Раді Вас бачити!

Рай

Фокстрот був неквапливим, хоч я взагалі не вміла танцювати, Ґабрієль вів мене дуже ласкаво і я взагалі не вибивалась із ритму. Я була здивована що кілька янголів взагалі звернули на мене увагу. Ґабрієль до слова був дуже милим, мав сяйливе золотисте волосся, смарагдові блискучі очі та родимку над кутиком пухких губ білосніжні крила за його спиною були щільно притиснуті до спини, щоб випадково не наступити на них під час танцю.

Я раз по раз позирала вниз, Тео пив із келиха поруч з якимсь занепалим, доволі привабливим, як більшість присутніх на тому балу. Контраст, який утворювало поєднання його темного волосся із холодними проникливими лазурними очима, змушував моє тіло вкриватися мурашками. Серйозно, хіба я не мала вже звикнути до того, що всі янголи та більша частина демонів гарні? Хіба це не мало стати доконаним фактом, який я не мушу щоразу, з обридливою частотою, нагадувати? Чи може для смертних це щось аж таке видатне, що ми здатні витримати когось реального і при тому абсолютно бездоганного?

Ґабрієль продовжував вести мене плавно. Довкола лунала приємна класична музика, хоч я і не була поціновувачем такого. Було прохолодно, а просторою залою пурхали білосніжні метелики, пахло геранню і фіалками, що прикрашали дальню стіну, біля якої розташовувався стіл із закусками. Їжу тут до речі поставили задля смертних. Янголи не вживали їжі та напоїв, бо це, як я зрозуміла, суперечить їх правилам. Більшість новачків, з якими я мала нагоду коротко поспілкуватися, ще не усвідомили власну смерть, тож із задоволенням запихалися доволі скромними брускетами із сиром і оливками. Я ж не хотіла ні пити, ні їсти. Загальна атмосфера цього місця намагалась переконати мене у спокої. Та він зникав, щойно мої очі опускались до скляної підлоги у пошуку Тео.

– Тебе щось тривожить? – спитав мене Ґабрієль.

Я зустрілася зі смарагдовими очима і знизала плечима.

– Я не думала, що почуватимусь такою самотньою у напханому натовпом приміщенні.

– Тобі тут неспокійно? Я можу провести тебе до оранжереї, там доволі приємно.

Я вичавила посмішку.

– Дякую, Ґабрієлю. Ти дуже чуйний, справді. Мабуть, мені просто краще трохи перепочити.

Він мовчки провів мене до столика із білих кованих вензелів, прикрашений шифоновими накидками. Попри ніч, що огортала Пекло нині, верхню залу заповнювало тепле денне світло. Кришталевий купол сяяв у променях сонця. Тож Бал цілковито відповідав власній назві.

На сцені з’явився хор янголів. На грудях у кожного висіли дивні золоті інструменти, що чимось нагадали мені елементи органу у комплексі із чимось, схожим на білі м’ячики для сквошу, нанизані на срібні трубки. Музиканти розкладали їх і складали назад. Ці рухи гіпнотизували мене і я невідривно спостерігала за рухом вправних тонких пальців. Від їх рухів, з інструментів линув дивний звук, не схожий ні на що. Я не могла навіть віддалено підібрати схожі звуки.

Я заплющила очі, дозволяючи своїй уяві малювати образи великих скель, об які билися хвилі, відточуючи камінь. Уявляла шквальний вітер, що проноситься крізь витесані водою заглиблення гір. Чула спів того вітру, що линув з вологого каміння. Відчувала прохолоду бризу, аромати квітів та фруктів. Свіжість зелені, ясність неба. Теплі промінчики ранкового сонця на потилиці, що опускалися, цілуючи мені плечі, гріли заплющені повіки.

Коники підстрибували у траві, чим викликали у мене неочікуваний сміх. Метелики пурхали від квітки до квітки, не наближаючись до мене. Я не відчувала бажання кудись бігти, не хотіла відриватись від споглядання цього чудового краєвиду. Хотілось злитися з цією природою, бо чи не вперше відчувала себе частиною її, а не простим гостем.  

Музика набирала своєї глибини. До уже наявних звуків доєдналась арфа і калібма. Мене вкрила тепла, обнадійлива хвиля спокою, що розтікався моїм тілом, зцілюючи душу. Не було жодних тривог чи занепокоєння. Була тільки я, цей краєвид і музика самої природи. Мелодія збагачувалась новими інструментами. Тепер до неї доєднались клавішні.

