Раді Вас бачити!

30 років потому

У бібліотеці Ґладіс було досить нудно, відколи вона перечитала кожну книгу в ній, а певні навіть кілька разів.

– Вітаю, архіваріусе, – всміхнулась молода рудоволоса дівчина, що була жрицею.

– Ще недовго, – пирхнула Ґладіс, зазирнувши до її кошика. – Що це в тебе?

Дівчина дістала книгу пророцтв, від чого Ґладіс закотила очі.

– Присягаюся, якщо я знов побачу це, мене виверне прямо у той кошик.

Дівчина всміхнулась.

– Ви справді вирішили залишити пост архіваріуса? – поцікавилась вона.

– Мені набридло. Я знаю занадто багато. Стільки жити шкідливо. Нагадай-но своє ім’я?

– Тікара. Я була жрицею при бібліотеці, а тоді при храмі.

Ґладіс замислено кивнула і підхопила книгу з її рук, відчувши сплеск магії, що нагадував статичну електрику. Архіваріус відсмикнула руку із книгою.

– А це – геть, – мовила вона, відклавши книгу. – Навіть не читай. Пророцтва – зло.

Ґладіс рушила надвір. Не пригадувала коли востаннє вона просто гуляла. Чому б і не почати? Що люди роблять на прогулянках? Насолоджуються ароматами квітів? Дихають свіжим повітрям? Зробивши маленьке коло довкола саду, вона знудилась і зібралась повертатися, як секундний спалах між дерев «пустки» змусив її затриматись. Архіваріус нахмурилась і покрокувала вперед, роззираючись. Йшла довго, доки спалахи миготіли у темряві темного лісу.

Посеред квітів «сяйливого ока», що відблискували блакитними цятками, стояла молода дівчина, вбрана у сріблясту сукню. Її волосся було довгим і блискучим. Гострі вуха, яких Ґладіс не бачила сотні років змусили її застигнути.

– Богине?

Вона повернула голову, ніжно всміхнувшись.

– Часу в мене мало. Я знала, що нащадок Іламрієль десь тут.

– О, то ти прийшла до мене? Яка честь!

Богиня уважно поглянула на Ґладіс, підійшовши. Босі ноги беззвучно ступали між трав.

– Я маю до тебе одне прохання.

– Ти смієш мене про щось просити?

Ґладіс розреготалась.

– Трясця! Я навіть слів для цього не маю. Навіть у моїх найбільш зловтішних мріях ти не приходила до мене з проханням.

– Ти гніваєшся на мене?

– А як я можу цього не робити? Ти створила людей, які винищили цілу цивілізацію. Тоді створила собі хлопця і змусила трьох дітлахів платити за цю помилку! Вони мають лише перший цикл, та вони ще світу білого не бачили, а ти вже поклала їм на плечі непосильну ношу! Скільки ще має померти, через твій страх самотності?

– Ґладіс…

– Так, вони впорались зі своїм завданням. Зі своїм, як ти кажеш «призначенням». Та хто виграв від цього? Ти?

Ґладіс знервовано реготнула. Богиня була вражена. Ще ніколи з нею так не говорили, та вона не сердилась. Ґладіс мала рацію. Богиня і лише вона винна у всьому, що випало на долю її творіння та спадкоємців.

– Я не боюся твого гніву, – мовила Ґладіс. – Я прожила забагато. Я втратила всіх, кого любила. Я навчила чудовисько, як ти мені напророкувала. Та навіть воно до кінця свого життя прагнуло виправити власні помилки. А ти? Просто переклала відповідальність. Змусила їх виправляти власну дурість!

– Я не уявляла, що все так станеться…

– Звісно ж ні. Гадки не маю, чого бабуся так вірила у тебе. Ти не заслуговуєш на її віру. І де вона зараз, га? Вона так прагнула повернутися до мене. Ми були геть поряд і не усвідомлювали цього. А тепер…

Ґладіс опустила очі.

– Тепер її знову нема.

– Ти маєш вірити. Вона завжди з тобою, бо ви пов’язані. То була її остання воля. У всіх світах, перед життям і смертю ви завжди знайдете одне одного.

– Вірити? – Ґладіс пирхнула. – Вірити у кого? В тебе? Ти звичайне дівчисько, що має непомірну силу і не усвідомлює наслідків власних дій. Якщо всі боги такі недолугі, я б радше не вірила ні у що!

– Вір у неї. Вона знайде тебе, як завжди знаходила, – Богиня наблизилась. – Це і є моє прохання до тебе, Ґладіс. Не закривайся. Нехай цього разу вона знайде тебе якомога швидше.

Ґладіс зустрілась із нею поглядами. У сріблястих очах не було ні крихти гніву чи зневаги. Лише жаль і бажання допомогти. І це дратувало найбільше. Бо Ґладіс хотіла гніватись. Хотіла зневажати її. Та ці слова подарували надію, до якої вона не була готова.

