Раді Вас бачити!

Вийшовши надвір, Ізуель розстебнула ґудзик на комірі сукні, бо він раптом відчувався, немов зашморг на шиї, що стискав її, не даючи вдихнути. Розпашілу шкіру зустріла прохолода нічного повітря. Вона знесилено зітхнула. Босі ноги ступали викладеною самоцвітами доріжкою, що кололи ступні, та вона не зважала. Зараз їй хотілось тікати, куди завгодно, аби лише спинити потік думок і спогадів про Кітаеля та його застигле тіло на паркеті. Вона навіть не попрощалась із ним, перед тим, як Люцифер віддав його в обійми Інферни.

Картини нападу її колишніх побратимів спалахами виринали в її спогадах, змушуючи здригатися щоразу, як смертельне поранення змушувало будь-кого падати на кривавий паркет. Вона не хотіла цього. Помста солодка, як все у Пеклі і така сама незворотна, що лишає гіркий посмак диму і попелу. Вона була близькою до того, аби вбити Сандальфон, щоб помститись Міхаелю. Вона отримувала задоволення від того факту, що Люцифер позбавив його крил. Їй кортіло, аби Міхаель заплатив за скоєне. Та Інферна спинила Предводительку. Вона допомогла усвідомити, що помста не покращить її стан, не стримає біль, не вилікує від почуття порожнечі, яку по собі лишив її найліпший друг. Хай як їй хотілось притягнути його до відповідальності, це не та справедливість, якої вона прагнула. І від цього не було ані краплі легше.

Очі різали сльози, горло стислося, Ізуель затулила обличчя руками і здійнялась у повітря. Вона тікала від ридань, її плечі здригалися, а сльозинки злітали з її обличчя одночасно з помахами її крил. Вона не знала, куди прямує. Їй хотілось втекти куди завгодно, аби забути про те, що вона відчуває. Сльози вкрили очі пеленою. Відчувши попереду огорожу, вона хутко перестрибнула її, витерши очі. Босі ноги ступили на холодний камінь балкона. Теплі руки зімкнулись на її плечах. Знайомий запах, димний, винний і заманливий оточив її. Його обійми були такими ж суперечливими, як він сам: заспокійливі, збуджуючі і солодко-болісні. Усвідомивши, що плаче, притулившись до гарячої шиї Люцифера, Ізуель раптом відсахнулась.

– Я не… Я не збиралась до тебе приходити, – схлипуючи, сказала вона.

Ізуель ніколи не була в покоях Люцифера, вона навіть не знала, де вони знаходяться. Опинившись тут випадково, вона почувалась пригніченою.

– Все гаразд, – тихо промовив він. – Ходімо.

Він провів її до кімнати та допоміг сісти на диван. Сам пішов до столика із кришталевим графином.

– Я не знаю, чому опинилась тут.

– Чому прийшла до останнього друга, якого мала? – спитав він, не озираючись. – Хай і несвідомо, та ти, мабуть, просто потребувала компанії.

Він простягнув їй один із двох наповнених келихів. Ізуель кинула на Люцифера погляд, а тоді осушила вміст склянки, скривившись.

– Що це?

Люцифер зробив один ковток і всміхнувся.

– Як і всього іншого, ми навчили смертних пиятики, але те, що здатне звалити янгола, вбило б не лише смертного, а й викосило б весь його рід. Тож, хоч віскі й ароматний, для нас він як…

– Компот Ґадріеля, – порівняла Ізуель, відставивши склянку.

– Точно! – реготнув він. – Все згадую на, що схоже!

Люцифер уважно дивився на Ізуель, збираючись з думками.

– Мені дуже шкода. Кітаель не заслуговував на це.

– Він багато на що не заслуговував.

Люцифер опустив погляд.

– Я намагався прикликати Азраель, та вона не приходить на поклик.

– А, який сенс? Ти ж спалив його тіло.

– Я перемістив його. Він у безпечному місці. Я послав Беліал і Азазель на пошуки будь-якої інформації, стосовно того, як можна повернути його.

– Сумніваюсь, що вони допоможуть.

– Вони допоможуть, – впевнено сказав він.

– Бо ти наказав?

– Бо він важливий для їх Предводительки. Вони зроблять для тебе все, що потрібно. Ти не помічала цього, бо не хотіла, але у Пеклі в тебе більше прихильників, ніж супротивників.

– Хай так. Це не має значення. Всі бої програно, всіх гідних втрачено. Немає сенсу продовжувати. Ми боремось за купу попелу, якою, в наслідку і стаємо, Люцифере.

Він сів поруч, повернувшись до неї.

– Мені знайоме твоє розчарування. Справді. Але якщо існує бодай якийсь шанс – клянуся тобі, Ізуель, ми повернемо його.

Вона повільно кивнула.

– Дякую.

– Це найменше, що я можу.

Вона опустила очі.

– Не знаю як припинити думати про це.

– Накажи собі.

Ізуель повернулась до нього.

– Ти жартуєш?

– Зовсім ні.

– Як?

– Просто поглянь у дзеркало і застосуй Заклик.

– Це не спрацює, – з недовірою покосилась на нього вона.

– А для чого ти думаєш мені стільки дзеркал у кімнаті? – всміхнувся він.

– Ти картаєш себе? – здивувалась Ізуель. – Нащо?

Люцифер піднявся, взявши графин у руки.

