Раді Вас бачити!

Задовго до…

– Що ти накоїв?! – крикнула до нього Стара. 

Сріблясті очі пронизували Бога поглядом, у якому читалось розчарування, гнів і біль від зради.

Бог повернувся.

– Я зробив те, що мав від самого початку. Мені нема місця у цьому світі, доки ти ним правитимеш.

– Ти не вб’єш мене інакше зникнеш сам, – нагадала йому Богиня.

– І це так зручно, чи не так? – роздратовано пирхнув він, наблизившись. – Ми навіть тут нерівні!

Богиня продовжувала дивитись на нього із неприхованою образою. Бог відчував гіркоту її болю. Та чи не вперше це жодним чином його не турбувало. Навпаки, він неначе насолоджувався цим відчуттям.

– Куди ти поділа нове творіння? Свою зброю проти мене.

– Вони не відрізняються від людей, – холодно зазначила Стара. – Тобі їх не знайти.

– Тоді я дочекаюсь, коли вони почнуть чаклувати.

– Їх магія спить. Вона пробудиться у необхідну мить. Нас з тобою тут вже не буде.

– Про що ти? – не зрозумів він.

– Нас ув’язнять, – відповіла вона, рушаючи. – Тебе й мене. То їх кара за те, що я не вб’ю тебе.

– Але ж… – нахмурився Бог. – Ти взяла зброю.

– Я мала виграти нам трохи часу. Навіть попри те, що ти накоїв – я б ніколи не вбила того, кого створила. 

Бог не знав, що відчував у цю мить. Гнів поволі відпускав його, неначе пелена опускалась, дозволяючи нарешті побачити світ без заздрощів. Стара важко зітхнула і розвернулась.

– Чекай!

Та вона не спинялась.

– Куди ти йдеш? – крикнув їй у спину Бог.

***

– Якщо раптом вас піймають і не зможуть впізнати, спробуйте накласти чари на вуха, – наказувала королева, коли ельфи у лісі готувалися до бою. – Якщо вони не битимуть вас, цих чар буде досить аби мати змогу втекти і сховати дітей.

– Можна спробувати магію крові та відновлення, – запропонував хтось із ельфів.

Королева стиснула губи.

– Це крайній випадок. Така магія потребує поранення і накладання магічного шва. Часу на такі чари може не бути.

– Але вони значно довготриваліші. 

Іламрієль не доєднувалась до розмов, мовчки обплітаючи магічним волокном обладунки воїнів, та у мить до лісу перемістився один із вартових:

– Ваша Високосте! Люди проникли під захисний купол. 

– Моя дочка? – уточнила вона, напружившись.

– Його Високість ще тримає оборону зсередини.

Королева стримано кивнула. 

– Ми доєднаємось до них за мить, перевірте чи все готово до наступу.

– Ні! – скочила Іламрієль. – Ґладіс!

– Веди її до мого дому у скелі, – мовив Ціан. – Вони його вже обнесли і не повертатимуться. У стіні є платформа, магія поклику відкриє. Я зустріну вас по той бік тунелів.

– А далі що? – не розуміла вона.

– Сховатись зараз буде безпечніше серед них.

– Ховатись серед людей?! – здивувалась Іламрієль.

– Тут нас просто всіх переб’ють. Наше завдання врятувати тих, кого зможемо. У мене була знайома…Єрела. Ми колись дружили. Я змінив її пам’ять чарами, вона думає, що я смертний. Я попереджу її про вашу появу, вона прихистить вас на перший час.

Ельфійка сумнівалась, втім це був хоч і слабенький, та все ж план. Вона тихо підібралась до виходу з лісу, визираючи з-за густого гілля. Стіни палацу були пошкоджені, вікна вибиті. Іламрієль відчайдушно шукала очима Ґладіс. Дівчинка разом з іншими дітьми сиділа прив’язана до одного з дерев. Інші ельфи стояли на колінах, їх руки були скуті за спиною. 

Кілька бійців наблизилось до дітей. Один з них вказав пальцем на хлопця-підлітка, того відв’язали і повели геть. Тоді жінка підійшла, вказуючи на дівчинку.

– Що вони роблять? – дивувалась пошепки ельфійка.

