Раді Вас бачити!

Люцифер сидів на балконі у своїх покоях і задумливо дивився у нічне небо. Сьогодні він поховав триста вісімдесят жителів Пекла. Тих, кому він клявся у вірності. Тих, кому він обіцяв прихисток і захист. Люцифер почувався зрадником. Який із нього король? Який з нього Володар, якщо він не зміг спинити ворога, дозволивши йому прийти в його дім і вирізати занепалих і демонів, якими він опікувався? Він був радий, що поруч була Ізуель. Без неї Пекло могло б не вистояти. Вона завжди стояла горою за тих, хто потребував захисту. В цьому була вона вся. Він пригадав, самий початок.

Люцифер завжди мав бунтівну натуру і зривав не один урок, чим до нестями дратував Бога і престолів – істот, що несли божу науку янголам. Престоли не мали імен, ніяк не вирізнялись з-поміж одне одного. Це були істоти дивної форми, їх зовнішність було складно описати, навіть дивлячись на них, мозок не міг підігнати побачене під картини пережитого досвіду. Вони були поза досяжністю звичного розуміння. Єдиною найбільш характерною рисою, яку вони мали, були очі, незліченна кількість очей, що вкривали круглі пластини, які рухались разом із престолами.

Із братами він не мирився ніколи. Якщо інших янголів створювали уже дорослими, то діти Бога з’являлись на світ як немовлята, яких виховував Всесвіт і сам Творець, коли мав на те час. У них вкладались базові знання, а всі навички вони розвивали самотужки, черпаючи натхнення з навколишнього середовища чи орієнтуючись на власні потреби. Брати сприймали Люцифера як найслабшого і найгіршого серед інших. Вони нерідко мірялись магічними силами, Люцифер програвав кожен бій. Азраель була єдиною, хто завжди був на боці Люцифера.

Сьогодні мала відбутися Церемонія "Інітіум", що символізувала Великий Початок для всіх творінь Бога. Нарешті кожен янгол дізнається про свою сутність, причину його створення і подальшу роль у Всесвіті.

– Як гадаєте, яку роль вам буде відведено? – поцікавився Міхаель, примружившись від яскравих сонячних променів.

– Хочу бути незамінним! – випнув груди Урієль.

– Ой, не існує незамінних. Інакше для чого Батько створив нас так багато? – відповів Серафієль.

– І я про те! Ми – його діти! – відповів Урієль. – А всі, кого він створив після нас взагалі не потрібні.

– Батьку краще знати, – знизав плечима Міхаель.

– Яка різниця, в кого яка роль? – спитала Азраель. – В кожному випадку, це частина вас і вашої душі. Батько завжди знав, ким кожен з нас має стати.

– Легко тобі казати! – махнув рукою Урієль. – Про твою сутність тобі оголосили одразу.

– Бо де є життя, там має бути й смерть, – відповів Міхаель, обійнявши Азраель. – Без неї неможливий розвиток цього світу.

– Але ж ми безсмертні, йолопе! – фиркнув Єгудієль. – Якщо він створив Азраель, значить планує і когось, хто вмиратиме.

– І що? – не зрозумів Ґабрієль.

– І що? – перепитав Єгудієль. – Якщо він планує когось, хто вмиратиме, значить передбачає велику популяцію, а отже у нас буде багато роботи. І якщо це будуть ті рогаті, ще гаразд, від них хоч користь була. Але якщо це буде щось… Розумне? Що почне сперечатися з нами, посміє нас не поважати?

– От тоді дар Азраель і знадобиться. Бо ти ж від розпачу як мертвий ляжеш! – реготнув Люцифер. – Батько таки все передбачив.

Міхаель похитав головою, стримавши усмішку. Єгудієль нахмурився і рушив вбік брата.

– Що ти сказав? – схопивши його за туніку, спитав він.

Люцифер криво всміхнувся.

– Може, сказати батьку, хай перегляне конфігурацію вушної раковини, якщо ти недочуваєш?

– Дограєшся, Люцифере, – загрозливо всміхнувся Єгудієль.

– І що ти мені зробиш?

– Те, що я мав зробити давно! – Єгудієль зірвав пояс із металевим ланцюжком і обкрутив його довкола кістяшок. – Знаєш, що роблять звірі, коли у зграї народжується слабке або хворе дитинча?

Люцифер поглянув на брата, не відповівши.

Єгудієль задоволено кивнув, обкрутивши ланцюг ще раз.

– Вони вбивають його, щоб це не зробило середовище інших небезпечних створінь.

Янгол рушив вперед, замахнувся і вдарив Люцифера по щелепі. Він заточився, відчувши як від болю прикусив язика, а тоді впав на землю, Єгудієль не спинився, він вдарив брата ногою у живіт. Люцифер закашлявся.

Азраель заверещала, Ґабрієль схопив її за плечі, стримуючи. Єгудієль всміхнувся, перевернувши Люцифера і поставив свою ногу на його груди. 

– Останнє слово?

– Досить! – гаркнув Міхаель. – Ми вищі за це. Батько не схвалив би такої поведінки.

Урієль рушив вперед, скинув ногу брата з грудей Люцифера, підхопив його і зіп’яв на ноги. Люцифер важко дихав, кров розтікалась його тунікою. Урієль прислухався.

– Він, щось каже.

Єгудієль натягнув ланцюг, нахмурившись:

– Що ти там белькочеш?

– Останнє слово я скажу на твоїй могилі, – Люцифер підняв на нього погляд і розреготався, залиті кров’ю зуби блиснули у небезпечній посмішці.

– Ну, все, ти перейшов межу! – Єгудієль кинувся до Люцифера. – Урієлю, відійди, не рекомендую мати мене за ворога.

Урієль закляк на мить, а тоді штовхнув Люцифера у руки брату.

– Правильний вибір, – всміхнувся він, затягнувши ланцюг довкола шиї Люцифера.

Він повалив його на землю, у спробі задушити. Люцифер зібрав всі свої сили й вирвався із хвату. На шиї виднівся червоний слід. Він завдав удару Єгудієлю в живіт. Той, від несподіванки, зігнувся навпіл. Люцифер вирвав ланцюг із його рук, Урієль перехопив його, вони почали перетягувати ланцюг кожен на себе, а тоді Урієль штовхнув Люцифера і той втратив рівновагу, впавши на землю.

– Або ви зі мною, або проти мене! – гаркнув Єгудієль, навалившись на Люцифера.

Ґабрієль, Азраель, Варахієль і Міхаель лишились на місцях. Рафаель, Серафієль, Єрамієль, приєднались до нього і Урієля, завдаючи ударів Люциферу.

– Припиніть негайно! – верещала Азраель.

– Не лізь у ці справи, Азраель! – звернувся до неї Урієль.

– Як ви можете просто дивитись на це? Ви ж брати!

– Він – ганьба для роду Господа. Від нього жодної користі.

Люцифер закрив руками голову і між спалахами болю розмірковував: якби їх було менше, в нього був би шанс підвестися і відбити атаку. Шанс мізерний, але він був. Але коли їх декілька, це було значно складніше.

– Ви що тут влаштували?! – почувся чийсь голос переповнений люттю.

– Йди собі. Тут вирішують справи божі діти. Тебе ніхто не питав, новотворена.

– Наказ звучав чітко! – не спинялась вона. – Сказано: зберігати порядок. Не думаю, що божі діти мають бодай якусь особливість, яка звільняє їх від виконання наказів самого Творця.

Єгудієль на мить спинився, його обличчя виражало невдоволення.

– Хто з вас старший? – вимогливо спитала вона.

– Як це ти не знаєш? – обурився Варахієль.

– Вона ж вчора народилась! – розреготався Урієль.

– Ви всі маєте проблеми зі слухом? – розгнівалась вона. – Я повторюю: хто старший серед божих дітей?

– Я, – відповів Міхаель.

– І, хто з них буде покараний за напад на брата? – звернулась до нього новотворена.

Міхаель розгубився. 

– Він сам провокує! – копнувши Люцифера ногою, відповів Урієль. – Ніколи не був гідним.

– Його сутність ще не озвучена. Як і ваша. Ви не маєте права оцінювати його гідність.

Вона відштовхнула Урієля і вперлась поглядом у Єгудієля. Зростом вона була дещо нижчою, але впевненості у погляді менше не мала.

– Відійди.

Єгудієль кинув їй пихату посмішку.

– А, що ти мені зробиш?

– Не провокуй його, – хрипів Люцифер.

Він відчув як чиясь рука торкнулась його плеча.

– Підводься, – запевнила незнайомка. – Ніхто тебе не чіпатиме.

Люцифер послухався, чомусь її голос заспокоював його. Він поглянув на дівчину і легко всміхнувся.

– На цей раз дівка тебе врятувала, Люцифере. Та вона не отиратиметься поруч вічно.

– Якщо це триматиме вас на прив’язі – отиратимусь! – огризнулась вона, відводячи Люцифера.

– Дякую, – зітхнув він, – та, ти справді дарма втрутилась.

– Часто вони тебе?

– Останнім часом ні, я рідко буваю з ними наодинці. Зазвичай, вони колотять мене, доки їм не обридне.

– А як же…

– Хто? Батько? – Люцифер фиркнув. – Він надто зайнятий, щоб розбиратися із нашою ворожнечею. Я – Люцифер.

– Ізуель, – кивнула вона. – З тобою точно все гаразд?

– Та…якось буде. Скажи, Ізуель, ти завжди така милосердна, чи просто маєш слабкість до пригноблених?

– Я просто хочу підтримувати справедливість. 

– Гарно...Тоді я хочу бити тих, хто її зневажає.

Вона всміхнулась.

– Тоді треба вчитись битися.

– Ти вмієш?

– Складно сказати. Всі новотворені янголи мають безліч різних за ступенем знань, але які з них мені знадобляться, я дізнаюся лише після того, як отримаю своє призначення.

Люцифер коротко кивнув. 

***

Інітіум проводився у самому центрі Небесних Сфер. Сяйво золотими променями відбивалося від срібних куполів, створюючи зарево, що вбирало очі. Неповторна музика проникала в саму душу, змушуючи все тіло здійматися, неначе воно летіло. Люцифер навіть перевірив чи його крила складені за спиною. Небесні Сфери нагадували кришталеву кімнату зі срібними панелями, і водночас неначе не мали ні простору, ні часу. Все, на що дивився Люцифер, здавалось нереальним і неосяжним, неначе було лише породженням його уяви.

Першими проходити церемонію мали дев'ятеро синів Бога, а також  Ізуель. Ніхто не ставив під сумнів списки Творця, але Люцифер помітив, що Єгудієль, (який і так відростив зуба на неї після того втручання), дуже невдоволений тим, що якась новотворена проходитиме ініціацію на рівні з  ними.

В центрі невеликого подіуму загорілось коло, виконане із чистого світла, що закручувалось у складну для написання та розуміння руну. Цей символ пустив чотири спалахи довкола себе. У тих спалахах з’явились чотири прозорі кулі.

– Міхаель, первородний син Творця! – пролунав голос, від якого здригалися стіни. – Зійди у коло.

Міхаель мовчки пішов до подіуму і спинився по центру світлової руни. Кулі задрижали. В одній з’явилась кам’яна брила, що тріскалась немов при землетрусі, в другій було спокійне контрольоване багаття, в третій  нестримний водоспад, а в четвертій дерево, чиє гілля гойдав легкий вітерець.

 Руна під ногами Міхаеля ворухнулась і здійнялася до рівня його грудей.

– Що ти бачиш у сяйві, Міхаелю? – спитав його голос.

– Я бачу…Меч, що сяє вогнем.

– Візьми свій меч, Міхаелю, Захиснику нового світу. Перший архангел Небес.

Він занурив руку у сяйво і торкнувся холодного золотистого руків’я, витягаючи із сяйва палаючий блакитним полум’ям меч.

– Ґабрієлю, другий сину Божий, зійди у коло.

