Раді Вас бачити!

Пекло

Залишивши гетто, ми вийшли крізь дворові вулиці прямо на площу у  центрі міста. Тут було кілька сірих хмарочосів, в яких були вибиті вікна, сувенірні крамниці, різноманітні тематичні антикварні магазини, а також кілька з алкоголем і продуктами. По центру площі, був фонтан із кривавою водою що перетікала з рівня на рівень із плескотом. У центрі фонтану розміщувалась скульптура. Це була чорна постать у каптурі та зі шкірястими крилами, пазурі стискали спис, закручені роги випиналися крізь каптур. Побачене  викликало в мене жах.

Хоча пахло тут доволі приємно. Сірими вулицями розносились аромати свіжої випічки, смаженого м'яса, приємних жіночих парфумів, солодкі ноти троянд, а також прянощі глінтвейну. Хотілося бігти по запаху, пограбувати кіоск з тими кебабами аби зжерти, майже не жуючи. Закусити це солодкими пончиками у полуничній глазурі. Знайти дівчину, що пахне цими парфумами та зайнятися з нею сексом. Вбити того, хто загріб ті кляті троянди, що ти так прагнув забрати собі. Розтрощити все довкола, аби лише знайти той глінтвейн, що так приваблює своїм ароматом і напитися до болю в шлунку.

Я жахнувся від того, наскільки гостро я відчув всі ці огидні бажання. Здавався собі твариною, що не здатною тримати себе під контролем. Був готовий зробити все те, що малювала мені увага у найдрібніших деталях. Аромати довкола були інтенсивними, вони пробуджували у мені те, чого я ніколи в собі не помічав у такій великій кількості.

Я відчував гнів, що змушував мою кров кипіти, заздрощі, бо я хотів віддухопелити кожного, хто прагнув зараз того ж, що і я. Мене переповнювала хіть, гаряча, непереборна, така осяжна, що навіть попри відсутність фізичного тіла, я відчував ерекцію. Я хотів руйнації, хотів розбити все тут і спалити дощенту. Хотів втамувати голод, що розростався, неначе у мене у шлунку провалля. Цей голод поширювався на всі мої бажання. І я не мав сил із ними боротись. Все це наштовхувало мене на думку, що я поволі втрачаю людську сутність, перетворюючись на те, чим ніколи не був. Невже я змінюсь тут настільки, що більше не згадаю ким був?

– Це – серце міста, Тео. Тут діє атмосфера спокус, ви ще кличете їх гріхами. Тож, спробуй тримати себе в руках, гаразд? – поплескала мене по плечу Ізуель.

– Легко сказати, – зітхнув я.

– Ти не змінишся, – запевнила вона, уважно поглянувши в очі. – Це відчуття зникне, як тільки ми рушимо далі від центру.

Почувся чийсь крик. Я озирнувся. Довкола розбігалися сотні смертних із переляканими очима. Інші, тремтячи, вирячилися в розбитий асфальт, ніби тріщини у ньому значно цікавіші за все, що відбувалось довкола. Хтось бив цеглою скло крамниць, хтось штовхався і бився на кулаках. Схоже не всім вдалось встояти. Я бачив і спотворених демонів, і красивих, як я розумію зараз: деякі користувались ілюзією, щоб приховати власну потворність. Рухались вони повільно, неначе натовп смертних це не більше, ніж мурахи, що тікають зі своєї зруйнованої домівки. Але більше за них, мене привабили інші. Істоти вищі, із сяйливою шкірою і величезними крилами, кожен мав свій відтінок крил, хтось мав шоколадні, хтось сірі, деякі білосніжні, аж до різі в очах.

– Що тут роблять янголи? – озираючись на високого красивого янгола, що промайнув повз, ледь не збивши мене з ніг сірим крилом, спитав я. – Я думав, ви не можете проходити, крізь чужу браму.

– Тільки не вони, – фиркнула Ізуель. – Архангели здатні приходити до нас без дозволу.

– Але…чому?

– Це була їх основна вимога, договору про розподіл душ.

– А, що, раніше всі душі потрапляли до Раю?

Ізуель реготнула.

– Ні, Тео. Раніше всі грішні душі відправлялись у Безодню, де їх катували демони Ліліт. Коли ми отримали права на центр Безодні, всі грішники надходили нам. Втім, чимало з них насправді не заслуговували на таку жорстоку долю. Ми висунули пропозицію започаткувати чесний і неупереджений розподіл. Небесні запропонували Терези, які б зважували гріхи померлого. Еквівалентом таких терезів для Пекла є перевірка провідника. Як це було з тобою, коли Сандальфон не змогла тебе торкнутися.