Тишу перебивали схлипування. Діти плакали, коли їх виводили геть. Схоже люди забирають їх до себе. Обирали, як на ярмарку. Викрадали чужих дітей, більшість з яких самі ж і зробили сиротами. Від гніву вона стиснула руки в кулаки.

Іламрієль бачила як стиснулась від страху Ґладіс. Вона щось бурмотіла собі під ніс, звівши брови на переніссі. Неначе вела суперечку із кимось невидимим. Там були всі діти, чиї вуха мали звичну для людей форму. Такі діти були напівкровними, тобто чи мати, чи батько були людьми. 

– Я заберу тебе, журавлинко. Зачекай хвильку.

Застосовувати магію було ризиковано. Їх було занадто багато. Вона могла змінити щось мінімальне.

– Думай… – промовляла вона до себе, озираючись.

В бік села, недалеко від лісу, саме йшла жінка, ведучи за руку дівчинку, яку щойно обрала з-поміж інших. Іламрієль підкралася і торкнулась її потилиці, посилаючи закляття сну. Тіло одразу ж обм’якнуло, ельфійка підхопила її під руками, тягнучи до лісу. Дівчинка заклякнула, та не закричала.

– Тихенько, я тебе не скривджу, біжи до лісу. Там ельфи, вони захистять тебе.

Вона повільно кивнула і прискорилась, зникаючи у лісових хащах. Іламрієль хутко переодягнулась в одяг жінки, перетягнула сонну селянку ближче до кущів і відійшла в бік. Заклинання триватиме щонайменше кілька годин. Іламрієль дістала клинок, стиснувши прохолодний метал руків’я. Важко зітхнувши, вона підняла його. 

– Це, певно буде дуже боляче…

***

Ґладіс сиділа на холодній землі, відчуваючи, як мотузка, якою її, разом з іншими дітьми зв’язали, впивається у руки та плечі. Всі тут були різного віку: комусь було дванадцять, комусь шість. Та всі діти були наполовину ельфами і знали: якщо не помилували їх батьків, що не завдавали ударів у відповідь – їх потомство спіткає та сама доля. Тож жоден із них не прохопився й словом. Люди не могли перевірити, чи є ці діти цілковито людьми, чи лише частково, тож домовились забрати собі по одному і виховати так, як вважають за потрібне. Чистокровних ельфів не жаліли. Їх одразу забирали з материнських обіймів і давали випити зілля від якого ті засинали і більше не прокидалися. Ґладіс було страшно, що і її змусять те пити, вона тремтіла. Пальці її були геть холодні через те, що мотузки занадто тиснули на зап’ястя.

Тоді все сталось занадто раптово…Спершу все було гаразд: Маріссель навчала дітей плести захисні вузлики, що б могли утворити короткотривалий щит, якщо у твій бік летить щось велике чи важке. А тоді почулися крики. Тунелями, якими крамарі виводили вцілілих із села, почали пробиратися люди, ведучи попереду ельфів, чию магію пропускав магічний захист. Вони нападали великими групами, тримаючись один позаду іншого. Хтось одразу хапав дітей, хтось бив і знерухомлював ельфів. Хтось проникав всередину палацу, несучи туди хаос. Ґладіс тільки встигла почути, що принцесу Тайніру отруїли, а короля вбили.

– Стояти! Назвися!

Ґладіс підняла голову. То була бабуся! От тільки вбрана як людська селючка і її вуха…Вони були круглими, та дівчинка бачила крізь магію. Шви ще не загоїлись, кров ще не спинилась. Вона зрізала собі кінчики вух, аби врятувати онуку.

– Мірана, я – мельничиха. Там моя донька Амаль.

Боєць озирнувся.

– Ти Амаль?

– Так, – збрехала Ґладіс. – Це моя мама.

Він покосився на неї.

– Що ви обидві робите у ельфійському палаці?

– Цієї ночі доставляли борошно, я взяла Амаль із собою, її не було з ким лишити.

Бійці переглянулись, інший знизав плечима.

– Гаразд. Все одно охочих забрати до себе чужих спиногризів замало. Відв’яжіть цю малу.

Щойно Іламрієль схопила Ґладіс за руку, ельфи, що до цього готувались до бою у лісі, перемістились до палацу. Королева скинула руки, відбиваючи атаки магією. Бідолашна ще не знала, що трапилось із її родиною… Бій було розпочато. 