Ґабрієль став на руну, і чотири кулі по різні боки від нього спалахнули, в одній клубочився легкий туман, що стелився заквітчаним лісом. В іншій літали жаринки на тлі нічного неба, в третій була тиха прозора річка, у четвертій – ледь помітний вітерець, що зривав легкі пелюстки квітів, відносячи їх далі. 

– Що ти бачиш у сяйві, Ґабрієлю? 

– Я бачу перо, – здивовано відповів він. 

– Візьми свою зброю, Ґабрієлю, Віснику Божої Волі. Ти нестимеш істину новому світу. Другий архангеле Небес.

– Але…Як перо може бути зброєю? Це ж…Перо.

Він не отримав відповіді на своє питання і зніяковіло спустився із подіуму.  

– Урієлю, третій сину, зійди у коло.

Урієль зірвався на подіум, як шторм. Кулі затремтіли, одна з них показала розтріскану землю і пронизливу блискавку, що раз по разу вдаряла у сухий ґрунт. В іншій розросталось полум’я, що нищило весь світ. В третій височіли хвилі, що змітали все на своєму шляху, четверта показувала вітер, що зривав дерева з корінням.

– Що ти бачиш у сяйві, Урієлю? 

– Сокиру. 

– Візьми свою зброю, Урієлю, Вогненний Суддя. Поборнику рівноваги. Третій архангел Небес.

Із сяйва він витягнув бойову сокиру, оздоблену рунами.

– Варахієлю, четвертий син, зійди у коло.

Варахієль повільно підійшов, спинившись у центрі руни. Кулі відгукнулись на його появу, в одній було зелене поле, в іншій – крихітний вогник, щоб зігрітись, в наступній легкий дощ, що напував квіти, а в четвертій вітер, що плавно ніс сухе листя.

– Що ти бачиш у сяйві, Варахієлю? 

– Я бачу спис. 

– Візьми свою зброю, Варахієлю, Благоносцю Віри. Четвертий архангел Небес.

Варахієль дістав із сяйва спис із золотим наконечником.

– Серафієлю, п’ятий син, зійди у коло світла.

Серафієль швидко піднявся, ставши у центрі руни, кулі миттєво відреагували. У першій розтріскана, всіяна попелом земля, у другій яскраве полум’я, що відступало перед лісом, не шкодячи йому. У третій – нестримний водоспад, що біг у саму безодню. У четвертій поривчастий вітер, що ламав гілки. 

– Що ти бачиш у сяйві, Серафієлю? 

– Стрілу, що завжди мчить прямо в ціль. 

– Візьми свою зброю, Серафієлю, Вартовий Сфер. П’ятий архангел Небес.

Він дістав із сяйва сагайдак із луком і кількома золотими стрілами та задумливо зійшов із подіуму.

Єгудієль рушив, не чекаючи представлення. Він швидко перетнув залу і став по центру руни. Руна згасла, янгол розгублено покосився собі під ноги.

– Май терпіння, Єгудієлю. Терпіння – чеснота для янгола, не ґандж.

– Пробач, Батьку.

Руна засяяла, кулі блискавично відреагували на присутність. Перша показала скуту товстою кригою землю, мертву, позбавлену життя. Блискавиці, що падали з небес перетворюючись на полум’я, показала друга куля. Третя продемонструвала води, що виходили з берегів, здіймаючись високими хвилями, закручуючись у лиховісні вири. Четверта показала шторм, що блукав над землею, забираючи у свій вир все на своєму шляху.

– Що ти бачиш у сяйві, Єгудієлю?

– Меч із двох лез.

– Візьми свою зброю, Єгудієлю, Божий Карателю. І пам’ятай, що шляхів до істини декілька, і не завжди найлегших. Зійди з кола, шостий архангеле Небес.

Єгудієль задоволено змахнув своєю новою зброєю і повернувся до Урієля і Варахієля, які із зацікавленістю розглядали новий меч брата.

– Рафаелю, сьомий сину божий, зійди у коло.

Рафаель вирушив до подіуму, повільно підіймаючись. Коли він увійшов до кола, кулі засяяли не одразу. В першій зображалась земля – прихисток для тварин, що рили собі нори, і для тих, чий час уже вийшов. У другій зображався факел, полум’я на ньому хоч і могло бути небезпечним – мало призначення освітити шлях. Легкі хвилі пінились омиваючи білий пісок у третій кулі. Четверта показала вітер, що гнав хмари по небесній блакиті.

– Що ти бачиш у сяйві, Рафаелю? 

– Я бачу…Серп.

– Візьми свою зброю, Рафаелю, Цілителю Небес. Сьомий архангел.

Рафаель не відривав очей від нової зброї та спустився з подіуму, повертаючись до братів.

– Єрамієлю, восьмий син Божий, займи своє місце у колі світла.

Янгол швидким кроком рушив до кола. Руна запалала, чотири кульки засяяли. Перша явила засніжену землю, друга показала сонце, що сяяло, гріло і спалювало водночас. Третя показала море, що стояло в очікуванні бурі, що ще не настала, а четверта – вітер, що гнав полем пушинки кульбабок.

Сяйво здійнялось, спинившись на рівні грудей Єрамієля.

–  Що ти бачиш у сяйві, Єрамієлю?

– Я бачу щит, що здатен викидати леза.

– Візьми свою зброю, Наглядачу миру, восьмий архангел Небес.

Єрамієль взяв щит у руки та, подякувавши, спустився із подіуму.

– Люцифере, дев'ятий син Божий, займи своє місце у колі світла.

Він тихо піднявся на подіум, ставши на руну. Кулі здригнулися і зображення в них змінилися. В одній кулі була зображена міцна скеля, верхівку якої покривав сніг. В іншій, лава вивергалася із вулкана, розтікаючись землею. В третій була спокійна гладь води у нескінченному морі, та навіть у прозорій воді виднілися величезні створіння, що зачаїлися у передчутті. В четвертій кулі хуртовина із великими сніжинками та градом опускалася на землю.

Сяйво піднялось до рівня його грудей.

– Що ти бачиш у сяйві?

Люцифер придивився.

– Я бачу…Себе.

Єгудієль хмикнув.

– Як завжди невдаха, – шепнув йому Урієль, Єгудієль коротко кивнув.

– Прийми ж це сяйво, Люцифере Світлоносний поборнику справедливості. Дев'ятий і останній архангел Небес.

– Але… – розгублено почав він. – Всі отримали зброю. А я лише…Своє відображення?

– Зброя кожного – відображення сутності.

Люцифер невдоволено зістрибнув з помосту.

– Ізуель, перша серед новотворених, зійди у коло.

Ізуель повільним кроком рушила до помосту. Руна зреагувала, викинувши, як і в попередні рази чотири кулі.

 В одній була земля всіяна травами та квітами, в другій – нестримне полум’я, що пожирало ліси, в третій спокійна вода на узбережжі, а в четвертій буря, що змітала все на своєму шляху.

Сяйво піднялось на рівень її грудей.

– Що ти бачиш у сяйві, Ізуель?

– Я бачу себе…

Люцифер підняв голову, поглянувши на неї.

– Що ще ти бачиш?

– В моїх руках меч, що палає зоряним сяйвом.

– Візьми свій меч, Ізуель.

Щойно вона потягнулась до золотого ефесу, залою пролунало невдоволення:

– У Міхаеля вже є палаючий меч! Вона все вигадує!

– Чого вона взагалі тут, серед нас? Вона – не божа дочка!

Підлога здригнулася, змусивши Урієля і Єгудієля впасти на коліна.

– Бери свій меч, Ізуель. Він створений для тебе і є твоїм.

Ізуель із сумнівом потягнулась до ефеса, охопивши його пальцями. Меч був довшим за той, що у Міхаеля, а його лезо було дещо вужчим і гострішим. Полум’я мало насичений ультрамариновий по центру і блакитний на кінчику колір.

– Чому я теж бачила себе?

– Бо твоєю зброєю може бути не лише меч. Ізуель, Предводителька Небесного Війська, ти – рівновага і маєш стати поборницею порядку.

 Почувши своє звання, Ізуель вирячилась на всіх присутніх.

– Присягу складете, коли всі новоприбулі пройдуть церемонію.

– Так, батьку, – синхронно відповіли архангели. Більшість з них відчували обурення, що ними керуватиме новотворена. Люцифер навпаки радів, що це буде хтось такий, хто не пройшов повз знущання і втрутився, навіть знаючи, що нападники мають шляхетне походження і великі запаси магічної сили.

– Я просто не розумію, чого в мене нема зброї, – зітхнув Люцифер, коли вони з Ізуель після Церемонії сиділи біля урвища, попереду виднівся нескінченний небосхил і зелені луги на горизонті.

– Я думаю твоя сила сама по собі зброя, – відхилившись на свої руки, відповіла вона. – Можливо, справа в цьому?

– Знати б яка в мене сила… – замислився Люцифер.

– Треба дочекатись, доки всі янголи пройдуть церемонію. Сьогодні ж ініціацію проходили лице архангели і я… – вона заплющила очі, сонячні промені танцювали її шкірою, а довгі вії тріпотіли, відкидаючи тіні на її вилиці, Люцифер задивився на неї, а тоді хутко зібравшись спитав:

– Як думаєш, яка сила в тебе?

Ізуель розплющила очі та знизала плечима. При цьому положенні сонця, її сталевого кольору очі сяяли золотистими спалахами, неймовірне видовище, Люцифер піймав себе на думці що постійно розглядає Предводительку. Це було новим для нього, він зростав з братами й сестрою і ніколи ніким не цікавився. Тепер же, коли на двадцятому році його життя, Творець вирішив урізноманітнити свій світ, додавши кілька тисяч новостворених янголів, що одразу ж з’являлись приблизно його віку, це викликало у нього дивні змішані почуття.

Врода ніколи не здавалась чимось вартим схвалення серед янголів, вони всі були гарними та це сприймалось як колір трави чи неба: гарним, але очевидним, тим, що не викликає особливих питань чи захвату. Але Ізуель здавалась йому гарною не лише через набір рис обличчя. Вона була гарною через ідеї, які відстоювала, через прагнення захистити тих, хто на це не здатен. Можливо, якби Бог створив її раніше, Люцифер би не був таким самотнім.

Ізуель всміхнулась, замислюючись над питанням. Що він питав? Він вже геть губився у її присутності.

– Було б непогано, якби я одним поглядом вміла засунути кляп в рота Єгудієлю.

Люцифер реготнув.

– Так…Я б теж не відмовився від такої сили, – він відхилився назад, поклавши руки під голову. – Хотів би я мати бодай якусь пристойну силу.

Ізуель поглянула на нього.

– Що ти маєш на увазі?

Люцифер зустрівся своїм поглядом з її.

– Я вдячний тобі за допомогу, Ізуель. Але я б хотів вміти постояти за себе сам, мати силу дати відсіч братам. Можливо, одного дня віддячити тобі за порятунок, допомігши, коли це буде необхідно.

– Не думаю, що тобі варто думати про братів.

– Чому?

– Якщо Творець провів ініціацію, де кожен знайшов зброю, що була викувана спеціально для нього, а перед тим створив велику кількість янголів – нас готують до війни.

Люцифер про це навіть не думав.

– Війни? З ким? Ми самі у цьому світі, Батько, ще навіть не вирішив, ким заселятиме нижню частину світу.

***

Церемонія "Інітіум" для інших янголів відбулась на наступний день, Ізуель було відправлено до престолів, здобувати навички керування, бойових мистецтв, володіння зброєю. Її навчання завершиться за кілька місяців, а поки престоли передавали знання янголам на базових тренуваннях. Попри бажання братів, з отриманою на церемонії зброєю, тренуватися було заборонено, тож їм довелося взяти до рук тренувальні мечі, що не завдавали смертельних ран янголу. Люциферу ця ідея імпонувала, бо поранені плечі, щока і стегно заживали майже одразу після удару Єгудієля.

– Давай, брате, – кивнула Азраель, ставши навпроти.