– Будеш ще?

– Дай відповідь на питання.

Володар всміхнувся, наливаючи віскі. Звук з якою рідина опускалась на дно склянки заполонив тишу.

– Ну, якби я не заслуговував на це, мій дар би не спрацював, чи не так?

Ізуель опустила очі. Так, він безперечно накоїв чимало за своє довге життя і заслуговував покарання, але саме усвідомлення, що він застосовує власний дар на собі, її чомусь хвилювала.

– Ти можеш застосувати магію, щоб я втекла звідси?

Люцифер повільно повернувся.

– А куди б ти хотіла?

– Не знаю. До смертних. На незаселений острів. Куди завгодно, аби не бачити нікого з янголів.

Люцифер повільно кивнув.

– Я розширив магію, щоб ти могла відвідувати світ смертних, коли забажаєш.

Ізуель уважно поглянула на нього.

– Ти брешеш.

Золотисті очі вп’ялися в її.

– Чому ти так думаєш?

– Бо неможливо залишити Безодню, якщо твоя душа приєднана до неї.

– Ну, я ж король Пекла, я можу порушувати правила, – знизав плечима він.

– Ні, це не так, – хитала головою вона. – Інакше ти б і сам втік.

Люцифер хитав головою.

– Я б не втік від тих, про кого клявся дбати.

– Хай так. Та ти все одно мені брешеш.

– Запевняю тебе, Ізуель…

– Ні, не варто, – її погляд здався безжальним, ріжучи його без ножа, – краще скажи мені правду, Люцифере. Що ти приховуєш від мене?

Його очі блиснули.

– Ти не прив’язана до Безодні.

– Справді? – здійняла брови вона. – І чого? Я ж наче як була поранена і ти мусив продати мою душу. Скажи правду.

– Ти не була поранена.

– Ні? – пирхнула вона. – То ти просто продав мою душу Безодні, щоб тримати ближче? Кажи, як є.

– Ти померла.

Ізуель застигла, такого вона точно не чекала.

– Що?

– Ти померла, Ізуель, – його очі запалали золотим вогнем. – Урієль вбив тебе.

Їй знадобився певний час, щоб усвідомити почуте.

– То як я вижила?

– Прошу, не треба, – у його погляді читалось страждання.

– Як я вижила?! – крикнула вона.

– Азраель врятувала тебе.

– Яким чином? Вона не може порушувати баланс.

– Вона знайшла якийсь спосіб, вочевидь, – зітхнув Люцифер.

– Ні. Ти скажеш мені негайно! – знову застосувавши Заклик, наказала вона.

– Я обміняв свою душу на твою.

Ізуель сіла на диван, її очі шоковано бігали. Люцифер потер око, відвертаючись.

– Я не хотів, щоб ти знала про це, – бурмотів він. – Я знав, що це тебе розлютить. Я просив Кітаеля і Азраель мовчати.

– Він знав?

– Він був поруч в ту мить. Як і Гарм.

– І нічого не сказали мені…

– Це на краще.

– На краще? Тримати від мене такий секрет, це на краще? Я століттями думала, що продала душу Безодні!

– Мені шкода.

– Шкода тобі?!

Вона розвернулась.

– Чим це обійшлося тобі?

– Нічим.

– Скажи правду.

– Кажу ж нічим! Просто тепер я в’язень власного королівства. Нічого серйозного.

– Не змушуй мене застосовувати Заклик знову, – розлючено кинула вона, склавши руки на грудях.

Люцифер важко зітхнув і опустив ілюзію, якою вкривав себе роками.

Молочно-біла шкіра почала злазити з ідеально-пропорційного обличчя, як оплавлена, вона зникала, шарами, один за одним, разом з густим чорним волоссям, бездоганно сидячим одягом. Все це сповзло кудись на підлогу, як шматки матерії, залишаючи собою обвуглене тіло. Чорне, як у смолі, блискуче на світлі, з вогненними прожилками. На обличчі замість носа були дві маленькі щілинки, замість губ, закривавлені м'язи обличчя, обплітаючи його дивними хитросплетіннями, що переходили в шию, груди та всі м'язи тіла.

Ізуель стримала крик. Люцифер не був страшним для неї, їй було шкода того, ким він став. І те, що він обрав це для себе сам, аби врятувати її, змусило її почуватись винною.

Він вкрив себе ілюзією знов. Гладенька шкіра повернулась на місце, золоті очі знову сяяли, а чорне блискуче волосся на голові, було у трохи неохайній зачісці.

– Задоволена? – глузливо спитав він. – Сподобався мій спокусливий вигляд?

– Мені так шкода… – видихнула вона.

– Залиш свій жаль для когось іншого, – розвертаючись до напоїв, він знову налив віскі у спустілу склянку.

– Я не хотіла, щоб ти робив це через мене.

Люцифер не повертався до неї.

– Навіть, якби вибір був, я б не зробив іншого, – тихо відповів він.

– Але чого?! – крикнула вона. – Я не розумію, чому ти так вчепився в мене?!

– Твоє життя значно цінніше мого, – знизав плечима він. – Я б не допустив такої втрати.

– Чого це воно цінніше?

Люцифер замовк. А тоді розвернувся із кривою посмішкою.

– Ну, не міг же я допустити смерть Предводительки свого війська?

– Ні, – хитала головою вона. – Це не те. Останній шанс, Люцифере. Кажи правду.

