Раді Вас бачити!

Кітаель приєднався до нашої мовчазної подорожі й тепер ми втрьох нишпорили холодним скелястим пляжем. Над водою снувала ціла зграя стерв’ятників. На пляжі стояв сморід дохлої риби, що викидалася гнити на берег. Вологий сірий пісок вкривали їх слизькі смердючі тільця і водорості. Я відчував нестримну огиду від усього що бачив та відчував. Ми видерлись на скелю й звісили ноги з урвища.

– А якщо я суїциднуся тут, це зійде за тортури? – запитав я.

– Це твоя улюблена звичка, я бачу? – фиркнула Ізуель, чим викликала у мене усмішку.

– До того ж це не спрацює. Хіба якщо тебе зациклить, і ти будеш вмирати щоразу, так і не вмерши до кінця, – сказав Кіт.

– Чого це? – спитав я.

– Ти ж не помреш тут, забув?

Я дивився на сіру воду під ногами.

– Я не розумію, чому ми не можемо знайти твої тортури, – замислився Кіт.

– Хіба це так важливо? Я можу прикинутися зомбі, як інші й тягатися з кутка в куток, якщо треба.

– Навряд чи це спрацює, – похитала головою Ізуель, підіймаючись. – Ходімо.

Я навіть не питав куди ми йдемо. Просто вештався за своїми новими друзями, ніби шукаючи щоразу найбільш огидну місцинку. Пройшовши повз смердючий пляж, ми піднялись по низькому кам’яному виступу і вийшли на цвинтар. Сіра розтріскана земля огортала виступи під кам’яними плитами. Деякі могили були розритими, над ними літав цілий рій комах, а черв’яки та змії розтягували згнилу здобич.

Надгробки були однотипними і всі як один скошені й розбиті, це нагадувало мені реквізит для фільму жахів. Для чого в Пеклі цвинтар, було незрозуміло. Я сприймав більшу частину локацій тут як спосіб залякати смертного. Складалось враження, що господар цього місця прагнув «тримати марку», зробити Пекло саме таким страхітливим, як і належало про нього думати. Якби я мав спосіб стати дизайнером цих похмурих інтер’єрів (чи то екстер’єрів?), я б радше зробив Пекло привабливим і при тому небезпечним. Це справляло б більше враження. А так, після того часу, що я бродив цими місцями, мене вже нічого не дивувало і не лякало. Я очікував більшого.

Ми підійшли до високого будинку із чорної, ніби обвугленої цегли. Схоже, на цьому цвинтарі, він виконував функцію склепу. Я придивився до кам'яного барельєфа, що зображував нажаханий натовп. Той схилився до землі перед силуетом янгола, який спускався з небес оточений променями сонця. Не встиг я замислитись над сенсом цієї композиції, як зі склепу, бризкаючи слиною, вибігли шестеро страшних смердючих псів.

Височенні, зростом майже до верхньої частини дверей, пси були голі, без шерсті, червонувата шкіра вся пошрамована, на шиях тавро з незрозумілим символом. Вони мали страшні червоні очі, бездушні, порожні, як безодні, голодні, кровожерливі. Величезні лапи з обвислою шкірою та пазурі, діаметром з мою шию. Усіх їх стримував широкий ланцюг, який тягнувся зі склепу до шиї кожного пса.

Я, вилаявшись, впав на землю і відповзав назад.

– Ти чого? – запитав Кіт.

Ізуель тепло посміхалася псам і простягла їм свою руку. Ті трохи заспокоїлися, один із них лизнув їй долоню, вона лагідно погладила пса по лобі.

– Привіт, Гарме.

– Як ти можеш перебувати так близько до цих тварюк... – шепотів я, Кіт глянув на мене зневажливо, пси загарчали на мене, Кітаель потягнувся і почухав пса за вухом і той лизнув його в обличчя. – Фу! – ледь стримав нудоту я.

Ізуель простягла мені руку.