Люцифер всміхнувся, молодша сестра була трохи нижчою за нього, вони мали два роки різниці, але Азраель була розумнішою і спритнішою, тож за бажання – покладе Люцифера на лопатки одним ударом.

– А де Предводителька? Мені ніяк не вдається з нею познайомитись.

– Проходить навчання.

– Ти сумуєш за нею?

Люцифер підняв очі на сестру, вона була єдина серед божественних дітей, хто мав такі ж очі, як у нього – золотисті.

– Що ти ще придумала?

Азраель знизала плечима.

– Не забувай, що я знаю тебе краще за інших.

– І що це ще має означати?

Вона всміхнулася, зробивши підсічку, Люцифер рухнув на землю.

– Це значить, якщо не вмієш тримати емоції під контролем під час бою – не дозволяй супернику патякати, – Азраель протягнула йому руку.

Він реготнув і прийняв руку сестри, щоб піднятися.

Присягу Предводительці планували на світанку, коли перші промені ранкового сонця замайорять над срібною дзвіницею, а Сфери розпочнуть свою одвічну пісню. Ізуель стояла у білих обладунках, тримаючи свій палаючий меч у руках. Довге волосся було зів’язане у хвіст, а білосніжні крила, у сяйві сонця викликали різь в очах. Янголи стояли, поділені на групи, рівними шеренгами, всі із цікавістю поглядали на новотворену, що одного дня поведе їх всіх у бій.

Перед Присягою, Предводителька мала показати, що заслуговує поваги свого майбутнього війська. Для цього їй потрібно було пройти три випробування.

Всіх янголів посадили на трибуни, коли Ізуель рушила до першого випробування. Першим на арені з’явився високий вулканічний кратер, де лава кипіла, нагадуючи кров самої землі, що пульсувала з глибокої рани. Люцифер звернув увагу, що кожен янгол напружився, побачивши місце першого випробування Предводительки. Над вулканом висіла прозора платформа, оточена священним вогнищем, випромінюючи божественне сяйво. Повітря тут було важким від спеки, пахло розпеченим каменем і озоном. Далекий спів Сфер звучав не менш напружено, нагадуючи відчуття перед бурею, що наближалася.

Ізуель стояла на краю арени, її білі обладунки відбивали червоне світло лави, а палаючий меч у її руках мерехтів, кидаючи сині блики на броню, що вкривала тіло. Ізуель хвилювалась, це було помітно, та все ж, вона змушувала себе дихати рівно. Крила були щільно складені за спиною, а очі пильно стежили за трьома вогняними херувимами, що ширяли над священним вогнищем. Їхні крила, вкриті металевими пластинами, дзвеніли, коли вони рухались, а очі палали, наче розплавлена мідь.

Вона злетіла, намагаючись сягнути платформи, херувими видали оглушливий крик, кидаючись на неї, змахуючи металевими крилами, що завдавали їй незначних подряпин на обличчі та відкритих долонях. Згрупувавшись, вона приземлилась на арену, обдумуючи шлях підходу до платформи. Їй необхідно якось відволікти херувимів. Але як?

Один з них наблизився до Ізуель і змахнув крилом, лишивши глибокі подряпини на її броні. Люцифер розмірковував: якщо янголам, що вже пройшли ініціацію ще не дали таких обладунків на крила, значить вони не надто зручні та можуть лише сповільнити у процесі. Таке залізяччя може бути корисним хіба у ближньому бою.

Схоже, Ізуель це теж зрозуміла, бо вона хутко злетіла, набираючи швидкість і маневрувала від двох інших херувимів, що наближались до неї. Вона майже встигла застрибнути на платформу, та один з херувимів штовхнув її та вона послизнулась, вхопившись за верхівку платформи, вона намагалась піднятись на ліктях, та обладунки були доволі об’ємними, через що підняти все тіло було значно складніше. Гаряча пара, що линула з вулкана під нею, змусила Ізуель підняти крила вище.

– Як ти прагнеш вести інших, якщо сама можеш загинути? – глузливо спитав херувим, що літав над нею, наче коршун. – Яка ж твоя сила, новотворена, якщо смерть вже чатує на тебе?

Ізуель змахнула крилами, відірвавшись від платформи. Вона стиснула руків’я меча, відчуваючи, як жар вогнища гріє її шкіру. Вона змусила себе дивитися в очі херувима, хоча його погляд здавався бездонним.

– Я не прагну слави чи вічності. Моя сила – у відданості тим, кого я захищаю. Якщо я загину, це буде заради них, а не заради себе.

Вона завдала удару по броні на крилі херувима. Той намагався злетіти вище, але різниця у вазі, опустила його лише нижче. Тоді, Ізуель кинулась до другого, та він хутко усвідомив мету Ізуель і почав пікірувати, тікаючи від неї.

Ізуель тим часом завдала удару іншому херувиму і той теж втратив висоту. Сама вона хутко приземлилась на платформу. Священне вогнище спалахнуло яскравіше, і херувим відступив. У полум’ї, що не дозволяло збрехати чи втекти від відповіді, пролунало питання:

– Чи готова ти пожертвувати одним заради багатьох? Чи зважиться твоя рука відібрати одне життя заради перемоги більшості?

Ізуель замислилась на мить, Люцифер відчував її тривогу навіть на відстані, він знервовано ковтнув, не відриваючи очей від неї.

– Я завжди зважуватиму вибір. Якщо не буде іншого шляху, я зроблю це. Та я завжди боротимусь, щоб знайти шлях, де ніхто не загине. Жертва – не є, і ніколи не буде для мене легким шляхом, вона буде останнім із можливих варіантів.

Священне вогнище вибухнуло сяйвом, і херувими, що вже позбулися броні на крилах, атакували. Ізуель кинулась в бій, її крила розітнули гаряче повітря, а меч щоразу відбивав удари мечів херувимів. Вона уникала їхніх ударів, маневруючи між спалахами полум’я. Їх рухи тепер, без броні були швидкими та точними. Ізуель завдавала ударів у незахищені ділянки: обличчя, шию та долоні. Вона не допускала смертельних поранень, лише обеззброювала херувимів. Один з них впав, слідом за своїм мечем, другий відступив, третій опустив крила, павши на одне коліно.

Вогнище стихло, а Ізуель стояла там, важко дихаючи. Вона повернулась на платформу і та опустилася разом з нею на арену. Золото вкрило її білосніжні обладунки на рівні шиї. Вулкан і херувими зникли, платформа Ізуель опинилась в центрі кришталевого лабіринту, де стіни відбивали світло Сфер і сонця, створюючи сліпучі ілюзії. Кожен коридор, на перший погляд, виглядав однаково: кришталеві стіни, що у сонячних променях відкидали веселкові сонячні зайчики. Пісня Сфер, що доносилась то шепотіла, то ревла, збиваючи з думок. Повітря було прохолодним і насиченим енергією, що змушувала шкіру поколювати.

Ізуель ступала обережно, її меч був опущеним, але готовим до удару в будь-яку мить. Крила були складеними за спиною, щоб не зачепити кришталеві стіни. Люцифер бачив, що мелодія Сфер проникає в її розум, намагаючись збити з пантелику. Кожен крок здавався неправильним, а кожен поворот – гарно обставленою пасткою.

Третій коридор привів Ізуель до битви, де ворог, у вигляді темної армії, наступав на Небесне Військо. Храми повалено, Сфери перетворились на руїни, суцільна розруха і смерть. Щось прошепотіло:

– Перемога близько, але половина твого війська загине. Обирай – бийся зараз чи відступити.

Люцифер бачив, як тремтіли її руки, вона ще міцніше стиснула ефес меча. Янголи падали під ударами ворога. Ізуель помітила, як Люцифер із лабіринту падає замертво, вона зажмурилась і відвернулась.

– Це ілюзія. Жодна перемога не варта таких жертв. Є інший шлях.

Вона повернулась і попрямувала іншим коридором. Наступний продемонстрував переговори з ворогом. Темна постать пропонувала мир, але вимагала віддати один із семи священних артефактів – Небесний кристал, з якого і збудовано цей лабіринт і куполи Сфер, що захищають Небеса щитом.

 – Мир збереже життя твого війська, але те, що захищало вас від ворога буде втрачено назавжди. Що ти обереш?

– Мир, де ми лишаємось беззахисні перед ворогом, що вже вчиняв на нас напад – це капітуляція. Має бути інший шлях.

Вона йшла далі, Люцифер бачив, як сильно вона занурена у роздуми. Ізуель могла б врятувати ті життя, які лишилися, але не мала б гарантій, що ворог, який має один із найважливіших артефактів для захисту Небес, не вирішить скористатись слабкістю позиції опонента. Ворог міг би захопити Небеса маючи кристал. І порятунок тих життів не мав би сенсу, бо ворог би все одно їх забрав. Але нести таку відповідальність… Люцифер похитав головою. Це було занадто складно. Не хотів би він опинитися на її місці. Розпоряджатися чужими життями, весь час відповідати за добробут когось…Це ще той тягар.  Здавалось, навіть кришталеві стіни тремтіли, наче погоджуючись із ним.

Наступний коридор явив собою запеклий бій. От тільки цей бій був не між янголами й містичним ворогом, це була війна між самими янголами. Ізуель жахнулась, закривши рота рукою.

– Як ти зможеш спинити цей бій? – долинав до неї шепіт.

Урієль став ногою на груди полеглого янгола, намагаючись витягти сокиру із глибокої рани в його грудях. Єгудієль відтинав голови своїм дволезим мечем. Його обличчя вкривала кров, змішана з потом, стікаючи до підборіддя. Азазель, одна з новотворених янголів, реготала, розтинаючи живіт янголу. Жорстокість, яку бачив Люцифер, не вразила його так само сильно, як те, що він знайшов і себе на полі бою. Пораненого, але живого. Він вів бій з Ґадріелем, новотвореним янголом, що піклувався про рослини.

 Це здавалось дивним, бо він був знайомий із Ґадріелем і той навіть сподобався Люциферу, можливо, колись вони стануть друзями.

Втім, те, що відбувалось в цьому коридорі здавалось страшним і нереальним. Люцифер не міг повірити, що такі жахливі картини можливі. Звісно, дії Єгудієля та Урієля його не дивували, але у такому масштабі? Ні, це неможливо.

Ізуель вела бій, знезброюючи всіх, кого могла. Люцифер не відривав від неї очей. Ґадріель зробив випад, завдяки якому знезброїв Люцифера. Він готувався завдати вирішального удару, Люцифер із лабіринту заплющив очі, готуючись прийняти смерть.

– Ні! – крикнула Ізуель, затуляючи його собою. – Спинися!

Ґадріель, мов зачарований кинув зброю і закляк. Ізуель розплющила очі, відпускаючи Люцифера, чию руку стиснула, коли стала перед ним.

– Що це…

Бій довкола продовжувався, а Ґадріель став, неначе статуя.

– Може, це подіє і на інших? – спитав Люцифер із лабіринту.

Ізуель кинула на нього розгублений погляд.

– Спиніться!

Нічого не змінилось.

– Ти сказала це інакше, – всміхнувся Люцифер із лабіринту. – Владно, ніби ти справді знала, що він послухає тебе і спиниться. Тут треба так само.

Ізуель нахмурилась.

– Спиніться, негайно! – янголи в мить заклякли. – Киньте зброю і відступіть!

Брязкіт мечів, списів і сокир заполонили простір, згодом тупотіння янголів, що повільно йшли по різні боки змінило його, стихаючи, коли ті відійшли якнайдалі від поля бою. Золото вкрило лати на плечах і колінах її обладунків.

Ізуель здавалась виснаженою, але продовжувала впевнено крокувати далі. Лабіринт зник і вона, ставши на платформу, полетіла далі.

Міст Небесного Союзу, був зітканий із зоряного світла й уламків метеоритів, він висів над урвищем, до якого стікали прозорі водоспади. Вітер свистів у вухах, а далеке сяйво срібної дзвіниці манило, мов маяк. Повітря було вологим і холодним, викликало поколювання в тілі та змушувало білосніжні пір’їни на крилах Ізуель тремтіти.

