Раді Вас бачити!

– Я не збираюсь йти ні на які танці, Міхаелю, – опускаючи запрошення на білому пергаменті, який він витяг з куртки секунду тому, сказала я. – І взагалі, я просила тебе більше не приходити.

– Я знаю. Але цей бал проходить у палаці Люцифера, на верхньому поверсі.

– Тож я…Побачу Тео?

– Так. Але замок Люцифера – це нейтральна зона. Для збереження нейтралітету ми не зможемо покинути свій поверх, щоб зустрітись із жителями Пекла.

– Тож, я просто… Дивитимусь на нього?

– Пробач, але це все, що я можу запропонувати.

– Як я туди потраплю, якщо смертні душі випаровуються за межами Брами?

– Для цього Творець дарує тобі спеціальну перепустку до завершення балу. Ти зможеш безперешкодно потрапити туди та повернутись додому. Перевір зап’ясток.

Я повернула руку і помітила маленьку білу зірку, що сяяла на моїй шкірі, трохи ближче до долоні.

– На цьому заході доволі приємно, – вмовляв мене Міхаель. – Можна познайомитися з іншими померлими та янголами, проводити час за вальсом.

– Вальсом? – я відклала запрошення та склала руки на грудях. – Я й танцювати не вмію. Навіть не знаю, яка там музика. Хто гратиме? Хервумчики на арфах?

Міхаель скривив гримасу.

– У нас чимало найкращих представників вашої громади.

– Бах чи Моцарт? – фиркнула я.

– Є обидва, але також там будуть і більш сучасні музиканти.

– Хто? Невже Фредді Мерк'юрі?

– Ні, – хитнув головою Міхаель. – Його, на жаль, було відправлено до Пекла.

– Чому я не здивована, – закотила очі я. – То його там катують через орієнтацію?

– Ні, його там взагалі не катують. Він там місцева знаменитість. Їздить на дорогих автівках, влаштовує вечірки з Люцифером. Загалом…Насолоджується другим життям.

– Все ще думаю, чи так погано у Пеклі, як ти кажеш.

– Реджино…

– Неважливо, – махнула рукою я. – То, хто ще у вас є?

– Луї Армстронґ.

– О…Чудово, – намагалась стримати розчарування я. – І автограф узяти можна буде?

Він розреготався.

– Неодмінно.

– І коли все це дійство почнеться? – запитала я.

– Опівночі.

– Який же це бал Сонячного Сяйва?

– Побачиш, – загадково всміхнувся він.

– А одяг?

– Уяви щось гарне. Придумай, або вибери один з нарядів зі своїх журналів. Атмосфера цього місця відтворить будь-що.

– Я придумаю образ, і він з'явиться на мені? – здивувалася я.

– Так.

– Гаразд, – я намагалась виглядати байдужою, але сама думка скинути нарешті із себе одяг, у якому я померла – мене вабила. – А чому туди запрошують мене? Бо я пророк?

Міхаель зітхнув і коротко кивнув мені.

– Але цьогоріч, туди запросили інших смертних, новоприбулих. Отже, ти зможеш знайти собі друзів.

– Друзів? – пирхнула я. – Що ж…Гаразд.

Ми помовчали.

– Як дідусь? – спитав він, спершись на стійку зі спеціями, що розташовувалась на стільниці біля холодильника. Я замислилась нащо мені ця дорога кухня, ці прянощі, якщо я тут не хотіла їсти, та і готувати тут було ні з чого. Мій будинок здавався мені бутафорією. Мабуть, тому, що він і був нею. Міхаель кашлянув, я поглянула на нього, тільки зараз пригадавши питання.

– А... Дідусь, з ним все гаразд. Все не міг повірити, що я так виросла, і що померла так рано.

Міхаель кивнув головою.

– Хоч все це він сказав зі звичною для цього місця байдужістю і блаженною усмішкою, мені було приємно його побачити.

Міхаель дивився перед собою. Я теж уникала погляду на нього.

