Раді Вас бачити!

Біг давав Ізуель можливість поміркувати в тиші, що супроводжувалась тільки її диханням і глухим стукотом чобіт по гладенькій землі. Думки вертілись довкола Міхаеля, вона все думала, як він зараз, яка відповідальність звалилась на нього, як він з нею впорався? Чи згадує він про неї? Чи звертається до неї подумки, за порадою? Чи все так, як сказав Люцифер: він просто забув про кохану та радо посів її місце? Вона обірвала себе, похитавши головою: ні, він би так не зробив. Обставини склались таким чином, проте він не зрадив би її та не радів її зникненню.

– Агов! – пробилось крізь внутрішній монолог.

Ізуель не знижувала швидкість, але обернулась.

– Привіт! – всміхнувся Даарієль.

– О! Привіт, як ти? Давно біжиш?

Він опустив очі.

– Що, серйозно?

– Ти така замислена… Не хотів відволікати.

– А чому покликав?

– Бо ти стала сумна.

Ізуель зітхнула.

– Поділишся?

Вартовий порівнявся з нею і вони бігли далі в одному темпі.

– Люцифер розповів мені про Міхаеля.

– Мені шкода.

– Ти знав?

Даарієль дещо знітився.

– Про це знали майже всі, Ізуель.

– Я здивована їх тактовному мовчанню. Люцифер заборонив?

– Ні, – відповів Даарієль. – Просто більшість тут розуміє, що відчуває занепалий і не бажали тиснути.

– Щось сумніваюсь, що Абаддон із поплічниками, які катували мене, чи Азазель із Беліал, які мене ненавиділи  – страшенно дбали б про мої почуття.

– Можливо, вони і не знали, – погодився Даарієль.

Вони помовчали, він кинув швидкий погляд на Ізуель.

– Я знаю, питання зайве, але… Як ти почуваєшся?

– Ти маєш рацію, питання зайве, – кивнула вона.

Даарієль замовк, вона продовжила:

– Це більше не має значення, але тут мені теж місця немає.

– Чекай, то ти все ж тікатимеш?

– Так. Ми з Ґадріелем тренуємо п’ятірку занепалих. Вони молодці.

– А я можу приєднатись?

Вона поглянула на нього.

– Звісно. Прийдеш за мною на тренуванні? Я відведу тебе.

– Дякую.

– Я не гарантую, що ми виберемось, – сповістила вона.

– Я знаю, –кивнув він.

– І що я зможу облаштувати нам краще життя теж, – додала вона.

– Я розумію це, Ізуель. Але я піду за тобою куди завгодно, аби не лишатись тут. Хай ти й вигнанка, в пам’яті більшості тут ти все ще Предводителька. Не уявляєш скільки вартових бояться тебе.

– А чого мене боятись? – здивувалась вона. – Я втратила всі сили, я більше не та, кого вони пам’ятають.

– Ти відновлюєшся. І вже краще літаєш. Думаю ще кілька тижнів і ти будеш у строю.

– Це навряд. В строю мені вже не бути, Даарієлю.

– Ну, Люцифер би посперечався. Двадцять років відчайдушно намагається тебе затягнути.

Вони розреготались.

– Серйозно, цьому чоловікові завзятості не бракує.

***

Після бігу вона одразу ж рушила на тренування, де її вже очікував Люцифер.

– Ізуель! Я хотів перепросити за вчора…

– Не варто, – вона взяла кинджал у руки. – Починаймо.

– Ні, варто, – він зробив крок. – Я мав бути делікатнішим.

– Хіба це б змінило той факт, що мене усунули з Небесного Війська просто через те, що я в полоні?

Люцифер опустив очі.

– Чи до тебе дійшло, що це твоя провина і я втратила все через твої дії? – вона вирівнялась, спостерігаючи за дивним виразом його обличчя. – Та, ну! Не кажи мені, що тобі раптом стало соромно!

– Вибач… – він поклав кинджал на стійку і рушив до дверей. – Я зараз повернусь.

Попри сказане, до зали він так і не повернувся, тож Ізуель просто чекала появи Даарієля.

– Все гаразд? – нахмурився він, помітивши вираз обличчя Ізуель.