Вона ступила на міст, меч був наготові, кидаючи блакитне сяйво на її обличчя. Очі пильно стежили за янголами, що стояли попереду. Їхні погляди були сповнені сумнівів, а крила напружено розправлені. Вода нестримним потоком шуміла і міст тремтів під її ногами.

Перший янгол, Міхаель – високий воїн із суворим обличчям, заблокував її шлях:

– Ти занадто молода, Ізуель. Як ти поведеш нас, якщо сама не знаєш війни?

Ізуель спинилась, відчуваючи, як шум внизу посилюється. Вона поглянула в очі янгола і промовила:

– Я можу не знати війни, Міхаелю, та я знаю, за що ми маємо боротися. Я вчитимусь разом із вами, і разом ми станемо сильнішими.

– Для цього тобі потрібно, щоб бодай хтось повірив у тебе! – хмикнув Урієль, вийшовши вперед зі своєю сокирою.

– Я, до прикладу не вірю, що новотворена може вести за собою божих дітей – архангелів! – гаркнув Єгудієль. – А ти? Ти, така наївна, що думаєш ніби варта бути нашим Предводителем?

– Я не вірю в тебе, Ізуель, – спокійно промовила Азраель, діставши блискучу гостру косу. – І ніхто не повірить.

– Тоді, скажіть, що я маю зробити, щоб заслужити вашу віру?

– Доведи, що ти варта бодай шансу, – глузливо відповів Варахієль.

– Агов! Я не такий пихатий! – обурився Варахієль поруч з Люцифером на трибуні.

– Можна подумати, нас змальовано реалістично! – пирхнув Урієль. За два місця від нього.

Люцифер, Ґабрієль, Варахієль, Арзаель та Рафаель красномовно поглянули на брата.

– Що? – здивувався Урієль. – Справді? Ви думаєте, я такий огидний?

– Та, начхати! – склав руки на грудях Єгудієль. – Ми все сказали правильно, вона не гідна нашої віри. І не буде нами верховодити.

Люцифер похитав головою повернувшись до випробування.

– Ти лише доводиш, що навіть Батько схильний робити помилки, – зазначив Рафаель.

– Я не хочу такого генерала, я заслуговую на більше! – кинув Єрамієль.

– Я б ніколи такого не сказав, – ображено протягнув він, склавши руки на грудях.

Люцифер всміхнувся, Єрамієль образливий як завжди.

– Ти занадто горда, Ізуель. Чому ми маємо довіряти тій, хто ставить себе вище нас? – спитав Люцифер із холодним поглядом.

– І це ти кажеш про гордість? – штовхнув його кулаком Ґабрієль із трибун.

Погляд Ізуель на мить став враженим, але вона продовжила стояти прямо, піднявши підборіддя.

 – Я не вважаю себе вищою за вас. Я одна з вас. І єдина моя гордість – це віра в нас усіх, у нашу єдність.

– Єдність? – продовжував нападати Люцифер. – Як ти можеш бути однією з нас, ти – не архангел і не боже дитя. Ти – новотворена. Тебе зробили вже дорослою і готовою до бою! Ти – ніщо проти нас.

Ізуель ці слова ранили, це було помітно навіть з відстані. Серце Люцифера вистрибувало з грудей і він крикнув:

– Я б ніколи не сказав цього! Я ніколи так не думав і не думаю! Я піду за тобою, куди скажеш, я готовий присягнути хоч зараз! Не слухай його! Він – не я.

Ізуель застигла. Вона почула це, плечі розправились і вона поглянула на Люцифера із випробувань уважно:

– Хай так. У нас різне походження, але я вже тут. І мене було обрано вам за генералку. Тож ситуація безвихідна. Що я маю зробити, аби довести свої наміри?

– Спробуй нас перемогти. Тоді й побачимо чи здатна ти керувати дітьми самого Господа.

– Гаразд.

Ізуель злетіла вище, Урієль і Єгудієль приєднались до неї, нападаючи з обох боків. Пекучий біль пронизав ділянку, де лата на плечі сходилась із рукавом обладунків. Неглибока, але вельми неприємна рана. Ізуель розвернулась, завдавши удару по руці Єгудієля, через що він втратив меча.

Доки той опустився вниз, щоб піймати зброю, Ізуель кинулась до Урієля, перехопила його сокиру і вдарила нею по його обладунках. Гучний звук підхопила вода під мостом, утворюючи шторм.

– Як ти…Це моя зброя! Як ти змогла користуватись нею?

Ізуель знизала плечима, але сокиру не віддала. Вона повісила її собі на пояс і полетіла до Міхаеля. Бій з ним був трохи довшим, він діяв майстерно і швидко. Це здавалось дивним, бо престоли, після Церемонії, давали тільки базові знання з тримання зброї та блокування ударів. Все найважливіше вони мають дізнатись від свого генерала, який проводитиме щоденні тренування. Тож архангели із випробувань діяли напрочуд добре. Як і сама Ізуель. Їх бій був найдовшим, бо обоє билися з однаковою точністю і майстерністю. Люцифер вже думав тут не буде переможця.

 Та зрештою, Ізуель виборола меч Міхаеля і він палав у її руці, так само як і в його.

– Це неможливо! Меч палає тільки в його руках! Навіть інші архангели не можуть змусити чужу зброю працювати, це брехня! – скочив з місця Єгудієль.

– Сядь, негайно! – крізь зуби процідив Міхаель. – Не сором нас.

Тоді Міхаель у випробуванні кинувся на Ізуель, намагаючись повернути свою зброю. Ізуель завдала один точний удар п’яткою долоні по його шиї. Міхаель розчервонівся і впав на землю, задихаючись.

Поступово забравши в бою зброю кожного із божих дітей, Ізуель мусила спуститись, відчуваючи надмірну вагу заліза, через що її плечі, шия та крила пронизував, наче пострілами, біль.

– Це нічого не доводить! – гаркнув Урієль з трибуни.

– Це нічого не доводить. – повторив за ним Урієль з випробування.

– Те, що ти знезброїла нас не робить тебе кращою. – склав руки на грудях Міхаель.

– От і добре, бо я не прагнула показати себе кращою. Виключно звернути вашу увагу на помилки в бою.

– Помилки в бою?! – обурився Серафієль. – Ким ти себе вважаєш?

Ізуель всміхнулась, заклавши руки за спину. Кожен крок віддавався брязкотом зброї, якою її груди та пояс були обвішані.

– Люцифере, рівновага і швидкість у тебе чудова.

Він задоволено всміхнувся.

– Я це і сам знаю, не витрачай часу.

– Але удари ти завдаєш хаотично. Ти не аналізуєш свого суперника, а це може стати для тебе великою проблемою в майбутньому. Ти маєш шукати слабкі ділянки. Маєш дивитися які кроки робить супротивник перед ударом. Куди б’є частіше, зважувати вагу і зріст теж важливо. Ти більший і вищий за мене, це могло б стати твоєю перевагою.

– То, мені що? Скрутити тебе в бублик і впасти зверху?

– Якщо тобі цікаві практичні поради, як покращити свою майстерність, ми можемо обговорити це після присяги.

– Ізуель, я пишаюсь тобою! – розквітнув в усмішці Люцифер із трибуни.

– Єрамієль, ти доволі уважний і звернув увагу, що я нагинаю корпус вперед перед нападом. Але твоя уважність гратиме проти тебе, якщо ти будеш таким нерішучим. Ти дієш дуже повільно, бо обмірковуєш чи варто, замість діяти. У бою така тактика буде програшною.

Він опустив підборіддя киваючи.

– Урієлю, ти дуже швидкий і агресивний, та це тебе засліплює, бо ти пропускаєш дуже дієві методи завдання ударів. Тобою має рухати істинність, впевненість у власній правоті, ідеалах і тому, що ти захищаєш. Коли тобою рухає злість та самовпевненість – ти засліплюєш себе і стаєш вразливим перед більш спокійним опонентом, що підходить до бою із холодним розрахунком.

Урієль тільки хмикнув, склавши руки на грудях.

– Серафієль, чудова робота ногами, рівновагу за допомогою крил ти тримаєш блискуче, я б сказала навіть краще за братів, бо ти не впав жодного разу, як я не намагалась тебе звалити. Але напад в лоба не працює, коли опонент на нього чекає. Спробуй напасти неочікувано. Тим паче в тебе в арсеналі стріла, отже ти можеш застосовувати її на відстані.

Серафієль замислено відвів погляд.

– Рафаелю, твоя гнучкість вражає, але ти майже не працюєш ногами, лише утримуєш рівновагу і крутиш корпусом. Тебе можна збити з ніг одним сильним ударом. Ти маєш рухатись разом з ворогом, неначе у танці. Інакше перемогти тебе буде занадто легко.

Рафаель нахмурився, не відповівши.

– Ґабрієлю, ти дієш дуже чітко і стримано, не піддаєшся на емоції, втім тебе дуже легко читати. Аналізувати супротивника необхідно, це ключовий момент вдалого бою, але роби це так, щоб ворог не усвідомлював куди припаде наступний удар. Вгадати твої наміри занадто легко.

Архангел промовчав.

– Азраель, ти найшвидша серед інших, маєш чудову гнучкість та обманні маневри в тебе просто блискучі. Але ти не завдала мені жодного удару, лише ухилялась від моїх. Спробуй застосувати свою косу, меч або кинджал, із твоєю спритністю ти була б нищівним супротивником.

Азраель роздратовано зітхнула.

– Міхаелю, ти безперечно найсильніший серед божих дітей і дієш найбільш майстерно. До твоєї техніки в мене майже немає зауважень.

Міхаель пирхнув.

– Я сказала: майже. Отож, окрім очевидного: закривати шию, ти маєш звернути увагу на своє дихання. Інакше щоразу, як хтось повторить мій удар, ти валятимешся посеред поля бою, не маючи сили зробити вдих. Я можу навчити техніки дихання під час ведення бою, якщо тобі це цікаво.

Вона повернулась до Єгудієля.

– Мені не потрібні твої поради, – фиркнув він. – Ти лише кілька тижнів повчилась техніки бою. Я знатиму навіть більше за коротший час навчання.

– Якби це було так, вам би не обирали Предводителя. Престоли не передадуть вам ті ж знання, які передали мені, як потенційній генералці.

– Ну, й нехай. Я обійдусь без генералки.

– Що ж, тоді спробуй відняти у мене свою зброю.

Ізуель скинула зброю всіх божих дітей із себе і вхопила меч на два леза, що належав Єгудієлю. Вона набрала швидкість, з’являючись, немов спалахи, то з одного, то з іншого боку від архангела. Завдавала йому подряпину за подряпиною. Єгудієль не здавався, він волав і кидався на неї, та ловив лише повітря. Тоді він злетів, набираючи швидкість, та навіть він не був здатний ставати непомітним оку, як Ізуель.

Подряпини вкривали його обличчя, шию, руки та всі обладунки. В голові запаморочилось, від чого той впав на землю. Ізуель приземлилась поруч, протягуючи йому його меч. Єгудієль поглянув на неї з-під лоба.

– Я не виборов його.

– Я віддаю його за умови, що ти навчишся боротися так, щоб твоя зброя ніколи не потрапила до чужих рук.

– Я все ще не вірю в тебе.

– Нехай. Зате ти тепер розумієш, що потребуєш мене.

Єгудієль невдоволено став на одне коліно. Всі божі діти повторили за ним.

Золото вкрило її груди та спину.

***

Присягу янголи мали скласти у Срібній дзвіниці, що сяяла у полуденних променях. Пісня Сфер звучала урочисто, а янголи у своїх обладунках стояли у шеренгах, їхні крила сяяли у золотому світлі.

Ізуель, чиї обладунки були майже повністю золотими, рішуче дивилась у натовп. Творець повернувся до неї, уважно стежачи за її поглядом.

– Ізуель, ти довела свою силу, мудрість і прагнення єдності. Чи готова ти скласти присягу?