– Розкажи мені про цей захід, – попросила я і підхопила кілька журналів, а тоді сіла на диван, підібгавши під себе ногу.

– Бал проходить у палаці. Основна його мета – показати близькість Небесного світу до підземного, але водночас який перший недосяжний для другого. Дві бальні зали знаходяться одна під одною, зі скляною підлогою.

Почуте мене вразило.

– Янголи доволі жорстокі, – пробурчала я.

– Нас такими зробили війни, Реджино. І не всі раді таким змінам.

Так, не всі. Але поспішають продемонструвати власну перевагу над іншими й це вже геть не викликало у мене симпатії. Хай якою заслуженою не була їх перемога – товкти в це носом тих, хто програв, було позбавленим сенсу. Але, хто я така, щоб роздавати поради? Всього лише двадцятирічна смертна. Вони ж вічні істоти зі своїми божественними задумами, хоч часом я і помічала, що їхня поведінка така сама безладна і дурнувата, як і у нас. Схоже чи не єдиною відмінністю була наявність крил і тривалість життя. А може, я просто упереджена, бо зла на Міхаеля, на Рай, Пекло, Бога і всіх довкола за те, що мене зробили частиною якогось великого плану. Я не хотіла продовжувати цю тему. Не думала, що у постійного намагання вказати іншим, де їх місце, має бути пояснення. Це здавалось мені жалюгідним.

– Реджино? Ти замислилась.

– Не хочу про це, – відмахнулась я. – Отже…Скляна підлога…Стій. Тобто всі внизу побачать, що у дам під сукнями?! – здивовано спитала я.

Міхаель розреготався, його дзвінкий сміх прокотився по хаті, відбиваючись від кришталевої люстри. Якщо раніше він викликав у мене захоплення і трепет – тепер я хотіла виштовхати його за двері та зачинити їх перед його носом. Чому я не звертала уваги на його цю зверхню поблажливість? Неначе я не смертна у чужому світі, а тупе дитя, яке не розуміє, що до чого?

– Насправді більшість речей, які уявляють смертні, для демонів невидимі.

– Тобто уявляючи на собі сукню Джулії Робертс із «Красуні», я буду бігати абсолютно голою на балу?

Міхаель м'яко посміхнувся.

– Демони перекручують будь-яке поняття про красу. У них воно збочене. Демонами керує хіть, жадібність, ревнощі, марнославство, їм не дано бачити красу у чистоті, їхні погляди зашторені.

Я намагалась змовчати про його категоричність. Не знаю, не зустрічала ще демонів, і я певна, що багато з них саме такі, як описав Міхаель. Але всі? Навряд чи. Якщо я чогось і навчилась за своє коротке життя, так це те, що об’єднання людей у певні категорії, надання їм конкретних рис – ніколи не приводить до порозуміння. Навпаки, тільки розділяє всіх на умовно прийнятних і неприйнятних.

– І всі там такі? – з надією спитала я. Серйозно, я даю йому останній шанс сказати щось щире.

– Ні, – важко зітхнув Міхаель. – Багато, хто навіть піддавшись темряві, залишився вірним своїм принципам. Ти зможеш розрізнити їх.

– Вона ... Ізуель теж буде там?

Міхаель кивнув головою.

Я нервово проковтнула. Я ще не визначилась із тим, що відчуваю до занепалої, що вплинула на мою появу на світ. Мабуть, ненавиджу. А може і розумію, бо не знаю, чому саме вона так вчинила. Якби переді мною стояв вибір між тим, щоб ніколи не народитись або прожити ці короткі три роки із Тео ще раз – я б обрала друге. Це навело мене на ідею. Я поспішила запитати Міхаеля:

– Ти сумуєш за нею?

– Страшенно, – зізнався він. – Але вона не сумує за мною. – гірко посміхнувся Міхаель.

– Чому ти так думаєш?

– Бачила б ти, як вона на мене дивиться, – запустивши пальці у волосся, сказав він. – Неначе я її зрадив.

