Раді Вас бачити!

Ізуель летіла плавно, підтримуючи моє тіло, я відчував як вітер свистів у моїх вухах.

– Тримайся, – попередила вона. – Зараз йтимемо на спуск.

Я вчепився у неї міцніше і вона різко змінила наше положення у повітрі, хутко знижуючись. Я заверещав, коли земля почала наближатись до нас, а тоді ґрунт розверзнувся і ми полетіли вниз у величезне провалля. Ставало дедалі гарячіше, немов ми наближались до полум’я. Уже за якусь мить Ізуель приземлилась і поставила мене на ноги.

Перше, що я відчув, як мене міцно обійняло почуття сильної тривоги. Вона була непереборною і всеохопною. Хмарами клубочилася над головою, задушливо вилася навколо шиї, як пітон, висіла гирею на щиколотках і важким каменем лягала на груди. Руки тремтіли, я не міг опанувати себе.

Місто здавалось покинутим. Все було сірим, позбавленим життя. Тут було душно, як перед дощем, було похмуро і лячно. Все здавалося занедбаним, ніби кожен будинок тут розірвало бомбою. Чорні дірки в будівлях із сірої цегли, показували зруйновані меблі, з поролоном та пружинами назовні. У супермаркетах, що слугували тут, вочевидь, муляжем, усе було перекинуте. Розлите молоко, судячи з запаху, давно прокисле. Щури, що снували звідусіль, як утікачі, поглядали на всіх аж ніяк не дружнім поглядом своїх червоних очей. Тут навіть асфальт був розбитий, величезні дірки на дорогах обсипані, гострі, як зуби скелі, обривалися на півдорозі, сіре море, штормило, показуючи свої злі наміри. Машини лежали або на боці, або на даху, з вибитим склом і погнутими капотами. Неначе це місце зустрів апокаліпсис. Гарячий вітер вив, наче і сам від спеки, посвистуючи десь біля води. Хотілося втекти. Закрити вуха руками, міцно зажмуритись і сховатися.

– Скоро звикнеш, – відповіла Ізуель.

Я кинув на неї погляд. Ну звісно ж, вона янгол, отже, напевно вміє читати думки.

– Дуже красномовні думки, Тео. Я аж заслухалась.

Я опустив очі.

– Я ... письменник, – затнувся я. – Точніше був. Видав книгу про подорожі у часі. Погано продавалася, але варто було моєму редактору зробити з нього еротичний роман із нотками фентезі – її практично згребли з усіх полиць.

– Комерція, – знизала плечима вона. – Секс, навіть поданий нецікаво, продається краще за найзахопливішу історію із філософським сюжетом.

Раптом за нами почувся брязкіт скла, після чого пронизливо завила сигналізація машини. Ми обернулися.  Па перевернутому авто, штовхаючи ногою обертове колесо, стояв молодий хлопець. Сплутане синяво-чорне волосся падало на яскраво-блакитні очі, обрамлені довгими та досить густими віями. Він поспішно закинув неслухняне пасмо на потилицю. Його шкіра була блідою, риси обличчя ідеально пропорційними та чіткими, ніби їх намалювали тонко підточеним вугіллям. Його губи вигнулися в асиметричній посмішці. Чорт, всі демони привабливі, чи я різко усвідомив, що гей?

– І це наш новенький? – спитав хлопець, стримуючи регіт, він блиснув ідеально рівними білими зубами із симетричними різцями.

Ізуель прочистила горло, небезпечно зиркнувши на хлопця. Чорт, вони прочитали мої думки ха-ха-ха, Тео, ласкаво просимо до Пекла.

– Це Тео, – представила мене Ізуель. – Новоприбулий. А це – Кітаель. І він не демон, а занепалий, як я.

– То… Що ти накоїв, що опинився у цьому прекрасному місці? – усміхнувся хлопець, сідаючи на машину так, щоб фара блимала у нього під коліном, яке відкривала дірка чорних потертих джинс.

– Вбився на смерть з балкона, – пирхнув я, тільки розуміючи, як легко мені стало говорити про це зараз.

– От, бачиш? Вже звикаєш, казала ж, – відповіла Іззі.

– Іззі? – перепитала вона.

– А що мені подобається, – ангельськи посміхнувся Кіт. – Ангельськи? – витріщив очі він.

– Так, а-ну, геть із моєї голови! – буркнув я.

