Раді Вас бачити!

Коли Реджина зникла у сяйві Бога, я здригнувся, бо був переконаний, що вона не повернеться. Одна справа сперечатись зі смертним чи навіть янголом, якщо це Міхаель чи Сандальфон, (які після скоєного викликали у мене нескінченну огиду), і зовсім інше, не погоджуватись із наказом Бога. Адже він може просто знищити тебе за непослух. Одразу стало гірко, що я так мало провів з нею часу і не встиг сказати так багато.

У присутності Господа, я почувався жахливо. Я шукав найменший натяк на правдивість, та марно: бо все, що я бачив здавалось мені грою і брехнею. Бог не справив на мене враження, я не був релігійним, і навіть упевнившись, що біблія у чомусь мінімально спиралась на факти, я все одно не відчував жодного трепету чи тим паче душевного спокою у його присутності. Навпаки, я відчував тривогу і гнів. Бо хай він і створив все включно з цим світом, та у підсумку той вийшов настільки недосконалим, що там і нема чим там пишатися.

Якщо ми – наслідок його роботи, то чому ми схильні до насильства, війн, деградації, лінощів? Чому ми колись створювали щось, а зараз лише споживаємо? Ми жеремо і жеремо, лишаючи після себе лише сміття, що руйнує наш дім. Ми не маємо нових здобутків у науці чи техніці, лише намагаємось спростити і поліпшити уже створене. Бо занадто ліниві, щоб вчитися щось робити самостійно. Ми шукаємо інструменти для задовольняння наших потреб, бо робити це самим уже не модно, нудно, довго. Ми ж так цінуємо свій час, намагаємось все зробити якомога швидше і без напруги, аби мати більше вільних хвилин, щоб влягтись на диван і дивитись тупі короткі відео таких самих тупих лінивих людей, для яких блог – тяжка робота, а справжня тяжка робота – сором.

І я нічим не кращий. Я зі школи тільки те і роблю, що тарабаню по клавіатурі, пишучи дурнуваті статті на злобу дня. А коли подорослішав і батько на день народження подарував мені контракт із видавництвом, я просто видавав раз на кілька місяців нове бульварне чтиво, бо за нього добре платили, знаючи, що здатен на щось глибше і цікавіше, та я пішов простішим шляхом, приймаючи компліменти про власну авторську мову і талант. Втім комерція з талантом рідко товаришують. Я почувався підробкою, дешевою копією самого уявлення про письменника. Бо те, що я писав не могло робити мене справжнім майстром слова. Я просто ще один злий на світ хлопець, що замість того аби йти проти течії та відстоювати себе – просто пішов за стадом. Бо так простіше. Бо так, я матиму той швидкий успіх, яким всі марять в наш час.

І, звісно, те, якими людьми ми стали не повністю провина Бога, бо ми самі прийняли ряд рішень, що привели нас до цього. Але нащо нас створили такими? Нащо ми потрібні, якщо маючи можливість стати кимось, ми обираємо перекладати на потім, забувати та тікати від цих можливостей, цінуючи комфорт і наше улюблене стабільне болото. Про синицю в руках я чув забагато і навіть повірив, що це правда. І де я тепер?

Я йшов червоним паркетом, з-поміж тіл, чия кров розтікалась і змішувалась. Занепалі виводили смертних, вцілілі демони вили й гарчали від втрати тих, кого вважали друзями. Сандальфон було зцілено і вона намагалась вивести із зали Міхаеля, він не зводив очей з Ізуель, навіть щось намагався їй сказати, та вона не слухала.

– Прошу… Поговори зі мною! – благав він, хапаючи її за руку.

Ізуель відштовхнула його.

– Ізуель… – знову тягнувся до неї він.

– Ходімо, Міхаелю, – взяла його за плече Сандальфон. – Тут все закінчено.

– Все закінчено? – гаркнув Люцифер.

Сандальфон кинула на нього зверхній погляд.

– Ми й так затримались у цьому смітнику, – продовжила вона.

Люцифер реготнув.

– Ну, звісно. Ви прийшли, перетворили вишукане місце із задоволеним натовпом на руїну, всіяну тілами й називаєте це смітником. Заздрю такій зухвалості. Батечко вас цьому вчить нині?

– Не смій згадувати про Нього! – крикнула Сандальфон. – Ти не вартий навіть його погляду!

– А ти не Варта Небес, Сандальфон, – холодно заявив він. – Тільки на відміну від мене, ти не визнаєш цього доки тебе не виженуть під зад ногою.

– Мене не виженуть! Бо я, на відміну від тебе, гідна! Твоя справа правити купою лайна, чим і займаєшся. Ще кілька подібних заходів і від твоїх підданих нікого не лишиться.

