Раді Вас бачити!

Люди гомоніли, хтось тулився до рідних, хтось ледь стояв після бою. Ґладіс досі бачила страх у їх виснажених очах. Тайніра вийшла вперед. Її плащ обгорів у кількох місцях, кілька пасм вибилось із зачіски, тріпочучись над стомленим обличчям у сажі.

– Народе! Ми щойно стали свідками жорстокого нападу тих, хто зрадив нашу віру. Зрадив Троїсту Богиню Місяця, ставши на бік Дволикого. Вони намагались навернути до свого вірування силою, а коли це не вдалося – розпочали війну. Ми довгі роки були роз’єднані. Вважали магію злом, та де б всі ми були нині, якби не магія, що утворила щит? 

Натовп почав перешіптуватись.

– Так. Я маю здібність до чарів. І була вимушена приховувати це, знаючи яку реакцію це б могло викликати. Та я хочу аби щоразу, як вам хотітиметься виказати нетерпимість до тих, хто нарешті припинив приховувати свій дар – пригадували цю ніч і що б було з вами, якби чари не захистили вас. 

Ґладіс вдивлялась у їх обличчя. Хтось стримував сльози, хтось дивився на королеву холодно, та хтось, і їх на щастя була більшість – із невимовним трепетом і вдячністю.

– Донедавна, я вважала, що державу захищають лише вартові, – продовжила Тайніра. – Вони і цієї ночі довели свою доблесть. Студенти академії, на яких ще тільки мала чекати практична служба, сьогодні навчилися більше ніж за всі роки навчання. Начальник варти, Ґрейларк Тейон загинув у бою, нам всім бракуватиме його, шкода що я не можу подякувати йому за Ґвендолін.

Королева поглянула на Ґладіс, поклавши руку на серце.

– Саме він навчив її, що у війні головне це люди. Хай як би не було важко, Ґвендолін знаходила мить для порятунку побратимів, бувши і сама пораненою. Саме тому, після фінальних іспитів, я б хотіла аби саме вона очолила варту, на його честь.

Натовп зайшовся у захваті, що змішувався із сумнівами. Ґладіс напружилась. Це геть не те, чого вона прагнула. Через це їй доведеться лишатися в палаці. Трясця! А бодай тій королеві з її сентиментальністю!

– Звісно, перший рік вона буде співпрацювати із досвідченішими вартовими, доки не буде готова перейняти кермо остаточно, – запевнила Тайніра. – Вартові безперечно забезпечили нам спокій, та я була вражена тим, як кожен з вас показав себе у бою. Без підготовки, без плану. Кожен крамар, пекар, садівниця, аптекарка – всі захищали свій дім, як могли. Тож це робить і вас вартовими. І я дякую вам за допомогу у боротьбі з ворогом.

Лунали оплески, хтось хитав головою, склавши руки на грудях. Реакції були різні.

– Думаю відтепер, наше життя докорінно зміниться. Ми дізнались більше одне про одного. Усвідомили, що маємо ворога, який тепер житиме по сусідству, загрожуючи нам. Про це не можна забувати. Ми маємо покласти всі сили, аби наші діти не бачили війни, та попри це – маємо бути завжди готові до бою. Тож відтепер, ми зватимемось Зоряною Вартою. Королівством, що завжди захищатиме правду.

Задовго до…

У ту ніч єдиною можливістю вберегти крихту ельфів, що вижили було закляття. Знайшовши чоловіка, що загинув, боронячи палац, королева задіяла майже всю свою магію аби змінити спогади всіх людей. 

Вони забули, що королева і Тайніра – ельфійки. Відтепер ними пишалися як загарбницями. Люди як завжди тішились тому, комусь відтепер ще гірше, ніж їм. Поховавши ельфів, вони крали їх книжки, змінювали їх пісні, історію…

Втрата чоловіка, масивний сплеск ельфійської магії, що спустошив її потенціал – все це вплинуло на стан королеви. Вже за кілька років жінка повністю втратила здібність до чарів. Жодне зілля не рятувало її. Вона слабшала щоночі, та не припиняла навчати Тайніру. Ніби, відчувала, що її життя скоро підійде до завершення. Згодом королева втратила змогу ходити. Хвороба таки прикувала її до ліжка.

– Ваша Високосте… – покликав Ціан. – Королева-матір…Їй зле.

Дівчина побігла до покоїв матері. Її крики вона чула, щойно вийшла на поверх.