– Це облизана? – з жахом усвідомив я. – Від них так тхне…

Вона ривком поставила мене на ноги.

– Ти чого так розпсихувався? – запитала вона.

– Вони мерзенні…і ще страшні…і ще, фу! – нервував я.

Мене пересмикнуло. Ізуель і Кіт переглянулися, реготнувши. Тоді занепала все ж взяла мене за руку.

– Вони зовсім не мерзенні. Зосередься і поглянь на них ще раз.

Я неохоче поглянув на моторошних псів. Від несподіванки я видихнув, адже замість них тепер переді мною стояли шість прекрасних вовків. І хоч їх зріст не змінився, (вони так і лишились гігантськими), мали тепер блискучу сіру, майже блакитну шерсть зі сріблястими прожилками. Очі були сріблясто-сталевого кольору, як в Ізуель, ще й обведені акуратним чорним контуром.

З чотирьох дорослих вовків, один був більшим за інших. Його сіра з боків, чорна від вух до середини холки шерсть, виблискувала блакитним сяйвом. Другий пес був трохи нижчим на лапах, а дві витончені вовчиці позаду, були одного розміру і були трохи пухнастіші за самців, витонченіші. Позаду плелися, кумедно перечіпаючись, двоє миловидних пухнастих вовченят, що мали крихітні лапки, маленькі голівки, вушка ще були м’якими та складалися вдвоє. Щенята були дуже милими, чорні, як ґудзики оченятка, немов блищали від сліз. Вони позіхали, гралися одне з одним, жартома кусаючись. Я був зіщулений від того які вони гарненькі. Хотілось взяти їх на руки і заритися обличчям в ту м'якеньку шерсть.

– Познайомся з ними, – порадила Ізуель.

Я переборов себе, і міцно переплітаючи пальці занепалої зі своїми, підійшов до вовків, що відразу ж загарчали на мене.

– Повільно, дуже повільно, підстав їм свою руку, нехай запам'ятають твій запах.

Я послухався і виставив уперед тремтячу руку. Ватажок зграї вишкірив гострі білі зуби, на його морді, біля носа напружилися м'язи утворюючи складочки, він нервово лизнув свій ніс темно-синім язиком, не припиняючи гарчати. Тоді нагнув вуха, щільно притиснувши їх до голови.

Не прибираючи руки, я дивився йому в очі. Ну ж бо, песику, не протився. Я не завдам тобі зла, просто не зможу, ти ж мені пів руки відгризеш... У кращому випадку.

Вовк нашорошив вуха, схилив голову набік. Гарчання припинилося.

«У кращому для тебе чи мене, щеня?!» – почувся в моїй голові чийсь бас.

Я здригнувся. Вовк почав переривчасто гавкати, супроводжуючи це гарчанням і шипінням, не одразу до мене дійшло, що він сміється. Вовк сміється з мене!

– Схоже, вони тебе прийняли. Чи не так, Гарме? – спитала Ізуель, простягнувши руку до найвищого вовка, і він одразу ж про неї потерся.

«Із задоволенням би розібрав тебе на кісточки, щеня, але Ізуель мене насварить.»

То, може, вдамо, що потоваришували? – подумки запропонував я.

"Так тому і бути." – Гарм прогарчав знову.

Вовк підставив свій лоб до моєї руки.

– Стривай, ти сказала Гарм? – спитав я.

– Так, він ватажок, – з ніжністю дивлячись на зграю, сказала Ізуель.

"Фенріс сказав, від тебе смердить, малий." – вовк знову розсміявся.

Враховуючи, що я без тіла та одягу, а для вас я чи не перший слухач за багато століть, напевно, це найсмішніший ваш жарт, – замислився я.

Гарм вишкірився і вивалив язика із пащі. Ні, ви бачили?! Він мені кривляється!

– Це Хаті та Сколл, – показуючи на вовчиць, сказала Ізуель.

Вовчиці обдарували мене байдужим поглядом.