– Ну, чого ж… – всміхнулась Ізуель. – Лишуся я. І нарешті завершу почате. Як твій живіт? Зцілився? Може повторити свій удар? – вона стиснула руків’я меча. – Для закріплення.

– Мені тебе шкода, Ізуель, – зітхнула Сандальфон. – Впасти так низько, ще й стати вірним псом найгіршого із архангелів. Браво!

– Мені твій жаль не потрібний, – відмахнулась від неї Ізуель. – Жалій себе, там роботи непочатий край. Ти все життя зі шкіри пнулась, аби змусити Міхаеля помітити тебе. І що зараз?

Люцифер всміхнувся.

– О, люба, твоя правда, – погодився Люцифер з Ізуель. – Все життя прагнути любові того, кому на тебе начхати… Яка трагедія.

– Заціпся.

– Як жалюгідно, – хмикнула Ізуель. – Мабуть, дуже боляче, що навіть коли мене було усунуто, він все одно не став твоїм.

– О, так, – перехопив естафету Люцифер. – Бо навіть після всього, мій братик продовжував шукати зустрічей із нею, сприймаючи тебе лише як підлеглу.

Сандальфон з-під лоба поглянула на нього.

– Як ти смієш звертатись до мене? – розгнівано спитала вона. – Ти, нице створіння, що опустило себе до самої Безодні! Ти – ніщо!

– Ніщо? – реготнув Люцифер. – Справді?

– Ти гірший з усіх! – продовжувала вона, а тоді глянула на Ізуель. – І ти як він! Ви однакові. Ви – хижаки, прагнете тільки скривдити й карати!

– Ну, так… Ви рознесли чверть жителів Пекла, а скривдимо і караємо лише ми з Ізуель, – закотив очі Люцифер. – Закінчуй вже свою браваду. Всім тут зрозуміло, що ти не цікава нікому. Знаєш, що про тебе кажуть смертні?

Сандальфон нахмурилась. Люцифер повернувся до мене.

– Тео, друже, можна тебе на мить?

Я підвівся і рушив до нього, Ізуель стала з іншого боку на крок попереду, ніби затуляючи мене від Сандальфон і Міхаеля.

– Скажи, чи чув ти щось про Сандальфон? – спитав мене Люцифер.

– Ну… – розгублено почав я. – Я чув, що Сандальфон це – брат Метатрона.

– Брат смертного Пророка?! – обурилась вона.

– Ну, не засмучуйся, – всміхнувся Люцифер. – Смертні вважають Метатрона і його брата архангелами, що колись були смертними, тож… – Люцифер глузливо всміхнувся.

– Щось мені підказує, що ти не зробив краще, – насмішкувато відповіла Ізуель.

– Схоже, тобі було мало сьогодні?! – гаркнула Сандальфон, діставши кинджал з-за поясу.

– А тобі?! – рушила вперед Ізуель, мечі запалали в її руках.

Люцифер торкнувся передпліччя Ізуель.

– Дякую, люба. Далі я сам, – відповів їй він, а тоді кинув на Сандальфон один чіпкий погляд. Всього один і Сандальфон затремтіла, впавши на коліна.

– Що ти робиш… – стогнала від болю вона. – Припини це!

Сандальфон заверещала, закриваючи руками обличчя. Міхаель потягнувся до неї, поклавши руку на плече. Він поглянув на Люцифера, той продовжував байдужо дивитись на Сандальфон, що корчилась в муках.

– Брате, прошу, залиш її! – благав Міхаель.

За мить Люцифер відпустив Сандальфон, здійнявши підборіддя.

– Ось де ваше місце, – відповів він. – На колінах біля наших ніг. Тож тепер, у тому ж положенні, повзіть геть з мого дому. І надумаєте перетнути Браму знову – я поверну вас на Небеса частинами.

Він розвернувся, не чекаючи виконання наказу. Міхаель важко підвівся, притримав Сандальфон за плече і рушив до вцілілих дверей зали. Ізуель сіла на сходи позаду. А я не зрушив з місця. Що такого з Сандальфон зробив Люцифер? Я прослідкував за ним поглядом.

Люцифер підняв на мене очі.

– Я даю іншим те, на що вони заслуговують. Я здатен покарати лише винних, Тео. Якщо Сандальфон відчувала біль – вона заслужила на нього.