– Я не можу більше! Я не можу! Нехай Богиня забере мене. Я не хочу так жити!

– Мамо! – підбігла до ліжка вона. – Мамо, тобі болить?

Жінка тремтіла, від болю вона не могла навіть повернути голову. Бліді губи тремтіли, щоки були вологими від сліз.

– Я не можу…Не можу…

– Але ж…Ти потрібна мені. Як я без тебе, мамо?

– Я мала стільки ще побачити…Та я не витримую. 

Вона заплющила очі. Сльози з новою силою стікали обличчям.

– Я завжди думала, що сильна. Та не могти навіть справити базових потреб без допомоги…Не мати змоги підвестись, пройтися садом…Пам’ятаєш, як ми гуляли разом?

– Звісно, – всміхнулась Тайніра, сльоза скотилась її щокою. 

– Гарно було…– мовила вона і сльози знову набрались у очах.

– Дуже. Ми ще прогуляємось, обіцяю.

Мати стиснула губи і заплющила очі.

– Я люблю тебе, – прошепотіла Тайніра, поцілувавши вологу щоку.

Після візиту до матері вона ще довго приходила до тями. Якийсь час вірила, що їй стане ліпше, а тоді усвідомила, що це, попри всю можливу магію, більше неможливо. Їй пригадалась та жахлива ніч. Коли вона мало не померла. Коли Богиня врятувала її. От би вона зійшла і зараз. От би простягнула свої руки до матері і врятувала її. Та скільки б вона не молилась – нічого не ставалось.

Сама Тайніра після того дивовижного зцілення почувалась дивно, неначе щось весь час лоскотало її, змушувало відволікатися. Вперше вона відчула поклик, коли навідувала старі ельфійські поселення, що люди забудували новими крамницями. Тут поклик був напрочуд сильним, неначе земля досі містила спогади про тих, хто тут жив.

Першу сторінку вона знайшла у возі з землею, яку розкопували, для будівництва таверни. Під грудою вологого ґрунту виднівся лише крихітний кутик напівзакопаного аркуша. На тій сторінці було коротке послання, присвячене якимсь сльозам Богині, у яких треба вчитися. Сенс написаного довгий час дівчинці був незрозумілий. Та чомусь вона зберегла той аркуш.

З плином часу Тайніра знаходила таких чимало в межах королівства. Неначе хтось навмисне сховав їх у різних селах. Вона ніби знала: ці сторінки мають дуже великий сенс. За кілька ночей після своєї коронації, вона знайшла аркуш у одній із книг в бібліотеці.

Прийде у світ перероджена. Та, що шукала істину і шукатиме як весь рід її, у всіх життях своїх.
І мусить зустріти перероджена одну із роду свого забутого. Ту, що зможе усвідомити прочитане. Осягнути те, що ще не відбулося, та що неодмінно відбудеться. 
Нарекли її Малахітом. І має вона таємниці не однієї – двох душ.

– Малахіт? Як камінь? 

Тайніра насупилась. Кілька ночей вона роздивлялась це пророцтво, гадки не маючи, що з ним робити. Більшість із прочитаного на тих аркушах не мала жодного сенсу, та вона продовжувала збирати їх, у надії що колись знайде того, хто все це розшифрує. Та, що як саме це та, хто допоможе королеві?

Певний час вона і справді шукала когось із таким незвичним іменем. Та її пошуки успіху не мали. За пів року, вона вже й забула за те пророцтво. Та щось все одно непокоїло її.

– Журавлинко! – чула вона уві сні.

Від несподіванки Тайніра поклала руку на груди. Це вона говорила, власний голос чула. 

Фігура перед нею була нечіткою. Маленькою, химерною. Вона не бачила ні обличчя, ні статі тієї фігури. Та чомусь, навіть не розрізняючи її рис, відчувала до неї тепло.

Тайніра саме підходила до неї, аж раптом схопилась, прокинувшись на ліжку. Звичну тишу і темряву її покоїв зараз порушував тільки нічний вітерець, що погойдував фіранки, впускаючи до кімнати бліде блакитне сяйво повні.

Зав’язавши халат, вона вийшла надвір. Прохолодне повітря куйовдило волосся, стомлені очі дивились у темряву так, наче шукали там когось дуже конкретного. Тайніра не розуміла цього відчуття, та вона неначе весь час шукала когось, кого не пригадує. Лише відчуття пустки, що колись займали спогади тисло на неї змушуючи раз по разу шукати втрачене.