«Сколл зголодніла, а Хаті хоче пограти з твоїми тельбухами.» – порадував мене Гарм.

Як мило, – пробурчав у подумки я.

– А діти? – запитав я.

«Цуценята самі заробляють собі імена.» – відповів за Ізуель Гарм.

Я – Тео, якщо що.

«Я ж сказав: цуценята самі зароблять собі імена, логічно, чому я не спитав твого, щеня!»

Знову пролунали ті дивні звуки. Гарм сміявся з мене.

– Сам із собою розмовляєш? – читаючи мої думки, запитала Ізуель.

– Ні, з Гармом ... Ти серйозно не чуєш?

Ізуель якось дивно на мене подивилася.

«Вона вміє приховувати свої думки, цуценя. Це ти тут у нас розгорнутий, як їстівна книга.» – вовк знову реготав.

А друзі твої не балакучі? – запитав я.

«Я чую їх, а вони мене. Але спілкуватися зі смертними можу лише я.»

Бо ти ватажок, – дійшло нарешті до мене.

«А цуценя розумне.»

– Колись Гарм міг говорити вголос у цій частині Пекла, – сповістила Ізуель. – Але, коли ми знайшли решту зграї, Гарм мусив захищати їх, як найстарший. Його було приставлено як вартового цієї Брами та накладено печать могуті. Це збільшило його силу, але спілкуватись подумки він може лише зі мною.

– І з Тео, як я розумію, – всміхнувся Кіт.

– До речі цікаво, що ти відповідаєш йому подумки. Я завжди відповідала вголос.

– Чому?

– Не знаю, – зізналась вона. – Може в моїй голові було занадто багато думок, що перекрикували одна одну.

«О, так…В її голові гудить цілий натовп, мені було складно пробитися. Але я впертий.»

– А інші зі зграї?

– З ними спілкується тільки Гарм. Він переказує мені їх слова, але сама я з ними говорити не можу.

– Але чому?

– Гарм – мій. Я поклялась захищати його. А він поклявся захищати їх. Зв’язок працює тільки так.

– То, хто вони? – запитав я у Ізуель, вдивляючись у псів.

– Пекельні гончаки. Люциферу подобається називати їх "своїми церберятками" – жорстокими захисниками Брами Пекла.

– Хіба у цербера не три голови? – задумався я, уявляючи картинку з бабусиної книжки, у неї було багато містичних артефактів у колекції. І ще їй подобалися гірські цапи. Тепер, я зрозумів чому.

"Так ось, як нас бачать смертні." – розреготався Гарм, вочевидь поглянувши на зображення яке виринуло з моєї пам’яті.

Ізуель закотила очі.

– Не мели дурниць, будь ласка.

Я зітхнув і відпустив її руку. Гончаки залишилися для мене такими ж, якими я бачив їхню секунду тому. Полегшено зітхнувши, я пройшов уперед. Я не бачив своїх ніг через густий чорний серпанок, який височів над бутафорськими могилами. Я підійшов до Брами, спочатку мене засліпило яскраве сяйво за ними, і лише примруживши очі, як слід, я помітив…

– Реджино! – я почав смикати Ворота, схопившись за ґрати. – Реджино!

Кіт схопив мене за плечі та я все одно вирвався. Вовки загарчали, оточуючи мене.

– Відваліть! Там Реджина! – я намагався бодай щось побачити через густу шерсть чотирьох псів, що гарчали на мене, затуляючи собою Ворота. – Редж! – кричав я у відчаї. – Ти чуєш?!

Ізуель схопила мене за плече і повернула до себе.

– Тео. Заспокойся, – владно мовила вона, стежачи за мною своїми сірими очима, я відчув, як все моє тіло обм'якло, неначе я напився заспокійливих. – Ти не можеш покинути Браму. Реджина по той бік.

– Ага, з Міхаелем, – буркнув Кіт.

