то тепер, я не хотіла бути ніде.

– Про що ти думаєш? – стурбовано спитав Міхаель.

Було так незвично, що він питає, а не знагла відповідає на мої думки. Я мовчала. Мені згадувалися обличчя людей, які тут жили. Вони пам'ятали свої сім'ї, але так, як ми пам'ятаємо далеких родичів, дивлячись на фото. Легка усмішка, світлий смуток, мала частка емоцій. Неначе вони знайомі не так добре. Неначе не їхні родини оплакували їх на землі. Мені було страшно, що я забуду голос мами, забуду Тео, але зараз, я б не проти пам'ятати їх, як на старому фото. Не вдаючись до подробиць. Не впадаючи у розпач. Якщо не було запізно.

Я підвела очі на Міхаеля, чий погляд був переповнений співчуттям і турботою, через це я розплакалася. Він був потрібний мені тут. І він був. Не думаю, що хоч один, хто жив у цьому місці, зможе замінити його, навіть якщо я стану такою ж пасивною, як вони. Міхаель терпляче чекав на мою відповідь, дивлячись на мене своїми великими блакитними очима.

– Про те, що я хочу стати такою, як усі тут, – нарешті відповіла я.

Міхаель насторожився.

– Що саме ти маєш на увазі?

– Я хочу забути про те, як мені боляче.

Міхаель важко зітхнув.

– Щоб заглушити твій біль, треба припинити скорботу близьких. Вона тримає тебе, і ти не можеш знайти свого спокою. А без нього тобі тут буде погано.

– Як я можу заглушити чужу скорботу?

– Ти можеш з'явитися уві сні.

– Серйозно?

– Так, але зовсім ненадовго, звичайно, не кожен сплячий сприймає це за реальну розмову, але можна спробувати.

– Мій дідусь… – пригадала я. – Коли мені було п’ять років, його не стало. Він наснився мені. То був він, чи моя уява?

– Що він робив уві сні?

– Ішов кудись. Просив мене не йти за ним і сказав, що йому зараз дуже добре, і він хоче повернутися туди. Просив переказати всім, що йому добре.

Міхаель кивнув головою.

– То він тут? Дідусь.

–  Безперечно.

–  Я зможу з ним поспілкуватися? – запитала я.

– Звичайно. Ми його знайдемо.

Міхаель взяв мене за руку, трохи смикнувши вперед.

– Ходімо? – спитав він.

– Зараз?

– Чому ні? Тобі треба відволіктися.

– Що Тео робив біля Воріт? – запитала я.

Міхаель не відповів одразу, задумливий погляд його очей повернувся до мене.

– Можливо, Ізуель проводила екскурсію, або…

– Або?

Він зітхнув, спинившись.

– Смертні, потрапляючи до Пекла, відбувають покарання за гріхи. Цілком можливо, Ізуель шукає йому покарання.

– Шукає? – не зрозуміла я.

– Кожному призначено своє покарання. Те, що Тео його не відбуває може означати те, він ще не знайшов того, що буде його мучити до кінця часів.

– Бо йому нема покарання! – зітхнула я. – Він – не грішник, не вбивця, не злочинець…Він – хороша людина.

– Але він позбавив себе життя – найвищого божого дару, Реджино, – намагався переконати мене Міхаель.

– Невже це якось нівелює добре прожите життя? Життя у любові, підтримці та щирості?

– На жаль, так, – кивнув він. – Стосовно Тео були певні сумніви. Мене було відправлено супроводжувати його душу до Терезів.

– І Терези обрали для нього Пекло? Я не можу в це повірити!

– Ні. Провідник Пекла забрала його, бо Пекло обрало його. Він належить їм, мені справді шкода.

– І тепер якась демониця шукає як його покарати за те, що він не зміг жити? – бурмотіла я, ледь стримуючи гнів. – Я зла на Тео, що він вчинив таку дурість, але Пекло? Це занадто!