– Це справді так?

– Ні, – швидко відповів він, аж занадто швидко, я б сказала.

– А, що між вами сталося? Маю на увазі, ти розповідав, що вона перейшла на той бік. Але чому вона це зробила?

– Її катували. Вона не мала вибору. Хотіла врятувати друга.

– То вона…Стала занепалою, щоб когось врятувати?

Міхаель якось дивно на мене поглянув.

– Вона втратила майже все своє військо. Тих, кого привела на бій з нами. Щоб врятувати рядового янгола, бо він мав печать, через яку Люцифер мав змогу спопелити його душу.

– Чекай…Ви вбили тих, кого вона привела?

– Ми не мали вибору. Це був напад. Ми лише захищались.

– Мені шкода…Багато янголів загинуло, захищаючи Небеса?

Міхаель опустив очі. Я відчула, як мої кінцівки затерпнули. Ніхто не загинув. Але чому? Бо янголи сильніші занепалих? Звісно, вони прийшли на Небеса із війною. Будь-хто захищався б. Але чому я не вірю? Чи був бодай якийсь шанс, що занепалі, навіть прийшовши всім військом, не завдали нікому болю, а лише відбивали удари? Та, ні. Не може бути. Хіба янголи б вчинили різню?

– А вона…Вона сама прийшла до Люцифера? Рятувала друга?

– Ні. Її викрали. Кітаель сам вирушив на її порятунок, та їх обох спіткала тяжка доля в полоні.

– Який хороший друг…Не уявляю, що їм обом довелось пережити.

– Звісно, після того, як їх визнали зрадниками, їм було доволі складно. Я навіть розумію, чому Ізуель повела їх всіх у бій. Хоч і не підтримую це рішення.

– Чекай. Їх визнали зрадниками ще до нападу?

– Їх викрали. Вони не можуть лишатись частиною війська, знаходячись у полоні. Демони собаку з’їли на катуваннях, вміють витягати правду, це ставило нас всіх під загрозу.

– Тобто…Ніхто, крім Кітаеля і не намагався її витягти?

– Таким був наказ, Реджино.

Мене розпирало від гніву. Я не знаю, чи не роблю поспішних висновків, але Ізуель щойно почала подобатись мені трохи більше за Міхаеля. Як можна спокійно жити із розумінням, що твоя кохана в полоні? Що її катують? Як можна просто продовжувати існувати у тому ж просторі й не хвилюватись за неї? Так, вони солдати, а солдати дотримуються наказів, але якщо він справді кохав її та нічого не зробив, в ту саму мить, як її друг поставив на кін все й отримав покарання, просто намагаючись її врятувати, що це каже про Міхаеля? Я розуміла, що звинувачення мені не допоможуть. Якщо та моя ідея, що саме зараз гнала мене вперед шаленими темпами, має бодай якийсь шанс на успіх – я маю діяти інакше.

– В такому випадку це ніяка не зрада, – ледь видавила із себе я.

Міхаель підняв на мене погляд.

– Справді? Я не очікував, що ти це скажеш.

– Я думаю все навпаки.

– Тобто?

– Почуття провини захопило її настільки, що кожен раз, як вона бачить тебе, то пригадує про власну зраду, яку ніколи не виправить, – сказала я, зітхаючи.

– Ти справді так думаєш? – спохмурнів він.

– Це ж очевидно, – сказала я, відчуваючи як всередині все стискається від такої відвертої брехні.

– Якась нісенітниця... – похитав головою він, хоча тінь усмішки приховати йому не вдалось.

– Важко повірити, що вона досі кохає тебе?

– Але вона не кохає мене більше... – хитав головою він. – Вона продала свою душу Безодні. Коли чиниш такий гріх – позбавляєшся всіх почуттів. Лишається лише збочення, гнів та жадоба крові.

– Щось не схоже, що вона втратила всі почуття. Ти сам казав, що вона захищатиме Тео за будь-яку ціну. І вона захищає його. Вона не розлюбила тебе. Просто вважає себе негідною тебе і цього місця, це ранить її.