– Я сказав тобі все,– стомлено відповів він. – А тепер, якщо допит завершено, я піду спати. Якщо хочеш лишайся, постелю тобі у гостьовій спальні.

Він неквапом рушив до сходів.

– Скажи, що ти насправді мав на увазі.

Він спинився, в очах блиснув гнів перед повним послухом.

– Я збрехав, – відповів він.

– Коли саме? – пирхнула Ізуель. – Бо ти весь час брешеш або приховуєш, щось від мене!

– Щодо пророцтва.

– Якого ще пророцтва?

– Там, на Небесах, я проникнув до бібліотеки, де читав плани Батька.

Ізуель пригадала ту їхню розмову.

– Тебе ще покарали, ти носив каміння.

Люцифер кивнув.

– І що було в пророцтві?

– Ти спопелиш землю, якщо не зрушиш зі шляху.

– Тобто?

– Тобто всі світи зникнуть, окрім тебе.

– Яким це чином я таке зроблю?  – з недовірою спитала вона.

– Я не знаю. Там було тільки це.

Ізуель зітхнула.

– Чергова маячня. Ось чому я не ненавиджу пророцтва.

Вона розвернулась, а тоді замислилась і хутко повернулась назад.

– Чекай. Якщо я не зійду зі шляху?

Люцифер заплющив очі, зітхаючи.

– Говори.

– Я думав, що як ти лишишся на Небесах – пророцтво здійсниться.

– То ти... – вона реготнула, а тоді усмішка зникла з її обличчя. – Стій, ти викрав мене, щоб пророцтво не здійснилось?

Люцифер мовчки дивився на неї.

– А катування йшло комплектом? – хижо всміхнулась вона. – Чи про це у пророцтві теж був рядок?

– Я не хотів говорити про це, бо наявність пророцтва не виправдовує ні мої дії, ні недостатній контроль над своїми катами. Вони мали провести допит і лишити тебе.

– О, дай вгадаю: щось пішло не так? Чи ти передумав?

– Я мав відвернути тебе від Небес і так само відштовхнути від себе. Ти мала усвідомити, що лишилась сама.

– Чудово спрацьовано! Дякую.

– Це була необхідність, щоб ти почала думати про себе і боротися.

– То все це, щоб я знайшла своє місце, як казав Господь?

– Так.

– Ну, чудово, тепер пророцтво не здійсниться, а ти й справді відштовхнув мене від себе. Тепер вже точно.  

Вона рушила до дверей, а тоді озирнулась.

– Скажи мені ще дещо: для чого ти катував Кітаеля? Він відігравав якусь роль у твоєму плані? Чи просто попався під руку?

В очах Люцифера на мить промайнув вираз, який Ізуель не змогла трактувати, а тоді повернув собі звичну іронічність і знизав плечима.

– Я завжди думав, що він закоханий в тебе і ревнував. Хотів помститися.

Ізуель похитала головою і підійшла ближче.

– Ти забуваєш, як добре я знаю тебе, Люцифере. Ти знову брешеш мені. І якщо ти справді поважаєш мене – ти скажеш правду без Заклику. Негайно.

Якусь мить він мовчав, ніби думав чи варто говорити. Ізуель чекала, готуючись примусити його сказати правду.

– Я не катував його. 

Ізуель пирхнула.

– О, прошу... Ти можеш брехати значно якісніше.

– Я не катував його жодного дня, Ізуель. Я вчив його.

Такого почути вона не очікувала.

– Що, даруй?

Люцифер роздратовано зітхнув, примружившись.

– Тобі не здалося дивним, що він майже одразу після звільнення махав кинджалом, неначе не робив жодних перерв у тренуваннях?

– Він був поранений! Ти таврував його руною!

– Він був вкритий ілюзією.

– Це маячня! Чого ти міг вчити його двадцять років?

– Я вчив його тому, що на жаль, не спрацювало.

– Ну, звісно! І що ж це?

Люцифер заплющив очі.

– Відповідай мені чесно!

***

Коли Кітаеля доставили до в’язниці, Люцифер одразу ж запевнив інших, що за катування візьметься самотужки. Він спустився до підвалу і поглянув крізь ґрати.

– Так-так… І хто тут у нас?

Кітаель спробував встати, але його руки та ноги було сковано ланцюгами, ті з брязкотом супроводжували кожен його рух.

– Відпусти її! – схопився за ґрати Кітаель. – Зі мною роби, що хочеш, тільки дай їй спокій!

Люцифер всміхнувся, присівши поруч.

– Я і так робитиму з тобою, що захочу. Тож угода не цікава.

– Чого ти хочеш від неї? Нащо вона тобі?

– Вона дуже цінна.

– Я це знаю. Але вона не заслуговує на полон!

Люцифер поглянув на нього.

– Для чого тобі я? Я ж звичайний слабкий рядовий янгол. Нічим не примітний, нічого не знаю. Мене навіть допитувати сенсу нема. Мені й свої не довіряли.

Люцифер бачив у ньому себе, тоді, багато сотень років тому. Коли його брати сприймали його за ніщо. Кітаель був йому симпатичним, бо мав велику силу в душі, а не в тілі. І ніколи не прагнув комусь щось доводити.

– Ти помиляєшся, Кітаелю. Бо ти важливий для неї.

– То я важіль впливу на Ізуель?