– Люди ... Ви такі милі, – реготнула вона. – А чому Кіт? – спитала Ізуель. – Смертним обов’язково вживати скорочення?

– А янголи не скорочують імена?

– Вкрай рідко. Ім’я – це сутність, якщо ти змінюєш його, скорочуєш, інтерпретуєш – ти тікаєш від своєї сутності. Демони, до речі, теж рідко вживають скорочення, хоч є винятки.

– Так, переважно, коли ім'я містить не менше сімнадцяти складів.

– Наприклад?

– Є демон, що розуміється на зброї та металах. Його звати Кхалґрумерієнатуріялапераміхратанамал.

– Як?

– Ми кличемо його Кхалґрум.

– У вас гарні і, порівняно короткі імена, просто мені здається так буде швидше і ми подружимось.

Кітаель розреготався.

– Тобі довго промовляти імена? А що ти робитимеш із заощадженою секундою? Зміниш світ? Врятуєш себе? Повернешся до життя?

Я всміхнувся.

– Якщо ви проти, я не скорочуватиму.

– Та, нехай, – махнув рукою Кітаель.

– А я проти, – блиснула очима вона. – Клич мене Ізуель, будь ласка. Запевняю, подружитись це нам не завадить.

Кіт схопився з машини і підійшов до нас, ляснув мене по плечу і витріщився на Ізуель.

– Гаразд, мені вже час, – сказав Кітаель. – Був радий познайомитись, Тео. Ще побачимось.

– Побачимося, – кивнула Ізуель, ведучи мене вперед.

Ми обійшли район руїн і вийшли на покинуту споруду з великими вікнами та чотирма поверхами.

– Це кімната очікування, – сказала мені Ізуель, коли ми увійшли до величезної зали.

Тут були великі панорамні вікна, вкриті товстим шаром пилюки. У приміщенні стояли подвійні ряди металевих крісел, на яких розташовувались люди. Всі були різні зовні, але більшість мала обличчя, абсолютно позбавлені життя. Всі вони сиділи, дивлячись кудись крізь це місце, не помічаючи мене. Всі здавалися глибоко нещасними, зніченими, засмученими. Хтось верещав, ніби з нього зрізали шкіру живцем. Хтось мовчки плакав. Хтось сидів із абсолютно порожнім виразом обличчя. Мені стало млосно від цього. Я відчував задуху і неспокій, це заповнювало мене, стискало, неначе у лещатах. Хотілось забитись в кут, обійнявши ноги і плакати. Я спробував відволіктися і поглянув на Ізуель.

– Кімната очікування? Що, як в аеропорту? – запитав я.

– Майже, – проходячи повз людей, сказала Ізуель. – Тут кожен бачить те, чого йому не вистачає.

– Тоді це кімната на вимогу! – не погодився я.

– Що? – насупила брови вона.

– Ну, як у «Гаррі Поттері», – відповів я, глянувши на маленьку дівчинку з брудним плюшевим ведмедиком. – Господи, тут і діти є? Таку дитину, сюди?

– Ця крихітка задушила шестимісячного братика і спалила хату з батьками та і з собою, до речі.

Я витріщив очі. Відчайдушно захотілося блювати.

– Чому в них у всіх очі, як у риб? – я помахав рукою перед обличчям жінки у сірому одязі, що незмигно дивилась перед собою.

– Кожен у кімнаті бачить те, що його мучить, – відповіла Ізуель. – А як люблять казати у Пеклі: те, що найбільше тебе картає – зрештою знайде спосіб зламати тебе.

– Але я бачу лише сидіння, багаж та людей. Чи не означає це, що я сумую за аеропортами? – запитав я.

Ми зайняли два місця біля вікна. Похмуре вечірнє світло падало на обличчя Ізуель, і її очі нагадували сталь у теплих променях сонця.

– Те, що ти не мучишся, означає одне з двох, Тео: або ти ще не знайшов те, що тебе мучить, (що малоймовірно), або твоє катування почалося задовго до смерті.

– У мене померла наречена, – відповів я, дивно як легко тут стало про це говорити, я навіть не хотів плакати.

– І ти пішов слідом за нею?

Я кивнув головою. Вона зітхнула, хитаючи головою.

– Люди… Ви ніколи не думаєте, що потрапите в різні місця після смерті! Це так безглуздо – просто кривдити себе.