Вона підняла підборіддя:

– Я присягаю вчитися, вчити, підтримувати й вести Небесне військо з честю, захищати невинних і стояти пліч-о-пліч із тими, хто довірив мені своє життя.

– Стань же поруч, Ізуель, Предводителька Небесного Війська! – Бог повернувся до інших. – Янголи всіх рангів, Заступники світла, воїни Небес, присягніть своєму генералу. Покляніться у вірності та пошані.

Всі ряди янголів водночас опустились на одне коліно, схиливши голови. Її обладунки вкрились золотом повністю, а меч засяяв із новою силою. З того часу Ізуель була визнана Предводителькою.

Щоранку, на Небесному Полігоні, що містив плац для бойових маневрів, Люцифер позіхав, спостерігаючи за злагодженими спарингами своїх братів та інших янголів. Він не мав потреби спати, але Єрамієль переконав його, що бачити сни у принаймні кілька годин перепочинку, приємніше за постійне перебування у бадьорості. Сон був приємним для нього, але пробудження майже завжди ставало недоречним. Він розумів сенс тренувань, та щоранку збиратися на них йому було не дуже приємно.

– Чому ти знову прийшов без зброї? – розлючено спитала Ізуель.

– Хто ж посміє кинути виклик твоєму вогненному мечу?

– Сьогодні ти тренуєшся з Варахієлем. Будь серйозним.

– Я серйозний. Просто моя зброя, вочевидь сарказм і шарм. Як інакше пояснити, що у полум’ї я замість меча чи кинджала побачив власний писок?

– Досить жаліти себе, Люцифере. Візьми тренувальний клинок і розімнемось.

– Так, Предводителько, – кивнув він.

Кілька годин невтомного бою давались в знаки. Люцифер відчував як піт стікав його обличчям, щипаючи очі. Він хутко обтер їх, зовнішнім боком долоні та заблокував удар.

– Добре. Вже значно краще. Працюй корпусом. Ще раз!

Вона накинулась на нього рядом ударів, Люцифер відступав, блокуючи кожен. Меч проїхався його ліктем, пустивши кров.

– Будь уважним!

Люцифер стримано кивнув. Як дивно, янголи не потребували харчування, а він, щоразу після бою, відчував шалену потребу вгризтися у шмат м’яса. Єгудієль якось пішов на полювання з Азраель і приніс цілого рогатого звіра. Його назви поки не придумали, всі просто називали його «те рогате», він був зростом з Єгудієля, а вагою, мабуть, з усіх архангелів. Міхаель випадково торкнувся м’яса мечем і підсмажив його. Аромат стояв такий спокусливий, що всі одразу ж кинулись палити м’ясо, аби спробувати. Касдея, новотворена, придумала як використовувати наявні трави та морську сіль, щоб приправляти їжу. Так янголи та навчились готувати, ще задовго до появи смертних на землі.

– Ти пропускаєш удари!

– Вибач…Я трохи втомився.

Ізуель опустила меч.

– Гаразд. Сядь поки перепочинь.

Вона підійшла до сумки, у якій Ґадріель щоранку приносив фрукти та овочі із саду за яким доглядав, а тоді кинула  яблуко Люциферу, він зловив його, театрально вклонившись.

– Твоя турботливість дуже цінна, Предводителько.

– А моє терпіння щодо тебе взагалі неоціненне! – пробурмотіла вона.

Перекусивши, Люцифер відпочив і насолоджувався тим, що Ізуель поки приділяла час іншим янголам, контролюючи їх стійки та положення для здійснення атаки.

– Люцифере, до манекена. Тренуй удари!

Він мовчки потупцював до манекена, дратуючись. Люцифер слухав накази Ізуель й не ставив її авторитет під сумнів, але коли вони знаходились наодинці, не впускав шансу пожартувати. В цьому була вся його суть, за своєю іронією він ховав біль від неприйняття рідних братів та батька, відчуття самотності від перебування у світі, здавалось би, створеному для нього і таких як він.

Десь за годину, коли від манекена Люцифера лишилась купка піску і розірване полотно, Ізуель підійшла до нього займаючи стійку.

– Продовжимо.

Люцифер закотив очі.

– Із всіх воїнів ти – найбільш невблаганна! – протягнув він, займаючи захисну позицію.

– Тоді ти – найбільш балакучий, – знизала плечима Ізуель.  

– Так компенсую відсутність м’язів. 

– То нарощуй їх, а не компенсуй!  – вона здійняла меч. – Атакуй. Нам треба відпрацювати косий удар. Не забувай при цьому закривати корпус.

Люцифер коротко кивнув і розпочав атаку.

Ізуель тренувалась із Люцифером і після офіційних годин, відведених на тренування. Він повертався у покої абсолютно виснаженим, але все ж помічав, що засвоює уроки Предводительки.

Щоранку він повертався на плац, очікуючи нового спарингу. Ізуель підбирала супротивника по силі кожного, щоб не демотивувати янголів. А от найбільш гонористих, як, наприклад Єгудієль, Урієль, Рамахієль та Іларіон вона не гребувала ставити у спаринги одне проти одного, або доєднувала до бою Міхаеля, який поки лишався найкращим з воїнів.

Сьогодні бій розпочав саме Міхаель проти Ізуель. Тридцять напружених і дуже захопливих хвилин, змусили Люцифера згризти внутрішню частину губ і щік майже до крові. Це був той вид бою, де одразу не зрозумієш, хто здобуде перемогу. В Ізуель мала майстерність і спритність, Міхаель же мав силу. Та, коли Ізуель скинула його з висоти, вихопивши в нього палаючий меч, Люцифер розреготався, аплодуючи. Так, Міхаель найкращий з воїнів, але не коли він стає проти Предводительки.

Ізуель повернула меч Міхаелю і дала настанови щодо покращення. Міхаель коротко кивнув і подякував, відправляючись до тренувальних манекенів. Предводителька рушила до Люцифера.

– Видовищно, як завжди! – похвалив її він.

Ізуель зітхнула.

– А крім видовища, ти звернув увагу хоч на щось? Якими були атаки, яким був захист, бодай щось?

Люцифер кліпнув.

– Серйозно, щоразу, коли я бачу тебе в бою, думаю – краще бути твоїм союзником, – змінив тему він.

Предводителька закотила очі:

– О, то на дев'ятому сині у Бога не забракло мудрості в запасі?

Він знизав плечима:

– Що ж, чим багатий: в одній руці мудрість, в іншій – неймовірний артистизм. 

– І друге дедалі частіше бере гору над першим. Звільняй одну руку і бери у неї меча, артисте, сьогодні тренуємо лівий боковий.

Люцифер розумів, що втомлює її своєю несерйозністю, але нічого не міг із собою зробити.

– Ах! – похитнувшись, протягнув він. – Ти знову зламала мій захист.

– Як би ж він був… – закотила очі вона.

– А як же щит із чистого сарказму?

Ізуель похитала головою, опускаючи меч.

– Але ж, він працює!

Предводителька кинула на нього нищівний погляд.

– Майже, – виправився він, – до такого твого погляду. Не дивись мені за спину, там, мабуть, кілька кущів зав’янули.

– Я не витрачатиму час на це! Ти несерйозно ставишся до тренувань.

– Чому? Я вкрай серйозний, коли справа стосується тренувань, або тебе.

– Іди, тренуйся з Варахієлем.

– Ізуель… – спинив її він. – Не сварімося. Я не терплю це місце без твого невдоволеного личка.

Вона роздратовано зітхнула і рушила в бік Серафієля та Ґабрієля, що саме тренувалися.

Наступні кілька днів Ізуель не підходила до Люцифера, вона лише виправляла некоректно поставлені руки чи ноги, казала про положення голови та корпусу.

Це засмутило Люцифера. Схоже він перегнув зі своїми жартиками. На нічні тренування вона припинила приходити і архангел вирішив піти до її покоїв. Предводителька єдина, що мала власні покої та не спала у казармі з іншим військом.

Він постукав у двері. Ізуель з'явилась на порозі, склавши руки на грудях.

– Що ти тут робиш?

– Я хотів перепросити… Я не мав тоді говорити стільки дурні…

Вона опустила очі.

– Я прагну допомогти тобі, Люцифере.

– Я знаю.

– Але тобі моя допомога не потрібна. Ти не стараєшся, ще й висміюєш мої спроби. Це неприємно.

Люцифер підняв на неї очі.

– Я не… Я не висміював… Пробач. Я не хочу втратити єдиного друга через дурні жарти.

Ізуель схилила голову вправо.

– Вважаєш мене своїм другом?

– Не при всіх, я поважаю твій ранг. Але коли ми вдвох – так. Ти мій друг з того моменту, як вступилась за мене.

Вона кинула тінь усмішки.

– Гаразд. 

– Може, прогуляємось?

– Куди?

– Знаю одне чудове місце.

Вони прийшли до урвища, де спілкувались у день як познайомились. Схоже, це тепер знакове місце для них обох.

– За що тебе покарали вчора?

Люцифер реготнув, пригадуючи, як його змусили переносити валуни зі скель до мосту.

– Я нишпорив у бібліотеках дослідників. У таємній секції, де містились начерки Батька щодо нового світу.

– Не кажи, що збираєшся мені розповісти!

– Та, ну, тобі геть не цікаво?

– Цікаво, звісно. Але так не можна!

– То, казати чи ні?

– Та, кажи вже!

Люцифер реготнув.

– Словом, я бачив твоє ім’я в одному з сувоїв.

– І що там?

– Якесь пророцтво.

– Яке? З тебе по слову витягати, чи що?

– Я… – він розгубився, поглянувши на неї. – Я не встиг прочитати, його вирвали з моїх рук.

Ізуель пирхнула.

– Ти маєш пишатись, про тебе складають пророцтва.

– Чого це я маю пишатися?

– Бо ти особлива. Головний персонаж цього епосу.

Ізуель штурхнула його в плече.

– А про тебе там щось було?

– Та… Що про мене скажеш? – всміхнувся він.

– Якщо я головний персонаж, то ким ти себе бачиш у тому епосі?

– Героєм побічної сюжетної лінії. Я з’являюсь раптово, створюю емоційну турбулентність – і зникаю у тумані.

– О… У твоєму стилі. Що воно за «турбулентність»?

– Знаєш відчуття на великій висоті? Коли повітряні потоки змушують тебе забути, як літати? Подих перехоплює, крила тремтять, все тіло сковують судоми…

– Так.

– Мені здається ця назва доволі влучна.

Ізуель здійняла брови.

– Що ж… Не сперечатимусь. Я не вигадую нових слів.

Люцифер всміхнувся і ліг на траву, поглянувши на всіяне зірками небо.

– Все ж, хороша ідея, що батько спершу створив цей світ, а тоді вже нас. Було б надзвичайно нудно плавати у порожнечі й темряві.

Ізуель лягла поруч і повернула на нього голову.

– Я не багато знаю про творення світу.

– Ну…Батько подорожував порожнечею, прагнучи створити Всесвіт. Він не розмінюється на дрібниці, ти ж знаєш, хотів все зробити з розмахом. Отож, спершу він створив зорі, щоб осяяли йому шлях. Та деякі з них почали згасати, бо потребували підтримки. Тоді він поліпшив це, і коли всі зорі сяяли, він замислився над тим, щоб створити землю, на яку можна стати, щоб не знаходитись у польоті весь час. І він створив землю, поділив її на території та зайняв місце згори, щоб краще бачити процес творення, і назвав це місце Небесами. Він створив повітря, рослини, водойми. Але світ здавався штучним, нічого не змінювалось і не покращувалось. Він усвідомив, що для змін потрібне щось живе, щось, що шкодитиме і покращуватиме, перетворюючи це на постійний процес, закладений як команда. Тоді на землі почали з’являтись комахи, а потім і звірі. Поки батько додав лише мале число звірів, ускладнюючи їх будову, та надалі, я думаю він вигадає щось ще. Одні тільки черв’яки чого варті.

