Раді Вас бачити!

Реджина

Я не пам’ятаю скільки часу минуло відколи я востаннє бачила Тео. Перед моїми очима досі стояв його зляканий вираз обличчя, перш ніж він залишив Браму і зник, неначе його ніколи й не існувало.

Я чула голос Ізуель, бачила стурбований погляд Міхаеля, відчувала його руки на своїх плечах. Бачила як гнів горить в очах Люцифера золотистим полум’ям. Та не чула жодного слова з яким до мене звертався бодай хтось із них.

Померти було не страшно. Це сталось так швидко, що я не встигла відчути нічого. Бачити, як на твоїх очах помирає кохана людина, нехай вдруге, нехай ми вже і без того були мертві – геть інше. Я не знала, що робити. Мене неначе заморозили. Тобто, так, я знаю, що плакала і кричала, знаю, що намагалась вибігти за Браму аби переконатись, що Тео там нема. Але все це відбувалось неначе не зі мною, а з кимось іншим. Я наче не усвідомлювала, що роблю, заклякла, застигла у часі. А в голові лише проносилась страшна думка: після першої смерті ми могли мати подобу життя тут, а після другої, вже в цьому місці – ми більше не мали нічого. Я більше не мала нічого.

Певний час я витріщалась на чорну мармурову підлогу, якою було вистелено тронну залу, куди мене приволокла Ізуель. Вона продовжувала щось говорити мені, а я все одно її не чула. Мені враз стало байдуже. І на пророцтво, яке, судячи з усього, таки сповниться. І на війну, яку Ліліт оголосила Пеклу трохи раніше. І на себе, бо хай я і Пророк, виконувати свої «обов’язки», чи чого вони там хотіли від мене, я не зможу, та і не хочу, направду. Раніше я принаймні мала мотивацію зробити це і повернутись до Тео. Зараз, я не бажала бути причетною ні до Раю, ні до Пекла. Я б охоче оселилась за Брамою і не бачила нікого.

Раптом я усвідомила, що досі маю ту бісову печать, що дозволяє мені перетинати Браму без страху. Треба попросити Бога зняти її й тоді я зникну як і Тео.

– Залиште нас, – пробилось крізь загальний шум.

Я здивовано підвела очі, це було достатньо гучно, щоб перекричати гул голосів, яких я не чула, а вочевидь сказано це було навіть гучніше за мої думки.

Ізуель покосилась на мене, я ледь наважилась коротко кивнути їй. Тоді Предводителька глянула на старого, що уважно стежив за кожним моїм рухом і залишила кімнату.

Я втупилась у нього поглядом. Старий сивочубий дід, якому б не завадив барбер і стиліст. Бо та туніка, чи що воно на ньому, мала старомодний вигляд, а неохайна космата борода додавала йому віку. Зморщок на його обличчі було не багато, я припускала, що йому не більше як п’ятдесят років. Мій тато трохи старший і має чудовий вигляд у своєму віці. Тож із цим дідом ще не все втрачено.

Його обличчя видовжилось, густі сиві брови поповзли догори.

– Я ціную твою оцінку, та моя зовнішність, особливо по смерті, значення не має.

Я не дивувалась, що він чує мої думки, хоч і не була у захваті від цього. На янгола він не був схожим. Радше на того міського божевільного, що стоїть з табличкою «Апокаліпсис близько!», біля супермаркету й охоче приймає пенні у пошарпаному картонному стаканчику від тих самих грішників, проти яких виступає.

Вираз обличчя діда змінювався повсякчас. Це здалося мені кумедним, та я все одно не горіла бажанням всміхатися.

– Чого Вам треба?

– Я такий як ти.

– Оце так… – зітхнула я.

– Я – Пророк, – поспішив пояснити він.

– Я зрозуміла, що не двадцятирічна мертва дівчина.

– Мене звати Метатрон.

Це не справляло на мене враження. Хоч я і бувала на церковних службах, куди мене нерідко тягла тітка, навіть для мене всі ці оповідки з «книги Еноха», що не сприймались пастором як щось «канонічне», здавались безглуздям. Тож цей старий мав саме такий вигляд, який я й уявляла, коли чула про цього псевдо-Бога.

– Занадто пафосно, – пирхнула я. – Сам вигадав?

Його брови знову піднялись.

– Спробуймо ще раз і цього разу без вихвалянь, гаразд? Я – Реджина.

– Метатрон.

– Ні, – похитала головою я.

– Але це ім’я, яке я отримав…

– Давши його собі сам, – закінчила за нього я. – Я теж можу представитись Богинею Хаосу, кликатимеш мене так? Якщо це занадто, можеш просто «Ваша Величність».

– Бог один у цім світі.

– Звучить як болісний урок, який ти мусив запам’ятати.

Метатрон важко зітхнув, опустивши очі.

– Енох, – тихо сказав він.

– Що, даруй?

– Мене звати Енох, – представився він.

– Рада знайомству, Еноху. То, чого припхався?

– Я вимагаю поваги! – роздратовано кинув він.

Чомусь вся ця гидотна ситуація викликала у мене нестерпне бажання стати бидлом.

– А я не зобов’язана тебе поважати, – фиркнула я. – Чи будь-кого тут.

Енох сів поруч, склавши руки на колінах.

– Я розумію, ти втратила свою долю.

– Якщо це спроба підтримати – закінчуй, ти не маєш до цього хисту.

– Тобі боляче, я розумію, та твоя допомога неоціненна.

– А що я отримаю з тієї допомоги, Еноху? Я поверну Тео? Поверну собі життя?

Він опустив очі.

– Тоді я не бажаю говорити на цю тему.

– Тебе обрали не просто так! – намагався переконати мене він.

– Як і тебе, і хтозна скількох ще! Пророк не єдиний у своєму роді. Дочекаєтесь наступного. Зламаєте життя його батькам, посприяєте його появі на світ і будете мучити тут. А від мене відчепіться!

Я встала і рушила геть із зали, не знаю, куди б подалася – аби якнайдалі від всіх. Клянуся, якщо я побачу ще бодай одного янгола – закричу.

– Що як я скажу, що ти маєш змогу побачити Тео?

Я розвернулась.

– Брешеш.

– Я відмовився від брехні. Це частина покарання яке я відбуваю.

– І як же це зробити? – з недовірою покосилась на нього я.

– Для цього ти маєш опанувати ремесло віщування.

Я пирхнула, так  і знала, що це чергова пастка, аби заманити мене у те кляте пророцтво, яке всі тут так бояться справдити.

– Ти ж розумієш, що весь цей світ зникне?

– І що з того?

– Не буде ні землі, ні Небес, ні Пекла. Лише попіл.

– То й що з того? Якщо людей по смерті чекає або блаженне існування, де щастя це вимога, щоб тебе не знищили, або одвічні страждання, альтернативою яким було б те саме зникнення за Брамою? Люди приречені всюди, і за життя на землі, і тим паче після його завершення. Тож це пророцтво не змінить нічого!

– Хіба Всевишній не казав тобі, що й Він може зникнути?

– І що з того? Може цей світ і має зникнути?

– Не кажи таких страшних слів!

– Але ж це правда. Чому я маю відвертати пророцтво? Нащо мені відповідальність за долю цілого світу, якому було начхати на те за яких умов я народилась і тим паче за яких померла?

– Бо лише ти…

– Так-так, лише я здатна вплинути. Але чому? Чому саме я? Нащо це мені? Нащо це було Тео? – крикнула я. – Який сенс, що він був Пророком і мав шанс щось змінити, якщо його було так легко знищити?!

Я замовкла, відчуваючи, як сльози знову щипають очі.

– Смерть – це ніколи не кінець, Реджино, – відповів він. – Це завжди початок. Знайди мене, якщо зміниш свою думку.

– Ну, звісно! Кинув якусь псевдомудрість і думаєш, що вона переконає мене? – я повернулась, та стілець, на якому він сидів був порожнім. – Дуже загадково…Молодець, Еноху.

Я закотила очі та залишила залу.

Ізуель стояла трохи далі, тихо спілкуючись із Люцифером. Вони про щось сперечались. Я б мала піти собі геть, та допитлива пліткарська натура змушувала мене наблизитись і встромити носа до їх розмови.

– Вона не чекатиме. Прийде під самісіньку Браму.

– І що? – пирхнула Ізуель. – Постоїть, зрозуміє, що ніхто не відчинить і отабориться?

– Вельзевул не пішов би не подбавши, щоб матуся мала змогу повернутись, – зітхнув Люцифер. – Вона шкодує, що програла цю землю мені. Завжди шукала привід повернути собі всю Безодню.

– Думаєш, він лишив вікно?

– Він уже робив це одного разу, нічого не завадить йому повторити. Нам потрібно укріпитися. Невідомо коли і як Ліліт плануватиме напад. Було б чудово, якби Реджина мала змогу підгледіти.

– Вона ще не готова, – похитала головою Ізуель. – Навіть, якби й була: не після того, що сталось. Вона втратила його, Люцифере. Назавжди втратила. Не здивуюсь, якщо вона зараз прагне тихенько змитися і збудувати собі хижку з високим парканом десь за Брамою, аби від неї відвалили.

Я заклякла, або вони читали мої думки, або це достобіса очевидне рішення.

– Метатрон намагався пояснити їй…

– А ти б послухав?

Люцифер опустив очі.

– Звісно ні.

– Що б ти робив у такому випадку?

– Ну, якби я знову втратив тебе, я б вирізав половину Безодні, включно з Ліліт.

– А потім?

– Продовжив би опікуватись тими, хто у Пеклі. Якщо хтось лишиться, звісно. Я дав обіцянку, Ізуель. Я не зміг би просто втекти від них.

– Ну, ні вона, ні Тео нам нічого не обіцяли. Досить з них того, що ми втрутились у їх життя. На їх місці, я б сама уникала нас.

– Пробач, що втягнув тебе у це. Але якби це був хтось інший, не певен, що батьки Пророків відбулися лише поганими шлюбами.

– Ну, так...Тоді разом з Пророками на світ з'явилось би кілька демонічних покручів.

Люцифер знервовано всміхнувся.

– Я була певна, що Тео ніколи мені не пробачить... – продовжила Ізуель. – Та він наприкінці був поруч… Як і я мала бути.

– Ти не винна. Я мав вбити Мараеля ще тоді, як він скалічив тебе. Та я тримав тих виродків поруч, бо знав, що вони можуть знадобитися.