Ми помовчали. Я тихо йшла за ним і міркувала про те, як тут все працювало. Це був достобіса дивний світ, де янголи та демони неначе воюють за душі смертних. Але нащо? Яке їм діло, буду я щасливою тут чи нещасною у Пеклі?

– Чи було таке, що когось відправили до Пекла несправедливо? – спитала я.

Міхаель знову поринув у роздуми, в мене склалось враження, що він не надто хоче ділитись зі мною цим. Втім, уже за мить він дав відповідь:

– Таке було лише раз. Близько двох століть тому. Один чоловік, потрапивши в Пекло не знайшов своїх тортур, тоді зібрали засідання, в якому вирішили переважити його на Терезах. Ті, визначили, що смертний належить до Раю. Творець знайшов спосіб перенести душу смертного сюди. Але смертний навіть тут не знайшов свого щастя. Поневірявся Небесами, не маючи змоги відчути спокій. Тоді було вирішено провести над ним Суд. Люцифер ненавидить втрачати своїх, навіть смертних. Він наполягав на тому, що особисто знайде йому катування в Пеклі, Творець до суду не втручався, за нього говорили архангели. Ми відстоювали права душі у Раю. Поки вирішувалася доля цього бідного чоловіка, він ступив крізь Браму і його душа випарувалась у небуття. З того часу, якщо смертний не знаходить спокою чи покарання, його долю вирішує Суд або меч архангела.

Я застигла, поглянувши у його очі.

– Тобто, ви мене вб'єте, якщо я не «заспокоюсь»?

– Такого не траплялося за сотні років, Реджино, все рано чи пізно знаходять свій спокій.

– Але ж він не знайшов! – вибухнула я. – Не дарма ж ти мені про нього розповів! Ви будете зобов'язані вбити мене, якщо я не стану такою ж блаженною, як всі тут?

Міхаель заплющив очі.

– Я цього не допущу.

– Підеш проти правил?

– Ні. Але знайду спосіб тебе захистити. Так само як і Ізуель захищатиме Тео.

– Ти не можеш знати, як вчинить демониця, вона може сама його прикінчить! – шипіла я.

– Вона не демониця, а занепалий янгол, колись була Предводителькою Небесного Війська. І вона ніколи не завдасть шкоди тому, за кого несе відповідальність.

Його впевненість у занепалій мене дратувала.

– Не кажи мені, що під час війн вона не втрачала найкращих солдатів! – розгнівано кинула я. – Не повірю в це. Може, вона і хороший Предводитель, але я не довіряю їй мого Тео! Я не знаю її і не можу бути певною, що вона йому не зашкодить і… – я заклякла від усвідомлення. – Стривай, якщо вона не знайде йому тортур…Над ним теж проведуть Суд?

– Так, – стримано кивнув він.

– Чи є шанс, що він потрапить сюди?

– Незначний. Але ми працюємо над цим.

– Тобто?

Міхаель зітхнув.

– Слухай. Я мав розповісти про це дещо згодом, ти мала б уже піддатись атмосфері та стала б більш…

– Блаженною? – склала руки на грудях я.

– Припини вживати це слово, будь ласка, – попросив він. – Ти маєш дуже велике значення для Небес, так само як Тео, має значення для Пекла.

– Не кажи мені, що це чергова антиутопія, де дві двадцятирічки порятують світ, – я стрималась, щоб не пустити очі під лоба.

– Ні, але ви можете допомогти нам пізнати майбутнє.

– Що?

– Ви – пророки. Не єдині у своєму роді, але доволі рідкісні. Пророки вкрай рідко народжують парами, ваша історія особлива. Вас було створено не випадково.

– Чекай-чекай, що? – подалась вперед я.

– Коли ми дістали звістку, що у найближчі сто років на світ з’являться два пророки, ми хотіли, щоб обоє стали вісниками майбутнього для Раю. Але Люцифер дізнався про цю новину ще раніше, бо викрав нашого діючого пророка – Метатрона. Тож він заявив свої права на пророків і послав Ізуель подбати про те, щоб ви явились на світ раніше.