– Я чула, – всміхнулась вона. – На створення черв’яків у нього пішло чи не найбільше часу.

– Він хоче взяти щось із їх будови для створення когось нового для цього світу.

– Не кажи, що землею ходитимуть здорові черв’яки.

– Я не знаю, у Батька невпинна фантазія.

Вони реготнули.

– То…Тебе просто піймали із сувоєм в руках?

– Так, – зітхнув він. – І покарали тяганням каміння.

– Важко було?

– Кілька днів, що ти не говорила зі мною були важчими. Не роби так більше.

Вона всміхнулась.

– То не змушуй мене це робити, – знизала плечима вона.

Люцифер поглянув на неї, їх обличчя зараз були на близькій відстані та він помітив ледь помітну родимку під її бровою. Очі в сутінках мали майже бузковий колір. Дивовижна зміна.

– Скільки часу минуло з твого народження? – раптом спитала вона.

– Двадцять земних років, а що?

– Нічого. Просто цікаво.

Люцифер всміхнувся.

– Батько зробив новотворених нашими ровесниками, щоб нам було простіше порозумітися.

– О, так. Дивлюсь на вас з Єгудієлем і перше, що спадає на думку «яке ж порозуміння!».

Люцифер розреготався.

– Так… Схоже, ми не найкращі представники свого виду.

– Ти думаєш? – іронічно спитала вона, повертаючи голову, її очі дивились у небо.

Люцифер повернувся і собі. Посмішка плавно зникла з його губ, бо він збрехав їй. Він прочитав пророцтво. І в ньому був всього один рядок: «Якщо Предводителька не зійде з наміченого шляху – землю вкриє сніг із попелу, а все живе, крім неї згине назавжди». Він має знайти спосіб збити її з наміченого шляху, за будь-яку ціну.

Впродовж наступних днів, Люцифер та Ізуель невпинно тренувались і Люциферу навіть вдалося вибити меч із рук Предводительки. Сам бій він, звісно, програв, але прогрес було помітно неозброєним оком.

Щоночі вони продовжували індивідуальні тренування. Люцифер активно займався і помічав, що його м’язи збільшуються, наближаючись по своїй формі до Міхаеля, та не мав сили перегнати Єгудієля, який був більшим за старшого брата майже вдвічі.

Після тренування, вони вирушили до місця створення артефактів, де руни, якими було всіяно стіни та підлогу підсвічувались, відчуваючи янгольську присутність.

– Для чого ми тут? – спитала Ізуель.

– Якби ти могла самостійно створити істоту, користуючись артефактами, або чим завгодно в цьому світі, що б це було?

– Не знаю…

– Пофантазуй.

Ізуель зітхнула, пройшовшись стелажами зі скляними дверцятами.

– Я б взяла найміцніший метал, Небесний кристал для захисту і Небесне полум’я, що виявляє несправедливість і боронить мир.

– Дуже…Цікавий вибір.

– А, що б використав ти?

Люцифер реготнув, знизавши плечима.

– Я б створював світ із… твоєї невтомної рішучості і власного твердолобого цинізму.

– Вийде доволі нестабільна конструкція, – ледь всміхнулась вона.

– Зате яким видовищним буде вибух!

– Звучить небезпечно, – хитнула головою Ізуель.

– І страшенно привабливо, – здійняв брови Люцифер.

Ізуель не змогла стримати усмішки й засміялась разом з ним.

– Ходімо звідси, інакше нас піймають і в мене будуть проблеми.

– Так, маєш рацію.

– Для чого тобі створення чогось? Чому ти привів мене до артефактів?

– Хотів пошукати щось, що не дозволило б кому-небудь називати мене слабким. Я хочу… мати значення. – зізнався він.

– Що ж… Принаймні один янгол у твоєму оточенні ніколи не вважав і не вважатиме тебе слабким. Ти маєш значення, Люцифере. А щоб у це повірили інші, ти маєш тренуватися.

Люцифер поглянув на неї, киваючи.

– Дякую, Ізуель.

***

Вранці він прийшов раніше за інших і встиг розім’яти м’язи та підготуватись до бою.

– О…Ти вже тут? – здивувалась Ізуель.

– Сьогодні я вирішив діяти інакше.

– Невже? Нарешті без сарказму, зате з мечем в руках?

– Ні, – фиркнув він. – сьогодні я граю в гру: «здобудь перемогу над Ізуель».

– А, ні. Сарказм на місці, – зітхнула вона.

– Я серйозно! Я хочу виграти бій.

– Навіть не знаю, це наївно чи просто самовпевнено. Але, гаразд. Мені подобається твій настрій.

Ізуель зайняла стійку.

– Починай. – керувала вона.

І бій почався. Люцифер діяв дуже добре, він був швидшим і мав чіткий розрахунок, він аналізував техніку Ізуель і робив чудові успіхи у спарингу. Бій перемогти йому не вдалося, але він бився гідно і видовищно.

– Це було чудово, Люцифере.

– Я ж все одно програв.

– Не все одразу, – запевнила його вона. – Далі – краще. Дай собі шанс і не спиняйся.

Люцифер всміхнувся, кивнувши.

– Дякую, що навчаєш.

– Дякую, що нарешті вчишся, Люцифере.

Значно пізніше, після виснажливого випробування в Лісі Ілюзій, Ізуель запропонувала Люциферу приєднатися до неї для відновлення сил через медитацію. Вони сиділи на краю скелі, звідки відкривався вид на сяючі хмари Небесного Полігона. Тиша і близькість між ними наповнювала тіло незрозумілим теплом. Люцифер намагався сконцентруватись на медитації, та натомість розплющував очі, спостерігаючи за спокійним обличчям Ізуель. Випробування було складним для нього. Артефакт мав вигляд арфи і піймати її було можливо виключно орієнтуючись на ледь чутну ноту інструмента, яку не вдавалось зловити нікому, крім Рафаеля. Азраель до  випробувань не включали, бо вона мала дещо інше завдання, зважаючи на свою сутність. Люциферу не вистачало її підколювань, вони його завжди бадьорили.

– Сьогодні твоя спостережливість врятувала загін, – не розплющуючи очей, сказала вона. – І дякую, що не видаєш нашої дружби, я б не хотіла, щоб янголи сприймали мене упередженою.

– Роблю, що можу, моя Предводителька, – із усмішкою відповів він. – До того ж ти завжди неупереджена, за це тебе всі й поважають. Ти уважна до всіх однаково. Хоч, я б і не був проти, якби мені діставалось трохи більше твоєї безцінної уваги.

Ізуель всміхнулась, знову заплющивши очі.

– Ти занадто добрий до мене. Іноді я забуваю, що ти не лише боєць мого війська, а й друг.

Усмішка Люцифера повільно розтанула.

 – Так… – трохи зніяковіло відповів він. – Друг. І не забувай про це, будь ласка. Я, звісно, готовий невтомно тобі нагадувати, але ще трохи й почну ображатися.

Ізуель розплющила очі, реготнувши.

– Погана ідея була взяти тебе на медитацію.

– Чого це?

– Бо в тебе рот не затуляється! Ти здатний хоч хвилинку помовчати?

– Здатен. Але ж це так нудно!

Люцифер усвідомлював, що має почуття до подруги. Але це було чимось геть новим для нього, він не був готовий це зрозуміти. Навіть, якби Ізуель звернула на нього увагу, він не міг би зіпсувати їй репутацію. Все ж, побратими негативно поставились би до Предводительки, що має стосунки зі своїм підлеглим.

Він продовжував так само день за днем тренуватися, відпрацьовував майстерність й вночі. Ізуель приділяла більше часу слабшим загонам, до тренування не так давно почали долучати дослідників та науковців. Люцифер сумував за спілкуванням з подругою, йому не вистачало її.

Тим часом Бог уже створив першу пару. Люциферу людина здавалась огидною. Хоч вона і нагадувала чимось безкрилого янгола, вона була якоюсь слабкою і недоладною. Його звали Адам і якщо Батько і справді ліпив його своїми руками, то вочевидь забув додати йому мозок. Бо, відверто, він поступався у розумових здібностях своїй дружині, створеній зі згаслих зірок та попелу самої Безодні – Ліліт.

Вона була привабливою, таємничою і магнетичною. Чорне рівне блискуче волосся було майже по п’яти. Чорні очі з кожним поглядом сприймались як постріл в самісіньке серце. Темні губи заманювали, неначе у пастку. Відчуття, які пробурювала у ньому Ліліт були новими для нього і ще недослідженими. Від неї у нього перехоплювало подих. Але не так, як це було з Ізуель, коли серце завмирало в її присутності. Ні, поруч з Ліліт, Люцифер відчував як стискається його живіт, а все тіло неначе горить.

Йому хотілось скинути з себе весь одяг, лишившись таким самим оголеним, якою була зараз Ліліт.

– Як тебе звати, янголе?

– Люцифер. А ти – Ліліт, так?

Вона знизала плечима, пасмо волосся, що лежало на правій частині її грудей змінило положення, відкриваючи темно-бежеву ареолу. Та вона не зважала.

– Таке ім’я мені дав Господь.

– А ти хотіла б інше? – всміхнувся він.

– Моєї думки не питали.

– Її питаю я.

Ліліт блиснула очима.

– Чому ти тут? Невже серед інших янголів буває нудно?

– Ти й не уявляєш.

Вона всміхнулась.

– Що ж, я рада твоїй компанії.

– Це…Приємно. А, чого ти не зі своїм чоловіком?

Ліліт закотила очі.

– Йому більше подобається давати дурнуваті назви тваринкам.

– Може, скажемо йому, що всіх тварин уже було названо Батьком?

– Ні, не треба, – махнула рукою вона. – Нехай, буде хоч чимось зайнятий.

– Він тобі не подобається?

Ліліт кинула на Люцифера насмішкуватий погляд.

– Коли знаходишся у компанії єдиного чоловіка, навіть створеного для тебе, почуваєшся дещо позбавленим вибору.

– Про, що ти говориш? – не розумів архангел.

Вона зітхнула.

– Бог вирішив, що Адам пара мені. Я ж так не вважаю.

– Але він твій чоловік!

Ліліт підійшла ближче до Люцифера і, схопивши його обличчя поцілувала. Її губи були м’якими й гарячими, гнучкий вологий язик розімкнув його вуста і зустрівся з його. Архангел закляк не розуміючи, що саме відчуває. Ліліт викликала у ньому суперечливі думки, та сам поцілунок не сприймався як щось важливе. Люцифер відчув гнів, відштовхнувши жінку від себе, він витер губи зовнішнім боком долоні.

– Що ти робиш?

– Цілую тебе.

– Але я цього не хотів!

Ліліт загадково всміхнулась.

– Тож, ти розумієш, що я намагалась сказати.

Люцифер замислився. Адам не подобався їй, вона не хотіла такої долі, але її помістили сюди та не схоже, що вона матиме якийсь вибір.

– Ти дуже привабливий, – розглядаючи його, мовила Ліліт. – Значно гарніший за Адама.

– Він – людина, – пирхнув він.

– О, ну звісно. Лише янголи схильні до розуму і вроди, чи не так?

– Я цього не казав, – хитнув головою він. – До того ж ти не янгол.

– І що? Все одно гарна і розумна? – Ліліт посміхнулась.

Люцифер роздратовано відвів погляд. Чому вона так на нього впливала?

– Мабуть, тобі вже час, любий. Татко хвилюватиметься. Але ти заходь, я буду рада поспілкуватися… – вона нагнулась до нього. – Або поцілуватися.

Ліліт підморгнула йому і пішла вперед, не соромлячись власної оголеності.

Люцифер летів назад переборюючи сумніви. Ліліт поцілувала його і це було дивно, бо він не знав, що так можна робити з іншими. До того ж це було певною мірою приємно, хоч і не бажано. Він усвідомлював, що хотів би поцілувати Ізуель. Бо був переконаний, що із нею це мало б сенс. Але він не може так вчинити із нею.