Кітаель реготнув.

– Думаєш, вона поставить мене вище за благо всього світу?

Люцифер всміхнувся.

– Ти ж знаєш її достатньо добре, щоб розуміти, що це спрацює?

– Ні, – хитав головою Кітаель. – Вона так не вчинить.

– Закладемося?

– Ні.

– Чому? Ти не певний?

– Я певний.

– Тоді закладімося.

– Чого ти хочеш?

– Щоб ти був при дворі,  – зітхнув Люцифер. – Виконував мілкі доручення.

– Хочеш зробити з мене раба?

– Ти матимеш все, чого забажаєш, жодного рабства, лише партнерство. То як?

– Я не робитиму нічого, що зашкодило б їй, затямив?

– Звісно, ні. Я і сам такої ж думки. Вона дуже цінна, пам’ятаєш?

Кітаель замислився, відвівши погляд.

– Як вона? – обережно поцікавився він.

– З нею все гаразд.

– Я не вірю тобі.

– Твоє право, Кітаелю.

– Випусти мене. Я хочу побачити її. Впевнитись, що з нею все гаразд.

– Ні. Поки зарано для возз’єднання.

– Або відкрий мені клітку, або вбий!

– Який героїзм! Ти ж наче прагнув врятувати її, а тут готовий померти? Дивна зміна.

– Чого тобі треба? Для чого тримати мене тут?

– Коли я відпущу тебе, ти належатимеш до її найближчого кола.

– Найближче коло? Чекай! Ти сподіваєшся, що вона пристане на пропозицію стати Предводителькою війська?

Кітаель розреготався.

– Не знав, що ти наївний.

– Вона буде моєю Предводителькою. Тут немає сумнівів, тим паче, що в мене є ти, – чарівно всміхнувся Люцифер.

Кітаель припинив сміятися.

– Ти справді так вчиниш?

– Головне тут не це, Кітаелю. А те, що через тебе вони доберуться до неї. Ти вічний важіль впливу. Тож маєш бути сильним, аби не поставити її під загрозу, розумієш?

– І тому викрав мене, аби я завжди був при ній і ставив її під загрозу? Десь ти втратив логіку власних дій.

– А ти не думав, що лишаючись там, як найліпший її друг, ти був би першим, кого вони б навчали протистояти їй?

– Ні, не думав. Бо там я слабак для усіх. А протистоятиме їй Міхаель, як новий Предводитель Небес.

– Чому я не здивований, що вони одразу ж його підвищили після її зникнення? – закотив очі Люцифер.

– Бо це було очевидно. Міхаель зі шкіри пнувся, аби батько його помітив і нагородив.

Люцифер всміхнувся. Було приємно, що такого популярного народного улюбленця, як Міхаель, хтось окрім нього бачить наскрізь.

З того дня почались щоденні тренування, в ході яких Люцифер вчив Кітаеля битися та уникати ударів. Вони також вчились перемагати смерть, а саме виймати душу і повертати в тіло в останню мить. Проблема, яку їм не вдалося врахувати: меч небесного сяйва, який здатен руйнувати будь-які види магії. Попри всю ненависть до Міхаеля, Люцифер ніколи не думав, що саме він вб’є Кітаеля.

За двадцять років, Люцифер вирушив до Ліліт, щоб скласти угоду, у якій Ізуель братиме участь. Трон Ліліт при всій його помпезності був достобіса самотнім і це завжди непокоїло Люцифера. Він хотів правити своїм новим королівством, але не хотів, щоб це було так…одноосібно.

– Ну, нарешті! – протягнула вона, длубаючись кігтями у тушці фазана, облизнувши довгий гострий кіготь, вона всміхнулась. – А я все чекаю, коли мій улюблений ангелик явиться на поклон.

– Я б сказав, що ти надто багато на себе береш, але нам обом відомо, що тобі начхати, – криво всміхнувся він.

– А ще нам обом відомо, що це ти в мені любиш найбільше.

Люцифер всміхнувся.

– Туше, – знизав плечима він.

Ліліт всміхнулась і розвела руки. Люцифер піднявся до подіуму та обійняв її.

– Я скучила, – сповістила вона. – Ну, то що? Є якась мета твого візиту, окрім того, що ти не можеш жити без жінки, що зробила тебе чоловіком?

Люцифер роздратовано зітхнув.

– Є одна справа.

– О…Це вже цікаво! – вона подалася вперед. – Невже ти плануєш повернути мені мої землі?

– Розмріялась! Вони мої по праву.

– Тоді, що? Запросиш на чергову оргію?

– Ні, але ідея чудова, я подумаю. Ти пам’ятаєш, я тобі розповідав про Ізуель?

– О! Та Предводителька, що розбила твоє чорне серденько! Так, звісно!

– Я хочу, щоб вона повернула собі силу у повному обсязі.

– А куди ж її сила поділася? – реготнула Ліліт.

– Це…довга історія.

Ліліт блиснула чорними очима.

– О…То вона просто взяла і випарувалась? Чи твої любі кати попрацювали?

Люцифер кинув на неї роздратований погляд. Він ненавидів Ліліт за її проникливість. Вона була чи не єдиною, що читала Люцифера, мов відкриту книгу.

– Загалом, вона має влаштувати бунт і повести за собою поплічників.