– Якого дідька він її сюди привів?! – поглянувши на друга, спитала вона, а тоді повернулась до мене. – Я не знаю, що вони там забули, але повір мені: ви ніяк не можете перетнути відстань. Брама Раю занадто далеко. Вийдеш назовні – зникнеш навічно.

– Але я її бачу, – жалісливо протягнув я. – Он де вона!

– Я розумію ... Але це ілюзія ...

– А вона сама ілюзія? – спитав я, відчуваючи, як емоції повертаються до тіла, викликаючи тремтіння.

– Тео… – почала вона.

– Не треба!

Я обережно зняв її руки з обличчя.

– Не треба… – повторив я і пішов геть із цвинтаря.

– Тео! – крикнула Ізуель.

– Стій! – кричав Кіт.

«Зупинися, щеня. Щоб ти не задумав, стій!» – пролунав у моїй голові голос Гарма.

Навіщо? – спитав я подумки. – Я ж все одно її не побачу. Це моє катування. Я знайшов свої тортури. Ізуель може бути вільною.

«Ти не впораєшся без них. Повертайся, не будь дурнем.

Чому це?

"Будь-якому втраченому цуценяті потрібен друг",– сказав Гарм. – «Вони будуть тобі друзями, якщо ти повернешся. Якщо підеш – вони не потурбують тебе. Але ти зовсім один тут. І тебе нікому захистити.»

Я постояв трохи біля сухого безплідного дерева, а потім вирушив назад. Ізуель і Кіт чекали мене на тому ж місці. Мабуть, чули мої частини реплік подумки.

– Ти маєш сказати йому, – тихо звернувся до подруги Кіт.

– Це занадто рано. Перш ніж ти почав про «все таємне, стає явним» – я розповім йому про все. Але трохи згодом. Він має адаптуватись. А після цього…Це зарано.

– Я б радше сказав, що все таємне стає явним геть у не вдалу для тебе мить. Тож подбай про те, щоб він дізнався про все на твоїх умовах. Якщо ти будеш зволікати – він дізнається про все сам і ніколи більше нам не довіриться.

– Ти маєш рацію. Але…Ми маємо зачекати.

Про що вони говорять? Про яку таку страшну таємницю, я не маю поки дізнаватись? Гнів закипів у жилах. Я ненавидів брехню, бо жив у ній змалечку. Найгірша зрада для мене – життя у невіданні. Бо змовчати про щось, для мене та сама брехня в очі. Ізуель і Кіт миттєво вирівнялись і поглянули на мене. Занепала виглядала спантеличеною.

– Перш ніж ти про щось скажеш… – почав Кіт.

– Не забивайте мені баки!  – відрізав я, порівнявшись з Ізуель. – Говори. Правду. Негайно.

Вона зітхнула, поглянувши на Кіта, той ледь помітно кивнув.

– Ти з’явився тут не просто так. Бо не простий смертний. Тебе було обрано Пророком для Пекла.

– Пригальмуй-но. Обрано ким?

– Гаразд… – зітхнула Ізуель. – Це буде довго... Споконвічно, Рай мав своїх пророків. Це смертні, що мають дар бачити майбутнє для Небес і смертних. Творець не впливає на побачене, а виключно аналізує, що призвело до того чи іншого. Нерідко всі події є наслідком його ж гніву на нас, на смертних чи на себе самого. Але близько тридцяти років тому, Метатрон передрік появу спадкоємців свого дару.

– Спадкоємців? Тобто я ще й не один?

– Реджину було обрано пророком Небес.

– Стійте. То її вбили, щоб…

– Ні, – водночас заперечили Кіт та Ізуель. – Ні янголи, ні демони не здатні впливати на життя смертного. – закінчила думку Ізуель.

– А Творець?

Ізуель і Кіт переглянулись. Я втупився у них розгніваним поглядом.

– Ви не думали, що Творець захотів зустрітись із Пророком якомога швидше?

– Подібних випадків не траплялось, – хитала головою Ізуель. – Він не втручається у життя смертних.

– Серйозно? – хмикнув я. – А ви перевіряли? Чи не про цього чувака часом кажуть, що шляхи його несповідимі?