Мати дівчини згасала. Останні місяці вона не підводилась з ліжка і вже погано пригадувала ким була, і що знала. Тайніра не дозволяла горю поглинути її, адже тепер у її руках доля всього королівства. 

Щоразу перед сніданком королева переглядала пошту. Її доставляли до зали радників, лишаючи на столі поряд із гострим тонким лезом у формі пера. Тайніра не любила снідати, одразу переходила до справ. В ту ніч, вона нічого не чекала, поклик поки стихнув, справ було багато. 

– Ваша Високосте… – покликав Ціан.

Вона підняла очі. Тиша затягнулась. Королева знала, що означав його погляд. Якусь мить вона сиділа незворушно, стискаючи у руках лист із ще не зламаною сургучною печаткою. У вухах зашуміло. Як дивно було усвідомлювати, що той хто був з тобою впродовж життя, підтримував, дарував свою мудрість, любов – перетворюється на спогад. Тайніра не могла плакати, не зараз. Та серце стислося від жалю. Мати була єдиною, хто лишився від її родини. А тепер, вона сама. Сама з цілісіньким королівством.

Ціан мовчки чекав, не казав нічого. Вона цінувала це у ньому найбільше – вміння не діставати запитаннями, просто виказати підтримку, хай і мовчазну. Поклавши лист, Тайніра повільно підвелася.

Серце важко билося в грудях, змушуючи її уривчасто зітхати.
Спальня матері була темною. Фіранки щільно зачиняли вікна. Її останніми ночами дратувало сяйво місяця. Фігура на широкому ліжку із балдахіном була незворушною і тендітною. Бліда шкіра майже зливалася із білою постіллю. Лише довге чорне волосся, що розсипалось подушками виділяло його на тлі всього.

Тайніра взяла суху руку і погладила.

– Вона… – почав Ціан і замовк.

Королева запитально поглянула на цілителя.

– Вона пішла уві сні.

Тайніра важко зітхнула, погладивши матір по щоці.

– Це добре. Кажуть так Богиня зустрічає найкращих.

Ельфи не вірили у тлін і смерть душі. Вони звали це Церемонією Вознесіння. Тіло розвіювали спеціальними чарами і воно сяйливими вогнями сягало небес. Линуло до самої Богині, щоб отримати свій останній притулок. Ельфи здіймали вогники свічок, супроводжуючи рідних у останню путь.

Вірила у це й Тайніра. Під час всіх тих співчутливих промов, дівчина не могла навіть зізнатися собі, що подумки поховала матір вже давно. Адже останнім часом то вже була не вона. То була лише її тінь, змучена болем, знесилена…Вона благала про смерть…Тайніра відчувала спокій, що мати більше не страждає і водночас почувалась так, ніби згорьована недостатньо. Наче відчуває не так багато скорботи, як була варта її матір.

 Повернувшись до листів, дівчині здавалось, що з моменту як вона була у цій залі минуло кілька років. Та це були години. Вона торкнулась холодного ножа для листів. Коли вона востаннє тримала його у руках – була певна, що мама ще жива. А тепер?

Вона заплющила очі, глибоко зітхнувши. Ні. Вона не може зараз дозволити собі страждання. Забагато роботи. Згодом.
Тайніра одним рухом зламала печать, розрізала хитро складений аркуш і розгорнула його. 

Ваша Високосте!

Пише Вам жителька селища Близнюків, крамарка Єрела Атткінс. Під моєю опікою нині знаходиться дуже особлива дівчина. Вона жила серед ельфів, її родина працювала на них, має бездоганне знання трьох діалектів ельфійської, допомагала мені із перекладами.
Чула, що Ви шукаєте когось для нової посади при дворі. Певна, що саме Ґладіс необхідна Вам, адже неймовірно обдарована. І я боюсь, дехто може зацікавитись таким золотом.

Із невимовною шаною і захватом,
Єрела Атткінс, книжкова крамниця «Антарес».

 Обдарована дівчина? Не може ж вона мати магію? Тайніра замислилась. І на неї полюють Послідовники Дволикого у золотих мантіях. Що ж, тоді вона має рятувати цю…
Королева застигла. Gladis – перекладалось як малахіт із північного діалекту зоряних ельфів. Дівчинка з пророцтва. Та, яку вона має врятувати… Королева різко скочила, стиснувши листа у руці.