Вони помовчали.

– Потрібно домовитись із Міхаелем. Нехай забере Реджину звідси.

Я відчула, як гнів захоплює мене.

– Для чого?

– Якщо Ліліт нападе, як думаєш, що вона зробить з Пророком? На Небесах вона буде у безпеці.

– Згоден, – кивнув Люцифер. – Ти прикличеш його?

– Було б чудово, аби ви не вирішували мою долю за моєю спиною! – крикнула я, підійшовши ближче.

Ізуель повернулась до мене, Люцифер роздратовано зітхнув:

– Тобі б у розвідку…

– І довго ти тут стоїш? – нахмурилась Ізуель.

– Достатньо, щоб почути, як ви приймаєте за мене рішення!

– О! А ти хочеш вирішити самотужки? – гаркнула Ізуель. – Гаразд, чудово, то чого ти хочеш? Стирчати тут і дивитись, як мені відтинають голову, а тоді як Ліліт садить тебе на ланцюг і вимагає пророцтва, аби твоїх батьків не навідували її демони, чи може мовчки сховаєшся у Раю, де тобі й місце?!

Мені чомусь захотілось плакати, я стрималась, але підборіддя зрадливо затремтіло. Ізуель може померти? Це навіть звучало якось дивно. А те, що мене знову намагаються вписати у якийсь план здавалось обридливим жартом.

– Ізуель… – спинив її Люцифер. – Де твоє «вона не готова»? Заспокойся.

Він підійшов ближче, поглянувши мені у вічі.

– Пробач, ми не мали приймати рішень за тебе, та як вже доволі експресивно зазначила Ізуель, тут занадто небезпечно. Нам потрібно підготуватися, хвилювання за твою безпеку можуть зробити нас вразливими.

– Спершу мені казали, що я маю значення, що я потрібна. Тепер женуть…

– Ми не женемо тебе, а намагаємось врятувати.

– Мені байдуже на порятунок!

Ізуель роздратовано зітхнула.

– Я готова пізнати цей дар, якщо він допоможе вам. Але я маю почути чесну відповідь: я зможу зустрітись із Тео? Чи Метатрон збрехав мені?

Ізуель нахмурила брови. Люцифер замислився.

– Потрібна думка Ліонієля.

– Це ще хто? Черговий Пророк?

– Ні. Він занепалий. Найкраще знає про душі. Може щось підкаже. Я покличу його.

Ліонієль мав бронзову гладеньку шкіру і проникливі очі кольору морської хвилі. Світло-каштанове волосся було охайно зачесаним назад, а чуттєві губи вкривала усмішка. Чомусь від його вроди, я геть забула на що була сердита, але одразу ж почала сердитись уже на факт того, що мене так легко відволікти красивим личком чергового янгола.

 

Пекло

Ізуель не знала, з чого почати. Втрата Гарма та зграї змушувала її серце знов і знов стискатися. Вона шкодувала, що так рідко приходила до них. Шкодувала про кожен момент дорослішання Гарма, коли вона дратувалась чи кричала на нього. Вона згадувала звук його голосу, погляд блискучих очей, відчувала вологий ніс на своїй щоці, величезні подушечки лапи на руці. Згадувала м'якість його хутра, навіть його справжній зовнішній вигляд не викликав у неї страху чи огиди, бо вона дуже його любила. Він був її другом. Її цербером. Вона виняньчила його змалечку, він зростав на її очах. Будив її ранками, захищав її, навіть коли був геть малим.

Після його втрати, Ізуель згадувала лише приємне, а все, що він колись робив не так ставало зараз чимось таким дрібним і неважливим, бо те ким він був для неї перекреслювало це, повністю нівелюючи. Вони чекали на поповнення. У зграї б було ще четверо маленьких цуценят. Ізуель стисла руки в кулаки. Якби вона тільки могла – вбила б Мараеля ще раз.

Згадувати про Тео було не менш болісно. Вона відчувала провину за те, що вплинула на його батьків і те, що Мараель посмів йому зашкодити, ще й так легко знищив Пророка, змушувало Ізуель відчувати, що саме вона недогледіла його. Адже це найменше, що вона могла: просто дбати про Тео принаймні тут, але вона і цього не зробила! Кинула його і Реджину самих, навіть не замислившись, що Армаель ніколи не ходить сам, його найближчий поплічник завжди отирається поблизу!

– Ізуель? – покликав Люцифер.

Вона хутко витерла сльози в куточках очей.

– Ми маємо підготуватись. Сьогодні, коли будеш готова, ми зберемо військо та обговоримо стратегію захисту.

– Яке військо? – нахмурилась вона.

– Твоє військо, Ізуель.

– Вони не мусять битися за мене, – похитала головою вона. – Я не можу їх про це просити. Хай яка вона, та виступити проти матері не кожен зміг би. Я не поведу їх на війну, це лише між мною і Ліліт.

– Не кажи, що наївно сподіваєшся на появу Ліліт без війська! Вона приведе тисячі демонів проти тебе однієї. 

– Тоді, так і буде.

– Ні, так не буде, Ізуель, – розгнівано кинув Люцифер. – Бо вбивши тебе, вона не піде задоволена додому. Вона вб'є всіх, хто не перейде на її бік і загребе Пекло собі. Це не лише між вами обома. А навіть якби й було: твоє військо присягнуло тобі. Всі до одного і тобі це відомо. Ми не залишимо тебе.

– Ліліт хоче мене!

– Нехай стане в чергу, – фиркнув Люцифер, криво всміхнувшись.

– Не смішно, – похитала головою Ізуель.

– Вона оголосила війну Пеклу. Так, вона прагне вбити тебе, але ти тепер королева, вони захищатимуть тебе, як і я. Я зберу всіх у тронній залі, признач час.

Вона зітхнула, закривши руками очі.

– Ізуель?

– Дай мені хвилину.

Вона сіла на лавку, намагаючись стримати потік сліз. Зараз би Гарм разом зі зграєю готувались до бою. Вони б брали активну участь у стратегії, розповіли б про слабкі ділянки Безодні. Вони б захищали Ізуель попри її заборону втручатись. Бо такими вони були. Вони сприймали її як частину зграї. А тепер їх немає, Предводителька не могла змиритись із цією думкою.

 

Реджина

– Тобто… Коли помираєш там – стаєш духом тут. А коли помираєш тут…

– Потрапляєш у Лімб, – відповів Ліонієль.

– І звідти повернутись не можна?

– Дух тут утримує оболонка, як енергетичний кокон. За Брамою цей кокон втрачає свою форму і душа переміщується до Лімбу, там їй кокон не треба.

– А чому душа просто не зникає?

– Ніщо у Всесвіті ніколи не зникає безслідно. Завжди щось є.

– То, коли душа потрапила у Лімб…

– Там лишилась залишкова енергія духа. Перенести її сюди у тому ж вигляді  ти не зможеш, але побачити на коротку мить – так.

Я зітхнула.

– Це бодай якийсь шанс знову побачити його.

– Так…Але ти зможеш зробити це лише один раз.

– Чекай, що?

– Залишкової енергії достатньо лише щоб раз перетнути вимір. На другий не вистачить, його душа і так пошматована.

– Тож, я побачу його всього раз?

– Так.

– Чи можна створити для нього оболонку?

– На жаль, ні.

Реджина зітхнула.

– Ти б могла поділитись своєю. Використати її як посудину для його душі.

– А я потраплю у Лімб?

– Ні, ви обоє будете в одній оболонці.

– Як сіамські близнюки?

– Щось на кшталт. Але це складно. Злиття душ потребує певних знань.

– Так я врятую його від Лімбу?

– Так. Але ви не зможете бачитись чи…торкатись. Ви по суті станете єдиним цілим.

– Ми завжди були єдиним цілим, – відповіла я роздратовано. – Як це зробити?

– Душу треба зміцнити. А твоя, даруй, як решето. Ти дуже вразлива.

– Ну, дякую!

– Я не намагався тебе образити. Але якщо ти не будеш підготована – ти сама знищиш власну душу.

– Гаразд, то що я маю робити?

– Щоб злиття сталося, твоя душа має бути у спокої. Для цього потрібно накласти печать умиротворення на своє серце. Щойно знайдемо Тео, візуалізуй цю руну.

Він простягнув мені пергамент із символом, що складався з трьох ліній і двох крапок згори та знизу.

Я запам’ятовувала руну, Ліонієль сів поруч.

– Також треба підготуватися до самого процесу злиття. Та, попереджаю: це буде складно. Ти відчуєш, як твоє єство противиться.

– Я все витримаю.

– Звісно, я кажу це тому, що ти маєш бути готова, що одразу не вийде. Ми спробуємо стільки, скільки буде необхідно, гаразд?

Я кивнула.

– Заплющ очі, – сказав Ліонієль.

Я послухала.

– Нехай Тео постане перед тобою.

Я уявила його, у тій дурнуватій футболці, (яку хотіла викинути, доки він на роботі), зі сплутаним волоссям, ця неохайна зачіска йому завжди личила і я любила це в ньому: Тео навіть не потрібно було наряджатися, вкладати волосся – він був бездоганним для мене і так.

– Тепер повільно забувай його тіло, забувай його дотики, його поцілунки.

Я відчула спротив, неначе прозору стіну, що не пускала мене вперед. Як не намагалась я забути його вигляд, це ніяк не вдавалось. Бо якщо не буде цього, що лишиться? Я пам'ятала якими ніжними були його обійми, гарячий дотик губ обпікав мені вуста, неначе він цілував мене прямо зараз. Як я могла забути про це? Адже тактильність була однією з моїх найулюбленіших рис Тео. Він завжди прагнув притулитись до мене, обійняти, заціловував моє обличчя. Я обожнювала це, бо завжди з ним почувалась коханою і бажаною.

– Забувай його голос, забувай його погляд, – продовжував Ліонієль.

Це неможливо. Його голос тихо намагався розговорити мене. Як тоді, тоді коли ми вперше зустрілись.

 

Чикаго 2015-й рік

– З тобою все гаразд? – спитав він, ставши наді мною.

Я підвела очі. Погляд хлопця був таким самим спантеличеним як і мій. Хоч його рука була в кишені, я бачила як тремтять його плечі. В моїй голові досі не вкладалось, що на моїх очах загинула людина. Все сталось так швидко, що той зеленоокий хлопець навіть не усвідомив. Та й ми теж. Якби ми знали… Ми б зіштовхнули його і той клятий балкон би пошкодив хіба асфальт. Я не знала загиблого, але все одно відчувала скорботу, неначе він був мені близький. Бо я почувалась причетною до його загибелі.