– Чекай. Бунт… проти тебе? Чи не здається тобі, любий, що ти не знаєш сенс посади «Предводитель Війська»?

– Я ж не втручаюсь у твої плани, хіба не так?

– Ну…Щоб втрутитись у мої, ти маєш бодай щось знати про них. – задоволено всміхнулась вона. – А я не маю у звичці все вибовкувати за першої ж нагоди.

Люцифер закотив очі.

– Чого ти хотів від мене?

– Щоб ти пристала на пропозицію Ізуель, хай якою вона буде.

– А в обмін?

– Ти отримаєш Беліал назад.

Він промовив це спокійно, але серце стислося. Бо він обіцяв їй захист, а зараз просто зрадить її заради свого плану. Та він знав, що знайде спосіб повернути Белі назад.

– Що ж…Гаразд. Але вона не єдина, хто в тебе в полоні з моїх любих діток.

Люцифер примружився.

– Ні. Вельзевул лишиться у клітці. Він може знадобитися.

– Гаразд, – зітхнула вона, поглянувши на свої кігті. – Тоді доки він тобі потрібен, я зачекаю із виконанням своєї частини договору.

Люцифер стиснув зуби.

– Гаразд. Угода.

Ліліт подалась вперед, заплющивши очі. Люцифер притулив свої губи до її, повітрям роздалися електричні розряди. Угоду було укладено.

– І як ти напоумиш Ізуель прийти до мене? – спитала вона, відхилившись.

– Є в мене одна ідея…

***

– Звести її з Ліліт? Ти здурів? – обурилась Азраель. – Я не збираюся брати участь у твоїх іграх, брате!

– Прошу тебе, просто зроби це, – благав він. – Вона від того лише виграє.

– Ти й так наразив її на небезпеку! Вона страждала через твої дії, а тобі все мало?

Люциферу було боляче чути засудження з вуст сестри, тим паче, що вона мала рацію. Але її допомога була необхідною. Він знав, як Ізуель поважала Янгола Смерті.

– Я не робитиму цього, доки не усвідомлю необхідність цих дій, – на цих словах вона зникла.

Люцифер вирушив до Ґадріеля та описав йому суть продовження їх плану, що вже був у дії багато років. Тож саме Ґадріель підказав Даарієлю використати Вельзевула для бою.

 

– То Кітаеля не катували? – з недовірою спитала Ізуель.

– Ні. Я не завдав йому жодної серйозної рани, бо ми працювали з тренувальною зброєю.

– Чому він брехав?

– Так було потрібно…

– Не під час того дурнуватого бунту! Чому він мовчав потім?

– Цього я не знаю.

– Я не вірю тобі.

– Накажи мені сказати правду, – зітхнув знесилено він.

Ізуель хитала головою.

– Навіть просто ув’язнення було травматичним досвідом для нього, та він все одно просив мене впустити його туди й лишити на кілька хвилин.

Вона встала.

– Для чого?

– Я не знаю.

– Як давно це було?

– Після того, як ми повернулись з Небес, після повстання.

Ізуель замислилась.

– Покажи мені його клітку.

– Що? – розгубився він.

– Покажи його клітку, Люцифере.

Люцифер мовчки пішов до дверей. Вони спускалися кам’яними коридорами, у повній тиші. Більшість кліток була порожня, місце, де утримували Кітаеля розташовувалось якнайдалі. Вузька клітка з кривими ґратами, запилена кам’яна підлога, всіяна сіном. Ні вікон, ні затишку, ні ковдри на підлозі. Лише пусті ланцюги, що колись утримували руки та ноги її найближчого друга. Ізуель стримала сльози, що підступали до очей.

– Ізуель… – стурбовано мовив він. – Ти ж картаєш себе, для чого тобі ця клітка?

– Замовкни! Не тобі розповідати про картання!

Люцюфер замовк, Ізуель пригадала, як давно, ще на Небесах, вони лишали одне одному послання між камінцями. Це були короткі листи із побажаннями хорошого дня, вдалого спарингу чи якоїсь чергової операції. Вона була переконана, що Кітаель лишив щось для неї.

Перші кілька хвилин, вона сподівалась, що просто погано шукає. А вже за наступні п’ятнадцять усвідомила, що помилилась. З якої б причини Кітаель не повертався сюди – це не стосувалось Ізуель.

– Ізуель…

– Не треба! – рявкнула вона, ледь стримуючи сльози.

– Знаю, я останній, кого ти зараз воліла б бачити, але мені справді шкода.

– Шкода тобі? – розвернулась до нього вона. – Ти накоїв лиха, прикрив це якимсь прагненням до вищого блага, а тепер кажеш, що тобі шкода?! Ти просто руйнуєш все довкола, а коли тобі вказують на це – ти ховаєшся і брешеш! Ти не бачиш правди, навіть якщо вона прямо перед твоїм носом!

– Так. Ти маєш рацію, Ізуель, – знесилено кивнув він. – Так і є.

Вона різко розвернулась.

– Перед твоїм носом… – повторила вона.

– Я розумію.

– Та, заціпся!

Ізуель виштовхала Люцифера за двері й стала прямо на вході до клітки. Її очі дивились прямо на стіну, вона зробила три кроки та опинилась біля неї. Коли вона провела пальцями по каменю, їх вкрив товстий шар пилюки. Предводителька уважно обстежила всі стики між камінцями, кожну виямку, кожну вибиту ділянку.