– Слухай…

– Ні, – склав руки на грудях я. – Я хочу забрати її звідти. Мені начхати наскільки це реально. Якщо я потрібен вам, знайдіть спосіб витягти її. Без Реджини я навіть слухати цю бздуру про Пророка не збираюся.

– Це ще не все.

– О! Чудово! – фиркнув я, сівши на скошений надгробок. – Вперед, добий мене!

– Не треба так, – застеріг Кітаель, а тоді глянув на подругу. – Ти певна, що варто казати?

– Варто, – підняла підборіддя Ізуель. – Хоче погратись в ображеного хлопчика – нехай вже ображається на все.

Мене вразила її зухвалість, та я стримався, щоб не вилаятись.

– Тридцять років тому мене було відправлено на землю задля того, щоб посприяти появі на світ двох пророків.

– Посприяти…Господи, не кажи, що вселялась у мою маму і змусила батька до сексу, мене вирве.

– Що? – вирячилась вона. – Та, звісно ні. Але я посприяла їх знайомству і подальшим стосункам.

– Знайомству? Вони не… – я усвідомив нарешті, що вона намагалась мені сказати. – Вони не мали зустрітися…

– Так.

– Ясно, – знервовано ковтнув я.

– Тю, – пирхнув Кіт, – оце й усе? Я думав, ти хоч буцнеш заради видовища якесь дерево.

Ізуель пихнула його ліктем у бік.

– Тео?

– Що? – спитав я. – Я знав це завжди. Вони занадто різні. Батько взагалі гей. Між ними не було любові. Якийсь цілковитий обман. Завжди дивувався, як вони могли зустрічатись. Тепер мені ясно.

Я помовчав. В моїй голові було стільки думок, що мене аж трусило від гніву і образи.

– То з батьками Редж ти теж… «посприяла»?

– Так.

Я задумливо кивнув. А тоді розреготався. Кіт та Ізуель спантеличено дивились на мене.

– Друже…З тобою все гаразд? – спитав він, присівши поруч, а тоді поклав мені руку на плече, та я скинув її.

– Ти – не друг мені, Кітаелю.

Він замовк. Я піднявся і почав крокувати цвинтарем, відчуваючи шалену несправедливість за все своє життя. Я не мав народитись, не мав існувати, не мав кохати Редж, бо її б теж не було. Я не мав помирати, бо мені не було через кого і я б не помер, бо…Бо я б не народився! Як же все це звучало дико, неприродно та і просто: безглуздо. Мені було відомо, що сенсу в житті нема. Це було очевидно, але те, що і мого народження не було у тому чортовому «божому» задумі (дідько, в моїй голові все звучить як дуже не талановитий оксюморон) – позбавляло все це навіть натяку на якийсь сенс.

– Тео… – покликав Кіт, вочевидь наслухавшись моїх жалощів щодо себе і власної долі.

Я поглянув на нього. Тоді на Ізуель. А тоді видихнув і слова полилися з мене, неначе я тільки чекав, коли мені дадуть шанс виговоритись:

– Я завжди думав, що якщо після смерті щось і є, то там якісь надзвичайні космічні сутності, вищі за нас, кращі за нас, мудріші, чесніші. І, що я бачу? Таких самих брехунів, маніпуляторів та виродків, що граються чужими життями, неначе це якась дурнувата гра. Ми іграшки для вас усіх? – я наблизився до Ізуель. – Зруйнувавши життя нашим батькам, ти почуваєш себе кращою за нас?

– Не смій так говорити із нею! – рявкнув Кіт.

– О! – крикнув я, здійнявши руки до неба. – Великий захисник! Ти теж їй допомагав?

– Вона виконувала наказ, – крізь зуби процідив він.

Ізуель мовчки спостерігала за мною, виразу її обличчя я не міг прочитати.