Легкий вітерець куйовдив моє волосся, трава під босими ногами лоскотала мені пальці. Я лягла на неї повністю, підклавши руки під голову. Поруч шурхотіли кущі. Два великих жовтих ока позирнули на мене. Тоді хтось замуркотів і вийшов на денне сяйво. Маленьке допитливе кошеня намагалось вполювати собі коника. Та той лише стрибнув йому на ніс, а тоді зник у траві. Мої пальці потягнулись до котенятка. М’якенька шовковиста шерсть гріла мені пальці. Воно муркотіло, заплющуючи очі й терлося об мою руку своєю маленькою голівкою.

Коли до музики підключились високі янгольські голоси, тіло вкрили мурахи. Сонце поступово пірнуло за хмаринку і все довкола трохи потемніло. За мить пустився літній дощик. Він був теплим і ласкавим, та кошеня зі мною не погоджувалось. Воно фиркнуло, зіскочило з моїх колін і побігло собі у кущики. Я реготнула і заплющила очі, підставляючи обличчя під теплі крапельки. За мить і сонечко вигулькнуло, знову цілуючи мені щоки. Дощ разом із сонячними променями викликав у мене нестримне відчуття найщирішого щастя. Я неначе повернулась у дитинство. Не мала турбот, не мала лихих спогадів. Тільки літо, тепло, затишок і любов.

Пісня ставала всеохопною, вона огортала мене щільними обіймами та відсікала всі негативні спогади раз і назавжди. Я втрачала все, що стримувало мене на землі. Я не мала більше турбот, тільки нескінченний спокій, щастя і задоволення від того, де я опинилась. Я була щаслива, що цей світ існує. Щаслива, що стала його частиною, що я бачила все це неймовірне творіння – саму природу, що не знала кінця, лише постійний розвиток і переродження. Я ж теж не мертва, я переродилась, мала іншу форму, але продовжувала існувати. Хіба не це щастя? Хіба не це є сенсом життя?

Голоси то розходились ідеально гармоніюючи, то сходились в одну глибоку ноту, що осідала у мені, лишаючи відбиток. Я не пам’ятала такого всеосяжного, всеохопного, непідробного відчуття щастя, гармонії та довершеності. Більше ніщо не мало значення.

Пісня раптово урвалася, я засумувала за нею і розплющила очі. Мої щоки були вологими від сліз. Та я була такою щасливою як не була ніколи.

– Як тобі хор сфер? – поцікавився Ґабрієль.

– Це було…неймовірно.

Він загадково всміхнувся.

– Потанцюємо?

– Залюбки!

Я вклала свою руку у його долоню, широко всміхаючись. Він повів мене скляною підлогою, розпочавши новий танець. Все довкола здавалось таким красивим, таким сяючим і неймовірним…Мені подобалось все і всі, кого я бачила.

– Як тобі тут?

– Я у захваті, – зітхаючи всміхнулась я до архангела.

Ґабрієль легко покружляв мене, продовживши танець.

– Тут всі такі гарні…Такі дружні та світлі…

– І це чудово, – всміхнувся він. – Я дуже радий, що ти знайшла спокій.

– Я навіть не розумію, чому противилась. Це ж так правильно. Це ж саме те, що мало бути! – захоплено промовила я.

Він знову закружляв і я опустила очі. Тоді зачепилась поглядом за хлопця, що цілувався із занепалою. Спершу не замислилась над тим, що бачу. А тоді все це умиротворення немов випалила лють від ревнощів, що жерла мене зсередини. Захотілось плакати від болю та глибокої образи.

Вмить із Тео опинилась Ізуель. Вона щось сказала і занепала із демоницею нарешті залишили мого хлопця. Захотілось обійняти її. Але чому я серджусь на неї? В голові поступово прояснилося. Ґабрієля поруч не було. Міхаель уважно спостерігав за виразом мого обличчя.

– З тобою все гаразд?

– Я не піддалась на ту музику, якщо ти про це. Досить було побачити язик тієї занепалої в роті мого Тео!

– Це Азазель. Її вигнали за перелюбство зі смертними. Він ні в чому не винен.