Вона знизала плечима.

– Схоже Люцифер мене прокинув з тренуванням.

– Чого?

– Та, звідки ж мені знати. Просто розвернувся і пішов собі, так і не повернувся. Гаразд, – зітхнула вона. – Ходімо. Познайомлю тебе з усіма.

Вони рушили до кімнати Ґадріеля. Окабієль тренувалась з Касдеєю, Данаель з Армаросом, Аракієль щойно вибив меч з рук Ґадріеля, чим викликав посмішку Ізуель.

– Народ! – крикнула вона. – Привела новобранця. Це Даарієль.

– Вітаю, – стримано кивнув він.

– Він – вартовий і занепалий, тепер тренуватиметься з нами.

– Привіт! – підбіг до нього Аракієль. – А я тебе бачив!

– Так, я тебе теж.

Вони обмінялись усмішками. Тоді задоволений Аракієль повернувся до Предводительки.

– Ізуель! Я щойно переміг Ґадріеля!

– «Переміг» дуже гучно сказано! – не погодився тренер.

– Я бачила! – сказала йому вона. – І я тобою пишаюся! Боковий удар був неймовірним.

– Дякую! – захоплено всміхнувся він, а тоді уважно поглянув на неї. – В тебе все гаразд?

Вона стримано всміхнулась.

– Я вчора дізналась те, що знали ви всі. Що я одна з вас.

Посмішка остаточно зникла з його обличчя.

– Ти – одна з нас не тому, що тебе усунули, Ізуель, – тихо сказав він, а тоді поклав меч і огорнув її руками. – Я буду поруч, якщо ти захочеш поговорити, гаразд?

Ізуель вразила така щирість, вона не знайшла що відповісти, тож просто кивнула.

Після тренування, Ізуель рушила до Люцифера, який вже очікував її на скелях.

– Не хочеш вибачитись, що кинув мене сьогодні?

– Так я… Вибач, – розгублено кинув він. – Перейдімо до тренувань. Ставай сюди. – він підняв на неї очі, – Будь ласка.

 Сьогодні вони тренували одразу декілька прийомів, починаючи з відпрацювання плавного зльоту і приземлення.  Попри застереження Люцифера бути обережною і не напружувати крила, Ізуель літала вночі, кілька разів добряче гепнулась, але почувалась дещо впевненіше, ніж це було раніше.

Вечірній вітер ніс запах попелу й хвої. Люцифер спокійно пояснював техніку, яку вона і так знала, це викликало в неї роздратування, втім вона змушувала себе слухати далі. Вони поступово відірвались від землі, Люцифер тримався поруч, через що її крила торкалися його щоразу, коли він коригував рух.

– Знижуйся, – скерував він.

Ізуель завагалась і приземлилась не надто елегантно, підігнувши ногу. Кісточку пронизав біль, та вона приховала його.

– Чому ти ніколи не зосереджуєшся? – роздратовано кинув він.

– Бо ти дихаєш мені в спину, тримай дистанцію.

– Сильно боляче?

– Не боляче взагалі, – відповіла вона, намагаючись не кульгати, бо боліло таки до чортиків.

Виконавши коротку розминку, вони рушили пішки до вищих скель. Спинившись біля урвища, Люцифер поглянув на неї.

– Завтра ми тренуватимемось спускатись вниз і вирівнюватись перед приземленням. Я буду триматись позаду і піймаю тебе, якщо щось піде не так. Зараз ти маєш нахилити тіло, перевівши вагу на кінчики пальців і виконувати змахи крил, щоб не впасти. Зрозуміла?

Він продемонстрував: тіло вирівнялось у лінію, що нависала над урвищем, балансуючи, великі крила робили масивні змахи, утримуючи тіло в одному незмінному положенні.

Ізуель повторила рух. Тремтіння охопило всі м’язи тіла, крила чимдуж згинались і розгинались, намагаючись утримувати вагу. Тіло хильнуло вперед.

– Обережно! – застеріг Люцифер. – Якщо впадеш – не рятуватиму. – кинув він з кривою посмішкою, проте, в ту ж мить, його тінь накрила її плечі, бо він став позаду неї.

– Я й не просила, – прошипіла вона, розслабивши пальці.