Хлопець досі стояв наді мною, а я, (загорнута у клятий плед, якого йому навіть не видали), дивилась на нього ще певний час, а тоді розплакалась, закривши руками обличчя.

Я відчула рух поруч. Хлопець присів біля мене, поклавши руки мені на зап'ястки. Його долоні були крижаними та це було так знайомо, бо я сама тремтіла. І не від холоду, бо та дурна ковдра не гріла мене – ми тремтіли від страху після побаченого. Бо чуючи постійно про швидкоплинність життя, ми нарешті усвідомили на прикладі правдивість цих слів. І це лякало нас обох. Його дотик був чимось заспокійливим, чимось знайомим, хоч я бачила його вперше. Він м'яко відвів мої руки від обличчя.

– Знаю, немає жодних слів, які б зарадили… Але знай, що я відчуваю те саме що й ти зараз і якщо тобі знадобиться співрозмовник…

– Може… Підемо звідси кудись де тепло і не так… – тремтіла я, не закінчивши думку.

Він коротко кивнув, простягнувши мені руку. Я взяла її, ми пішли до кав'ярні на сусідній вулиці. Ми сьорбнули чаю і промовчали до самого ранку, так і не сказавши одне одному ні слова. І цього було досить. Бо навіть сидячи мовчки із незнайомцем, я почувалась так, неначе розповіла про біль найліпшому другу і нарешті відпустила його.

Він провів мене до дому.

– Я… – почав він. – Я – Тео.

Я підвела очі на нього.

– Реджина.

Він кивнув мені. Ми певний час просто дивились одне на одного, а тоді зірвались з місця і міцно обійнялись. Ніколи до, і вже, очевидно, ніколи після, обійми не були для мене чимось таким самим інтимним, як наші перші. Це був найщиріший вияв почуттів, порив, що не стосувався пристрасті, це була потреба, настільки вища за земну, що задовільнивши її, я усвідомила, наскільки легше мені стало. В тих мовчазних обіймах, коли мої сльози стікали на його одяг, я відчула, що Тео – моя доля. Його душа кликала мене і знайшла. Я тоді не думала про кохання, не сприймала його як свого хлопця, це було щось геть інше, щось глибше за статус, ярлик чи класичну модель стосунків. Це неначе ми мали споріднені душі, які нарешті були поруч, зцілюючи одна одну.

Тео, як він розповів згодом, відчув те саме. Та він романтик і зв'язав це саме із закоханістю, що почала зароджуватись у ньому. Я була впертішою, ще місяць я відкидала можливість зустрічатись із ним, хоча відчувала до нього трепет, якого не знала раніше. Неначе я дивилась на того, ким пишаюсь не через якісь досягнення. Я пишалась просто тим, яким він є і це було так дивно. Мені не доводилось стикатись з такими відчуттями, я неначе дивилась на когось, хто був вартий всієї можливої уваги. Вартий всього можливого щастя. Я хотіла, щоб він був щасливим і це викликало щастя.

– Будь ласка, дай нам шанс, – благав він, коли ми сиділи у тій самій кав'ярні.

Ми встигли повечеряти, пусту тарілку з мого салату досі не прибрали, я навіть кинула туди кілька серветок, якими витирала кутики губ, знаючи, що у більшості закладів для офіціантів це еквівалент червоної ганчірки для бика. Вочевидь, не у цій кав'ярні. Я глипнула на серветки. Їх вкривали бордові сліди, бо помада, яку я тихцем крала у мами лишала сліди. Чомусь це здалось мені таким безглуздим.

Тео, вочевидь, чекав на відповідь. Та я не знала, що сказати. Я поглянула у свою чашку. Над моїм «альпійським лугом» вирувала пара, що заходила мені в очі та склеювала вії.

Я ненавиділа гарячий чай, завжди розбавляла вдома холодною водою. Але ми у закладі, а я занадто сором'язлива, щоб порушити загальноприйнятий порядок, навіть за свої ж гроші.

– Ти ж сама кажеш, що я твоя доля! Я сам це відчуваю, то чому ні?

– Це інше, Тео. Те, що я відчуваю до тебе значно вище зустрічань, ходіння в кіно і тримання за ручки.

– Я не розумію тебе… – хитав головою він.

– А я тебе, – підвела на нього очі я. – Ти маєш значення для мене.

– Як і ти для мене! Та, чого ти вирішила, що стосунки якось принизять це ставлення? Навпаки!

– Для чого це тобі? – кинувши потуги відпити окропу, я відсунула гарячий чай і поглянула на нього.

– Я закохуюсь у тебе кожен день, Редж, – його очі блищали, ніби він от-от заплаче від цього усвідомлення, а мене щось кольнуло в груди від почутого. – Я не можу не думати про тебе.

Я теж не могла, але хіба це те кохання до якого ми звикли? Я вже закохувалась і все було геть не так. Все було якось зрозуміло і просто: хлопець привабливий, серце гупає, метелики та все таке. З Тео все було інакше. Я не відчувала хвилювання. Я була спокійна з ним, умиротворена, була захоплена ним, наче дивилась улюблений серіал, читала захопливу книгу, споглядала величну виставу, слухала талановитий спів. Я любила його, звісно, але не так, як люблять інших людей. То більше нагадувало те, як люблять сонце чи літній дощ, як люблять сон після важкого дня, як тихий вечір наприкінці весни, я любила його, як довгоочікуване свято. Моя любов була значно складнішою, різноплановішою, загадковою навіть для мене. Вмістити її у концепцію стосунків було неможливо.

– Якщо я не подобаюсь тобі, як хлопець – я зрозумію. Справді, я не збираюсь тиснути. Просто… Мені здалося, що ти теж маєш почуття до мене, може я зрозумів тебе неправильно, – ледь чутно сказав він.

Мені було так складно донести до нього весь масштаб своїх почуттів. Я не могла пояснити йому чому втиснути їх у звичайні стосунки так абсурдно.

Він поглянув у вікно. Пішла злива, весна цьогоріч була дурнувата, холодна і дощова. Було щось у його замисленому погляді. Щось у позі, в якій він сидів: його плечі були розслабленими, та сам він здавався напруженим і схвильованим.

Я дивилась на нього ще якийсь час. Я вдивлялась, чіплялась. Неслухняне волосся, що лізло йому в очі. Густі брови, що зараз сіпались від хвилювання. Проникливі горіхові очі, обрамлені пухнастими віями. Його губи здавались занадто яскравими на зблідлому обличчі.

Я неначе вперше побачила його. Він був гарним. Я не помічала цього, бо це не мало значення. Це не вплинуло б на мої почуття, бо я любила геть не інше в ньому. А тепер я бачила. Тепер я відчувала, як на одну мою любов накладалась й інша. Більш зрозуміла і звична. Людська, земна, передбачувана любов сімнадцятирічної дівчини до однолітка. От тоді, любивши Тео вже певний час, я нарешті закохалась у нього.

 

– Реджино, не поринай у спогади, ти можеш загубитися, – застерігав Ліонієль.

Я розплющила очі, я знову тремтіла.

– Перепочинь, – порадив він, сівши навпочіпки біля мене. – Тоді продовжимо.

– Ні, зараз! – вимагала я.

Ліонієль нахмурився.

– Цей спогад мав значення, – задихаючись, сказала я. – Бо я згадала за, що любила його насамперед.

– Перш ніж ти відправишся до Лімбу, треба подбати про якір.

– Якір?

– Оскільки ти не маєш фізичного тіла, лише оболонку для духа, тобі потрібен той, хто має тіло тут.

– Тобто, я маю заземлитись?

– Так, щось на кшталт. Таким якорем може виступити Міхаель, якщо бажаєш.

– Ні. Не він.

– Гаразд, тоді я міг би ним бути, якщо тобі так буде легше.

– Так. Це буде значно краще.

– Чудово. Візьми мою руку.

Я вклала свою руку у широку гладеньку долоню занепалого.

– Тепер сконцентруйся і відсікай від себе весь простір. Уяви, що тут нема землі.

Я уявляла, як земля зникає, а ми та все довкола висить у повітрі.

– Добре. Тепер прибери всі будівлі, лишай тільки небо.

Це далося складніше, мало не з третьої спроби я уявила чорний пустий простір довкола нас.

– Добре. Тепер поступово очищуй небо. Уяви, що настала ніч, але ні Місяця, ні зірок не видно.

– Суцільна пітьма?

– Саме так.

Я зітхнула. Мені не подобалась сама ідея беззоряного неба. Та я послухалась і уявляла, як сизе небо розшаровується, лишаючи лише темряву.

– Добре. Тепер повільно повернись до мене і роздивися. Що ти бачиш?

Я бачила перед собою істоту дивної форми. Вона складалась із ледь помітних обрисів і золотих точок, що сяяли. Це нагадувало космічну туманність.

– Я… Це твоя істинна форма?

Ліонієль кивнув.

– Це форма мого духу. Тепер, коли ти відділила фізичне і духовне, ми зможемо відправитись до Лімбу, але ти лишишся перед входом. Якщо ти увійдеш всередину – навіть із якорем повернутись не вдасться.

Я кивнула.

– Не розплющуй очей.

Доки він цього не сказав, я навіть не замислювалась, що мої очі насправді заплющені. Тепер я відчувала вагу опущених повік і це мене дратувало.

– Вибач… – прошепотів Ліонієль.

– Все гаразд, – зітхнула я.

Я не відчувала його дотику і водночас моя рука стискала його. Ми неначе стояли на місці, та водночас проносились у пітьмі, єдиний рух, який я бачила, це мерехтіння тих зірок, з яких складалась духовна форма Ліонієля.

Тут не було холоду чи тепла, я не певна, що було навіть повітря. Не було нічого, лише ми. Я раптом замислилась яким самотнім було життя Бога, доки він не створив цей світ.

Ліонієль раптово спинився.

– Це тут.

Я оглянула простір. Тут все ще не було нічого, у цій пітьмі я не бачила ні обрисів, ні глибини, я не могла сказати яка площа цього місця, все було нескінченне і невизначене.

– Де «тут»? Нічого ж немає.

– Простягни руку.