Він кивнув головою.

– Дякую, Реджино.

Я широко посміхнулась.

Міхаель рушив до дверей, я кивнула і зачинила за ним. Посмішка враз зникла з мого лиця. Цікаво, чи усвідомлює він, що я сказала йому саме те, що він прагнув почути? Із цим Раєм щось явно було не так. І я була певна, що лише у Пеклі отримаю відповіді.

Я знову перебрала всі пристойні образи із журналу. Та мені нічого не подобалось. Хай, те, що я уявляла і справді з’являлося на моєму тілі, особливого захвату це в мені не викликало. Все це місце здавалось мені до нестями штучним. Ніби щось, або хтось, намагається купити мене, вразити, змусити лишитися.

Вже за якийсь час, я втомилась від перебирання уявного гардеробу. Всі сукні, що я уявляла здавалися претензійними та занадто помпезними. Можливо колись я б і раділа будь-якій з них, та зараз я просто хотіла чогось звичного і рідного. Я уявила весільну сукню. Ту саму, яку збиралась купити на наше весілля. Вона була простою із корсетом без декольте, мереживними рукавами, пишна спідниця струмувала підлогою. Спереду, вона була довжиною по кісточки, а позаду тяглася довжелецьким мереживним шлейфом. Вуаль вдягати сенсу не було, тож я уявила улюблені білі човники, волосся вклала так, як мені його вкладала бабуся: високий хвіст та дві коси, що тягнулись від скронь і зникали у пишному хвостику. Макіяж обрала звичний для себе: легкий і ненав’язливий. Я зазирнула у дзеркало. Саме такою мене мав побачити Тео, чекаючи під аркою у день нашого весілля. Такою я хотіла б, щоб він мене побачив. Насолоджуватися тим, як сяють його очі від радості, як на його обличчі розквітає тепла усмішка.

Я похитала головою. Не час розклеюватись. Якщо все піде, як треба: я не лише побачу його.

Вже за мить, Міхаель зустрів мене на ґанку мого будинку, на ньому був чудовий білий костюм з атласними стрічками на лацканах та швах штанів. Темно-каштанове хвилясте волосся було дбайливо зачесане назад.

Чомусь ця картина нагадала мені випускний, коли Корі Джеферсон, забирав мене на орендованому лімузині, що вже навіть на той час вважалось виявом найщирішого несмаку.  Втім, цього разу на танці я добиратимусь не лімузином. У сонячних променях блиснули білосніжні крила, я примружилась, бо очі знову запекло від яскравого спалаху.

– Маєш незрівнянний вигляд, – всміхнувся Міхаель.

– Дякую. Як і ти.

Він підставив мені свій лікоть і я, спираючись на нього покинула будинок. Ми злетіли і я притиснулась до Міхаеля, бо висота лякала, хоч його руки тримали міцно, я все одно почувалась не надто спокійно. Коли ми перетнули Браму і опустились глибоко під землю, стало дуже спекотно. Аж вуха заклало від перепаду тиску. Ми наближались до Пекла і я відчувала, що атмосфера тут була геть інша. Зваблива, хвилююча, тривожна. Зірка на моїй руці тьмяно сяяла, але виконала свою справу, якщо я ще існую після перетину Брами.

Міхаель опустив мене перед величезним палацом із сірого каменю. Дахи були виконані із чорного глянцевого матеріалу. А шість веж із гострими куполами височіли над нами, нагадуючи фігурними склепіннями розкриті крила кажанів.

Довкола пахло димом, каєнським перцем, смаженим м’ясом, іланг-ілангом, трояндами і мускусом. Доволі дивні в поєднанні, але страшенно привабливі аромати. Я чи не вперше після смерті відчула лютий голод. Сподіваюся на балу буде, що перекусити. Мене пробирало тремтіння від усвідомлення того, куди я йду. І хоч Міхаель сто разів запевнив мене в тому, що я не побачу Бога, тому що він воліє не з'являтися на людях без вагомого приводу, я все одно уявляла собі зустріч із ним. Ще я не могла перестати думати про те, що зустріну там Тео. І ще Люцифера, гадки не маю який він і я страшенно його боялася. Ноги підкосилися кілька разів, Міхаель весь час встигав мене втримати.