А тоді зробила крок і просто стрибнула до урвища, бо це була єдина можливість правильно розправити крила і приземлитись. Вітер просвистів у вухах, волосся роздувалося, адреналін ніби прискорював її падіння. Крила напружились, готуючи зробити змах, ноги були зігнуті, готуючись до приземлення. І от, уже біля самого низу, сильні руки підхопили її, утримуючи від падіння. Щойно її ноги опустились на дно урвища, вона розвернулась і штовхнула Люцифера.

– Я могла зробити це!

– А могла заорати носом, – нагадав він.

– Я не потребую твоєї опіки! – шипіла вона.

– Я опікав не тебе, – тихо промовив він, відпускаючи її так, ніби обпалився. – А себе.

– Це ще що значить?

На пряме запитання він не відповів, натомість мовив:

– Я до речі, схоже збрехав, що не рятуватиму.  

Люцифер сухо реготнув, Предводителька здійняла брову.

–  Ходімо. Тепер нам треба звідси вилетіти, я допоможу, – протягнув руку він.

Ізуель проігнорувала її та ривком злетіла вгору, кількома змахами піднявши своє тіло із дна урвища. Плечі нили від такого напруження, але в польоті вона трималась добре.

Повітря було густим, як дим, від чого ставало важко дихати. На обрії, сяйнула нічна блискавка, що розсікла небо, так і не торкнувшись землі. Ізуель приземлилась і стала, заплющивши очі. Вітер зник так само різко, як і з’явився і вона розправила крила, насолоджуючись тим, що зараз розтягує кожен напружений м’яз. Люцифер уже був позаду, даючи настанови для наступної вправи. Він майже торкнувся її спини, коригуючи нахил лопаток легким жестом. Вона не відступала, хоча їй було некомфортно, коли він знаходився аж так близько. Його дотик змусив її здригнутися, Люцифер помітив це і прибрав руку.

– Ти маєш напружити ці м’язи. Зігни крило. Спину тримай рівно.

Вона повторила. Довгі пальці легко торкнулись підкрилка.

– Відчуваєш тут?

Вона стримала наступний порив здригнутись, мурахи сипнули шкірою, ніби хтось стояв позаду і шепотів їй щось у вухо.

– Я не відчуваю нічого, – збрехала вона.

Цікаво, це була відповідь собі самій на неозвучене питання, чи все ж вона коментує питання про роботу м’язів? Вочевидь, Люцифер замислився про те саме, тому опустився і прошепотів їй у вухо:

– Тоді чому затамовуєш подих, коли я поруч?

Гаряче дихання на її шиї, змусило Предводительку знову здригнутись. Ізуель не відповіла, тільки зробила крок вперед, подалі від Люцифера та уже вирівняла крила, щоб злетіти. На неї тиснула його присутність.

– Не наближайся, – застерегла вона, не обертаючись.

– Я не рухаюсь, – запевнив він.

Вона полетіла вперед відчуваючи гнів на себе. І на Люцифера теж. Бо тепер уже їй було зрозуміло: загроза полягала не в тому, що він зробить крок, (а він його зробить без сумніву), а в тому, що вона, скоріш за все, не відсторониться.

Шурхіт її крил розтинав тишу – і вона злетіла ще вище в небо, щоб попрямувати до своєї кімнати. Досить на сьогодні тренувань.

«Привіт, ма.»

Ізуель приземлилась, перелізши через балюстраду і помітила розгардіяш у кімнаті.

– Що ти знову наробив?

«Мені було нудно. Вибач.»

– Треба попросити, щоб тебе хтось вигулював.

«Я не свійська тварина!»

– Ну, так, ти великий і страшний пекельний гончак, що розкидав мої чоботи, бо йому стало нудно!

Вона повернула ключ у дверях і відчинила їх.

– Йди, гуляй. Повернешся, як перебісишся.

«Дякую, ма!»

– І скільки казати: я тобі не матір!

Гарм задоволено вибіг за двері, виляючи хвостом. Ізуель  закотила очі, та варто було псу зникнути, як Предводителька відчула самотність. Вже багато років вона не бувала сама у цій кімнаті й це здалось таким забутим старим відчуттям, від якого не було спокою.