– Наказ? – перепитав я. – Як той, який виконував Міхаель, коли не витяг її з полону? Ми про такий наказ говоримо? Коли ти мусиш дотримуватись правил, але пнешся зі шкіри, так прагнеш заперечувати, що наказ жорстокий і неправильний?

– Тео! – Кіт схопив мене за горловину, притягнувши до себе.

– Ні, – спинила Ізуель. – Він має рацію. Відпусти його.

Кіт розгублено поглянув на подругу.

– Відпусти, – спокійно повторила вона.

Його пальці повільно розтиснулись, відпускаючи мою футболку.

Я випнув груди, вклавши весь свій гнів у погляд. Знаю, що мав при тому жалюгідний вигляд, але здавався собі крутим і мені було цього достатньо.

– То, яким чином я став Пророком? Просто народився ним?

– Пророк має конкретні риси, отримати які ти міг тільки від своїх батьків. Це процес, що передається з генами, що були у родоводах Моніки та Дастіна, через покоління. Їх об’єднання і дало тобі силу бачити майбутнє того місця, до якого ти належатимеш.

– Але я все одно не народився пророком?

– Ні. Пророком, власника необхідних генів, може зробити тільки благословіння янгола.

– І хто мене благословив?

– Я.

– Але ж ти занепала, – зміряв її поглядом я. – Як ти могла мене благословити?

– А якщо ув’язнити смертного, він припиняє бути людиною?

– Залежить від злочину, – пробурмотів я.

– Я маю перепросити, хоч це нічого не змінить. Я винна перед вами всіма.

– Хто віддав наказ? – перервав безглузді вибачення я.

– Як ти думаєш?

– Я хочу з ним поговорити.

– Ти хочеш говорити з Люцифером?

– Я хочу подивитись в очі виродку, який сподівається, що я озвучуватиму пророцтва для цієї сраки, яку він кличе Пеклом.

Кіт пирхнув, стримуючи сміх.

«Слухай, щеня…»

Припини так мене кликати. Я тобі не пес.

«Не ображай мого роду, щеня! Він існував ще до Едемського саду і двох дурнів із яблуками. Тож я кликатиму тебе так, бо маю право. Бо ти – щеня, ще сліпеньке і дурненьке, тобі ще треба багато чому навчитися. Ти злишся як дитина, в якої забрали іграшку і вклали на денний сон.»

Закрий рота, Гарме. Геть з моєї голови.

Гарм знову сміявся з мене.

«Кажу ж…Дурненьке щеня.»

– Ти справді його чуєш? Гарма, – запитав Кіт, вочевидь у відповідь на мої репліки подумки.

Я кивнув головою.

– Не всі смертні чують гончаків, – відповів він. – Кажуть, для цього треба мати відкрите серце.

"Або мізки ..." – прокоментував Гарм.

– Або бути Пророком, спеціально вирощеним, як свиня на забій! – фиркнув я.

Ізуель і Кіт знову переглянулись.

«Хаті переказує, якщо ти ще бодай раз підвищиш голос на Ізуель, вона відкусить тобі голову і гратиме нею, як у м’ячик.»

То передай їй, що мене мало цікавить її думка чи когось із вас! У моєму світі пси не говорять, мабуть, на краще. Ізуель винна і я не пробачаю їй цього. Вона не буде мені другом, бо вона почала наше спілкування з брехні. А я ненавиджу брехню.

Хаті загарчала, клацнувши пащею прямо біля мого носа.

«Роби як знаєш, щеня. Ми попередили тебе щодо наслідків. Виявиш неповагу до Предводительки – накличеш на себе гнів зграї пекельних гончаків.»

Чого це ви взагалі так переймаєтесь нею? Присяга?

«Вона врятувала всім нам життя. Шукала Фенріса, Хаті і Сколл по всій Безодні, наражаючись на ризик, знайшла нам дім. Поклялась захищати мене, коли я був цуценям. І захистила. Тепер ми всі захищатимемо її і всіх, хто їй близький. Заспокойся, щеня. Розчарування мають звичку не закінчуватись, вчися приймати їх без надмірної шкоди собі, інакше здасися занадто швидко.»