Я не думав, що після смерті, щось є, направду. Бабуся захоплювалася демонологією та містикою і багато розповідала, але я не вірив. А коли зустрів Ізуель і Сандальфон ... Перші пару хвилин, я таємно сподівався зустріти й Реджину. Але, звісно, вона не тут. Вона не може бути тут. Вона не заслужила.

– Щоб я тут побачив тут? Ну, якби ця штука діяла на мене, – спитав я, обвівши руками кімнату.

– Ти б бачив самогубство чи смерть коханих людей щоразу, бувши за два кроки від них, не здатний допомогти.

Я зітхнув. Це я пройшов, на жаль, не ілюзорно.

– Якщо я вже пройшов свої тортури… Тоді чому я тут?

– Ти помер раніше за термін, за власним бажанням. Це гріх автоматично, – знизала плечима вона. – Тебе навіть до Терезів не відправили, значить, хтось без сумніву зарахував тебе сюди.

– Хтось? Хіба це не вирішують…

– Хто? – запитала вона, як мені здається, знаючи відповідь.

– Бог і Диявол…

Вона розреготалася.

– Вони не втручаються у Розподіл. Іноді можуть влізти, і то ненадовго, скликають раду з усіма архангелами. А в останній раз, вони особисто вирішили втрутитися і відправляти людей самі, коли у нас був великий приплив новоприбулих, одна з ваших війн.

– Яка?

– Найбільша.

– Друга Світова?

– Мабуть, – знизала плечима Ізуель. – Я не розуміюся на вашій історії. Загалом, після того вони в справи не лізуть, просто дивляться.

– Але чому?

– Це щось на зразок відпустки.  У вас же є якісь великі компанії, імперії бізнесу, так?

– Так…

– Ну, ось, наймаючи купу стажистів, помічників та заступників, керівнику хочеться з'являтися на роботі, якомога рідше, і отримувати всі основні проблеми факсом.

– Факсом уже ніхто не…

– Ти мене зрозумів, – перебила вона. – Вони працюють досить довго, щоб найняти достатньо людей та не з'являтися на роботі роками.

Я кивнув головою.

– І, що ... всі, хто тут, щось бачать?

– Так, – відповіла вона. – Інакше б вони йшли далі.

– І що жодних палаючих котлів? – запитав я.

Вона посміхнулася.

– Жодних котлів, Тео.

– Але це якось ... слабко, – я намагався стримати розчарування. – То…Що ж тут робить диявол?

– Переважно бухає, кидає тупі жарти та влаштовує секс-вечірки.

– І що нікого не б'ють розпеченими різками? – здивувався я.

– Зрозумій, Тео, тут перебувають душі, – пояснювала Ізуель. – Душу не пораниш фізично, адже це не тіло. Натомість тортури надає свідомість. Для особливих гостей є камери, інші ж, кому досить легких ілюзій кімнат очікування, просто тиняються туди-сюди без діла.

– Камери? Для кого?

– Серійні вбивці, ґвалтівники, садисти, терористи. Їх багато, і кожен скоїв те, що йому ніколи не пробачать. Він щоразу дивиться, як те, що зробив він, роблять з ним його вороги, чи навпаки, люди, яких він поважав чи любив.  Або споглядає, як хтось інший кривдить тих, кого він любить, якщо такі є. Ті, хто нудиться тут уже довгі роки, повільно сходять з розуму, і слабо пам'ятають, що їм довелося зробити за життя. Є певні демони, що допомагають у катуваннях, але загалом це не підтримується на постійній онові.

– А ті, хто не зміг усвідомити свої гріхи? Що відбувається з ними? – запитав я.

– Вони випалюються.

– Ти ж казала, що…

– Коли випалюється тіло, від нього залишається попіл, Тео, коли випалюється душа – нічого.

– Але ж це Пекло?

– І що?

– Я думав, ви цінуєте поганців.

Ізуель розреготалася.

– У людей хибне уявлення про це місце. Ми не зловтішні садисти, які ловлять кайф від гріхів та помсти. Ми звичайні садисти, ми – карателі. Вершимо правосуддя, робимо брудну роботу, якою небесні ніколи не морочитимуть собі голову. Це місце безмірної жорстокості, позбавлене милосердя, але тут кожен отримує рівно те, що заслужив. Не більше і не менше.