Мої шпильки неприємно потопали в землі і я з жахом підіймала білий поділ, боячись забруднити його, але при першій же перевірці виявила його і свої черевички зовсім чистими. Ми пройшли стежкою, оточеною ліхтариками, що ввібрали сонячне світло, до чудової оранжереї, що ховалася за кришталевим куполом, крізь який, подібно до розсипу діамантів, сяяли зірки. В оранжереї пахло неймовірними квітами, які виглядали надто незвичайно і вражали своєю красою. Оранжерея плавно перетекла в алею з альтанками, вкритими блакитними вогниками, поруч були висаджені клумби та декоративні дерева. Помітивши, що ми віддаляємось від страхітливого замку, я поглянула на Міхаеля.

– Хіба бал проходитиме не у замку Люцифера?

– Так. Але після інциденту минулого балу, було прийнято рішення збудувати окрему резиденцію для проведення заходів, до яких долучаються небожителі. Це все його володіння, тож формально це також його палац.

– А, що тоді сталося?

– Я не можу розповісти, Реджино. Вибач.

– Якщо ми на його території…як ви не боїтеся його нападу?

– Ми уклали договір про ненапад. Люцифер дотримується укладених угод.

Мене дивувало, що упередженість Міхаеля не дозволяє йому сумніватися у дотриманні угоди з Дияволом, хоча він сам неодноразово озвучував невдоволення демонами, занепалими, Люцифером і самим Пеклом, вкладаючи у все це страшенну недовіру.

– А тобі теж потрібна мітка, щоб спускатись до Пекла?

– Ні. Лише нижчим янголам. Архангели мають право спускатись до Пекла за потреби.

– А Люцифер може піднятись до Небес?

Міхаель кинув на мене швидкий погляд.

– Чому ти питаєш?

– Хіба він не архангел?

– Він ним був, – відрізав Міхаель. – Але Люцифера було вигнано. Тож ні, він не може повернутись на Небеса.

Ми обійшли одну з останніх альтанок, коли опинилися на вершині пагорба. Вдалині, на спуску виднівся двоповерховий палац зі скла, він виблискував усіма кольорами веселки. Замок був мініатюрним, але вражаючим: нижні вікна прикрашали блакитні, сині та фіолетові вітражі, інкрустовані дорогоцінним камінням, воно просто сяяло у відблисках. Кришталевий фігурний купол здалеку нагадував кригу. Смарагдова стежка спинялася аж біля широких сріблястих дверей.

Я зробила крок по посипаній смарагдами стежці і злякалася, що мої туфлі не витримають подібних перешкод, але на мій подив – я йшла рівно, наче дорога була мармуровою.

Біля входу нас зустріли двоє високих янголів неймовірної краси, з мечами на поясах, вони чемно кивнули Міхаелю, а от мене не обдарували й поглядом. Всередині, у тісному, встеленому оксамитом передпокої, було лише двоє дверей. Одні – білі, інкрустовані перлами і золотом, вони знаходились прямо перед нами. А інші – темні, матові, всіяні чорними і білими діамантами, візуалізуючи падіння зірки, розташовувались прямо під врізаними в підлогу сходами. Біля тих других дверей, стояла дивна рогата істота з розірваною шкірою, на мій жах вона була в костюмі, точніше у верхній його частині, схоже на потворні побиті копитця, не налазили штани та бальні туфлі. Я стримала крик жаху.

– Вони всі такі моторошні? – прошипіла я Міхаелю.

– Ні. Але більшість із них, – відповів мені Міхаель, пропускаючи за білі двері.