– Ізуель, я певен, що…

Її палець торкнувся шорсткого паперу, складеного в шість разів. Коли вона дістала скручену записку, зі стику сипнув кам’яний пил.

Занепала розгорнула папірець і дмухнула на нього. Пилинки здійнялися у повітря, осідаючи на шкірі.

 

Люба Ізуель!

 

Я не певен, що ти пригадаєш нашу звичку залишати одне одному послання у скрутну мить, але після подій цього дня, я відчув таку необхідність. І тому приперся сюди, у місце, де провів двадцять років, із надією, що Люцифер колись тобі прохопиться про таку мою вилазку.

Сьогодні ми програли Небесам, нашим колишнім побратимам і друзям. Коли я побачив, що ти загинула, я відчув як у моїх грудях розверзлося провалля, прямо там, де мало бути серце. Бо ти, Ізуель, мій найліпший, найближчий і найкращий у всьому світі друг – і була цим серцем.

Хоч, Люцифер і врятував тебе, я досі не можу забути як жахливо було бачити твоє позбавлене життя тіло. Та жахливішим є те, що я так багато не сказав тобі. І так багато брехав. І ще брехатиму, бо Люцифер взяв з мене обіцянку, що я мовчатиму про твоє повернення до життя.

Я ніколи не мав секретів від тебе, ти ж знаєш. Та моя поява тут змусила завести декілька. Я не знаю, чи ти знайдеш цю записку, чи я зберуся таки з духом і сам про все розповім, але зараз це здається мені найбільш логічним рішенням.

Я радий, що ти ненавидиш Люцифера. Він заслужив на це за те, що зробив з тобою. Але ти маєш дещо знати: він не мучив мене, не катував, не бив і не знущався. Він тренував мене. Але як ти добре знаєш, я найгірший учень всіх часів. Бо ні престоли, ні Предводителька Війська, ні архангел, так і не змогли навчити мене боротися як треба. Я дуже боюся стати тягарем для тебе. Люцифер казав, що через мене підібратися до тебе буде дуже легко і я справді боюся, що колись підведу свого друга.

Ти чудовий генерал, ти найкращий друг, ти піклуєшся про тих, за кого взяла відповідальність. А я…Я лише слабак, який не має здібності навчатись. І мені щиро шкода, бо я справді стараюсь, але, мабуть, на мені Творець зекономив своїх іскор.

Тепер про особисте: я знаю, що між вами з Люцифером щось відбувається. Я розумію, ти не хочеш говорити про це і не хочеш думати про це, але я знаю тебе. І знаю, як ти не любиш визнавати правду. Бо я бачу, що відбувається, як ви дивитесь одне на одного, як спілкуєтесь. Як жадаєте одне одного. Не приховуватиму, я стурбований вашими стосунками (чи радше тим, у що вони можуть вилитись), бо все ще вважаю, що жоден архангел не вартий тебе. Хай Люцифер і кохає тебе, хай вдає, що дбає про тебе, хай навіть він продав свою душу в обмін на твій порятунок – він все ще тебе не вартий. Бажання тіла, далеко не завжди – не бажання душі. Я не хочу, щоб він лишив тебе такою ж спустошеною, як він сам. Тож, я благаю тебе, навіть якщо ти маєш почуття до нього, знайди спосіб не бути з ним. Я не хочу дивитись, як моя подруга знову страждає від хлопця, який дбає виключно про себе.

Сподіваюсь, у тебе все буде добре, сподіваюсь, ти будеш вільною і щасливою. Бо це, мій любий друже, саме те, на що ти заслуговуєш.

Бережи себе, моя Предводителько!

 Назавжди твій друг – Кітаель.

 

Коли вона завершила читати, сльози заливали її щоки, скрапуючи з підборіддя. Вона закрила його руками, впавши на підлогу. Люцифер підняв її та, притримуючи за талію, повів геть із підвалу. Предводителька мовчки йшла за ним, сльози повільно стікали її щоками. Рука стискала запилений лист від померлого друга. Він мав рацію у всьому. Але чому вона йде з Люцифером попри прочитане й почуте раніше? Чому не повертається до себе? Чому не прагне триматись якнайдалі?

Мабуть, тому, що Кітаель мав рацію. Вона справді має почуття до нього такі ж суперечливі, як і сам Люцифер. Він викликав у неї гнів, бажання помсти, та водночас вона відчувала відповідальність за нього. Бо він став занепалим, а її не було поруч, коли почалися його сумніви. Вона не бачила його почуттів, не тому, що не помічала їх, а тому, що вважала неправильними й недоречними. А тоді в її житті з’явився Міхаель і вона поставила під сумнів все, чого дотримувалася, коли відсікала від себе будь-який натяк на почуття до Люцифера. Вона зрадила його, хоч і не була йому нічого винна.

А тепер, після всієї брехні, після всього, через що вона пройшла, вона дізнається, що він пожертвував душею, аби врятувати її. Скільки років вона жила з усвідомленням, що її душа продана, що вона прив’язана до Безодні та більше ніколи не матиме змоги податись кудись ще. А тепер? Тепер, вона розуміла, що все це була брехня. І їй би краще піти геть. Триматись якомога далі Люцифера і його отруйної присутності, яка манила її неначе хижа квітка свою здобич. Чому вона досі з ним? Чому вона повертається до його покоїв? Чому сідає на диван, в очікуванні чергової склянки дивного людського пійла? Чому дозволяє йому сісти поруч і мовчки дивитись на неї?