Я знову поглянула вниз. Тео здавався засмученим і присоромленим. Щось підказувало мені, що він і справді не хотів того поцілунку. На серці як відлягло. Мій Тео вірний навіть після смерті. Та я все одно відчувала шалене бажання відчитати його за те, що дозволив цьому статися.

У залі внизу потемніло. Центр паркету сяяв червоними променями. Диявол запросив Ізуель на танець. Я спостерігала за граційністю їх рухів, чіткістю їх поглядів, синхронністю їх дихання. Вони були неначе створеними одне для одного. Видовищні, ефектні, сексуальні. Я дивилась на занепалу і усвідомлювала, що у ній було все, що я хотіла мати в собі: витончені риси обличчя, високі вилиці, мініатюрність, що дивно поєднувалась із владністю, якою від дівчини аж віяло, навіть крізь скляну підлогу, аристократично-бліду шкіру, проникливі очі, м'яке блискуче волосся.

Вона танцювала із самим Дияволом, пильно стежачи за кожним його рухом. Я уявляла Люцифера інакше. Мені здавалось він буде як на ілюстраціях відповідної картки таро: рогатий, із бородою, пташиними пазурами і голим торсом. Хоч він і справді мав роги, вигляд чоловік мав статечний і величавий. Я відігнала думки про те, що оголений торс би не завадив, бо навіть те, що демонструвала туго стягнута сорочка і жилет натякала на його видовищну фізичну форму.

Реджино Роузвуд Пейтон, опануй себе! Ти не можеш коментувати привабливість Люцифера! І взагалі ти зла на нього, бо через його ігри постраждала ти, Тео і ваші батьки. Так, саме так. Захоплення відступало, та не зникло остаточно і це мене бісило.

Протягом всього танцю, я помічала, як змінюється вираз обличчя Міхаеля. Він неначе враз змарнів і зів’янув. Його погляд був прикутий до скляної підлоги. І от ми вдвох уважно слідкували за кожним рухом цього пристрасного танго.

– Міхаелю? Ти обіцяв мені танець, – всміхнулась приваблива руда дівчина. За її спиною сяяли два білосніжних крила.

– Міхаелю! – трохи роздратовано повторила вона, помітивши куди спрямований його погляд.

Він неохоче відірвався від споглядання танцю пари внизу.

– Звісно, Амінаєль... – простягнувши їй руку, він повів її плавним вальсом м’яко ступаючи скляною підлогою. Його очі весь час опускались донизу, неначе він боявся пропустити якийсь важливий поворот чи підтримку Люцифера.

Амінаєль виглядала розлюченою, вона намагалась вести якусь розмову, та Міхаель лише кивав і кидав короткі відповіді із запізненням. Очевидно, що його не цікавила пара, бо вся його увага цілковито була прикута до Ізуель. Янгол це усвідомлювала і такий перебіг подій її, вочевидь, ображав.

Архангел кружляв Амінаєль, не відриваючись від танцю внизу. Протягом всього часу, я була певна, що Міхаель достатньо стійкий і мужньо витримає побачене. Але, коли Люцифер притягнув Ізуель, охопивши талію обома руками і пристрасно поцілував, я усвідомила, що помилилась. Міхаель миттю відпустив партнерку і поспішив геть із зали.  Я побігла за ним.

– Міхаелю!

– Не зараз, Реджино! Лишайся тут! – гаркнув він, вибігаючи в коридор.

Демони, що стояли під дверима бальної зали розійшлися аж занадто швидко, що мене трохи здивувало. Міхаель штовхнув двері та влетів всередину. Я підняла сукню, щоб не послизнутись на власному шлейфі і вбігла до іншої бальної зали за ним. Міхаель, розтинаючи руками повітря, широкими кроками перейшов кімнату. Спинившись біля Ізуель, що дивилась на Люцифера зараз із неприхованим гнівом, він витягнув меч так, що лезо майже торкалося підборіддя Диявола. Люцифер на цей жест гучно розреготався. Гості швидко підтримали його настрій, кинувши глузливі смішки.

Помітивши Тео, я хутко перетнула простір, проштовхуючись повз двох демонів, яких враз перестала боятися. І, обвивши руками шию Тео, втиснула його в натовп, міцно обіймаючи. Ці обійми відчувались не так, як завжди, але це було бодай щось. Його руки миттєво стисли мою талію.