Я увійшла до бальної зали й слова ніби всі разом зникли із мого розуму.  Стіни, вкриті шовковими шпалерами з позолотою сяяли від будь-якого натяку на освітлення, скляна лампа височіла над залом, вмонтована у кришталевий купол, переливаючись усіма кольорами веселки. Величезна сцена, прикрашена білою портьєрою з золотими китицями, сяяла білими і золотистими лампочками. Тут було трохи меблів, кілька пуфів, стільчиків та столиків, прикрашених білосніжним шовком із позолотою. Зала неначе дихала простором: тут було де потанцювати, поговорити і загалом приємно провести час.

Трохи далі від всього, розташовувався широкий столик із напоями, виставленими у шестиповерхову вежу і кількома видами закусок, сам стіл був прикрашений композиціями із живих квітів. Залом літали різнокольорові метелики. Понад усе, мене вразила оркестрова яма, що знаходилася на широкому кришталевому балконі, безпосередньо над гостями, а не, як зазвичай внизу. Тут були янголи, прекрасні хлопці та дівчата, одягнені у суворі костюми та легкі бальні сукні, вони були такими різними і такими схожими водночас.

Смертні на їх тлі, доволі сильно виділялися. Янголи були небесно красивими, риси обличчя їх були ідеальними, жодного натяку на ваду: обридливий прищик, глибоку зморшку, несподіваний волосок чи непотрібну родимку. Вони не мали звичної для нас асиметрії, великого носа, занадто широкої щелепи, пухких(як у мене, наприклад) щічок. Янголи були бездоганними, а от люди... Скажімо прямо: ми проти них маємо доволі посередній вигляд.

Серед померлих, я помітила акторку, яка колись мені дуже подобалась. За життя вона вважалась найвродливішою жінкою десятиліття. Її красу ставили в один список із Ґрейс Келлі, Елізабет Тейлор, та більш сучасних Анджеліною Джолі та Марґо Роббі. А потім я побачила Сандальфон та інших янголів поруч, і зрозуміла, що вона насправді трієчка, а вони – десятки з плюсами, безліччю плюсів. Мені навіть стало якось себе шкода.

Міхаель дивився на них і не бачив. За мить, до нього підійшла Сандальфон, вона похвалила мою сукню, його костюм. Потім, до нас підійшла інша, теж янгол, вона не спромоглася представитися і нахабно почала фліртувати з Міхаелем. Доки вони вели цю нерівну розмову, я мала час її як слід розглянути: дівчина мала світло-карі вузькі очі, зовнішні кутики яких, були підняті трохи вгору, повні соковиті губи, кирпатий ніс, спокуслива родимка над кутиком рота. Про її красу хотілося співати. Я раптом відчула себе домашньою свинкою з відео, яку обрядили в балетну пачку.

Мої туфлі, дзвінко цокотіли по підлозі та, поправивши сукню, я скрикнула, а тоді схопилась за лікоть Міхаеля. Скляна підлога! Я знала, що вона буде такою! Але не настільки ж? Просто під нами, під прозорою підлогою зали, знаходилась інша. Темна, таємнича, а там бродили собі інші люди. Не лише люди, демони, занепалі... Тварини, як той, що охороняв вхід до нижньої зали та красиві, неймовірно красиві, сексуальні, звабливі…демони. Я не знаю, що відчувала, та розуміти, що підлога буде скляною, і насправді опинитись на такій – було геть різним.

– Бачиш… – зітхнув Міхаель. – Не всі такі.

– А вона? – запитала я, намагаючись знайти Тео в натовпі, що збирався на кривавому паркеті.

– А вона неймовірна ... – він важко зітхнув.

Я погладила його руку, він тепло мені посміхнувся, дивлячись на публіку, що скупчувалась внизу, а потім застиглими очима вчепився в трійцю, що саме завітала до тієї зали. Його очі виражали дві емоції: захоплення та біль. Я простежила за його поглядом і, помітивши Тео, відчула, як скляна підлога йде мені з-під ніг.