Я витягнула руку і заверещала. У мене не було руки. Мене взагалі не було, я складалась з якихось сріблястих ниток і маленьких точок, що нагадували дрібні піщинки.

– Так… Я мав підготувати тебе. Твій дух теж має інший вигляд. Але все гаразд. В тебе дуже цікава і глибока душа, Реджино. Нема чого хвилюватись.

Було дико протягувати руку і не бачити її. Я наче грала у окулярах віртуальної реакції.  Спробувавши заспокоїтись, я простягнула руку(чи що воно було), доки не торкнулась чогось неосяжного, це неначе повітряна стіна, що відштовхнула мій дотик, змушуючи відхилитись назад. Щось противилось моєму проникненню.

– Зараз я зроблю крок вперед. Дуже важливо: не відпускай мою руку і не сходь з місця, гаразд?

Я кивнула, а тоді замислившись, що у цій формі Ліонієль не зрозуміє мого руху, відповіла:

– Так.

– Гаразд, я йду. А ти…

– Лишаюсь, пам'ятаю. Дякую.

– Щойно побачиш Тео…

– Уявити руну. Так.

Я побачила як золотисті зорі, яким був Ліонієль пірнули за невидиму для мене стіну і зникли, лишаючи по собі ледь помітні іскри.

Я стояла там, досі відчуваючи міцне стискання фізичної руки Ліонієля і відчувала як тремчу. Моя голова крутилась навсібіч, та я нічого не бачила. Я стояла сама у темряві, посеред чорного нескінченного простору, де не бачила нічого крім своєї дивної сріблястої форми. Не було звуків, запахів, температури. Я пригадала простір, крізь який мене вів Бог. От тільки там відчуття порожнечі межувало із відчуттям всеохопної присутності всього. А тут була виключно порожнеча.

Золотисті зорі засяяли у темряві, поступово наближаючись. Я відчула як хвилююсь настільки, що в мене цокотять зуби.

Я не знала, якою є форма духу Тео, але я впізнала її одразу ж. Бо це був він. Його форму складали срібні нитки, як у мене і ледь помітні зелені вогники. Це був мій Тео.  Руна одразу постала у пам'яті, я старанно виводила цей символ очима, відчуваючи як поступово хвилювання зникає, змінюючись таким спокоєм, якого я ще не знала.

– Реджино? – прохрипів Тео.

– Так, це я.

– Я не зможу вийти, тобі краще піти...

– Я хочу забрати тебе.

– Але… Я ж не маю форми.

– Я – твоя форма, Тео. Я завжди нею була і завжди буду.

– Але ж…Ми більше ніколи одне одного не побачимо...

– Ми будемо разом. І це все, що має значення.

Вогники затремтіли. Тео сумнівався. Та все ж така доля була б кращою для нас, ніж бути розділеними назавжди. Тож срібні нитки простягнулись крізь невидиму стіну і зустріли мої. Вони спліталися одна об одну і я відчула тепло в грудях. Його сяйво зустріло моє, його погляд – мій. Його думки вирували в моїй голові. Я бачила себе його очима, я відчувала його любов, як свою. Доки його сяйво остаточно не поселилось у мені, я відчувала його сумніви і жаль. Та вже за мить, коли наші душі нарешті сплелися, я відчула нескінченне щастя і довершеність. Неначе ми були створені одне для одного. Неначе наші душі Творець витесав з одної зірки. Я відчула як він потягнувся до мене і зустріла його обійми. Я відчула знову як це: бути нескінченно захопленою кимось. Відчувати не пристрасть чи потребу, а гордість, натхнення і нескінченне всеохопне кохання, що розливалося моїм тілом, зцілюючи його. Все, що знав він – тепер знала я. Все, що бачила у житті я – бачив і він. Тепер ми повністю стали єдиним цілим. Це був наш Новий Початок. Не було місця сумнівам, зайвим думкам, була виключно мета і наші спільні сили.

Коли ми повернулись у нашу нову форму, світло зовнішнього світу здавалось занадто яскравим, повітря різким, а всі аромати надто інтенсивними.

Метатрон зустрів нас, зчепивши руки в замок.

– Ми маємо навчитися, – ствердно сказали ми. – Маємо допомогти Ізуель. Нехай, вона причетна до багатьох бід нашого життя – вона дала нам цей новий початок.

Метатрон схилив голову.

– Радий, що ви передумали. Я відчуваю вашу силу. Тепер вона єдина.

– Бо ми єдині, Еноху. Розпочнімо підготовку. Ми маємо пізнати дар якомога швидше.

– Прошу до саду. Там нам буде зручніше.

Ми крокували за ним, відчуваючи рішучість та впевненість у правильності своїх намірів. Ми відринули сумніви та страх і прагнемо принести користь цьому світу, наскільки це можливо.

Ми сіли на траву, Енох поставив перед нами маленьку свічку, що тремтіла на вітрі. Він сів поруч, схрестив ноги, а руки вклав на коліна. Його спина була рівна. Ми вирівнялись, зайнявши ту саму позу.

– Заплющте очі та концентруйтесь на всіх звуках, що оточують вас.

Ми послухались. Дзюркіт води у фонтані. Шелест листочків на вітрі. Грім у небі. Дзижчання бджіл довкола квітів.

– Тепер надайте кожному звуку обрисів. Уявіть хто або що видає той чи інший звук.

Ми сконцентрувались. Вода бігла трьома ярусами фонтану. Прозора, чиста і прохолодна, вона розбризкувала краплі, зрошуючи гортензії внизу. Крап-крап, прохолодні крапельки стікали густою округлою шапочкою, що складалась із маленьких квіточок. Ми любили гортензії. Колись… Давно. Вітер гойдав крону вишні, пелюстки цвіту злітали з гілочок, граційно кружляючи повітрям. Затягнуте хмарами небо, здригалося від грому, блискавка сяйнула всього на мить.

– Добре, – похвалив Енох.

Тепер, не розплющуючи очей, дивіться на те, що тільки но усвідомили й узріть, що буде далі?

Ми знову замислились. Вода бігла як і мала. Хіба, щось може змінитись? А вітер? Він далі розносить цвіт. Та ні, він дме вже з іншого боку, ми відчуваємо це на потилиці, а раніше дув в лице. Так, точно. А небо? Блискавиця щойно осяяла все небо, спалах відчувався навіть крізь заплющені очі. Але де саме? Мабуть, над маківкою. Та, ні. Це було зліва. Хіба? Точно зліва.

– Ваше дихання нерівне, думки як та зграя птахів, що не можуть знайти небо! Зосередьтесь.

Ми спробували знову, нас дратував Енох. Він поводився як та всезнайка, що прагнула принизити інших. Та ми потребували його і це дратувало не менше.

Ми спробували зосередитись знову. Вода бігла рівнями, хлюпаючи вниз. Ми бачили як краплі відстрибують від нижнього яруса, спиняючись на лілових квітах гортензії. Крап-крап-крап. Тоді вітер пустив брижі на поверхні та крапля, що саме відскочила від нижнього яруса – вкрила іншу квітку гортензії, що була висаджена поруч.

Енох мовчав, тоді схвально хмикнув:

– Добре. Продовжуйте.

Вітер гойдав гілки вишні, рожеві пелюсточки цвіту пурхнули вперед. Кілька налипало на павутиння, що було розміщене на нижніх гілках кипарису.

– Так, – задоволено сповістив Енох.

Ми бачили перед собою небо, вкрите темно-сірими хмарами. Блискавка спалахувала то тут, то там. Почувся стійкий аромат, передчуття дощу. А тоді, так різко, як це було можливо – пішла злива.

– Гаразд! Продовжимо в альтанці! – перекрикував дощ Енох. – Поволі відпускайте відчуття та розплющуйте очі.

Ми послухались. Те, що ми бачили на власні очі здавалося дещо дивним. Бачення було яснішим за те, що показував звичний погляд. Дар дозволяв помічати деталі, які не могли бачити очі. Все ставало чіткішим, гострішим і більш явним. Тепер, коли ми відпустили це відчуття, наші очі нас підводили. Все неначе було вкрите пеленою, нечітке і розпливчате.

Мантію Еноха вкривали краплі дощу, вони розпливалися структурованим плетивом тканини утворюючи форму сіточок. Сиві волосинки прилипли до вологого лоба.

– Тепер ви – Пророк. Але Пророк завжди має ім'я. Ви більше не Реджина і не Тео. Ви хтось інший, – сповістив він.

– Ми – єдине ціле.

– Назвіться, – здійняв підборіддя Енох.

– Ми – єдине ціле, – повторили ми, впевнено. – Ми – Новий Початок. Клич нас Нову́м.

– Нову́м... – промовив він, ніби смакуючи наше ім'я. – Годиться. Що ж, Нову́ме, тепер зазирнемо у майбутнє цього вечора. Починаємо так само: концентруємось на звуках і відтворюємо те, кому вони належать. Вдивляємось у зображення і шукаємо майбутнє.

Ми кивнули та заплющили очі. Шум дощу перебивав всі звуки, тож ми розпочали з нього.

 

Небеса

Рухаючись Собором Ясних, Міхаель відчував на собі погляди братів. Найбільше болю йому приносив розчарований погляд Ґабрієля. Він завжди був найбільш поміркованим з них усіх. Хоч це завдання покладали на Міхаеля, він завжди програвав молодшому брату у цьому.

Ніхто не звертався до нього. Лише мовчки дивились. Це тиснуло на Міхаеля. Він почувався самотнім і заслуговував на це. Та ніч, коли він вбив Кітаеля і розпочав битву, спливала у його спогадах, горіла сльозами в очах. Як він міг стати таким? Як міг опуститись до такого рівня? А погляд Ізуель? Неначе він сміття. Може так і було? Він стільки років переконував себе, що не винен у вигнанні Предводительки, хоча в глибині душі відчував свою причетність. Адже, він навіть не спитав батька, чи може він вирушити на порятунок коханої. Так прагнув бути ідеальним сином, що зробив все лише гірше. Так, Отець заборонив йти по Ізуель. Але ж просити про це мав Міхаель. А просив натомість Кітаель, він пороги Собору оббивав, благаючи архангелів долучитись до її порятунку. Єгудієль тоді лише посміявся, виштовхавши його геть. Міхаель не дослухався. А тоді… Тоді Кітаель пішов сам і втрапив у полон.