Вона хотіла, аби він зараз сказав чи зробив щось таке, що змусило б її вдарити його чи піти геть. Але він просто мовчав. Сприймаючи її мовчання, неначе чергове покарання, на яке заслуговує. Він змусив її його карати, коли вона дізналась про ув’язнення Кітаеля. І вона молодець: взяла і покарала. Різала його, дозволяючи йому терпляче приймати поранення. Ізуель здригнулась, згадавши як його кров затікала у стики між каміння у її колишніх покоях, де вона лишила його стікати кров’ю, допоки організм не почав відновлюватись.

Люцифер мовчки стягнув піджак з одного із крісел і накинув на її плечі. Ізуель не противилась. Просто сиділа і думала, що ще з усього цього було планом? Можливо він взагалі ніколи не кохав її, а лише вдавав?

Вона повільно повернула голову до нього. Люцифер блискавично перехопив її погляд, вичікуючи, що вона скаже.

– Дай чесну відповідь: що насправді ти відчуваєш до мене?

– Я кохаю тебе, – без жодної паузи відповів він.

Вона вже це знала, він цього не приховував і це була правда. Попри все перелічене, Ізуель не знала чому від його зізнання в неї зайшлося серце.

– Чому?

Він опустив очі, замовкнувши на якусь мить. Над золотистими очима зійшлися темні брови.

– Я ніколи про це не думав. Не знаю, чи потрібна для цього причина. Просто, крім тебе нікого не існує. Я намагався противитись цьому, та не вийшло.

– Між нами не може нічого бути, – відповіла вона, – Ти розумієш це?

– Так.

– Розумієш, чому?

– Я зробив все, щоб цього не сталось, – знизав плечима він.

– Так, – вона підвелася, кинувши на нього погляд. – Ти маєш рацію.

Вона рушила до дверей.

– Чи можу я спитати? – кинув він їй в спину.

Вона мовчки повернулась.

– Чи відчуваєш ти до мене щось? Тільки... Спробуй бути чесною.

– Ти ж знаєш, що я можу тобі збрехати?

– Знаю, я навіть певен в цьому, бо ти й собі не зізнаєшся, – криво всміхнувся він.

Ізуель замислилась. Вона могла сказати "ні" і піти геть, не повертаючись. А могла сказати обнадійливе "так", що скоріш за все запустило б ланцюг подій, про які вона жалкуватиме. Ізуель все ще думала, чи варто відповідати. Люцифер зітхнув:

– От і я про це. Гаразд, був радий тебе побачити, – він встав, рушаючи в бік спальні.

Ізуель розгнівано рушила до дзеркала, що висіло на стіні біля письмового столу. Для чого вона робить це? Для чого щось йому доводити, якщо він має рацію?

Вона розглянула власне зображення, червоні від сліз очі втупились у неї.

– Що я відчуваю до Люцифера?

Ізуель відчула як сприймається її власний дар: ноги стали неначе ватяні, кров відлила від лиця, зробивши його холодним. Руки повисли, і вона їх майже не відчувала. Розум затуманився, і крім питання, яке було поставленеі, власне чіткої відповіді на нього, не було нічого. Суцільна темрява і туман. А тоді відповідь прозвучала. Хоч голос належав їй, він відчувався ніби за товщею скла. Неначе говорило відображення, а не вона сама.

– Я відчуваю до нього бажання, потребу, прагнення бути поруч, хоч я і ненавиджу те, ким він став – я любила того, ким він був колись.

Ізуель здригнулася, вивільняючись із влади власного дару. Вона поклала долоню на розпашіле чоло. Люцифер стояв мовчки. Його обличчя не набуло насмішкуватого виразу, він не намагався скористатись її розгубленістю. Не прагнув, б’ючи себе в груди заявляти: «а я казав!».

І це було найгірше, бо саме така поведінка б стала приводом піти. Вона шукала той привід, бо хотіла лишитись і ненавиділа себе за це.

Ізуель зробила крок до нього, тоді інший. Кожен крок, неначе відділяв її від чистого, не затуманеного жагою розуму, і наближав до безглуздого, неправильного вчинку.

А тоді, коли вона опинилась геть близько до нього, вони довгу мить дивились одне одному у вічі. Золото і сталь, яке дивне поєднання, та саме такий вигляд мали їхні очі, коли вони незмигно дивились одне на одного.

Предводителька наблизилась, піймавши його подих на своїх губах і поцілувала. Спершу, Люцифер стояв на місці, не рухаючись. Ніби боявся злякати її. Боявся, що вона от-от відштовхне його і зникне назавжди. Тоді знесилено зітхнув, розчиняючись у такому бажаному поцілунку і обійняв її. Ізуель відкинула всі свої думки, здаючись на поталу власним суперечливим почуттям. Та не встигла вона захопитись, як він ніжно обірвав поцілунок, торкнувшись її щоки.

– Ізуель… – зітхнув він, вглядаючись у її очі. – Це, звісно, одне з найпотаємніших моїх бажань, але ти дуже засмучена. Цей день був сповнений потрясінь, ти переживаєш втрату. Нам краще не…

– Замовкни й поцілуй мене, – розгнівано пробурмотіла вона.