Він приземлився на балюстраду і сперся ліктями на мармуровий поручень. Обличчя горіло, ніби від сорому. Про що це він думає? Хіба янголи мають відчувати подібне одне до одного? Тобто, йому було відомо, що таке любов. Він любив батька, любив братів, хоч вони й допікали, та найбільше любив Азраель. Але ця любов була якоюсь іншою. Більш… Особистою. Він не хотів ділитися нею ні з ким, і водночас прагнув кричати про неї на всі Небеса. Люцифер потер очі.

– Яке ж безглуздя! – бурмотів він.

– Все гаразд, брате? – спитав Ґабрієль, приземлившись поруч.

– Я…Слухай, я можу про дещо тебе спитати, але лишити це між нами?

Ґабрієль уважно поглянув на брата.

– Звісно. Я триматиму все в таємниці.

Навіть попри те, що батько вважав таємниці аспектом брехні, яку засуджував, Ґабрієль завжди був найбільш надійним з усіх братів, якщо це стосувалось секретів.

Люцифер зітхнув.

– Ти… Ти колись цілувався з кимось… Іншим?

– Іншим? А хіба можна робити це з собою? – криво всміхнувся Ґабрієль.

Люцифер закотив очі.

– Дякую, дуже розумна відповідь.

– Так, – відповів Ґабрієль.

– І… Це було з тим, хто тобі небайдужий?

Ґабрієль поглянув на Люцифера, примружившись.

– Чому ти питаєш?

– Мені треба розуміти чи є різниця, коли цілуєш когось, хто тобі не цікавий і когось, кого ти…

– Ти закоханий, Люцию?

Люцифер опустив очі.

– О… Це прекрасне почуття, хоч батько і засуджує.

– Чому? – стрепенувся він. – Що він сказав?

– Заспокойся, брате. Нічого конкретного. Просто подібні почуття та особливо…гм…тілесність, будуть відволікати тебе на полі бою. Тож батько радить нам не заводити стосунків.

Люцифер кивнув, поглянувши на горизонт.

– Але кохання ніколи не приходить за планом. Воно звалюється тобі на крила, і попри його вагу –  ти все одно літаєш.

– Дуже поетично, – роздратовано кинув Люцифер. – Як завжди.

– Чому ти такий напружений, брате?

Люцифер мовчав.

– Я не цілувався з тим, хто мені не подобається, – відповів Ґабрієль. – Я не бачу в цьому сенсу, бо того, хто небайдужий хочеться цілувати. Тобі не треба себе примушувати до жодного вияву почуттів, бо всі вони самі линуть від тебе.

– А як… – почав він і увірвався.

Ґабрієль поклав руку на його плече, це був його спосіб виявити підтримку.

– Як зрозуміти, що ці почуття взаємні?

– Єдиним доступним способом, брате, – Люцифер підняв на нього очі, Ґабрієль всміхнувся: – спитати як є.

Люцифер зітхнув, опускаючи очі. Питати в Ізуель про таке не варіант. Це лише зіпсує їх стосунки. А якщо обирати між нічим і дружбою, у якій він мусить приховувати свої почуття, Люцифер обиратиме друге до кінця своїх днів.

***

На тренуванні Люцифер знову пас задніх. Він став дуже неуважним і весь час пропускав удари Рафаеля.

– Та, що з тобою, брате?! – після чергового пропущеного удару, спитав Рафаель.

– Вибач… Я трохи не в собі, – відповів Люцифер, не зводячи очей з Ізуель, яка тренувалась з Міхаелем, обмінюючись якимись репліками, від яких обоє всміхалися.

Що такого Міхаель міг сказати їй, щоб вона всміхнулась? Він же геть не мав почуття гумору!

– Ти чув? – смикнув Люцифера Єрамієль.

– Чув про що?

– Експеримент батька. Перша пара вирішила спаруватися.

– Що?

– Батько ще не все облаштував і хотів, аби вони трохи зачекали із плодінням, але, схоже його творіння вийшло з-під контролю.

– Ого… А для чого вони це зробили? – зніяковіло спитав Люцифер.

Єрамієль і Рафаель перезирнулись і розреготалися.

– Ти бува, не шубовснувся головою вниз із висоти?

– Чого?

– Ти не знаєш, чому вони паруються? – здивовано спитав Рафаель.

– Для породження нащадків, звісно.

Єрамієль кинув на брата глузливий погляд.

– А, що не лише для цього? – здивувався він.

– Ми не маємо про це говорити, – штовхнув Єрамієля в плече Рафаель.

– Хтось же має його просвітити? І хто це має робити, як не старші брати?

– Хоча б не тут! – шипів Рафаель.

Єрамієль схопив Люцифера за плече і повів трохи далі від плацу.

Обличчя архангела змінювалось впродовж всієї розповіді братів. Він щиро не усвідомлював як те, про що вони торочили могло бути приємним. А той факт, що переважна частина янголів таким займалися його взагалі вражала до глибини душі. Ні, він не прагнув виконувати всі настанови батька і про тілесність зокрема, але так відкрито? І не приховувати цього одне від одного? Це було дуже дивно.

Після нічого тренування Люцифер вертався до казарм, коли почув сміх. Він здався йому доволі знайомим, та він ніяк не очікував помітити Ізуель, що сміялась, сидячи у саду із Міхаелем. Він не чув їх розмови, але зауважив, що вони приємно проводили час.

Настрій у нього геть зіпсувався. Він блукав собі нічним плацом, а тоді злетів і помчав. Сам не розуміючи для чого. Він спиняв себе на півдорозі, а потім продовжував рухатись у той самий бік. Це був дивний порив, якого він не міг собі пояснити.

Приземлившись, він зіткнувся із Ліліт.

– Я знала, що ти повернешся, – задоволено мовила вона.

– Можеш… Поцілувати мене ще раз?

Чорні очі впилися у нього, змушуючи все тіло тремтіти.

– Цілуй сам, як тобі треба.

Люцифер несміливо рушив вперед, а тоді взяв руками її обличчя і наблизив до себе, цілуючи.

Цього разу відчуття вирізнялись. В ньому злилась незнайома йому поки пристрасть, гнів, заздрість і колюче відчуття небезпеки. Та він не спинявся, а притис її до себе ближче. Рука ковзнула її оголеною спиною, це викликало мурахи на його шкірі. Така беззаперечна близькість була новою для нього.

Люцифер змусив себе відірватись.

– Чекай… Як ти знала, що я повернуся?

– Я змусила Адама думати, що ми спарувалися.

– Як?

– Я не видаватиму тобі секретів, – хмикнула вона.

Люцифер нахмурився.

– То ви не…

– Ні. Але я можу тобі допомогти, якщо ти прийшов за цим.

– Я не…

– Не соромся, – всміхнулась вона. – Ким би вона не була, серце переболить. А потреби тіла ігнорувати негоже.

– Ти…– нахмурився він, – спокушаєш мене?

Ліліт закотила очі.

– Чоловіки… Ви носитесь зі своїми бажаннями, а коли втілюєте – винні в тому чомусь завжди жінки.

– Звідки в тебе досвід спілкування з іншими чоловіками? – примружив очі Люцифер.

– Ти думаєш, що єдиний янгол, який навідував першу пару Господа? – здійняла брови Ліліт.

– А, хто ще?

Вона знизала плечима.

– І, що ви робили ?

Ліліт всміхнулась.

– А я не зобов’язана відповідати на твої питання. То як? Ти готовий, чи політаєш занурений у свої думки ще кілька тижнів?

  Люцифер нахмурився.

– Та хай як ти прагнеш втекти, любий, я бачу твої бажання. І знаю, що ти повернешся по їх втілення.

Люцифер злетів і наступні кілька місяців не бачився з Ліліт. Хай хто приходить до неї, вона певно добре проводить час із кимось із янголів. Для чого йому ставати одним з її прихильників?

Він приземлився в саду, де порався Ґадріель. Неспокійно крокуючи туди й назад, Люцифер склав руки у замок на шиї та закинув голову нагору, важко зітхнувши. Янгол-садівник покосився на нього, нахмурившись:

– Може, досить уже топтати траву, яку я так ладно висаджував?

– Пробач. Я просто…

Ґадріель, поклав граблі й підійшов ближче.

– Що сталось?

– Я не знаю, як мені це сказати.

– Кажи як є. Ти ж знаєш, я не скажу нікому.

Люцифер покосився на нього.

– Слухай, я розумію, що з твоїми братами довіритись комусь складно…

– Тобто? Ґабрієль щось казав?

– Ні. Казав Єрамієль. Ти питав у нього про спарювання.

– Базікало! – розсердився Люцифер. – Я так і знав!

– Та, заспокойся. Він завжди був пліткарем, – Ґадріель знизав плечима. – Але я нікому нічого не скажу, бо не бачу сенсу. Це твоє життя і твої переживання.

– Для чого це тобі? – нахмурився Люцифер.

– Мені чомусь здається, що ми могли б бути друзями. Я теж доволі самотній тут.

Люцифер зітхнув.

– Клянися, що мовчатимеш.

– Я клянуся, Люцифере. Все, що ти скажеш тут, лишиться в цьому саду.

Люцифер відійшов трохи далі, потираючи стомлені очі.

– Я маю почуття до Ізуель.

Ґадріель розтулив рота і стулив його знов.

– О… Ясно.

– І я не знаю, чи має вона якісь почуття до мене, – продовжив Люцифер.

– А ти… Пробував поговорити із нею про це?

– Чому всі пропонують про це говорити?! – роздратовано кинув він, розвернувшись до Ґадріеля.

– Бо це, вочевидь, найшвидший спосіб з’ясувати відповіді на питання, які так тебе мучать, – знизав плечима він.

– Як про це говорити із генералкою війська, у якому я служу? Це ж… Безглуздо!

– Ну, так. Сам факт твоїх почуттів до своєї генералки безглуздий, але неможливо контролювати таке.

– Чому?

– Та хто ж його знає? Почуття непередбачувані, – Ґадріель наблизився до нього. – Просто перебори себе і поговори з нею.

– Що як вона не захоче говорити?

– Принаймні спробуй. До того ж Ізуель цінує друзів, вона завжди знайде на нас час. Можливо, твоє зізнання їй потрібне.

– Ти…Спілкуєшся із нею?

– Вона дуже мені допомогла, – кивнув Ґадріель. – Вона – хороший друг.

– Так…Найкращий.

***

Ґадріель подарував йому надію. Люцифер попрямував на нічне тренування, сподіваючись трохи випустити пару і зібратись перед зустріччю з Ізуель. Його кулаки невтомно гатили манекен із піску. Він все прокручував у голові ту розмову, але ніяк не міг дібрати потрібних слів. Ізуель як завжди випередила його.

– Привіт.

Люцифер відійшов від манекена. Помітивши, що Ізуель дуже старається дивитися йому в очі, він згадав, що перед тренуванням зняв сорочку. За той час, що подруга тренувала його він набув чудової фізичної форми, забувши про природну худорлявість.

– Привіт, – відповів він, хутко накидаючи сорочку на вологу шкіру.

– Хтось повернувся до нічних тренувань?

Люцифер криво всміхнувся.

– Ну… Відколи ти мене покинула, я втратив смак до життя.

– Яка драматичність.

– Ну, я ж собі не зраджую, – знизав плечима Люцифер.

– Це точно, – Ізуель всміхнулась.

– Все гаразд?

– Так… Я просто…Скучила за тобою.

Люцифер не стримав посмішки.

– І я скучив.

– Що ж…вже пізно. Завтра зустрінемось на тренуванні.

– Ізуель! – спинив її він.

Вона здивовано повернулась.

– Я… – слова зникли з його думок, він знервовано ковтнув. – Я хотів тобі сказати…

– Предводителько! – крикнув Міхаель. – Потрібна Ваша участь.

– Зараз не тренувальні години, Міхаелю. Зачекай до завтра.

– Я перепрошую, Предводителько, але ви схоже зараз тренуєтесь із Люцифером.