– Редж… – прошепотів він, зариваючись у моє волосся. – Не уявляєш як сильно я сумував за тобою. Пробач мені за все, я так винен…

– Стули пельку, Джероме! – пробурчала я, поцілувавши його, а тоді відірвалася і провела рукою по його щоці, відчуваючи як сльози бринять в очах. – Як же я скучила…

– Які поважні гості, на моїй скромній гулянці! – підвищив голос Люцифер. – Розташовуйся, ангелику, я принесу тобі випити. Ой, чи татко тобі забороняє пити на роботі?

– Прибери від неї свої лапи! – гарчав Міхаель.

– Тільки якщо вона попросить, – відповів він. – Досі вона не заперечувала проти моїх рук, чи не так люба?

– Наче тебе хоч раз хвилювали чиїсь бажання, – фиркнула Ізуель.

– Я створений для задоволення бажань, любове моя, – підморгнув їй він.

– Хіба лише своїх! – відповіла Ізуель закотивши очі. – Закінчуй вже з цим цирком, гаразд?

Він усміхнувся.

– Нагадай мені запрошувати тебе на свої вечірки частіше, я давно не був так захоплений.

– Нізащо, – буркнула Ізі.

– Вони, що, фліртують? – шепнула Тео я.

– Він же диявол, Редж, він з усіма фліртує, – знизав плечима Тео.

Люцифер кинув знуджений погляд на все ще протягнутий до нього меч.

– І прибери вже свою цяцьку! – він відмахнувся від Міхаеля, як від приставучої комахи. – Краще за мене знаєш, що це не допоможе.

Люцифер подушечкою пальця уперся в лезо і відсунув його від свого обличчя.

– Не мав сумнівів, що від нудьги на тому параді лицемірства ти завиєш і причвалаєш по розваги до мене, – всміхнувся він.

– Я прийшов не до тебе, – крізь зуби процідив Міхаель, а тоді глянув на Ізуель. – З тобою все гаразд?

Вона зітхнула, повільно киваючи. Архангел підійшов ближче і в них зав’язалась розмова.

Тео притягнув мене до себе, міцно цілуючи. Поруч хтось тактовно кашлянув.

– Може…Познайомиш мене зі своєю коханою? – обірвав нас Люцифер. Зблизька він був ще більш ефектним. Я відчула, як мені захотілося торкнутися його обличчя і провести пальцями по його пухнастим віям.

– О…Це Реджина, – трохи знервовано відповів Тео.

Золотисті очі зустрілись із моїми, правий кутик чуттєвих губ піднявся догори, він взяв мою руку і лишив скромний, але гарячий поцілунок над кістяшками.

– Радий знайомству, Реджино.

Я хотіла сказати щось красиве. Щось ввічливе, щось, що б представило мене у гідному світлі. Натомість я хіхікнула як дурепа, тоді розреготалася на все горло, а в кінці ще й хрюкнула, чим викликала сміх уже у Тео і широку посмішку Люцифера. Цікаво, я можу червоніти не маючи фізичного тіла? Бо якщо так, то інтенсивний відтінок мого обличчя зараз би запросто злився із корпусом пожежної машини.

– Пробачте… – прошепотіла я. – Не знаю, що на мене…

– Тобі нема чого соромитись, ти чарівна, Реджино! – підморгнув мені Люцифер. – Тео, чому б тобі не провести свою кохану до наших закусок? Якщо Даярр і кілька ненажерливих смертних не змели все зі столу, там мав лишитись пристойний Стейк о'Пуавр чи хоча б крильця "Баффало".

Я не чула звуку, але відчуття було ніби в животі від цих слів протяжно загуркотіло.

– Ходімо, – взяв мене за руку Тео. – Боже…Я не вірю, що тримаю тебе за руку.

Я поглянула на нього.

– Я теж.

Ми пройшли повз Ізуель і Міхаеля. Вони вели діалог, вона знуджено, він експресивно. Зараз для мене головне затесатися у натовп і мати змогу тут лишитися. Я уже поруч із Тео. Більшого мені не треба.

– Ізуель, благаю, вислухай мене... – вмовляв її Міхаель.

– Чого тобі треба? – стомлено спитала вона.