Тепер Ізуель загрожує смерть від рук Ліліт. Це вже не бій проти Пекла, це бій проти першої грішниці, створеної Богом. Тепер Міхаель має прийти до батька і благати його дозволити долучитись. Він мав бодай спробувати повернути свій борг.

Сяйво Господа було яскравим і незворушним, Міхаель став на одне коліно, схиливши голову.

– Батьку, вдячний, що Ти явився на мій поклик.

– Підведися, сину. Я бачу, що ти сповнений каяття.

Міхаель коротко кивнув, не підводячи очей.

– Я скоїв найгірше. Я маю виправити бодай щось.

– Загублених життів вже не повернеш, Міхаелю.

– Мені відомо це, Батьку. Та я маю врятувати бодай тих, хто лишився. Знаю, Ти проти війн, та я мушу допомогти Ізуель, хоча б зараз. Я не зробив цього тоді й шкодую про свій вчинок. Дозволь мені доєднатись до битви проти Ліліт. Дозволь врятувати її хоча б нині.

– Ізуель здатна врятувати себе самотужки, боюсь і я, і ти, і Люцифер доклались до цього.

Міхель вичікувально поглянув на сяйво.

– Чи знав ти, що свобода волі є всеосяжною за своєю суттю? Вона не обмежується моїми наказами чи рішеннями. Втім мої діти завжди прагнули наслідувати мої істини, за що я вдячний вам усім, бо ви підтримуєте порядок.

Міхаель нахмурився.

– Чи значить це, що Ти дозволяєш мені відправитись на поміч Пеклу і врятувати її?

Сяйво блиснуло.

– Це значить, що я ніколи не забороняв тобі рятувати Ізуель.

– Я не розумію… Кітаеля було усунено…

– Не мною. Усунути янгола може лише сам янгол, Міхаелю.

– То… Ізуель та Кітаель не занепалі?

– Занепалими вони стали, коли прийняли свою нову суть. Коли відкинули Небеса і вирішили жити за новими правилами. Ніхто сторонній не здатен усунути янгола, навіть я.

– Але… Наказ…

– Всі накази я віддав ще до Церемонії Інітіум. Всі подальші інструкції створювались Предводителем Війська Небесного. Спершу Ізуель, а тоді, по її зникненню – тобою, сину.

– То це я усунув їх?

Сяйво мовчки блищало. Міхаель опустив голову.

– У такому разі я лишаю по собі Урієля і вирушаю до Пекла.

Отець не відповів, Міхаель відчув, як руки його тремтять. Він повільно рушив геть з Собору, збираючись опускатись до Безодні.

– Куди ти зібрався? – гаркнула Азраель, золоті очі блищали від гніву. Її погляд завжди змушував Міхаеля здригатися, бо страшенно нагадував молодшого брата, якого він втратив.

– Я маю…

– Вимкни героя, ти – не він. Не після того, що ти накоїв! Як гадаєш, я щаслива від кількох недоспаних ночей, бо мусила забирати душі тих, кого ви пошматували?!

– Я маю допомогти хоч чимось, Ліліт оголосила війну…

– Думаєш, Ізуель прийме твою допомогу після цього?

Міхаель важко зітхнув.

– Слухай…

– Ні, це ти слухай: мені начхати на почуття провини. Живи з тим, що накоїв. Та не намагайся зараз вислужитись, аби вона потребувала тебе. Дай їй спокій!

Азраель штовхнула його плечем, а тоді змахнула сірими крилами і зникла. Міхаель лишився на місці, не розуміючи, що йому робити. Він мав дозвіл, він мав рішучість піти у бій, та схоже він втратив своє серце. Після всього, у його грудях було геть порожньо. Стільки помилок, стільки втрат, стільки хибних рішень.

– Я відчуваю твій біль, брате.

Міхаель зітхнув.

– Даруй, Ґабрієлю, я не маю часу на твої повчання.

Молодший брат нахмурився, а тоді знизав плечима.

– Ніщо з того, що я міг би сказати, не буде новиною для тебе.

– Тоді нащо це?

– Я хочу доєднатись.

Міхаель нахмурився.

– Чому?

– Я завжди був проти усунення Ізуель та Кітаеля. Ти пам’ятаєш. Два голоси проти сімох.

Міхаель зажмурився. Так, він пам’ятав…

 

– Брате, ти робиш помилку…Спини їх! – вмовляв Ґабрієль.

– Нехай покаже, що він від початку мав бути Предводителем! – гаркнув Єгудієль.

– Батько не дозволив би тримати її у війську після полону! – додав Урієль. – Не будь дурнем! Дій за Його законами.

Серафієль та Єрамієль мовчки спостерігали. Рафаель із Варахієлем тихо перешіптувались.

– Ви при тямі?! – гаркнула Азраель. – Вона у полоні! Вона не заслуговує на вигнання виключно тому, що її викрали! Міхаелю, не роби дурниць! Маємо врятувати її негайно!

– Слухай, мала… Не лізь у розмови дорослих, – закотив очі Єгудієль. – Розрівняй лице, ти не така страшна, як думаєш.

– Краще тобі запам’ятати моє лице, бо воно буде останнім що ти побачиш перед смертю.

– Ти мені погрожуєш?

– Кажу факти.

– Досить! – гаркнув Міхаель. – Що ви пропонуєте?

– Голосування! – крикнув Урієль. – Нехай більшість вирішить.

– Не роби цього! – хитала головою Азраель.

– Ти взагалі радій, що долучили! – фиркнув Урієль. – Ти не архангел! Не маєш права приймати жодних рішень.

– Агов! – одноголосно застерегли його Єгудієль і Серафієль. – Не говори з нею так!

– Брате, дослухайся, – благав Ґабрієль Міхаеля. – Зараз не час сіяти розбрат!

– Люцифер вже це зробив! – фиркнув Єгудієль. – І де ти був, коли він мав ті сумніви? Щось белькотів про тіні, тьху!

– Міхаелю, будь мудрим. Вона дуже сильний воїн.

– Вона найсильніший воїн! – погодилась Азраель. – А ти хочеш лишити її у лапах Фера? Ти геть здурів?!

– Не говори зі мною без належної поваги, сестро. Я – первісток Господа.

– Та, байдуже мені до твоєї першості!

– Прошу проголосувати, – ігноруючи сестру, промовив Міхаель, він відчував, як руки його тремтять. – Хто проти усунення Ізуель?

Ґабрієль і Азраель здійняли руки.

– Хто за?

Єгудієль, Серафієль та Урієль підняли руки, Рафаель та Варахієль поспішили й собі повторити за братами.

Міхаель та Єрамієль утримались, та вони мусили приєднатись до більшості. У грудях калатало серце. Не може бути. Він щойно усунув кохану. Бо так звучав закон Господа.

– Це страшна помилка, – зітхнув Ґабрієль.

– Ти – дурень! Дурень!

– Заберіть її звідси, в мене голова розболілась… – потираючи скроні, благав Серафієль.

Ґабрієль взяв Азраель за плечі, повільно крокуючи з нею до виходу. Йому не було більше чого сказати брату.

– Вона ніколи тобі цього не пробачить! Ніколи! І знаєш, що? Я теж!

– Ходімо, сестро. Нам тут нічого більше робити.

– І ти дозволиш їм так із собою спілкуватись? – шипів Єгудієль.

– Азраель може кудись піти, вона формально не належить ні до нашого, ні до їх війська, – рішуче промовив Міхаель. – Але ти, Ґабрієлю, добряче подумай на чиєму боці бажаєш бути. Відвернешся від родини – на голосуванні доведеться вирішувати твою долю.

Ґабрієль кинув останній погляд на брата і гучно зачинив двері.

 

– Я хочу допомогти,  – витягши Міхаеля із болісних спогадів, сказав Ґабрієль.

– Чому? 

– Бо я мав тоді зробити більше, – кинувши погляд на брата, сказав Ґабрієль. – І для Люция, і для Ізуель. Натомість я просто пішов.

Міхаель опустив очі.  Він теж мав зробити більше. Допомога Ґабрієля не завадить. 

 

Пекло

– Сатхемаґe, які новини розвідки?  – спитала Ізуель на обговоренні стратегії.

– Шпигунська мережа наваррів сповіщує про підготовку штурму Брами десь за три дні. Ліліт планує направити сюди мобільний загін.

– Що вона хотіла робити з рештою?

– Ліліт переконана, що у Пеклі лишилось для неї вікно.

– Там на неї вже чекає стримувальна руна, Володарю, – кивнув Кхалґрум.

– Як щодо шпигунів Безодні? – спитала Ізуель. – Вона ж мала посилати сюди розвідників перед нападом.

– Ґрокгхара та кількох воронів мороку було затримано і страчено сьогодні на світанку, – кивнув Сатхемаґ.

– Яким чином Ґрогхар передавав інформацію? – спитав Люцифер.

– Він не зізнався ні при допиті, ні перед стратою.

– Вочевидь, він користувався тим самим вікном, що і Ліліт, – замислився Люцифер.

– Ми маємо знайти це вікно і знешкодити його, – відповіла Ізуель.

– На це піде час і ресурси. Щоб обшукати палац такого розміру ми маємо залучити як мінімум десятьох. Ми не маємо на це часу. Треба готуватись.

– Готуватись до чого? – зітхнула Ізуель. – Якщо вона проникне у замок, всі наші заходи з безпеки будуть марними. Вона просто протягне сюди елітний загін і переб’є всіх зсередини.

– Тільки якщо думатиме, що ми не чекаємо на неї.

– Про що ти?

– Ми можемо накласти печать на фундамент палацу. Тоді стримувальна магія огорне його неначе кокон.

– І що це дасть? – не зрозуміла Ізуель.

– Навіть, якщо вона проникне – заклякне на місці. Не зможе рухатись.

– А тоді ми знайдемо її та стратимо? – здивувалась Беліал.

– Це занадто просто, – нахмурилась Ізуель.

– Ну, складність полягатиме в тому, що нам доведеться обшукати шістдесят шість поверхів і шістсот кімнат.

– Кхалґруме, чи можна якось звузити пошук, коли Ліліт буде під дією стримувальної печаті?

– Так. Ми можемо розташувати портал, що приведе нас прямісінько до місця, на яке зреагує печать.

– Чудово. Починай розробку.

– Так, Володарю.

– Її військо розділене на мобільні групи, – продовжував Люцифер. – Елітний загін очолить сама Ліліт. Вона прагне взяти участь у двобої з Ізуель.