Вона прибрала всі речі, прийняла ванну і вляглась на ліжко, сподіваючись заснути. Втім сон їй не йшов. Її турбувало все: вигнання, обридливі тренування, які повертали форму занадто повільно, її крила, що хоч і впевненіше несли небом, все одно були заслабкими для довготривалого польоту. А ще незрозумілі відчуття до Люцифера, яких не мало бути і сила, яку вона втратила.

Ізуель почувалась слабкою занадто довго, бо її змусили бути слабкою, бо цього і добивались від неї. Та хіба вона зламалась? Хіба здалася? Хіба, навіть з урахуванням вигнання, вона припинила почуватись Предводителькою? Хай як це було нелогічно, та вона все одно відчувала себе генералом війська, хоч і самого війська не мала.

– Хоча могла б мати, – вголос відповіла собі вона і одразу ж похитала головою.

Про що це вона? Невже, вона серйозно замислюється про те, щоб приєднатись до Люцифера? Ні, може вона і занепала, проте так низько не опуститься.

– Я була командиром найсильніших істот Всесвіту! – бурмотіла вона. – Мене поважали всі янголи. Мене боялися всі демони. Я – Предводителька, хай що кажуть Небеса, хай про що мовчить клята Безодня!

Гнів прокотився її тілом, немов гаряче полум’я. Вона різко підвелася на ноги, відчуваючи, як щось пробуджується в її крові.

– Я більше не полонянка, – усвідомила вона. – Я можу піти, куди я захочу. Мене більше ніщо не тримає. Якщо в Раю мені нема місця, я знайду своє. Але я не в полоні. Я не у чиїсь владі. Я більше не маю головнокомандувачів. – пальці затремтіли від жару, що розтікався тілом, він ставав все дужчим і дужчим, неначе спопеляв її, захоплюючи тіло і мозок, палав у очах, пересушував повітря у носі, обпалював її шкіру.

Це була сила. Її сила, що колись належала Предводительці та відступила, боячись, що та занадто слабка і змучена, щоб нею користуватись. Сила, яку намагались у неї відібрати, сила, яку намагались знищити. Але от вона, нарешті повернулась. Ізуель, нарешті доторкнулась до тієї частини власної сутності, що мовчала стільки років.

– Тепер я сама – власний головнокомандувач. І я повертаю собі те, що мені належить.

Жар змінився теплом, що гріло шкіру і душу, розливаючись кожною пір’їною, зцілюючи все, що було давно втрачене. Неначе вона не могла зміцніти, бо втратила силу, яка тепер нарешті знайшла господаря і відновила його сутність, зробивши Ізуель знову цілісною. Сила Заклику пробудилася після багаторічної сплячки й Предводителька була готова її застосувати.

Та спершу, вона має перевірити, наскільки сила їй підкоряється. Ізуель підійшла до гардеробу і витягла чоловічий костюм. Жакет сів, обійнявши тонку талію, ґудзик починався одразу під грудьми, тож пов’язку, якою вона стягувала груди довелось зняти. Виріз на спині був спеціально для крил. А рівного крою штани обтягли округлі стегна і зручно сіли по ногах. Схоже Люцифер віддав на вшивання весь одяг в гардеробі, разом зі своїми костюмами. Байдуже. Зараз їй хотілось вилізти з броні мало не вперше. Бо тепер ніхто її не торкнеться. Тепер вона зможе одним словом змусити їх відступити.

Вона вийшла за двері кімнати й рушила напівтемним кам’яним коридором. Її очі сяяли у мінливому сяйві кривавого полум’я факелів, що кріпились навпроти кожних дверей коридору. Сірі крила були обережно складені за спиною, а хода впевненою. Ізуель йшла до зали, де відбувалась чергова вечірка Люцифера. Двоє вартових не встигли стримати здивування, коли вона спинилась біля них, проте одразу ж торкнулись країв портьєри, щоб пропустити її всередину.

– Дякую, хлопці, – пропливла вона повз них, увійшовши за портьєру. – І до речі… – вона уважно поглянула на обох через плече: – Засніть.

Вартові миттєво повалились на підлогу, міцно засинаючи. Їх списи попадали поряд із дзвінким стуком металу об камінь.