– То…Вони хотіли мене зважити?

– Так. Бо за підсумком, ти не погана людина.

– Вони б пробачили мені самогубство?

– Ні, Тео. Ти їм потрібен для іншої мети.

– І все ж я тут.

– Саме тому ти тут. Бо нам ти теж потрібен. І я розповім тобі про все це, але дещо згодом. Не став інших питань.

Чомусь цього мені було досить. Не знаю, може так на мене діяла Ізуель, але я вірив їй. Я одразу замовк, хоча питання роїлись в моїй голові, та щось ніби відштовхувало їх якнайдалі і я забував, про що думав.

Ми йшли далі. В голові трохи прояснилось і я вирішив поставити інше питання:

– То…Янголи приходять сюди? Для чого?

– Не всі янголи, тільки архангели та внутрішнє коло Предводителя. Більшість з них ще ті сноби. Ми для них сміття під чоботами. А прибувають вони сюди слідом за смертними, які їм не дістались. Перевіряють нашу компетентність у пошуку їх тортур.

– Хіба янголи жорстокі? – здивувався я. – Це якась не райська риса, хіба ні?

– Не романтизуй янголів, Тео. Нас виховували перш за все, як військо, що має захищати Небеса і слідкувати за виконанням божих наказів. А це включає вбивство загарбника, якщо такий заявиться на територію. Так само як і в Пеклі ніхто нікого не катує фізично. Кожен отримує чітко те, на що заслуговує.

– Але…Я очікував від демонів того… – я замовк підбираючи слова. – Я очікував того, що побачив, коли вони обступили нас. А от, що янголи здатні на щось подібне…Навіть уявити складно.

Ізуель нахмурилась і поглянула на мене.

– Ти знаєш, яким було повстання Люцифера?

– Ну…Я чув про це. Він повстав проти Бога, через те, що він визнав Ісуса своїм сином. Почалась війна, Міхаель вигнав його до Пекла, багато занепалих рушили за ним.

Вона спинилась, змірявши мене скептичним поглядом.

– Ого… Я знала, що люди брехливі, але так змінити опис подій – ще треба вміти.

– А, що? – здивувався я. – Все було не так?

– Ні. Все було не так, – коротко відповіла вона. – Не все можна все поділити на добре і зле. Не можна охрестити нас тварюками, що не знають жалю, а їх лише прекрасними милосердними істотами. Жоден із нас не застрахований від болю, жалю, ревнощів чи пристрастей. Так, янголів вчать не піддаватись цьому, але не всі дійсно стримались свого часу. Багато, хто коїв різні речі, так само виправдовуючись ситуацією, тим, що це було правильно чи необхідно. Так само як і не кожен демон чи занепалий, насправді катував, вбивав чи чинив будь-яке насильство щодо когось. Хай як нас таврують, Тео, та ким ми справді станемо: чудовиськом чи героєм – вирішуємо ми, наші вчинки. І кожному з нас властива частка того й іншого, ми самі визначаємо, яку з них виростимо, а про яку забудемо. Нерідко смертні активно підгодовують обидві. Чому ж ми не можемо?

Вона мала рацію. Існувало якесь упереджене ставлення, бо так було простіше: ділити всіх на хороших і поганих.

– Явно не так ти собі уявляв життя після смерті, – реготнула Ізуель.

Я кивнув головою.

– Якщо чесно, геть не так, – зізнався я.

Рай

Час тут йшов інакше. Я не розуміла, де ніч, де день. Тут не було годинника, а сонце весь час було на заході. Сидячи в будинку, напханому всім, про що мріяла, я не відчувала себе вдома. Не почувалася комфортно. Міхаель не з'являвся вже давно, а я не наважувалася покликати його. Мені захотілося познайомитися з тими, хто знаходиться тут, але всі вони здавались якимись щасливими та втомленими одночасно. Легкими, забудькуватими й весь час усміхалися. Вони не знали ні смутку, ні збентеження, як я, наприклад. Тож вже за якийсь час я кинула спроби завести розмову зі своїми сусідами.

Ще до мене прив'язалася Сандальфон. Я не знала інших янголів, окрім Міхаеля. Але, чесно кажучи, він мені імпонував значно більше. Шкода, що він не тут. Я розумію, янголи-провідники загалом дуже зайняті, але...

– Він не тільки янгол-провідник. Тобто…Не для всіх. Він проводить до Раю тільки обраних Господом, – почула я голос Сандальфон.