– Отже, прагнутиме розділити нас, – зробила висновок Ізуель. – Вона плануватиме диверсію. Що відомо про це?

     Сатхемаґ знизав плечима:

– Перепрошую, Предводителько. Про це інформації ми не отримували.

– Вона чекала на шпигунів. Тож, частину нападу обговорювала із наближеним колом, – Ізуель підвела очі. – Асмодею, Беліал. Ви знаєте матір найкраще. Кого вона могла б взяти до елітного загону?

– Того, хто стане в пригоді, – склала руки на грудях Беліал. – Це однозначно Вельзевул, можливо Левіафан.

– У загоні не може бути трьох осіб, Белі, – всміхнувся Люцифер. – Подумай краще.

– Точно не Левіафан, – хитав головою Асмодей. – Він любить самоту і йому начхати на Пекло.

– Чи має Ліліт якісь важелі впливу щодо нього?

Асмодей замислився.

– Левіафан завжди хотів мати частку Безодні якнайдалі від матері. Можливо, вона шантажувала його цим.

Ізуель закотила очі.

– Ліліт-землевласниця… Все в неї довкола земель.

– Ну, чим багата, – фиркнув Люцифер. – Більше їй запропонувати нічого.

– Хто ще може бути у загоні? Чи були у Ліліт діти, яким вона довіряла найбільше… Може любила?

Беліал із Асмодеєм переглянулись, тоді розреготались.

– Ліліт? Любила? Ти геть розум втратила? – задихався Асмодей.

– Радий, що ви обоє у гуморі, та ми не маємо на це часу! – гримнув на них Люцифер, сміх урвався. – Подумайте над поставленим питанням. Кому ваша матір могла довіряти найбільше? Чию силу поважала чи, знаючи Ліліт, користувалася залюбки?

– Князі, – одночасно відповіли Беліал з Асмодеєм.

– Хто?

– Князі Безодні.

Люцифер та Ізуель переглянулись. Асмодей закотив очі.

– Коли Ліліт породила першу сотню, влаштувала свято із жертвоприношенням і виділила найсильніших демонів та дарувала їм титули.

– Найогидніший день народження у Всесвіті...  – зітхнув Люцифер.

– Скільки князів всього? – питала Ізуель.

– Живих – шестеро.

– Живих? Є ще й мертві титуловані? – здивувалась Предводителька.

– Всього один. Первісток Ліліт – Сатанієль.

– Син Адама? – уточнив Люцифер.

Беліал і Асмодей поглянули на Люцифера якимсь настороженим поглядом.

– Що?

Ізуель опустила плечі, усвідомивши суть цього погляду.

– Гаразд, – зітхнула вона, хитаючи головою. – Ми не маємо часу на це. Розкажіть про цих князів. Хто вони та чим цінні.

– Баал, сильна своїм даром невидимості.

– Ліліт може використати її дар, щоб сховати частину війська?

– Не може, вона це і зробить, – пирхнула Беліал.

– Гаразд. Хто далі?

– Пеймон, огидний тип, направду, – зітхнув Асмодей, провівши пальцями по волоссю. – Якщо дар у нього і є: я ніколи про нього не чув. Загалом він полюбляє жертвоприношення і нерідко задовбує цим смертних в обмін на послуги.

– То це дії цього довбня весь час ототожнюють з моїми? – фиркнув Люцифер.

– Не час думати про вражене его, зосередься! – зітхнула Ізуель.

– Ще є Астаро, вона небезпечна, бо вміє викривати найпотаємніші таємниці.

– А отже, план нападу і захисту цілком може потрапити не в ті руки.

– Нам треба знайти спосіб поставити захист на думки.

– І ще Буер, мабуть, найкращий генерал Безодні. Мав щонайменше п’ятдесят легіонів, що цілком підкорялись йому. Ще добре зцілює смертельні рани, тож його військо цілком може протриматись до самого кінця і здобути перемогу.

Люцифер вилаявся.

– Та є одне але: Буер не спілкується із матір’ю, бо вона відмовилась дарувати титул його нащадкам,  – сповістила Беліал.

– Діти Ліліт мають нащадків?

– Лише він. Ліліт огидна сама тема, що матір’ю у Безодні може бути не лише вона, – закотила очі Беліал.

– Закладаюсь, ти сподівалась залетіти від Люцифера виключно, щоб їй дошкулити, – реготнув Асмодей.

– А, хто мати його дітей? – спитала Ізуель, повертаючись до Буера. – Демони народжуються виключно від смертних, а їх на землю не пускають вже кілька тисяч років. Ліліт більше не народжувала відтоді.

– Буер спарувався з пекельним гончаком і породив шістьох нащадків.

Ізуель скривилась.

– Стоп. Він породив?

– Його будова відрізняється від звичної нам. Ліліт мала контакт не лише зі смертними, а і з проклятими душами Безодні, яких помістили у тіла смертних. Від такого зв’язку з’являлись всі звіроподібні демони.

– Тож, всі ті крилаті, волохаті, рогаті…

Асмодей кашлянув, вигнуті блискучі роги у темно-каштанових кучерях неначе стали ще помітнішими.

– Даруй, не такі рогаті, – виправився Люцифер. – Я маю на увазі всі ті бичі голови, копита, пазурі яструба і хвости ящірок… Це наслідок сексу із проклятими?

– Саме так, – зітхнула Беліал. – Словом, Буер хороший брат і дуже розумний генерал. І мати чи батько, теж. Він любить своїх дітей і дбає про них. І він має дуже…дивний вигляд…

– Він страшне опудало! – фиркнув Асмодей.

Беліал вдарила його в плече.

– Що? Кажи як є! Він класний, справді, один з небагатьох з моєї рідні, до кого я маю позитивні почуття. Але він страшний! Шість лап, із ратицями та морда лева із гривою. Він малий зростом, нагадує якогось їжака з козячими лапами. Ходити не вміє, тільки котиться. Але при тому всьому, він чи не найсильніший з усіх демонів.

– Сильніший за Ліліт?

– Значно.

– Гаразд. А ще два?

Беліал опустила очі, Асмодей хмикнув, склавши руки на грудях.

– Ви теж титуловані?  – здивувалась Ізуель.

– Князь і княгиня Безодні, власною персоною, – саркастично хмикнула Беліал, зробивши реверанс, – вдягли б корони, та роги заважають.

– Ну, ти не маєш рогів.

Асмодей розреготався. Беліал знову вдарила його в плече.

– Що таке?

– В неї були роги. Такі крихітні гостренькі вершечки. Тоді вона попросила Баал приховати їх назавжди. З того часу їх ніхто й не бачив.

– Ненавиджу тебе! – крикнула Беліал.

– Чого це? Це ж правда!

– Годі! Будьте серйозними, будь ласка. Ми маємо обговорити стратегію захисту Пекла від нападу вашої любої мамці!

– До речі про це: чи є шанс, що вона захоче і вас переманити?  – спитав Люцифер.

– Це вже навряд. Ти заборонила їй чіпати мене, а Асмодей прокляв її, коли востаннє бачив. Вона не наблизиться до нас.

– Прокляв? – здивувалась Ізуель.

– Ми грали у демонічні шахи, – знизав плечима Асмодей. – Вона продула. 

– Демонічні шахи?

– Те саме що людські, – пояснив Люцифер. – Тільки той, хто зазнає поразки отримує прокляття, згідно з бажанням переможця.

– І що ти загадав?

– Що вона більше ніколи про мене не згадає, не побачить і не використає.

– Гаразд, тож на вас вона не полюватиме. Ми маємо підготуватись протидіяти демонам елітного загону. Люцифере, збери всіх, хто володіє бодай дрібкою магії. Нам потрібні всі можливі сили.

– Так, Предводителько, – кивнув він, вирушаючи геть із зали.

– Кхалґруме, залишся і проконсультуй мене із оборонних рун, які можна застосувати для зброї та Брами.

– Так, Предводителько.

– Беліал, чи зможеш ти вирушити до Безодні, щоб вмовити Буера не доєднуватись до загону матері?

– Я спробую.

– Піду з тобою, мене вона принаймні не побачить, – кивнув Асмодей.

– Тоді, може тобі краще вирушити самому?

– Буер любить Белі більше за всіх. Її він послухає, а мене уперіщить, бо винен мені купу золота за програний преферанс.

– Гаразд. Тоді шукатимемо магічне рішення, аби захистити Беліал.

Асмодей кивнув.

Ізуель вирушила до залу тренувань, де зайнялась відточенням бою вартових, яких вже розділила на загони. Для тренувань вирішили взяти справжню зброю. Часу возитися із тренувальною вони не мали, до того ж Абрахна, одна із демониць, що обіймала посаду військового тренера у Безодні, ще при Ліліт, мала цінну інформацію по боротьбі із братами та сестрами. Їх тактика ведення бою відрізнялась від тої, якою користувалися у Пеклі. Демони, вірні Ліліт були ще більш підступними та смертоносними.

Вже за кілька годин тренувань, Ізуель помітила Беліал, та стояла на вході до тренувальної зали, покликавши Предводительку жестом.

– Є успіхи? – спитала Ізуель, наближаючись.

Беліал зітхнула.

– Буер не долучиться до війська Ліліт, але і нам допомагати не збирається.

Занепала і не сподівалась, що Буер допоможе в обороні Пекла, головне, що він не битиметься на стороні матері.

– Дякую, Беліал, – кивнула Ізуель.

Княгиня  відповіла своїм кивком, Предводителька повернулась, збираючись повернутись до тренувань, та раптом Беліал схопила її за руку, змушуючи поглянути в очі.

– Я піду, подихаю, – занадто гучно сказала вона і рушила надвір.

Ізуель кілька хвилин вичекала, а тоді вдавши, що йде до ковалень, перевірити роботу Кхалґрума, рушила за нею. Беліал чекала за палацом, вони поглянули одна на одну та одночасно злетіли в небо. Спинившись на великій висоті, вони утримувались у повітрі, виконуючи декілька широких змахів крил.

– Пробач, за спектакль. Але Буер попередив, що ми маємо щура. Хто саме він не знає. Ти одна з небагатьох, кому я можу розповісти.

– Бо твоя матір полює на мене, – визнала Ізуель.

Беліал коротко кивнула.

– Буер готовий доєднатись до нас, та він має залишити за собою ефект несподіванки. Ліліт думає, що він кинув її та не має запідозрити, що він виступить проти.

– Ми дуже цінуємо його пособництво, але чого він хоче в обмін на допомогу?