– Я нічого не розумію, – нахмурилась я. – Ти неначе вилив на мене тонну незрозумілих слів!

– Пробач… – опустив очі Міхаель.

– По черзі: Метатрон існує?

– Так. Він був великим пророком і за пособництво, йому дозволили відвідати Небеса. Він мав нести слово Творця, а він натомість назвався правою рукою Господа і відповідав на молитви за нього.

– І це розгнівало Бога?

– Так, – кивнув він. – Доволі сильно. Метатрона було піднято на Небеса і ув’язнено. Але, коли його дар почав згасати, він видав останнє пророцтво, про появу пари наступників.

– Гаразд, – фиркнула я, знову склавши руки на грудях. – І що ця Ізуель? Яким чином вона вплинула на нашу появу?

– Вона впливала на мілкі рішення ваших батьків. Переїзд, відвідини того чи іншого заходу, коротка розмова із натяком. Її вплив був майже непомітним, але це змінювало долю ваших сімей.

– Тобто…Наші батьки не мали б бути разом?

– Вони навіть не мали зустрітись, Реджино, – він кинув співчутливий погляд. – Але Люцифер прагнув отримати пророка якомога скоріше.

– Тобто, наша смерть, це теж частина його плану? – із жахом усвідомила я.

– Ні, – поспішив заспокоїти мене він. – Життя смертного заявляється одразу із його народженням, про це знає його янгол-охоронець. Змінити тривалість життя людини не здатний ніхто, крім Творця і, власне, самої людини. Як у випадку Тео.

– Яка ж сволота ця Ізуель! Вона зламала життя усім!

– Вона виконувала свою роботу, – знизав плечима він.

– Та, годі її виправдовувати! – зірвалась на крик я. – Неначе ти зробив би таку дурість, якби тобі наказав Бог!

Він мовчки дивився на мене. Я подалась вперед, не повіривши.

– Ти справді змінив би долі стількох людей заради пророка?

– Ви маєте неймовірне значення для нас усіх, – ухилився від відповіді він.

– З яких пір Бог взагалі приймає саму суть яснобачення чи зазирання у майбутнє? Хіба він не має бути всюдисущим, чи щось таке? Якщо не помиляюсь, езотерика ще той гріх! 

– Це не езотерика, ви просто маєте бачення, якого не має Творець.

– І я маю цим пишатися? Я маю радіти, що якась демониця змусила моїх батьків переспати, щоб я народилась, а тоді померла, ставши якимсь екстрасенсом, всім на радість?

– Реджино…

– Ні, – я рушила вперед. – Я не хочу говорити з тобою зараз, Міхаелю. Це все занадто. Я йду до свого будинку і не смій більше примушувати мене з нього виходити. Інакше я піду за Браму і більше ти мене не побачиш!

– Прошу…

– Ні! – я розвернулась. – Ти розповідаєш мені, що ви кращі за них. Але чим? – спитала я, уважно поглянувши на нього. – Чим, якщо вони виконують накази, так само як і ви. Якими б аморальними ці накази не були! Мої батьки були нещасними, вони бігали по колу, скільки я себе пам’ятаю. Зійшлися – розійшлися. Знову разом – знову скандал і розлучення. Мій батько не розумів, що робити зі мною! Він боявся цієї відповідальності. Ти ж знав, що вони не планували дітей, так? – я ступила ближче, відчуваючи, як гарячі сльози застигли в моїх очах. – Знав, що мама, навіть маючи спіраль, завагітніла мною? Знав, що це було невчасно і небажано, але вона лишила мене, поставивши кар'єру на паузу. На піку слави, вона кинула все, щоб народити мене.  Її неначе до цього підштовхнула подруга. Це була Ізуель?

Міхаель мовчав.

– Відповідай мені!

– Я не знаю, – зітхнув він. – Мабуть, так.