От причепа! Вона стояла під дверима, а я, вткнувшись спиною в стіну свого ідеального будинку, відчайдушно чекала, коли вона піде. Ну, вона ж чує мої думки, невже не зрозуміло? ЙДИ.

– Він ще й охоронець Воріт, і настала його зміна.

– І чим я така особлива?

– Ще не знаю. Але, думаю, скоро побачимо.

– Хіба ти не маєш інших справ? Якщо всі янголи такі зайняті.

– Я вирішила навідати тебе. Ти ж новенька, тобі треба влаштуватися.

– Як бачиш, я маю будинок, тож, запевняю: я влаштувалася. Хіба я одна новенька? За статистикою дві людини помирають щосекунди.

– Може, прогуляємось? – запропонувала вона.

– Сандальфон! – благала я. – Дай мені спокій!

Я відштовхнулася від стіни та зробила крок у вітальню. Впавши на диван, схопила перший журнал з полички під кавовим столиком і почала нервово гортати його.

Вона зазирнула у вікно.

– Реджино? Я чимось тебе образила? Якщо так, то вибач… Новачки зазвичай вже звикають до атмосфери… Але ти, мабуть, ще не змирилася зі своєю долею. Адже я прийшла саме для того… Тож, якщо тобі потрібно з кимось поговорити, чи…

– З чим я не звикла по-твоєму? Із тим, що я померла? Чи з тим, що потрапила до Небес?

– Напевно, і з тим, і з тим…Якби ти потрапила до Пекла, тобі б не було так комфортно.

– Якщо там так не труситимуться наді мною, то я б змінила місце свого перебування, – зітхнула я.

– Не жартуй так... – здушено мовила вона. – І обираєш не ти ...

– О, так, Терези! Чи можу я їх попросити перемістити свій будинок у важкодоступне місце?

– Цей будинок підвладний твоїй волі, але навіщо тобі переносити його так далеко?

– Щоб такі, як ти не чіплялися до мене! – роздратовано зітхнула я.

– Ти хочеш побути сама, я розумію, але тобі краще знаходитись на вулиці. Там ти швидше звикнеш до атмосфери.

– І стану такою ж блаженною, як інші? – пирхнула я. – Ні, якщо зберегти розум можна виключно перебуваючи в будинку – я залишуся тут назавжди.

– Тобі треба вийти, Реджино... я буду з тобою. Обіцяю!

Це мене і лякає, направду. За хвилину я важко зітхнула і відчинила вікно.

– Скажи чесно, чого ти хочеш від мене? Невже тобі більше нема кого діставати?

– А я не казала? Я – твій янгол-охоронець.

– Що?

– Я супроводжувала твою душу у новонароджене тіло. І все життя я стежила за тобою, намагалася оберігати.

– Щось не особливо добре в тебе вийшло, враховуючи, що я тут, – склала руки на грудях я.

– О… Розумієш, кожен новонароджений уже має певну карту важливих подій, у які не можна втручатися і незначних – які змінюєш ти сама, чи я тобі допомагаю. Важливі події, такі, як народження, смерть і ситуації, що впливають формування тебе як особистості, не можна змінювати, пробач.

Я здійняла брови. Не полегшало мені від цих пояснень.

– Ти вже своє відслужила, Сандальфон. Серйозно, займайся своїми справами, я у повному порядку.

Я зачинила вікно і завісила його, і хоч силует янгола ще проглядався крізь персикові фіранки, я наполегливо вдавала, що вона пішла, увімкнула телевізор, де без реклам йшли мої улюблені серіали і почала дивитися. Через три серії я помітила, що Сандальфон справді більше не отиралась біля вікна.

Міхаель прийшов десь на четвертій серії.

– Привіт, – тихо сказав він, сівши поруч.

– Привіт, – відповіла я, вимикаючи телевізор.

– Сандальфон каже, ти ніяк не звикнеш до атмосфери.

– Мені не подобаються люди тут, вони надто…

– Спокійні?

– Так. Наче ... – я потерла пальцями очі, намагаючись дібрати слова. – Не знаю, навіть як це описати. Але мені здається, що від них справжніх нічого не залишилося.

– Це місце створене для спокою. Атмосфера тут сприяє творчому мисленню та простим радостям.

– Але вони не виглядають ... емоційними. Так, усміхаються, але, психи теж усміхаються, Міхаелю, з ними щось не так!

Він розреготався.

– Ходімо, – він підвівся.

– Куди?

– Я повинен знайти тобі те місце, де ти відчуєш спокій, Реджино. Це моє завдання, як янгола-провідника.

– І куди ми підемо?

– До Брами. Це місце здатне здивувати кожного.