– Якщо ми знищимо Ліліт, він хоче отримати її частку у спадок. Хоче, щоб його діти керували Безоднею.

Ізуель зітхнула. Їй взагалі було байдуже на Безодню, аби до Пекла не лізли.

– Він зацікавлений у Пеклі?

– Ні. Він не дуже любить янголів, вважає, що тут все ними просмерділось.

– Дивно, я думала він любить тебе.

– Це так, він завжди казав, що демонічного в мені більше за янгольське. Він згоден, щоб ми співіснували, не соваючи ніс у справи одне одного.

– Гаразд, цілком прийнятна пропозиція. Пробач, якщо ображу, та я мушу спитати: ми можемо довіряти йому?

– Буер не бреше, мені так точно. Для нього важливо захистити дітей.

– Ліліт полює на них?

Беліал виразно на неї поглянула:

– Ти ж знаєш мою матір, чи не так?

– Якщо він втрутиться, хто подбає про них?

Беліал всміхнулась.

– Що?

– Я знала, що ти це спитаєш і, якщо тобі цікаво, саме це і переконало Буера приєднатися.

– Що «це»? – не зрозуміла Ізуель.

– Ти й твоє ставлення до невинних.

– Хай як я прагну виступити гарантом безпеки для дітей свого союзника, Ліліт прийде сюди. Вони тут у небезпеці.

– Буер не просить гарантій безпеки. Для нього важливо, що Предводителька, яка має досвід співпраці із гончаками ніколи не виступить проти його потомства.

– А для чого мені виступати проти?

– Діти Буера кістка в горлі для більшості у Безодні. Це новий вид, а отже небезпечний, бо непередбачуваний.

– Кожну дитину формує виховання.

– Ну, за це в мене голова не болить! Він – чудова мати.

Вони всміхнулись одна одній.

– Дякую, Беліал.

Вона кивнула.

Ізуель опустилась, відчувши поклик Люцифера, після свого ув’язнення, вона вкрай рідко користувалась навичками передачі інформації, якою володіли на Небесах та у Пеклі. Метод спілкування подумки утворює зв’язок у побратимів. Якщо ви знаходитесь в одному війську – можете передавати послання подумки.

Зараз Предводителька могла довіряти лише Беліал та Люциферу. Щуром міг бути хто завгодно. Тож вона налаштувалась виключно на занепалого.

«Люцифере, ми маємо щура.»

«Що? Хто це?»

« Я не знаю, та ти про всяк випадок тримай Ґадріеля ближче до себе.»

«Думаєш, це він?»

«Я не знаю. Та він зраджував неодноразово. Просто…пильнуй його.»

«Гаразд.»

«Що ти хотів? Ти кликав мене.»

«Метатрон хоче щось сказати про Реджину.»

«Чому вона досі тут?! Міхаель мав віднести її на Небеса!»

« Міхель повернувся туди сам. »

«Певно про таких смертні і кажуть "Примусь дурня Богу молитись  –  він і лоба поб'є". Гаразд, ходімо, перевіримо.»

Ізуель рушила до тронної зали, де саме перебував Кхалґрум, кілька демонів, що володіли магією та Метатрон.

– Залиште нас, – наказала Предводителька.

Кхалґрум кивнув їй і вони з демонами рушили геть із тронної зали.

– Чого ти хотів?  – спитала вона у Метатрона.

– Вони готові.

– Хто «вони».

– Реджина з Ліонієлем вирушили до Лімбу, де вона злила свою душу із духом Тео. Тепер вони Нову́м.

Нову́м вийшли вперед.

– Але ж... це Реджина, – не розумів Люцифер.

– У оболонці Реджини тепер живе дві душі, – пояснював Метатрон.

– Що ж… Я дуже рада, що Тео не в Лімбі, – кивнула Ізуель. – Вітаю Нову́ме.

– Вітаю, Предводителько.

– Рекомендую подбати про зв'язок із Пророком. Він знадобиться, щоб приймати віщування, коли такі будуть доступні.

– Ні. Нову́м відправиться на Небеса,  – хитала головою Ізуель.

– Я згоден. Місце пророка там, – кивнув Метатрон.

Люцифер зблиснув очима.

– Ми потрібні тут, – спокійно відповіли Нову́м.

– Це небезпечно, – хитала головою Ізуель.

– Якщо Ліліт спробує викрасти нас – ми знімемо мітку Господа і повернемось до Лімбу.

Метатрон кинув на них стурбований погляд.

– Чекай, ні! – заперечила Ізуель. – Це не може бути варіантом.

– Але це він, – мрійливо зазначили Нову́м.

– Ні, це неможливо. Ви можете ненадовго лишитись тут, якщо така ваша воля, та місце ваше на Небесах!  – сперечався Метатрон.

Нову́м поглянули на нього.

– Це вирішувати не тобі.

Він роздратовано пирхнув.

– Що, Метатроне, щось пішло не за планом? – всміхнувся Люцифер.

Пророк похмуро поглянув на нього.

– Адже це ти, так? – допитувався Володар. – Ти щось зробив із Реджиною.

– Реджина належить Раю, – відповів він. – А щоб стати Пророком Небес, їй було необхідно знайти спокій. Вона мала прийняти печать умиротворення добровільно. Якщо для цього їй треба було поглинути душу Пекельного Пророка – нехай так і буде.

– Зрадлива ти дупа, Метатроне! – фиркнув Люцифер.

– Хто б казав! – огризнувся він. – Я тобі у вірності не клявся. Ти сам мене викрав. Я вірний лише Господу. І лишатимусь вірним до скону.

– Гаразд. Про це згодом, – сказала Ізуель. – Що ти казав про зв’язок?

– Ви й так чуєте думки Нову́м, тепер важливо, щоб їх не чув більше ніхто, окрім вас. Заплющуйте очі та налаштуйтесь на голос Пророка.

Всі послухались, відділяючи єдиний голос з-поміж інших.

– Добре, – кивнув Метатрон. – Тепер, Нову́ме, спробуйте заблокувати свої думки.

Нову́м сконцентрувались, уявляючи як всі їх думки зачиняються щільними Воротами.

– Я не чую, – розплющила очі Ізуель.

– І я, – підтвердив Люцифер.

– Чудово, тепер потренуємо відкриття і закриття думок. Маємо закріпити нову навичку.

Нову́м кивнули, тренуючи зв'язок із Предводителькою та Люцифером.

 

Нову́м

Ми стояли над столом із мапою Пекла, де Ізуель та Люцифер обговорювали стратегію. Ми не надто розбирались у військовій справі, тож просто спостерігали за процесом.

– Загони розділимо на мобільні групи. Треба забезпечити швидке переміщення сил на контрольні точки. Частину лишаємо під Брамою, ще кілька розміщуємо по кожен бік. 

– Ліліт грає в довгу, потрібне постійне підкріплення,  – кивнув Люцифер.

– Тоді треба подбати про ротацію. У війська мають бути резерви.  Потрібно переглянути чисельність кожного загону. Скільки демонів-асасинів у нашому війську?

– Тринадцять.

– Цього дуже мало, – хитала головою Ізуель. – Тримати всіх в одному загоні – помилка. Розділимо. Оскільки вони вміють діяти безшумно, кілька нам потрібно у загоні швидкого реагування.

– Тоді ще кілька на контрдиверсійну групу.

– Погоджуюсь. На захисті Брами теж потрібні їх вміння.

– І два мають бути при тобі. Вони дуже швидкі та реагують на демонічну присутність значно швидше занепалих.

– Ні, двоє мають лишатись у резерві. Я впораюсь.

– Ізуель…

– Нам потрібні резерви, Люцифере. Ми маємо якось дбати про них. Якщо ми кинемо одразу все військо, не знаючи реальних сил ворога – нас просто переб'ють!

Люцифер зітхнув. Ми бачили, що він усвідомлював правдивість слів Предводительки, та це мучило його. У нашій пам'яті спливла бійня після вечірки. Коли янголи винищили майже чотири сотні жителів Пекла, зараз би така чисельність геть не завадила. Та вони мали обходитись наразі тим, що мали.

– Тепер маємо розподілити демонів зі звіриною формою.

– Тут все просто – вони дуболоми. Це завжди піхота та штурм.

– В цьому і проблема, – замислилась Ізуель. – Ліліт керуватиметься тією ж логікою. В чому ще вони вправні?

– Як сказав Люцифер – вони дуболоми, – підтвердив Асмодей. – Ні в чому іншому вони не вправні.

– Якщо дозволите… – замислилась Беліал. – Демони з ратицями не надто годяться для піхоти. Вони занадто повільні. Але сильні в руках, бо кулаки мають більші за людські. Тож для штурму вони в цілому можуть згодитись. От тільки…

– Тільки ми нічого не штурмуємо, лише захищаємось, – закінчила Ізуель. – Якщо Ліліт теж кидатиме демонів такого типу на штурм Брами – ми маємо знайти спосіб спинити їх. Якщо Беліал каже, що вони повільні через ратиці, треба вигадати спосіб затримати їх.

– В такому випадку демонів цього типу ми використаємо для завдання контрударів і вуличних боїв, якщо такі будуть, – кивнув Люцифер.

– Щодо методів сповільнення: можемо використати смолу, слизька поверхня не спинить їх, але затримає достатньо, щоб ми мали змогу атакувати, – запропонувала Ізуель.

– Ще можна підпалити ту смолу Інферною, – клацнув пальцями Люцифер.

Ізуель, Беліал та Асмодей втупились у нього.

– Що? Це і ефектно, і ефективно!

– Гаразд. Тоді стріли лучників треба вкрити Інферною, як тільки більшість демонів ступить на смолу, вони за командою мають підпалити підхід до Брами.

– Ми ще маємо крилатих демонів. Їх у нас найменше: всього десять. Пропоную двох лишити на чатуванні Брами, поруч з лучниками. Зможуть краще координувати постріли та у випадку необхідності усунути загрозу з повітря.

– Так, – погодилась Ізуель. – Хороша ідея. Чотирьох лишимо в резерві, інших посилимо занепалими, що ще мають крила. Ліліт навряд чи прийде без своїх улюблених крилатих підрозділів.

– Маємо подбати про влучні атаки з повітря. Зможемо допомогти війську внизу.

– Не вірю, що матимемо час на це, – зізналась Ізуель.