– Справді, не варто, – хитав головою він. – Я можу подбати про пристойний алкоголь, хороше кіно чи душевну розмову. Я певен саме це тобі насправді зараз потрібно.

– Не принижуй мене.

– Я не намагався! – його очі розширились. – Я турбуюсь про тебе. Ти жалкуватимеш про це, я не хочу, щоб ти картала себе завтра.

– Що, ти в цьому аж такий поганий? – криво всміхнулась вона.

– І хто, кого принижує? – здійняв брову він.

– То ти відмовляєш мені? – здивувалась вона.

Люцифер опустив очі.

– Так буде краще. Почути правду було важливо для мене, але я не хочу, щоб все сталось саме так.

Ізуель повільно кивнула і відпустила його, рушивши до дверей. Її думки повільно повертались на місце, вона відчувала полегшення, що Люцифер проявив мудрість, а не піддався бажанню і водночас гнів, бо вона справді хотіла цього. Предводителька вийшла у коридор, намагаючись відволіктися від нав'язливих думок.

Люцифер зачинив за нею і притис лоба до дверей, на губах досі лишався смак поцілунку. Він переконував себе, що вчинив правильно, але чому на душі було так паскудно від цього?

Раптом двері відчинились, він мало не впав. Ізуель подивилась у його очі, він подивився у її. Спершу була довга мовчазна мить, а тоді вони водночас перетнули той короткий простір в один крок і злилися у пристрасному поцілунку.

Кров кипіла у жилах, жар розливався всім тілом, поколюючи мочки вух і кінчики пальців. Мурахи вкривали тіло з кожним поцілунком. Люцифер підняв її на руки та, не відриваючись від її губ, рушив із нею до спальні. Він ніжно поклав її на ліжко. Ізуель напружилась. Він відчув цю зміну і обірвав поцілунок.

– Якщо ти змінила думку…

– Ні, – захекавшись, почала вона. – Я…просто маю помити ноги, я ходила боса більшу частину вечора.

Чомусь це насмішило Люцифера і він швидко поцілувавши її, знову підняв на руки, повівши до купелі. Він увімкнув воду і сипнув туди ароматних масел, а тоді занурив у неї губку і, обережно взявши її ніжку в свої долоні почав намивати.

– Я можу сама…

– Я знаю, що можеш, – піднявши очі на неї, сповістив він, – дозволь попіклуватись про тебе.

Він повільно милив і змивав весь бруд з її стоп, а тоді помасажував її пальці. Він робив це дуже повільно і спокійно. Ізуель здавалось, що він відтягує мить, аби дати їй змогу передумати. Та вона уже налаштувалась, а його дії чомусь навпаки її ще більше переконували у правильності власного рішення.

Він обтер її ноги м’яким рушником і запитав чи вона бажає прийняти ванну чи душ, та вона лише притисла його до себе за комір сорочки і поцілувала. Люцифер знову підняв її на руки і поніс до спальні, поставивши на м’який килим. Він відірвався від її губ, цілуючи щоки, лоба, скроні, підборіддя і кутики губ. Серце Ізуель заходилось в грудях, кожен поцілунок вкривав тіло мурахами. Він плавно опускався до її шиї, змушуючи все її тіло тремтіти від передчуття. Тоді він опустився до ключиць і зони декольте, змушуючи її бажати більшого. Вона відхилилась, заплющивши очі, її пальці блукали у його волоссі, стискаючи його біля коріння.

Він ніжно повернув її спиною до себе і кількома легкими рухами розшнурував її корсет. Ізуель хотіла допомогти йому звільнити себе від сукні, та він м’яко перехопив її руки, поцілувавши пальці.

– Не поспішай. Я хочу насолодитися кожною миттю.

Ізуель поривчасто зітхнула, цілуючи його знову. Він повільно опустив рукави мереживної сукні, одразу ж цілуючи її плечі. Сукня ковзнула з її тіла, стікаючи неначе вода.

Він повільно обвів кожен сантиметр її тіла обожнюваним поглядом золотих очей, а тоді знову поцілував її, міцно притискаючи до себе. Ізуель, повернулась і повалила його на ліжко, одним різким рухом розірвавши його сорочку. Ґудзики застрибали підлогою, вона потягнула його до себе, торкаючись шиї. Звільнивши Люцифера від сорочки, вона поцілувала його шию, опускаючись до ключиць. Він заплющив очі, погладжуючи шовковисту шкіру її спини. Щільно стиснуті крила розслабились, Люцифер провів по одному з них долонею ледь торкаючись.

Ізуель здригнулась, мурахи знову сипнули шкірою. Нарешті позбувшись зайвого одягу, вони обійнялися і віддалися пристрасті, що переповнювала їх тіла, забирала дихання і змушувала тремтіти у передчутті.

Дихання зливалось воєдино, кожен поцілунок, змушував шкіру палати, кожен дотик межував між найвищою точкою задоволення і найбільшим болем серця. Вони загубились у часі й просторі, забули про те де вони, ким є і нащо. Були лише вони вдвох і їх найпотаємніші бажання, що нарешті знайшли голос. Голос, що благав продовження, що кричав про насолоду.

Коли пристрасть вщухла, вони міцно заснули, віддавшись такому омріяному відпочинку. Спогади про їх пристрасть відгомонами приходили уві сні, змушуючи тіло знову тремтіти від згадки про дотики.