Тоді він присів навпочіпки біля тіла одного з демонів. Я не наважувався поворухнутись, аби не втручатись у його роздуми. Він повільно поклав долоню на його очі та опустив її, затуляючи повіки померлому. Це було тим, що дивувало мене. Я все життя жив із усвідомленням, що Пекло – це місце нескінченних тортур, кровожерливих монстрів, що не мають почуттів і Диявола, що любить приймати жертвоприношення і всі види насильства. Та я бачив, як він реагував на те, що Міхаель вбив Кіта.

Може, вони й не були друзями, але це зачепило його. Я бачив як Люцифер реагував на Бога. І цим він нагадав мені звичайного чоловіка, що мав складні стосунки із постійно зайнятим батьком, який не приділяв йому належної уваги. Це здавалось мені таким зрозумілим і буденним, що викликало здивування. Адже, при уважному спостереженні видно, як мало насправді янголи й демони відрізнялись від смертних. Вони боялись, як ми, боролись як ми, кохали як ми та, зрештою, втрачали.

Я поглянув на Ізуель. Вона сиділа на сходах, так само боса, волосся вивільнилось із зачіски та розкинулось по її плечах. Блискучі мечі, золотий і срібний лежали поруч і вже не палали. Її погляд був розфокусованим, я відчув її сум, ніби він був фізичним. Я повільно рушив до неї. Мілкі камінці, що колись слугували колонами й кріпленнями скляної стелі, тепер лише хрумтіли під підошвами. Схоже, цьому замку знадобиться капітальний ремонт після того, як сюди завітав Бог.

Я сів поруч з Ізуель. Вона не реагувала. Я не знав із чого мені розпочати. Вона зітхнула, я поглянув на неї.

– Нічого не кажи, – тихо сказала вона. – Нічого не допоможе.

Я мовчки пригорнув її до себе. Байдуже, якщо вона відштовхне, зараз це найліпше, що я міг зробити. Та вона не відштовхнула, а лише поклала голову мені на плече.

Люцифер щось промовив і притулив руку до тріщини в підлозі. Криваве полум’я здійнялось над паркетом, хутко пожираючи тіла, перетворюючи їх на осяйний попіл, що жаринками підіймався вгору до почорнілого зоряного неба, яке проглядалось з-під зруйнованого даху палацу.

– У полум’ї ми відроджені! – гучно промовив Люцифер.

– І у ньому ж знайшли прихисток! – залом прокотилась синхронна відповідь.

Ізуель випросталась і повільно рушила до дверей. Я не спиняв її.

Люцифер підійшов до мене, золотисті очі уважно стежили за моїми.

– З нею все буде гаразд? – спитав я.

Він поглянув на Ізуель.

– Кітаель був їй вірним другом від початку часів. І я щиро шкодую про цю втрату, хоч і сам чимало лихого заподіяв йому колись. Ізуель потрібен час. Вона проживає горе на самоті, не намагайся підтримати її зараз. Будь поруч, якщо вона потребуватиме.

Я коротко кивнув.

– Мені шкода, що ти побачив все це, – тихо сказав Люцифер.

Я опустив очі.

– Ти маєш питання?

Я кивнув. Люцифер всміхнувся, схиливши голову вправо.

– Але ти соромишся спитати?

Я знову кивнув.

– Та, годі тобі. Мене можна не боятись. Я не катую смертних, ви такі нудні! Ваші, нібито сороміцькі скелети у шафі, насправді дитячий садочок.

Я пирхнув. Люцифер вичікувально дивився на мене. Я зітхнув, наважуючись.

– Чи часто ти користуєшся своєю силою…Покарання?

– Не надто, – відповів він. – Демони самі себе картають, хоч і не визнають цього. А більшість взагалі відчуває від цього задоволення. Усвідомлення, що вони заслуговують покарання, знання того, що я здатен на це вплинути – не справляє на них такого враження як те, що я беру зброю в руки й роблю їм боляче фізично.

– Але, чому?

– Вони звикли бути найсильнішими, найзлішими потворами, породженням самої Безодні. І коли їх карає занепалий архангел, який до всього ще й керує ними, це принижує їх гідність. А вражене его, мій друже, найгірша втрата для більшості.

Люцифер потер очі.

– Прошу мені вибачити, – кивнув він. – Сьогодні був напрочуд важкий день.

Я кивнув.

– Якщо бажаєш, я виділю тобі покої у своєму палаці. Душі не сплять, але можливо звичний затишок трохи тебе розрадить.

– О, дякую, це дуже щедра пропозиція, – зніяковіло відповів я. – Та я волів би прогулятися.

– Як забажаєш. У палаці є сад, якщо хочеш, я попрошу, щоб тебе туди провели.

– Так, я б відвідав сад.