– Згодна, – кивнула Беліал. – Серед наближених Ліліт мінімум три десятки крилатих. Вони атакуватимуть одночасно. Допомогти піхоті ми не встигнемо. Тож, резерв, враховуючи й так малі сили буде недоречним.

– У такому разі, маємо приділити якомога більше часу тренуванням у повітрі.

– Я зберу крилатих демонів та занепалих надворі, – кивнула Беліал.

Ізуель кивнула їй.

– Занепалих маємо всього двадцять шість. З них лише дванадцять, включно з нами, мають крила.

– Із такою чисельністю шансів перемогти у нас вкрай мало.

– Ми не здаємось, Ізуель.

– Зараз для нас вкрай важливо відпрацювати тактику захисту і нападу у повітрі.

– Тоді, ходімо на полігон, там все обговоримо.

Впродовж наступних днів, ми бачили, як посилюється оборона Брами. Будівлі у Пеклі зачинялись і барикадувались, гарнізон укріплювався демонічною сталлю. Вартові та лучники займали свої позиції, перевіряючи зручність прицілу. Всі янголи та демони без перерв відточували майстерність і тренували тактику захисту та контрударів. Це мало видовищний вигляд нині: коли ворога не було видно, та ми передчували якою небезпечною може стати ця війна для них усіх, коли Ліліт приведе своє військо.

Нас турбували спалахи. Не цілісні видіння, а короткі зображення, що змінювали одне одного. Енох попереджав нас, що таке можливо, якщо ворог часто змінює рішення, так до кінця і не дотримуючись одного. І це виснажувало, нам не вдавалось побачити як саме Ліліт вчинить напад і що вийде з того. Ми відчували хвилювання і настороженість. Ми бачили, що Ізуель напружена не менше. Вона контролювала коректність рухів свого війська, виправляючи положення рук та ніг і не спиняла тренування, доки кожен не викладався на повну, демонструючи міць і майстерність.

Дні ставали занадто довгими та виснажливими. Перебування у постійній напрузі впливало на кожного, адже, коли саме Ліліт вирішить напасти – було невідомо.

Спалах білого горів перед нашими очима. Двоє архангелів готувались приземлитися перед Брамою.

Ми підвелися, Ізуель та Люцифер повернули голови до нас. Вони бачили пророцтво у наших думках і поспішили до Воріт Пекла. Ми рушили слідом.

– Що, у біса, ви тут забули?! – гаркнув Люцифер, поглянувши на братів.

– Ми прийшли запропонувати поміч. Знаю, ви не хочете мене бачити, я заслужив. Та я хочу допомогти вам у боротьбі.

– Та що ти! Татусь відпустив? Чи знову припхається руйнувати мій дім?

Міхаель вичікувально дивився на Ізуель.

– Чешіть звідси, доки батько і вас не усунув!

– Люцифере…

Він поглянув на Ізуель.

« У нас дуже мало крилатих. Вони не будуть зайвими.»

«Ти справді довіряєш їм? Після всього?»

«Ні. Але що вони зроблять? Це бій між мною і Ліліт. Небеса взагалі не причетні.»

Міхаель весь цей час спостерігав за мовчазним діалогом, який ми мали честь чути, його обличчя видовжилось:

– Ви маєте зв'язок?

– Ну, Ізуель – Предводителька мого війська, брате. Хіба не дивно, що ми спілкуємось без зайвих вух?

Ще кілька годин Ізуель відпрацьовувала техніку разом з Міхаелем та Ґабрієлем. Вони були найбільш професійними з усіх, кого вона тренувала у повітрі. Ми б навіть сказали такими ж професійними як сама Предводителька. Мимохідь промайнула думка: якби все військо Люцифера складалось із таких бійців, шансів на перемогу було б значно більше.

– Агов! – гаркнув Люцифер, поглянувши на нас. – Ти вже якщо критикуєш, то принаймні думки блокуй! Не треба деморалізувати нас ще перед війною!

Це викликало у нас усмішку. Люцифер підійшов ближче.

– Я… хотів поцікавитись. Ви тепер одне ціле, та чи лишилась там ще окремо Реджина, окремо Тео?

– Ми разом. І це все, що має значення.

– Так, проте… Коли ти говориш, хто з вас це робить?

– Наші думки, мрії, почуття і спогади, все тепер спільне.

– Я просто не відчуваю більше жодного з вас. Тепер ви хтось інший. Хтось… Холодніший, розважливіший… Це не погано, просто…

– Тобі не вистачає простих смертних, що ставали дурнями у твоїй присутності?

– Та, ні. Я радий, що можу поспілкуватись із вами обома без того чарівного сміху і рохкання.

Ми всміхнулись, відчуваючи голку сорому, що злегка вколола нас і зникла без сліду.

– Ви щасливі зараз? Коли ви разом?

Ми замислились. Почуття були дещо притлумлені. Ми відчували спокій і гармонію, цього було достатньо.

– Маю на увазі… Ви відчуваєте…одне одного так, наче ви разом?

І ми знову замислились. Адже, ми стали єдиним цілим, нероздільним, тож ми не були разом. Ми були однією істотою, складеною з двох частин.

– Зараз не найкраща мить дестабілізувати Пророка, – виник неначе нізвідки Енох.

Люцифер підвівся.

– Злиття вдалося, та мені здається вони повністю втратили власні сутності. Хай чим це є, вони не лишились собою.

– Вони мають чуття, бачення і розвинули свій дар. Цього достатньо.

– Але чи хотіли цього вони?

Енох невдоволено глянув на Люцифера.

– Ти хотів Пророка, тобі його привели. Ти хотів обох – ти мав обох. Ти викрав мене, аби я навчив їх. – я навчив. То, чого ж тепер ти хочеш?

Люцифер зітхнув і мовчки рушив назад на тренування. Енох провів його поглядом і повернувся до нас:

– Нам варто ще раз повторити вивчене.

– Ми нічого не бачимо. Спалахи дедалі частішають, та нам не вдається розгледіти нічого конкретного.

Енох кивнув.

– Ліліт добре знає, що Пекло тепер має Пророка. Тож всі важливі рішення вони не приймають остаточно, доки не прийде час.

Ми тренувались до ночі, доки стукіт зброї довкола не затих. Ізуель нарешті дала всім можливість виспатись і набратися сил. Хоч янголи та демони не відчували потреби у сні, кілька днів поспіль тренуватись, мабуть, було доволі виснажливо.

Енох зрештою відпустив і нас, похваливши за успіхи. Ми рушили вперед, хотілось насолодитись цим вечором. Здавалось, він чи не останній мирний для нас усіх. Ми рушили до саду. Небо було навдивовижу зоряним, ми розтягнулися на траві, поклавши руки під голову. Якщо саме печать робила нас єдиними, то це добре. Втім, було щось неповне у цьому. Ніби не вистачало чогось дуже важливого. Ми стали однією істотою, та ми не можемо спілкуватися, бо вже знаємо будь-які думки одне одного. Та, відверто кажучи, навіть ставши одним цілим, ми відчували самотність.

Ми спробували візуалізувати руну і у своїй уяві зафарбовували її чорною фарбою. Шар за шаром, доки символ не зник повністю.

– Тео? – покликали ми. – Ти чуєш?

Тиша. Лише зоряне небо, від якого перехоплювало подих. Це нагадувало розмову із самим собою. Ми запитували та подумки уявляли відповідь:

«Я чую, але не можу сказати.»

– Чому?

« Ми ж у одному тілі, Редж.»

Ми заплющили очі. Хотілось мати змогу почути і його. Неправильно казати це, та ми хотіли розділитись і мати змогу бути поруч одне з одним. Та це було неможливо.

Спокій був всеохопним, він одночасно і туманив розум, ховаючи всі спогади та усвідомлення, що могли б нас якось схвилювати, і водночас змушував ясно і без прикрас сприймати все довкола.

Ми продовжили зафарбовувати руну подумки. Ми розривали її, різали ножем, палили, змивали водою. Та відчуття умиротворення і святого невідання нікуди не дівалось. Це нагадувало життя, коли ігноруєш всі труднощі, удаєш, що їх не існує, раз по разу шукаєш простіший шлях. У нашому світогляді більше не було складнощів, був виключно спокій.

– Як думаєш, чому ми пішли на це?

«Бо ми кохаємо одне одного.»

– Так, але хіба цього досить?

Відповіді не було. Відколи ми замислювались чи досить нам кохання? Ми прислухались. Линув ледь вловимий скрегіт. Неначе кігті дряпали скло. Звук був неприємним, а відчуття такими, наче щось дере нам череп зсередини. Ми заплющили очі та занурились подумки, направляючись до того пронизливого звуку, чіпляючись за те обридливе відчуття і нарешті знайшли її. Загублену, розплакану, налякану Реджину, що билася у клітці, простягаючи руки до Тео, що так само силкувався вирватись із сусідньої кімнати, оточеної ґратами.

Це прискорило наше серцебиття. Їх крики змусили нас здригатися. Руна перед нашими очима випалювала себе сама. Спокій відступав, сприймаючись перепадом тиску у вухах і ми нарешті чули всі звуки однаково гучно.

Ми тягнулись до кліток, намагаючись відчинити залізні двері. Ми билися в них плечима, намагалися вибити з ноги. Нічого не вдавалось. Реджина плакала, благаючи нас випустити її. Ні…Вона благала впустити. Але куди впустити? Вона ж у пастці?

– Впусти нас… – шепотіла вона і знесилено опустилась на підлогу, притуливши лоба до ґрат.

Ми присіли поруч, вглядаючись у блакить її заплаканих очей. Тео поруч був мовчазним, його шкіра була блідою, майже прозорою. Як нам звільнити їх?

Ми торкнулись її руки. Реджина задихнулась від несподіванки та поглянула на Тео. Тоді ми простягнули іншу руку, відчувши ледь вловимий дотик. Двері відчинились, холодне повітря вдарило в лице і все довкола стало набувати фарб. Аромати, спогади, почуття, все неначе вирвалось із якогось захисного кокона. Ми розплющили очі – кімнати були порожні. А ми, нарешті стали собою.

Я відчувала себе, та Тео теж нікуди не зник.

– Ти тут? – спитала я, різко сівши на траві.

– Так, – відповів його голос, хоча слова промовила я.

Це було достобіса дивно, та я була щаслива, що він поруч і я можу говорити з ним. Водночас із його поверненням, мій мозок пронизали нові спалахи, що тепер ставали яснішими.