Коли Предводителька ступила до зали, її знову скувало те відчуття, що все це не пасує їй, як янголу. Збочені ігри, пиятика, вульгарні танці. Та вона прийшла сюди не веселитись. Її погляд зустрів його ще здалеку. Люцифер розслаблено сидів на своєму троні, недбало торкався демониці, що примостилася на його колінах.

Ізуель відвернулась, що вона тут забула? Для чого прийшла? Потрібно негайно повернутись до кімнати. Схоже повернення сили робило її самовпевненою. Вона вже зробила крок.

– Предводителько! – крикнув Армарос.

Вона повернула голову. Кремезний занепалий махав їй рукою з іншого кінця зали. Він сидів за столиком із Данаелем, що пив з келиха, киваючи, Аракієлем, що навіть не приховував радості, що бачить Ізуель. Ґадріель і Окабієль стояли недалеко від них і вели якусь тиху розмову, зрідка хихочучи та, ніби випадково, торкаючись плечей чи рук одне одного.

– Чого застигла? – взяла її під руку Касдея. – Ходімо.

Вона потягнула Ізуель до столика. Аракієль скочив і обійняв її, Армарос криво всміхнувся, Данаель стримано кивнув.

– Ми раді, що ти тут! – майже проспівав Аракієль.

– І часто ви відвідуєте вечірки Люцифера?

Касдея знизала плечима, наливаючи темного вина у келих.

– Часом хочеться забутись, – вона передала келих Предводительці і потягнулась по свій. – Тост! Пропоную випити за Ізуель. Дякую, що ви з Ґадріелем зробили для нас. З вами ми нарешті почуваємо себе частиною чогось важливого. І, Предводителько… – вона повернулась до Ізуель. – Якщо пропозиція в силі – ми радо її розглянемо. – вона обвела поглядом всіх, хто сидів за столиком, разом з Окабієль і Ґадріелем, які щойно підійшли. – Нам нема чого втрачати, окрім одне одного. Тож маємо триматись разом. За Ізуель!

Вона здивовано повторила жест, піднявши келих і кількома ковтками осушила його вміст. Гаряча рідина прокотилась стравоходом, оселившись внизу живота, дивним хвилюванням, що нагадувало передчуття перед святом. Нестримна радість і задоволення змусили її всміхнутися. Її хитнуло вбік і Касдея одразу ж підхопила її, посадивши на диван поруч. Після випитого, Ґадріель і Окабієль пристрасно поцілувалися.

– Ну, нарешті! – гаркнув Армарос, зітхнувши. – Вони вже всіх дістали своїми переглядками.

Ізуель неочікувано для себе розреготалась. Аракієль всміхнувся, подавшись вперед. Касдея сіла поруч.

– До речі, вітаю, – шепнула вона Предводительці.

– З чим? – не зрозуміла вона, відчуваючи як тепло розтікалось тілом, розслабляючи її, змушуючи відчувати трепет, збудження й нестримну радість.

– Ти повернула собі Заклик. Ми це відчули.

– Тобто, ви відчули?

– Ти аж світишся. Біля тебе хочеться припасти. Це відчуває кожен, Предводителько.

– Не клич мене так, – хитнула головою вона. – Чия Предводителька? Полонених? – вона пирхнула від сміху.

– Ні, – відповіла вона. – Ти – Предводителька незламних.

Ізуель поглянула на Касдею та відчула дивний порив. Вона потягнулась і міцно обійняла занепалу. Обійми були такими приємними. Навіть шкода, що вона не обіймалась так часто раніше. Тобто…Предводителька обіймалась і навіть цілувалась з Міхаелем, втім тілесність, що не стосувалась тренувань і бою, була заборонена серед янголів. Вона не каралась, але засуджувалась. Тож їх вчили не потребувати тілесності, бо вона нижча за їх існування. Проте зараз, опустивши підборіддя на плече Касдеї, Ізуель відчувала затишок і тепло. Занепала і собі притулилась до Предводительки, погладивши по спині між крил.

З часом вони відірвались одна від одної та змовницьки усміхнулись. Вона продовжила сидіти за столиком, доки всі, крім Данаеля розбрелися танцювати. Той сидів зі знудженим виразом обличчя.