– Я скоїв найбільшу помилку, я не мав допустити всього цього, – задихався він. – Я винен, дійсно винен. Я мав щось зробити, мав кинути все і врятувати тебе. Бо втрата тебе – найгірше, що могло зі мною статися. Не можу забути тебе, забути той час, що ми провели разом.

Він важко зітхнув, взявши її за руки.

– Коли я згадую ту бійню… Ми помилялися. Ми не мали вбивати нікого. Вони не заслужили на таку жорстоку смерть. Ти мала рацію. Я прошу тебе, пробач мені за все.

– Гаразд, – зітхнула вона.

Міхаель здивовано підняв брови, повільна посмішка розквітала на його обличчі.

– Справді?

– Так, – знизала плечима вона.

Міхаель всміхнувся і підніс її руки до своїх губ.

– Це було давно і більше не має жодного значення, – продовжила Ізуель, вирвавши руки з його долонь. – Нічого вже не зміниш. Померлих не повернеш. Тобі пробачено, можеш йти назад.

– Чи існує ще бодай якийсь шанс, що ми…

– Ти справді думав, що я повернусь до тебе? Думав, перепросиш і я побіжу у твої обійми?

– Але ти лишаєшся з ним! – крикнув Міхаель. – Хоч він катував тебе! Він змінив тебе, зробив нашим ворогом!

– Я лишаюся, бо мені нікуди йти, Міхаелю. Бо мене усунули. І він не змінив мене. Я зробила це самотужки. А щодо ворога – ним, якраз, мене зробили ви.

– Ти захищаєш його?

– Ні. Звісно, ні. Але Люцифер принаймні намагається, зробити бодай щось, аби заслужити пробачення. А ти мовчав століттями, а зараз, побачивши мене тут, поруч із ним, вдався до ревнощів і вирішив просити вибачення за всі ці роки мовчання, ігнорування і зради? Справді?

– Там, на землі, ти поцілувала мене! Ти дала зрозуміти, що ми маємо шанс. Тож, ти вибачилась.

Ізуель вирячилась на нього, а тоді розреготалась.

– Я вибачилась? Ти справді думаєш, що я бажаю за щось вибачатися?

– А що це було тоді? – примружився він. – Що це, як не знак уваги чи прихильності до мене? Я думав ти намагалась сказати, що готова вибачитись і пробачити мені натомість. 

– Мені хотілось погратися, – знизала плечима вона. – Це нічого не означало, Міхаелю.

– Погратися?! А Люцифер з тобою щойно теж грався?

– Схоже на те.

– Ти прекрасно знаєш, що він мав почуття до тебе, ще задовго до всього цього. Ти обрала мене, а тепер дозволяєш Люциферу цілувати тебе? Тут, при всіх! Подавати це так, ніби він володіє тобою. Ти впала так низько, Ізуель!

– Я занепала, чи ти забув? Мені вже нікуди падати,– реготнула вона. – Розслабся. Ти такий напружений! І досить вже мене журити. Не пригадую твоєї високоморальності, коли ми тікали за Цитадель майже щоночі після служби. Щось ти тоді не хвилювався про моє чи твоє падіння. Хоч ми там робили геть не те, що належало робити за статутом.

– Це геть різне, Ізуель!

– Ні, це однакове, – перебила його вона і зробила крок, – просто ти живеш у подвійних стандартах.

– Ми мали щирі почуття! Ми не користувались одне одним. Ти завжди казала, що гідність вища за володарювання. І що з тобою стало? Як ти це допустила? – він схопив Ізуель за руку над ліктем.

– Відпусти мою руку, – понизила голос вона, – інакше я зламаю її.

– Хіба ти не усвідомлюєш, що зраджуєш зараз все у що колись вірила? – не слухав її Міхаель, стискаючи руку дедалі сильніше.

– Відпусти мене негайно! – застосовуючи Заклик, сказала вона.

Його пальці на мить затремтіли, та він продовжував тримати її.

– Ти оглух? – спитала вона, в очах зблиснули небезпечні вогники.

– А ти сама себе чуєш? – тремтів від люті він.

– Вона наказала тобі її відпустити, – рявкнув Кітаель, опинившись поруч.

– Серйозно, брате, вона ж від тебе мокрого місця не залишить, – копирсаючись у нігтях сказав Люцифер, що стояв по інший бік. Він здавався знудьгованим, але все його тіло перебувало у напрузі, ніби він готовий зараз на пару з Кітаелем кинутись на Міхаеля.