***

Після так званого «перевороту» у колі вартових, Ґвендолін відмовилась знову обійняти посаду очільниці. Натомість була рада вітати там Кірана. Сама ж вона радо наставляла новачків і продовжила проводити тренування. Хоч Ґвен і не прагнула повністю залишити пост вартового, розуміла втому Ґладіс. Вона і сама її відчувала. А ще шалену самотність і безнадію.

Дізнавшись, що Тайніра, її найближча подруга і мала в собі перероджену душу бабусі, вона відчула давно забутий біль. Скількох ще вона має втратити? Коли буде достатньо?

Все ж, вона була вдячна Ґладіс за той лист. Точніше…Листівку. Тепер вони писали одна одній листівки, які малювали самі. Ґвендолін не знала, що Ґладіс так гарно малює. Та і її каракулі сестра завжди високо оцінює, що було мило, дарма що брехня. От, цієї ночі Ґладіс підписала для неї листівку присвячену святу Врожаю. Вона намалювала рум’яні яблучка у кошику і кілька симпатичних гарбузів.

Вітаю, люба сестро! Маю одну ідею, яку ти висміюватимеш, тим більше натхнення я маю її презентувати!
У першому ящику мого столу є пляшечка.

Ґвендолін одразу ж перевірила: і справді, ніжно-бузкове зілля у прозорій пляшці з короком лежало у ящику. Вона взяла його у руку, продовжуючи читати:

Присягаюся: це не проносне, просто настій, що дасть мені змогу дещо перевірити. Випий ковток зілля, зазирни у дзеркало, що стоїть за тобою.

Дівчина озирнулась через праве плече. Жодного дзеркала. Вона насупилась знову зазираючи у листівку.

Не з того боку. Зліва, сестро, зліва. Велике кругле дзеркало на підставці.

Ґвендолін знову озирнулась, цього разу в інший бік. І справді: дзверкало на високій ніжці стояло там.

Постав його перед собою і сконцентруйся.
Не прощаюся!

Ґвендолін зробила все по інструкції і розглянула власне відображення. За всі ці роки вона не надто змінювала зачіску, а від брови і до ока виднівся рожевий шрам, та їй було байдуже. З якогось часу вона припинила сильно цікавитись власною зовнішністю.

Відображення здригнулося. Ґвендолін кліпнула. Тоді воно здригнулося знов і замість власного обличчя Ґвендолін побачила сестру.

– Ти мене бачиш? – озвалась Ґладіс.

– Трясця… Яке ж ти старе!

– Ой, ти себе бачила, лице зі шрамом?

Вони синхронно розреготалися.

– Як давно ми не спілкувались?

Лік пішов би на сотні років.

– Я так рада говорити з тобою, – щиро визнала Ґладіс. – Твої писульки часом важко розібрати, рада хоч мова в тебе зрозуміла.

Ґвендолін закотила очі.

– Я жартую. Мені тебе бракувало.

– І мені, – кивнула Ґвендолін. – Ми зможемо так спілкуватись?

– Не більше як пів години, та нам вистачить. Інакше почнемо чубитись.

– Це вже точно…

Вони всміхнулися одна одній. Розмова була доволі зворушливою. Часом вони сміялися, часом плакали. Та все ж, схоже це стане новою традицією, у якій сестри хоч на короткий час, та зможуть бути разом.

Тим часом…

Богиня у формі Матері повернулась до свого тіла. Ланцюги продовжували стискати її зап’ястки та щиколотки.

Бог звільнився певний час тому. Його кайдани просто зникли. Та він не кинувся до людей, аби підбурити їх на нове повстання. Лишався поряд, кидаючи стурбовані погляди на Богиню. Минуло забагато часу. Надто довго вона не говорила з ним. Надто багато він обмірковував власні помилки.

– Якщо борг сплачено… – почав він. – Чому вільний лише я?

– Він сплачений не мною, – відповіла Богиня. – Моя кара – дивитися як світ відновлюється без моєї участі.

– Тоді знищ мене, – сказав він, наблизившись, золоті очі сяяли рішучістю. – Ти потрібна їм. Годі противитись. Ти ж знаєш – мене не повинно існувати.

– Ні.

– Я –  гірша частина тебе. Ти знаєш це. Я не потрібен тобі.

Вона заплющила очі. Щось весь час вислизало з її пам’яті. Обридлива ідея. Дурний спогад. Щось, що ховалося в тінях її свідомості.

– Ти розумієш це, але не приймаєш.

Вона поглянула на Бога.

– Не розумію, про що ти...

Він всміхнувся, провівши кінчиками пальців по її щоці.

– Пригадай все. Пригадай, як це зробив я.

Коли нескінченність творила своїх богів, вона уже вкладала у них минуле, теперішнє і майбутнє. Їх життя не мали завершення. Та їх існування йшло за планом нескінченності. У одну блискавичну мить було створено Богиню, що мала в одній руці сміливість, любов та мудрість творити. В іншій же тримала гнів, заздрощі та могуть для руйнування. Планом її існування було створення довершеного світу. Першого світу, де є любов, підтримка і розуміння. Не розрахунок, не плата і не харч. Вона не живилась силами творіння. Вона жила завдяки їх любові. Тій самій любові, яку дарувала сама.