– Отже, через Ізуель, мої батьки хоч і мали дитину, не приділяли їй часу. Бо прагнули бути рок-зірками. І я до десяти років жила з тіткою і бабусею. А потім моталась із мамою по турах, щоразу змінювала школу і ніколи не мала друзів.

Я істерично реготнула, хоча хотілось плакати й блювати водночас.

– Тож, коли все це скінчилось, коли я у свої шістнадцять заявила, що житиму сама, нехай катається собі далі, мама образилась на мене. Бо вважала, що я не люблю її, – я знову поглянула на нього. – А я любила, Міхаелю. Любила їх обох, от тільки відчувала, що не потрібна їм. А тоді дізналась, що і справді не була потрібною, бо вони ніколи мене не хотіли! І як, скажи мені, я маю поставитись до того, що весь цей час, єдина мета мого існування, це бути якимсь Пророком? Якого вивели спеціально зводячи моїх батьків, які ніколи не мали зустрітися? Ви всі такі лицемірні…такі… – я витерла сльози, шмигнувши носом. – З мене досить!

– Знаю. І мені шкода…

– Ти повторюєш ці слова щоразу, Міхаелю, але не розумієш їх суті. Ти граєш у дружбу зі мною, бо хочеш, щоб я звикла тут знаходитись? Тоді мій дар якось себе проявить? В цьому проблема?

Він знову мовчав.

– Тепер все ясно, – визнавши правду, всміхнулась я. – Тобі від початку начхати, що зі мною. Аби я була крутим Пророком, так?

– Не кажи так. Це неправда.

– Отже, ти маєш супроводжувати мене, доки я не почну віщувати, чи що?

– Так.

– Чудово, – кивнула я. – Отже, змусимо мене повірити в те, що я щаслива. Схоже це єдиний спосіб позбутися твоєї компанії.

Міхаель виглядав нещасним. Мені було начхати. Я не могла повірити, що хтось так жорстоко вліз у чужі життя і змінив їх. бБло байдуже, що ми б не народилися із Тео. Краще так. Тоді наші батьки були б щасливими. Тоді моя мама стала б найкрутішою зіркою, батько нарешті залікував би розбите серце, мама Тео б не страждала від невзаємного кохання, а його батько швидше б усвідомив свою орієнтацію і знайшов би майбутнє із тим, кого був гідний. А тепер виходить все це вело нас із Тео до цієї точки. Де ми по різні боки Брами, поневіряємось у спробі знайти своє місце.  Цікаво, чи розповіла Ізуель йому про свої фокуси? Чи знає він, що його мати страждала через неї? Мене так і підмивало піти й розповісти йому про це, попри загрозу власного зникнення.

– Що я маю робити?

– Спершу, навідаємо твого дідуся, – обережно запропонував Міхаель. – А тоді подумаємо як краще явитись у снах твоїм батькам.

– Гаразд, – якомога жорсткіше сказала я. – Веди.

– Реджино…– благально почав він.

– Я не хочу про це говорити. Веди мене до нього і йди собі.

Дідуся ми знайшли швидко, він жив у затишному будиночку, який оточував великий соковитий виноградник. За життя, дідусь дуже любив виноград, доглядав його, робив це із величезним задоволенням і натхненням, тож не дивно, що його улюблена справа знайшлася і тут. Дідо виглядав здоровим та усміхненим, привітно посміхнувся мені й засяяв, побачивши Міхаеля.

– Міхаелю! Проходь.

– Вибачте, Френку, але я поспішаю, – всміхнувся йому Міхаель, мене аж нудило від його привітності, після почутого вона здавалась мені неправдивою. – Я привів до вас онучку.

Дідусь кинув на мене зосереджений погляд. Його очі блукали моїм обличчям, за мить сірі брови здійнялися у здивованій манері.

– Реджино? Це ти?

– Так. Привіт, дідусю.

Він міцно обійняв мене і запросив до будинку. Я увійшла і швидко озирнулася. Міхаеля поруч вже не було.