– Вона не тренується зі мною, вискочко! – не стримався Люцифер. – Вона прийшла поговорити.

– Чого це вона з тобою говорить?

– Не твоя справа! Вона сама вирішуватиме, що і коли їй робити.

– Зараз «вона» йде у свої покої. І говоритиме з вами обома лише завтра на тренуванні! – гаркнула Ізуель, розвертаючись.

Люцифер зачекав, коли Ізуель піде і розвернувся до брата.

– Чого ти приперся?!

– Чого тобі треба від неї? – випнув груди Міхаель.

– Вона – мій друг. І була ним ще до Інітіуму. Геть з дороги!

Люцифер штовхнув брата у плече і пішов до казарми. Він був готовий зізнатись їй прямо там, якби не клятий Міхаель! Чого тому вишкребку взагалі не спалося?

Архангел не спав всю ніч, і весь наступний день був напруженим. Він має сказати їй. Тепер Люцифер це дуже чітко усвідомлював. Так, можливо Ізуель не готова бути з ним, і це нічого, але вона могла б подумати. А він чекав би на неї. Чекав би скільки треба, аби вона лише подумала про цю можливість.

Ближче до ночі, він наважився. Люцифер всміхнувся сам собі та здійнявся в небо, направляючись до Ізуель. Спинившись, він закляк, помітивши, що вона була в компанії Міхаеля. Це нічого не значить, вона казала, що вони лише товаришують. Люцифер поглянув знову. Його брат торкнувся руки Предводительки, а вона не відштовхнула його. Його пальці переплелись із її, він кинув на неї мрійливий погляд, він потягнувся вперед. Ізуель роззирнулась, спинивши його.

– Нас можуть побачити.

– Та, годі тобі. І що з того?

– Я – Предводителька, Міхаелю. А ти – мій солдат.

– Але я найсильніший солдат. Ніхто не подумає, що я отримав місце нечесним шляхом.

– Так, але подумають, що я некомпетентна, якщо змішую робоче і особисте!

 – Не сердься. Пробач мені, я схибив.

– Я просто не хочу, щоб про нас хтось знав, – шипіла Ізуель, відвернувшись.

– Може, ти не хочеш, щоб про нас знав він?

– Я ж сказала: ніхто не має знати.

– Гаразд. То ти вже сказала йому про нас? – здійняв брову Міхаель.

– Ні. І не думаю, що варто.

– Якщо ти не певна… – знизав плечима він.

– Я певна, але…– вона хитнула головою. – Не варто комусь розповідати.

– Я знаю свого брата, Ізуель. Він ніколи ніким так не цікавився, як тобою. Він говорив із Рафаелем і Єрамієлем про... тілесність.

– Можливо, він цікавився для себе. Майже всі це роблять, це не таїна.

– Ні, Ізуель. Ти не бачила, як він дивиться на тебе.

– Ми лише друзі.

 – Але він так не думає.

– Та, годі тобі! Між нами нічого немає.

– Ти маєш сказати йому, Ізуель. Він не має розраховувати, що твоє серце вільне. Тим паче для нього.

Люцифер втиснувся в стіну, відчуваючи, як його серце калатає в грудях. Біль від почутого накрив його повністю. Ізуель нічого йому не винна, але чому ж тоді він почувався, ніби його зрадили? Хіба так і мають почуватись закохані? Якщо так, то йому це не потрібно. Якщо його брат має стосунки з Ізуель, його почуття більше не мають сенсу. Він має забути про них, але як?

Він знову пішов на нічне тренування. Не тому, що хотів, а тому, що в глибині душі сподівався, що вона прийде. Люцифер більше не бачив сенсу зізнаватись у своїх почуттях, та він власне не бачив сенсу більше ні в чому. Але йому кортіло поговорити із нею. Просто поговорити.

Ізуель не забарилась. Вона була мовчазною, мабуть, збиралась з думками, щоб сказати.

– Слухай, – урвав мовчанку він. – Хто б це не був – я радий за тебе. Краще утримайся від деталей, я не хочу ставити тебе під загрозу.

– Я…– розгублено почала вона.

– Ти гідна всього найкращого, Ізуель, – щиро мовив він. – Справді.

Вона поглянула на нього.

– Дякую.

Він кивнув. Ізуель потягнулась до нього, міцно обійнявши. Люцифер був ладен втонути в тих обіймах. Йому було так тепло, що він заплющив очі, аби затримати це відчуття. Та Ізуель відпустила його і Люцифер знову відчув, як холод поповз його грудьми.

Вона наостанок всміхнулась і пішла до казарм. Протягом наступних кількох днів, він почав помічати, що подруга уникає його. Так, вона продовжувала допомагати на тренуваннях, але вони не проводили спільно час, і сама вона трималась осторонь.

На одному з тренувань Ґадріель поплескав його по плечу:

– Я знав, що ти наважишся! Я так радий за вас!

– Що?

– Рафаель уже всім розпатякав? – закотила очі Серайя. – Що ж, коли вже наша Предводителька полюбляє поганих хлопців… Навіть сумно, що ти зайнятий. Я думала їй до вподоби такі зануди як Міхаель.

– Чекай, про що ти? – не розумів Люцифер.

– Рафаель сказав, що ви з Предводителькою разом. А що? Це в кожному разі уже не секрет, тож, можеш не вибріхуватись.

– Я не розумію, – нахмурився він.

– Чекай… – розгубився Ґадріель. – То ви не разом?

– Ні, вона з Міхаелем.

Ґадріель сумно опустив очі.

– Мені шкода.

– Так, мені теж. Але тепер всі думають, що вона зі мною! З цим треба щось робити.

– Рафаель казав, що бачив, як ви цілувалися.

– Вона обійняла мене. Бо я сказав, що радий за неї. І все!

– Біда… – зітхнув він. – Що робитимемо?

– Де Рафаель?

Люцифер знайшов його трохи далі, він саме відпрацьовував удари із Даарієлем.

– Можна тебе?

– О! Це ж зірка дня! Не очікував, але вітаю! Яке досягнення!

Люцифер схопив його за комір і поволік далі від плацу.

– Про що ти думав?

– Ну, ви ж не дуже переховувались…

– Між нами нічого не було!

– Ну, так, а цілунок це дружній акт підтримки, – закотив очі він.

– Не було ніякого цілунку!

– От, чого ти питав нас про те як треба спарюватись? – він штурхнув його в плече. – Часу не гаєш, еге ж?

– Заціпся! Ми просто друзі. Вона обійняла мене, бо я побажав їй удачі з…

– З ким? – активізувався Рафаель. – Вона зустрічається з кимось іншим?

– Я не…

– Ну-ну! Кажи!

– Я не знаю з ким. Вона не сказала, – зітхнув він.

– Та, нема різниці. Вона в кожному разі має стосунки з підлеглим. Цікаво…

– Нащо тобі це?

– Ну… Вона ж не ідеальна. Мені цікаво дізнатись брудні секретики Предводительки.

– Який же ти виродок…

– Та, годі тобі. Якось навіть шкода, що це не ти. Я б пояснив звідки в тебе взялися сили, – загиготів він.

Тренування пройшло в тиші. Ізуель продовжувала давати настанови, шепотіння янголів, було доволі гучним, та Предводителька вдавала, що не чує. Вона уникала погляду Люцифера і по завершенню тренування першою пішла з плацу.

На нічному тренуванні, вона перестріла його, зла мов звір.

– Що сталось?

– Як ти міг? – спитала вона.

– Що?

– Що ти собі думав, коли говорив, що я з кимось зустрічаюся? Ти ж знаєш, як це може на мене вплинути!

– Пробач. Я не мав цього робити. Рафаель бачив, як ти обійняла мене і придумав казочку, що ти зі мною. Я мусив сказати йому правду, але прохопився, що ти зустрічаєшся з кимось іншим.

– Вони думали, що я маю стосунки з тобою? – здивувалась Ізуель.

– Скажи, дурня? – намагався виглядати веселим він.

– Це принаймні реалістичніше ніж ті, з ким вони приплітають мені романи, – зітхнула вона.

Люцифер знервовано ковтнув.

– Я б ніколи тебе не зрадив. Сподіваюсь, ти це усвідомлюєш.

Ізуель не відповіла. Люцифер мовчки рушив до казарми. Про, що ще говорити? Все вже зіпсовано.

***

Він не згадає у яку мить почувався достатньо розбитим, щоб повернутись до Ліліт. Не усвідомлював, що те, що вони зроблять разом залишить свій відбиток у його спогадах, а лікувати відчай інтимними зв’язками із тими, до кого не маєш почуттів увійде у звичку. І лише за кілька тисяч років Люцифер усвідомить, що це його ні краплі не лікує, а лише спустошує.

Коли Ліліт було вигнано, Люцифер втратив можливість легко отримувати бездумні тілесні втіхи. Янголи ставились до цього інакше. Вони прагнули чогось світлого, високого і сповненого сенсу. Люцифер почувався випатраним і не міг дати нічого з переліченого. Його віра у Небеса і побратимів поступово танула. Навіть, коли почалось вторгнення дітей Ліліт, яке Ізуель із військом придушили доволі швидко, Люцифер не відчув себе переможцем. Він почувався переможеним із кожним днем. А, коли Предводителька і Міхаель нарешті припинили приховувати стосунки, його перемагали щохвилини. З кожним обміном поглядами, із кожним ледь помітним дотиком, із кожною тінню усмішки.

Коли Люцифер мав сумніви, якраз перед своїм падінням, як було оголошено наступника Господа, Ізуель прийшла до нього. Вмовляла лишитись. Та він не слухав. Архангелу було байдуже, куди він потрапить. Байдуже, що стане з його крилами, душею чи майбутнім. Бо все, що його оточувало спотворювала брехня. А він ненавидів брехню. Його найкращого друга було вигнано до Безодні, через те, що чергові іграшки Творця не послухали його настанов. Його кохана мала стосунки із його братом, якому це лише підняло статус у війську, звісно, його ж обрала Сама Предводителька, який успіх! А сам Люцифер, перетворювався на ніщо, яким його завжди бачили брати.

– Чому ти таким став, Люцифере? – тихо спитала вона.

– А чому ти з ним?

– Що? – розгубилась Ізуель.

Люцифер повернувся до неї.

– Чому ти з Міхаелем? Чому не з кимось, хто гідний уваги? Чому він? Бо він найкращий боєць? Чи найбільш нудна і передбачувана істота, створена батьком?

– Чому ти це кажеш?

– Бо ти сліпа, Ізуель! Хіба не розумієш, що він не вартий тебе? Він використовує твою силу для своїх амбіцій!  Якщо ти не бачиш, ким є Міхаель насправді – тоді не бачиш і мене. Тоді ти не можеш казати, що я маю робити. Я не схилятиму голову перед смертними. З мене досить.

– І ти просто підеш?

– Так.

– Не роби цього, прошу, – поклавши руку на його плече просила Ізуель.

Люцифер перехопив її руку, ніжно поцілувавши кістяшки.

– Дякую, що була мені другом, коли я був один.

А тоді відвернувся, прямуючи вперед.

– Невже, це нічого не означало? – прошепотіла вона.

– Це завжди щось означало, Ізуель, – він підняв очі. – Ти просто не бажала цього бачити.

– Чекай, що? – не зрозуміла вона.

– Я кохав тебе, Ізуель, – не повертаючись, промовив він.

– Ні… – не вірила Предводителька.

– Так. І я не казав про це, бо не бачив сенсу. Його і справді не було. Тепер я вимушений забрати це кохання із собою і поховати. Прощавай, Ізуель.

 

Люцифер звільнився від болісних спогадів, усвідомлюючи, що поточні події не були ні на йоту приємнішими. Він весь час втрачав, нічого не здобуваючи.

Тоді він побачив Ізуель. Вона терла очі, червоні від сліз і неслась кудись в ночі. Він піднявся, торкнувшись балюстради, готовий в будь-яку мить злетіти та піймати її. Та Предводителька приземлилась сама на його балконі, не розплющуючи очей.