Ізуель ривком вирвала руку із його хвату і вліпила гучного ляпаса, від якого Міхаеля аж розвернуло.

– Невже, в тебе не лишилось жодних почуттів до мене? – з відчаєм спитав архангел, хапаючись за червону щоку. – Після всього?

– Я кохала тебе. Справді, Міхаелю. Дуже кохала, – вона провела рукою по щойно вдареній щоці, від чого він заплющив очі. – А тепер, мені просто тебе шкода. 

Вона обсмикнула руку. Погляд Міхаеля враз став колючим, він насмішкувато хмикнув.

– Тобі? Шкода мене? – він реготнув. – Ні, це мені тебе шкода, Ізуель. Краще б ти тоді загинула, ніж перетворилась на…це.

– Грій цю мрію у своїх думках, – розвертаючись до нього спиною, сказала Ізуель. – А мені дай спокій, або наступного разу я відітну тобі язика за подібні слова, любий.

– Ти навіть говориш як він! – кричав Міхаель. – Тебе зіпсовано!

– Вона не їжа, щоб псуватися. І прибери цей вираз зі свого обличчя, не знаю чого мені хочеться більше: витерти тобі шмарклі чи вперіщити межи очі, – фиркнув Люцифер, розвертаючись.

– Не забувайся, брате. Вона, може і сильний супротивник, але ти – точно ні. Ти був найслабшим, скільки тебе пам'ятаю. Не забувай, хто захищав тебе.

– О, пам'ятаю! – Люцифер зробив крок вперед. –  Мене захищала вона. Доки ти вдавав, що мудрий, як Батько і мовчки спостерігав, як Єгудієль із Урієлем гамселили мене по чому світ стояв. Не втручався, навіть, коли він мало не вбив мене. Тож, так. Я ніколи не забуду тих, хто захищав мене і захищатиму їх до скону. А після твоєї зради, як думаєш, хтось взагалі стане на твій захист? 

Люцифер зловтішно всміхнувся, тоді кивнув Кітаелю:

– Виведеш його звідси?

Той коротко кивнув і рушив до архангела, хапаючи за лікоть:

– Йди звідси геть, Міхаелю. Тебе сюди не запрошували.

– Як ти міг просто стояти осторонь і спостерігати, як цей… Цей…

– Що, татко не дозволяє використовувати більш точні вислови? – розреготався Люцифер.

– Як ти можеш дивитись, як він торкається до неї? – вирвавши руку з його пальців, гаркнув Міхаель.

– Вона доросла дівчинка і здатна про себе подбати, – відповів йому Кітаель. – Що доводила завжди, ти просто ніколи не хотів цього бачити. Так прагнув потішити власне его, що не помічав, як твоя кохана переросла тебе і стала сильнішою.

– До того ж ми обоє знаємо Ізуель, брате, – зробив крок вперед Люцифер. – Вона ніколи не дозволить того, чого не бажає сама, еге ж?

Міхаель дістав меча. Кітаель перегородив йому шлях. Архангел зробив випад уперед, занепалий ухилився.

– Нападаєш на беззбройного, під час прямого порушення угоди? – реготнув Кітаель. – Та ти впав нижче занепалого, друже мій!

– Я тобі не друг, – пробурчав Міхаель.

– Цікаво чи ти лишишся другом їм після того, що збираєшся зробити.

– Припиніть негайно! – гаркнула Ізуель.

– Це вже дзуськи! – фиркнув Люцифер, плеснувши в долоні. – Дістаньте Кітаелю меч, я хочу гарненької заруби!

– Ти кепкуєш з мене? – пронизала його поглядом Ізуель.

– Та, годі тобі! Це ж хлопці, все хочуть мірятись в кого довший меч, нехай розважаться! – Люцифер став за її спиною, поклавши підборіддя на її плече. – Ти б могла із легкістю урвати ці суперечки, якби показала їм свою зброю з Інферни, чи не так люба?

Вона штовхнула його ліктем в живіт, Люцифер реготнув із захопленням спостерігаючи за початком бійки.

Хтось жбурнув у Кітаеля меч і той майстерно його спіймав, стиснувши ефес у долоні. Тоді легко змахнув ним, займаючи стійку. Міхаель подався вперед. Бій було розпочато.