– То…Яке твоє найпотаємніше бажання? – змірявши його поглядом, спитала Ізуель.

– Щоб мене лишили в спокої, – зізнався він.

Ізуель знову розреготалась.

– Ніколи не чув твого сміху, – помітив Данаель, кинувши тінь посмішки.

– Вибач, – опустила очі вона.

– Та, ні. Смійся собі. Я просто пригадую, скільки нам забороняли і дивуюся. Зараз легше бодай тому, що ми можемо робити, що захочемо.

Вона хотіла вже щось сказати, та схоже отрута нарешті подіяла, заполонивши її розум лише однією думкою і тим, як досягнути свого. Ізуель різко підвелась і рушила вглиб натовпу.

Данаель підняв келих:

– Нарешті тебе торкнуло, Предводителько. Веселися!

Ізуель йшла, оминаючи натовп. Ноги несли її самі, а відчуття були до того сплутаними, що вона втрачала розум. Думок в голові було забагато і їй не вдавалось вхопитись за жодну. Предводителька спинилася за кілька кроків від трону Люцифера. Відчуття огиди, роздратування і водночас нестримного бажання спалахнули в її грудях. Але він, помітивши її, лише широко всміхнувся. З жестом, повним зверхньої грації, він обережно змахнув рукою, примушуючи дівчину зійти з його колін. Та нехотя піднялась, кинувши на Ізуель зневажливий погляд.

– Хочеш зайняти її місце? – запитав Люцифер, змірявши її поглядом, у якому читався виклик.

Ізуель не відповіла, лише впивалась у нього, сповненим гніву поглядом.

– Встань, – за допомогою Заклику наказала вона.

Хтось у натовпі здивовано втягнув повітря. Погляд Люцифера враз затуманився, він повільно підвівся, ніби його тіло саме підкорялося її наказу.

– Підійди до мене.

Люцифер спустився сходинками і наблизився до Ізуель, вражено вдивляючись у її обличчя.

– Ніколи більше так не роби, – тихим і напруженим голосом відповів він. – Не використовуй Заклик на мені. Це принизливо.

Попри це, горіло в його погляді, окрім роздратування й образи, нестримне захоплення і поблискував виклик, ніби він перевіряв межі її сили.

– Замовкни.

Володар слухняно закрив рота, очі звузились від усвідомлення, що він не здатен протидіяти її сили чи оскаржити її. Ізуель відчула втіху від його безпорадності. Вона мала б кинути його тут отак, але вино штовхало її далі. І тоді вона схопила його за сорочку, притягнувши до себе. З його вуст зірвався здивований подих і вона, впиваючись в його губи, ніби переконувала себе, що це просто черговий спосіб розбити його зверхність. Що вона робить це на зло йому, собі, цьому світу.

Направду ж вино просто підштовхувало її зробити те, що вимагало тіло. Вино мало допомогти Ізуель знайти спосіб втечі. Натомість вона здобула собі лише більше проблем.  Люцифер же, мав би відштовхнути Предводительку, спинити, але ж ні – він не пручався. Навпаки, притис до себе, поклавши руку на поперек, а другою торкнувся її щоки. Гарячий пристрасний поцілунок, збуджений найпотаємнішими бажаннями, змушував їх притискатись одне до одного якомога ближче. Впиватись одне в одного так, неначе це єдине, що мало сенс у всьому світі.

Люцифер задоволено припадав до неї губами, тримаючи її обличчя обома руками, неначе радів її слабкості. Наче вона слабка. Ця думка розсердила Ізуель. Вона блискавично відірвалась від Володаря. Той поглянув на Предводительку сп’янілим від поцілунку поглядом. Губи горіли, в очах двоїлось, вона широкими кроками йшла, оминаючи натовп, що ніби застиг у передчутті чогось. Люцифер поспішив за нею.

– Стій. Лишайся тут,– сказала Ізуель, а тоді, скориставшись Закликом, мовила: – Не йди за мною.

Люцифер закляк на місці, Предводителька впевнено крокувала до виходу. Дія вина потроху послаблювалась і вже на підході до своєї кімнати Ізуель здригнулася. Що вона накоїла?