***
– Куди ти йдеш? – повторив Бог.

– Якнайдалі від тебе. 

Вона збиралась, щось сказати та шум у її вухах зростав, змусивши її зажмуритись. А тоді, Стара і взагалі заклякла, неначе приросла до землі. Бог спинився поряд, поклавши руки на худенькі плечі, вкриті мантією.

– Що з тобою?

Вперше за все своє існування, Богиня чула молитву.

– Благаю…Врятуй…Врятуй її…Дай мені можливість повернутись. Дозволь супроводжувати її по життю. Не лишай її саму. Благаю, Богине…Поверни мене…

Вона затремтіла, золотисті очі Бога уважно спостерігали за нею.

– Що сталося?

– Іламрієль, – мовила Богиня, забравши його руки зі своїх плечей. – Вона у небезпеці. Я маю…

Повітря враз зникло з легень, все довколо вкрили сліпучі спалахи. Невідома сила, неначе відірвала їх від землі, несучи нестримним потоком до безмежного простору. Спина притислася до твердої поверхні. Холодні ланцюги із магічних згустків скували зап’ястки, обкручувались довкола неї, опоясуючи собою весь Місяць – її новий прихисток до кінця часів.

– Ні! – кричала вона. – Дайте ще мить, я маю допомогти!

– Ти мала вдосталь часу, Троїста. Тепер ти ніколи не спустишся до свого світу.

Бога ув’язнили на Сонці такими ж ланцюгами. Богиня тремтіла. Іламрієль…Вона просила про допомогу. Та тепер…Тепер вже запізно.

***

Тікаючи від бою, Іламрієль відбивалась як могла, затуляючи онуку собою. У якусь мить вона завагалась. Ґладіс послала магічний сплеск прямісінько в голову нападнику і той впав, втрачаючи свідомість.

– Дуже добре, журавлинко! – мовила бабуся. – Дуже…– вона захрипіла.

– Бабусю?

Іламрієль стиснула її руку міцніше.

– Маємо йти, – вона схопила за лікоть одного з цілителів і прошепотіла тому на вухо.

– Перекажи Ціану, хай домовляється лише про Ґладіс.

Цілитель опустив очі на живіт Іламрієль, що та прикривала долонею.

– Я можу…

– Ні, не можеш. Ту отруту не вивести. Часу обмаль. Йди.

Цілитель засмучено глянув на жінку і кивнув.

– Це була честь знати тебе, Іламрієль.

– Навзаєм, Матео. 

Ґладіс злякано втупилась на бабусю. Її обличчя кривилось від болю з кожним кроком.

– Тобі дуже болить?

Вона всміхнулась.

– Все гаразд, журавлинко… – вона зняла каблучку з пальця і, вдягнувши його на ланцюжок повісила на шию дівчинки.

– Але ж це твій оберіг…

– Тепер він твій. Це – малахіт, люба. 

– Як моє ім'я з рідної мови?

– Так, журавлинко. Це дуже сильний камінь, сповнений сильної магії. Як ти сама. Пам'ятай про це.

Ґладіс була дуже втішена отримати каблучку і розглядала її, тримаючи у пальцях. Та її лякало, що бабуся віддала його зараз. Вона бачила як червона пляма на її сукні стає дедалі більше. Від того хотілось плакати.

***

– Ти все одно не врятуєш її… – мовив Бог, прикутий до Сонця. – Її втрачено, як і Адару. 

Богиня відчувала, що цього разу все інакше. Адара померла без дару. Її душа була виснажена. Іламрієль же свою магію зберегла, ще й наклала чари на свою душу, утворюючи нерозривний зв’язок із онучкою. Тепер Богиня просто має втрутитись і допомогти. Вона смикала ланцюги, намагаючись розірвати їх, та ті були занадто міцними. 

– Має бути спосіб… – шепотіла вона. – Мусить бути.

Вона заплющила очі, уявляючи свою силу. Перед очима мерехтіли картинки. Нескінченність. Простір, що не мав ні розміру, ні завершеності, ні самого часу. Потрійна могуть текла у її жилах, магія, що містила емоції, почуття і свободу волі. Єдина Богиня, що любила своє творіння. Єдина, що вклала цю любов у них. Єдина, хто почув молитву. Та чому вона не чула їх раніше?