Люцифер стомлено кивнув і покликав вартового. Я прослідкував за ним поглядом. Подумати тільки: Володар Пекла був згорьованим. Бо, схоже втрата тих демонів і занепалих його засмучувала. Можливо, вони були його друзями. Чи він відчував відповідальність за них, бо саме за ним вони рушили до Пекла? А може, він жалкував про тих, кому завдав болю, як це було з Кітом та Ізуель? Чи міг Диявол бажати спокути? Чи міг він жалкувати про скоєне? Чи міг прагнути стати кращим, навіть після падіння? Мене вчили, що ні. Та я зараз бачив протилежне.

З вартовим ми рухались мовчки. Він вів мене вузькими коридорами на задній двір. Повітря здавалось задушливим, я вже давно скинув свій піджак і прагнув позбутися сорочки.

Сад був приголомшливим. Дерева прикрашали блакитні, жовті та червоні вогники, кришталеві альтанки стояли з різних боків. По центру саду розташовувався триярусний фонтан. Я вмостився на лавку біля нього і простягнув руку під воду. Вона була прохолодною і чистою, я хутко провів вологою долонею по лобу і шиї. Легкий вітерець одразу ж остудив розпашілу шкіру, змочену водою. Стало легше дихати. Я насолоджувався дзюркотом води у фонтані, свистом цвіркунів у траві та загальною тишею після цього жахливого вечора.

Я думав про Реджину. Куди вона пішла? Де вона зараз? Що Бог їй розповідає? Невже, йому вдасться її переконати? Ці думки нервували мене. Її не було так довго… Що, як він не дозволить їй навіть попрощатися?

– Вітаю, Пророче.

Я схопився, виструнчившись. Голос лунав з боку кипарисів. Я намагався розгледіти обличчя силуету, що ховався у гілках.

– Хто це?

Почувся шурхіт трави й у світло вогників до мене вийшов старий чоловік із густою бородою, вбраний у білу мантію.

– Мене звати Метатрон.

– О… Ти теж Пророк.

Старий трохи розгубився, тоді нахмурився і кивнув.

– Слухай, – зітхнув я. – Мені не до цього, справді. Я просто хочу, щоб моя кохана була тут. А зазирати до кришталевої кулі й виголошувати пророцтва, це не до мене.

– Ти не можеш відмовитись від дару, хлопче! – шипів до мене він. – Наслідки будуть страшними!

– Ти ще скажи про кінець світу! – пирхнув я. – Ми не у підлітковій антиутопії, я – звичайний самогубець, який дивом виявився важливим. Але запевняю тебе – я не Пророк. І нічим таким не займатимусь.

– Дивись же, що стане, як ти не приймеш свою суть! – знагла схопивши мене за руку, хрипів він.

Я провалився у пітьму, запам’ятавши останнім теплу шершаву долоню, що стискала мою.

Темрява, суха розтріскана земля, полум’я, що розтікалося тими тріщинами заповнювало все довкола важким запахом гару. Попіл опускався з неба шматочками різного розміру. Я відчував, що тремчу від холоду, довкола було занадто пусто. Я міг бути певен, що крім мене тут нікого не було.

Я блукав тією пусткою, мріючи побачити бодай одне знайоме обличчя. Кого завгодно. Самотність тиснула на мене, я ніколи не думав, що довге перебування у просторі, де, схоже більше нікого крім мене не лишилось, буде таким важким.

Через якийсь час, я помітив відблиск, збадьорившись, я прискорився, наближаючись до нього.

– Ізуель! – крикнув хтось.

Я зрадів. Отже, вона десь тут. Це чудово. Вродливий янгол із сірими крилами, взута у високі чоботи на шнурівці стояла навпроти мене. Це відблиск її наполірованого меча привів мене сюди.

– Ізуель! – гаркнула вона, поглянувши на мене.

Я намагався роздивитися себе у темряві. Невже у тому видінні я став Ізуель?

Янгол рушила мені за спину і я розвернувся, слідкуючи за нею поглядом. Ізуель у чорних обладунках із двома палаючими мечами сиділа на землі. Її шолом лежав поруч, золотисте волосся розвіювалось на вітрі. Погляд був розгубленим, дивився ніби крізь сам простір.

Янгол спинилась біля неї.

– Ізуель, – знову покликала вона.

Предводителька повільно підняла на неї очі.

– Що ти накоїла? – спитала янгол знову.

Я роззирнувся. Тобто все скоєне тут справа рук Ізуель? Не може бути. Ні! Я не вірю в це.

Прокинувшись, я задихнувся і скинув руку Метатрона з себе.

– Бачиш, що станеться, якщо ти не приймеш власної долі? – скрипучим голосом звернувся до мене пророк.

Так. Я побачив. От тільки, що саме?