Така Богиня мала створити ідеальний світ, та при цьому вона б могла зруйнувати всі інші. Всі ті, що не відповідають задуму. Вона б стала руйнацією, смертю, хаосом. Тією, що приносить завершення одному місцю, творячи початок іншому.

Та вона не хотіла бути такою. Вона прагнула лишити собі лише любов. Позбутися і відсікти від себе все те інше, що становило б загрозу. Нескінченність розгнівалась на неї і позбавила її пам’яті про сенс власного існування.

– Ти знала про це, – шепотів Бог.

– Ні…– не вірила вона, хитаючи головою.

– Просто обрала забути, – він всміхнувся. – Я – гірша частина тебе. Ти створила мене з тих своїх рис, які ховала найглибше в душі. Ті, які ніколи не була згодна прийняти. Давши мені форму – ти оживила їх. І подивись, що я накоїв з твоїм світом? Я не мав існувати. Знищ мене і рятуй їх. Може ще не пізно допомогти.

– Ні… Я не можу знищити тебе, – хитала головою вона. – Це неможливо!

– Ти маєш зрозуміти: я не виправлюсь, – вмовляв її Бог. – Ти збудувала мене на всьому лихому й темному. В мені нема тієї любові, що є в тобі. Я думав, що маю її. Та цього замало аби я міг змінитись. Ти маєш знищити мене.

Вона заплющила очі. Усвідомлення повільно приходило до неї. Кілька зірок блимнуло, неначе затамувавши подих.

– Не знищити…– мовила вона, розплющивши очі. – Прийняти.

Богиня розвела руки. Бог зустрівся з нею очима.

– Хай яким ти був – я люблю тебе. Хай ким би ти міг стати – я приймаю тебе. Хай що б ти скоїв – я прощаю.

Він всміхнувся їй, киваючи. Золотиста сльоза, що мала намір скотитися його щокою враз перетворилась на мілкі зірочки.

Бог наблизився і поцілував її. Богиня обвела його руками, плачучи.

– Я більше не побачу тебе, – шепотіла вона, схлипнувши.

– Я завжди буду поряд.

А тоді він розсіявся. Поштовх в грудях супроводжувався приливом сил. Кайдани зникли. Богиня розплющила очі. Одне з них не змінилось – лишалось сріблястим. Інше ж тепер мало золотистий відтінок, той самий, що мав Дволикий. Богиня знову була цілісною.

Вона розглянула свій світ, а тоді пірнула вниз, розділившись. Три її форми занурились у джерела магії повністю розчиняючись. Вона буде зі своїм творінням до нескінченності. Вона дбатиме про нього зсередини. Її магія ніколи не зникне, вона перероджуватиметься і розпорошуватиметься. Богиня буде серед свого творіння, як завжди того прагнула.

***
Ґладіс не хотіла зізнаватись. Та розмінявши другу тисячу років, вона почала багато що забувати. Перший час, щоразу як щось вислизало з її пам’яті – вона поспішала це записати. Та згодом, їй набридло. Зберігши лише найцінніші спогади про дитинство, жінка припинила наздоганяти втрату більш дорослих спогадів. Довге життя часом дратувало її. Вона заздрила людям. Їх короткі, мізерні життя, у яких так мало сенсу…Та вони все ж мають шанс прожити його швидко і яскраво. Вона цим не могла похизуватися.

Жінка потерла стомлені очі. У двері постукали.

– Заходьте, – тихо мовила вона.

– Вітаю, архіваріусе, це для мене велика честь… – белькотіла Тікара.

– Всядься заради Богині, годі стовбичити, – увірвала її Ґладіс, а тоді зустрілась із нею поглядами і здійняла брови.

– Йосип драний…Завершення служби паршивенько на тебе вплинуло, – помітивши зморшки довкола її очей і губ дівчини, мовила архіваріус.

– Почуваюся старшою, – знизала плечима вона. – Чимало сталося останнім часом.

– Ти добре подумала? – подалась вперед Ґладіс. – Ти все ж уже вільна.

– Так. Я вважаю, що після років служіння Богині, найліпше, що я можу зробити зі своєю свободою – це передавати знання далі.

– Дуже благородно, – здійняла брови Ґладіс. – Ну, коли ми вже без п’яти хвилин колеги…

– Що, час придумати одна одній прізвиська? – всміхнулась Тікара.

Архіваріус покосилась на неї. І відколи це сором’язлива жриця почала жартувати, ще й із Ґладіс?

– Зважаючи на те, які то будуть прізвиська, – похмуро зазначила вона. – Маєш конкретний приклад?

Тікара загадково всміхнулась, подавшись вперед:

– Я б охоче кликала тебе – журавлинка.