Сльози текли щоками. Той шум у вухах…То були голоси. Незліченна кількість голосів, що говорили до неї щосекунди. Та вона почула лише її. Бо саме ця ельфійка була призначена їй, як провідник до власного творіння. Іламрієль познайомила Богиню з ними, саме вона показала, яким цей світ міг би бути. Яким він мав би бути, якби вона не створила Бога, не створила людей…Та все ж лишалась у  серці Богині надія, що навіть чудовиська здатні до виправлення.

Інші боги були не такими. Вони не мали любові. Не мали турботи, лише владу і прагнення. Вони не любили творінь, не чули їх молитов, бо були байдужими до бажань творінь. Вони не мали тієї сили, що мала вона. Тому і прагнули покарати. Від початку вони недооцінили Троїсту Богиню Місяця. Три форми, за які вони так ненавиділи її, стали можливістю якою та і скористалась. 

Найшвидшою була Діва. Вона випурхнула із тіла Богині, ставши напівпрозорим духом у формі дівчинки. Не гаючи часу, вона направилась до світу Душ, аби перехопити Іламрієль і допомогти їй.

Відділення відчувалось як щось дуже неправильне і неприродне. Богиня відчувала як пече в грудях, як тіло саме по собі тягнеться до тієї форми, що вже відправилась виконувати задум.

– Як ти це зробила? – здивовано спитав Бог, намагаючись вирватись із ланцюгів. 

Вона поглянула на нього. 

– Я – Троїста Богиня. Я маю три форми.

***
Щойно Іламрієль почула, як плита почала зсуватися, ховаючи онуку у тунелі, вона звернулась подумки до Богині. Благала її аби та дала ельфійці шанс повернутися і подбати про неї. Іламрієль пообіцяла їй це. Утворила магічний зв’язок між їх душами. Якби ж Богиня допомогла втілити той задум…

До хатини вбігло шестеро бійців, ватажок лукаво всміхався.

– Ця вже готова, – мовив він.

– Хочеш, ми завершимо твої страждання?

– Обшукати будинок. Раптом вона ховає когось тут?

Бійці не встигли зробити й кроку. Іламрієль скинула руку і наслала чари руйнування. З її пальців вирвався зелений спалах, забираючи із собою всіх, хто був у будинку назавжди.

– Іламрієль… – роздався шепіт.

– Богине?

Жінка відчувала дивовижну легкість. Не було більше болю, страху чи втрати. Єдина думка, що супроводжувала її нескінченно: доля її онуки.

– Я маю дуже мало часу…

Богиня мала подобу Діви. Таку ж, якою вона її вперше зустріла. Тоді…Дуже давно. Іламрієль всміхнулась, радіючи знову бачити Богиню.

– Я допоможу твоїй душі повернутися. Та ти переродишся у новому тілі.

– Отже...

– Отже, ти забудеш, ким була у цьому житті.

– І Ґладіс?

– Так.

Іламрієль відчула сум, невже все це марно? Нащо їй нове життя, якщо вона і не згадає про онучку?

– Та ти зв’язала ваші серця. Тож ви знайдете одна одну, та це буде трохи згодом. Твоїй душі треба буде зміцнішати.

– Ким я стану?

– Принцеса Тайніра гине через отруту, що поселилась у її тілі. Я спробую вивести отруту, та як плату за баланс мені не можна перешкоджати відходу її душі.

– То вона таки помре?

– На жаль. Твоя душа займе місце і зцілить її тіло.

– Та я все одно не пам’ятатиму, ким була?

– Ні. Це плата за твоє переродження. Ти готова?

– Так, Богине. Поверни мене до життя.

Щойно Діва помістила душу Іламрієль у тіло Тайніри, вона відчула, як зв’язок із двома іншими формами починає танути. Тож Богиня поспішила назад. Повернення форми відчувалось полегшенням. Те відчуття, коли довгий час від хвилювання серце вистрибує з грудей, а тоді раптом все вирішується, як треба. Той спокій супроводжувався шаленою втомою і бажанням розплакатись. Та попри все: Богиня була щаслива, що змогла врятувати Іламрієль.