Ізуель і Кіт дивились на мене порожніми поглядами. О, так, вони ж чули все, що я казав Гарму, ну звісно. Коли я, бляха, звикну до того, що не маю приватності навіть у власному мозку?!

Тоді Ізуель засунула руку в кишеню, а тоді зі здивованим обличчям витягла з неї складений вчетверо глянцевий папір, що нагадав мені флаєри, які роздають як запрошення у клуби. Зважаючи на вираз її обличчя, не вона його туди поклала.

– Що це? – запитав я.

Ізуель поглянула на мене.

– Схоже ти скоро зустрінешся із Люцифером, як і хотів. Він запрошує нас на Бал Кривавої Повні, – вивчаючи запрошення сказала вона.

Кіт перехопив флаєр, пробігши по каліграфічних рядках очима.

– Бал Кривавої Повні? – перепитав я.

– Так. Вечірка, яку влаштовує еліта обох сторін, раз на міленіум, – відповів Кіт, передавши запрошення мені.

– З обох боків? – поглянув я на папірець у своїх руках.

 

«Люба Ізуель!

Щасливий запросити тебе на Бал Кривавої Повні! Запрошую твого одвічного+1 – Кітаеля, а також нашого загадкового пророка Тео Джерома. Не можу дочекатись нашої зустрічі! Чекаю опівночі, люба, не запізнюйся.

P.S. Одягни, щось привабливе, я обожнюю тебе у броні, але цей вечір такий особливий, а я мрію вкрасти тебе хоча б на один танець.

З нескінченною повагою і захватом, твій Л.»

 

Те, що Люцифер згадав моє ім'я, чомусь викликало в мене хвилювання. Я звісно вмикав трохи "крутого хлопця", бо розпсихувався, але направду саме усвідомлення, що про мене знає Диявол, вселяло жах.

– Так, – зітхнувши, вона підійшла до мене. – Ми збираємось у столиці, у палаці. Тільки небесні гуляють на верхньому поверсі, а ми на нижньому, та відокремлює нас тільки скляна підлога.

– Чому Люцифер фліртує з тобою у цьому запрошенні? – спитав я, не приховуючи ворожості.

– Бо має нерозділені почуття до Ізуель, – вирвавши папірець з моїх пальців, промовив Кіт.

– Чому Бал зветься «Кривавим»? – знову запитав я. – Не кажи, що там різатимуть козлів, мене виверне.

Кіт розреготався.

– Що? Трясця! Що ви ще навигадували про Пекло? – Ізуель похитала головою. – Насправді все просто: дрескод від бордового до червоного, хоча чорний теж допускається, демонам імпонує колір Безодні.

– А до чого тут Кривава Повня? – запитав я.

Ізуель роздратовано зітхнула.

– Може, у господаря заходу спитаєш? – запропонував Кіт.

Я знервовано ковтнув. До мене тільки дійшло, що я побачу на власні очі самого Диявола.

Кіт та Ізуель розреготалися.

– Не проси у нього автограф, – фиркнув Кіт.

– Так, бо він точно розпишеться на твоїх грудях.

– Чиєюсь…Кров’ю?

Вони переглянулись і знову розреготались.

– Серйозно, людські уявлення про Пекло і Диявола це щось таке…гротескне...– хихотіла Ізуель.

– Ага, так!  – саркастично кинув я. – А Люцифер у нас такий добрий і веселий хлопака, який не віддавав наказу нищити життя шістьом смертним людям, так?

Усмішка зникла з їх облич. Мені захотілось просто вийти за ту кляту Браму і зникнути. Але згадавши про Реджину по той бік, я усвідомив, що у мене навіть після смерті відкрилося друге дихання. Я зроблю все, аби витягти її звідти. Навіть якщо нам доведеться поневірятись цим огидним місцем, я не дозволю янголам використовувати її…і себе також.