Потім…

Ув'язнення здавалось тривало вічність. Адже у тому просторі час мав власні закони. Бог відчував як божеволіє знерухомлений і самотній. Жар від Сонця не завдавав йому клопотів, та через його сліпуче сяйво все довкола здавалося білим. Богиня не говорила з ним. Не відповідала на жодні його слова. Він не відчував жалю щодо того, що скоїв. Його не хвилювали втрачені життя. 

Все, чого він прагнув, знову мати свободу рухатись і діяти. Люди зрештою скинули ельфів, та деякі з них вразили Бога своєю рішучістю та жорстокістю. Він хотів нагородити їх.

Коли він спустився востаннє, зібрав всіх і дав чіткі настанови. Якщо люди почули його і зробили все так, як він вимагав – новий бій дасть їм шанс захопити джерело Богині і підкорити собі все королівство. А згодом – знищити всю можливу магію.

Його дратував той факт, що не всі люди схилились перед Богом. Чимала частка як і ельфи, продовжували слідувати за Богинею. Минулу битву люди виграли, та він відчував: не всіх прибічників творчині було винищено.

Він мав бути присутній на новій битві. Мав допомогти їм.

– Вони кличуть мене Дволиким… – бурмотів він. – Що як я справді маю дві форми?

Від наполегливих спроб, ланцюги натягнулися, та продовжували тримати міцно. Довгий час він намагався впоратись. І от, коли він вже був готовий здатися – його сутність розкололась.

***

Ґладіс знесилено опустила руку. Хоч джерело й було невичерпним, сама вона вже добряче виснажилась. Хай, що змусило Сонце рухатись, його спинила магія.

Вона оглянула простір довкола. Руйнування були незначні, жриці виправляли все чарами, та про втрачені життя цього сказати, на жаль, не можна.

– Ти сестра Ґвендолін?

Ґладіс нахмурилась, повернувшись.

– Ти хто?

– Я…Саймон. Ми разом навчаємось. З нею все гаразд? Їй було зле.

– Так, вона…Відпочиває.

Він кивнув.

– Я перекажу, що ти питав.

– Не треба, – спинив її він. – Ще відгамселить.

Хлопець знервовано хмикнув і пішов допомагати іншим вартовим. Ґладіс прослідкувала за ним. Саймон був високим гарно складеним хлопцем, десь їх років, із чорним кучерявим волоссям і блакитними очима, що здавались аж прозорими, це становило разючий контраст зі смаглявою шкірою. Хтось би назвав його гарним, та Ґладіс давно помітила, що її не приваблює жодна стать. Неначе сама думка про кохання для неї якась порожня і неважлива.

Ґладіс раптом всміхнулась, згадавши, як бабуся колись зреагувала на це зізнання дівчинки: 

Вона як раз заварила запашного чаю із пелюсток півоній та м'ятою і поставила перед онучкою. Ґладіс схопила чашку і простогнала, обпікши язика.

– Гаряче!

– Під носом вітер віє, – всміхнулась бабуся. – А щодо кохання…Ти ще геть юна. Воно тобі просто поки не треба. Та прийде час – зустрінеш когось гідного і все зміниться. 

Та час минав, а сама думка про це не змінювалась. Ґвендолін довгий час говорила, що відчуває це так само: ніяк. Та поява Саймона, чомусь змусила її замислитись: чи справді сестра сказала правду?

Голос збоку вивів її із думок.

– Ворог відступив! – кричав хтось із варти.

– Дволикий забрав їх за межі «пустки»! – додав інший.

Саймон наблизився.

– Агов, Ґладіс?

Дівчина зустрілась із ним поглядами.

– Її Високість просить всіх зібратися на площі.

***
Щойно сонце освітило простір за межами «пустки», Бог скинув руки розвертаючись до свого війська:

– Ви гарно билися. Та лише сміливці потраплять до нового світу. Світу, де Троїста Богиня більше не вказуватиме вам як жити. Де ельфів більше не буде. Ті, хто уникав бою, хто ховався, хто відволікався на ниці потреби такі як збагачення чи насолоди – лишиться гнити тут. Посеред розрухи яку сам і лишив. Посеред тих, хто зберігає вірність Троїстій.

Бог змахнув рукою і лише частина війська була переміщена до нового місця за межами "пустки". Місця, під сяйвом золотавих променів, що відтепер матиме назву Місто Сонця.