Раді Вас бачити!

Задовго до…

Нескінченність зоряного простору відчувалася Богинею як сам час. Нестримний, непередбачуваний і невідворотній. Її сріблясте волосся здіймалося у темряві, пурхаючи над головою неначе ореол. Очі вже звикли до постійної чорноти, яку осявали лише зірки й магічні вогники із землі її ельфів, що допомагали їм розгледіти шлях у темряві ночі. Шум у вухах, що вона чула весь час не дратував її, лише додавав порожньому простору бодай якогось звуку. Її серцю було спокійно, не відбувалось нічого непередбачуваного, вже кілька поколінь жили собі на тій землі й дарували одне одному світло та підтримку. Богиня не мала конкретного плану на своє творіння, не мала мети для них, окрім як просто жити. Інші творці одразу вибудовували план, все мало конкретну мету: збагачення, здобуття влади, надрозвиток…Троїста Богиня своєю чергою просто насолоджувалась як маленька насінинка її власної уяви проросла у чарівні квіти, адже ельфи з натхненням вивчали свій світ, розвивали магічні здібності й понад усе цінували родину, ставивши добробут близьких якомога вище. Богиня не могла повірити, що саме вона причетна до появи таких неймовірних створінь.

А які чарівні звуки вони створювали... Та музика, линула до неї, неначе звучала у її вухах. Вона усміхалася, пурхаючи нескінченністю під ті мелодії. Боги мали сили утворити що завгодно, та не мали насолоджуватись плодами своїх старань, лише спостерігати за ними, не втручаючись. Та Троїста Богиня була іншою, вона відчувала велику любов до свого творіння і вирішила спуститися в один із Зорепадів, свята на її честь. Все довкола сяяло магічними вогниками, зорі виблискували на темному небі. Дитячий сміх, музика, аромат випічки, кориці та фруктів – все це створювало неповторну атмосферу, частиною якої хотілось бути.

Богиня, у подобі Діви повільно ходила ярмарком, зазираючи між натовпом, на місце, де опівночі планували запалити ватру. Голосів довкола було багато, всі вони утворювали шум, у який Богині навпаки хотілося вслухатися. Вона звернула увагу як одна з продавчинь звертається до іншої:

– Скуштуйте! Я готувала за новим рецептом, тісто таке пухке, мов подушка! – всміхалась ельфійка, простягаючи таріль з ароматними булочками.

Продавчиня подякувала, взявши одну у руку і надкусила.

– Ох…Оце так смакота… – вона за два укуси з’їла булочку, хитнувши головою із заплющеними очима. Тоді обтерла руки об фартух і дістала з кошика банячок обмотаний тканиною.

– Візьміть, це аґрусовий джем, цього року такий солодкий вродив! – вона набрала трохи у дерев’яну ложечку і простягнула продавчині.

– Дякую! – всміхнулась пекарка, скуштувавши, її очі розширились. – О! Три меди!

Ельфійка задоволено всміхнулась, передавши їй банячок:

– На здоров’я!

Так, обмінявшись смаколиками і компліментами, вони й продовжили роботу. Діва всміхалася цим розмовам, всі були такими привітними і милими одне з одним, від цього душа співала, а усмішка так і просилася на вуста. Вона пройшла рядами прилавків, де продавці безкоштовно частували відвідувачів Зорепаду.

– Ось, тримайте, пані. Цього тижня у нас із моєю парою дуже добре вродила ожина, – високий ельф із каштановим волоссям поставив на столик два кошики стиглих ягід.

– О, Матеосе, дякую за таку щедрість! А я за останні кілька ночей зв’язала шість пар теплих рукавичок. Ось, тримайте, нехай Вашим рукам буде тепло в холодні ночі, і подякуйте своїй парі від мене.

– Дякую дуже! Чудова робота, ми молитимемось Богині за Вас.

Вони обійнялися і розійшлися у різні боки. Богиня не змогла стримати сліз. Втираючи вологі щоки, вона застигла, спостерігаючи за тим, як ельфи допомагали одне одному із встановленням шатрів, розливали гарячі напої у кухлі, передаючи із рук у руки, викладали на прилавки різноманітні смаколики. Музики вигравали у магічні інструменти, діти весело сміялися, бігаючи за повітряними зміями. Тут раділа її душа і від цього вона і всміхалась, і плакала водночас. Раптом, щось смикнуло її за сукню.

– А чого ти плачеш?

Діва опустила очі. Маленька дівчинка із каштановим волоссям і проникливими сіро-синіми очима втупилась у Богиню. Дитинча мало неймовірної краси очі. Не блакитні, не сірі, а саме кольору моря у погожу днину. Неймовірне видиво.

– Я…Просто рада тут бути.

Дівчинка здійняла брову.

– Тебе, що вперше взяли на Зорепад?

– Так. А тебе?

Вона знизала плечима.

– Я сама прихожу.

– А де ж твоя родина?

– Вони он там, біля казанка з юшкою.

Діва прослідкувала за її поглядом. Двоє молодих ельфів, всміхаючись наливали юшку у залізні тарілки і передавали їх охочим.

– Як тебе звати? – спитала вона у малої.

– Іламрієль, – всміхнулась дівчинка. – А тебе?

Діва замислилась, обмірковуючи яке ім’я собі підібрати.

– Ліямберр, – мовила вона після довгої паузи.

– Ти це щойно вигадала? – спитало дівча, пирхнувши. – Нема такого імені.

– Всі ж імена хтось колись вигадав… – відповіла Діва.

– Іламрієль! – покликав хтось позаду, – Хто твоя нова подруга?

Діва повернулась, поглянувши на добре обличчя молодої ельфійки. То була мати дівчинки.

– Це Ліямберр, вона чогось плакала, коли побачила як Матеос ожину тітці Кларіссен приніс.

Ельфійка підняла очі на Діву, лагідна усмішка поступово зникала, змінившись захопленням. Вона опустилася на коліна.

– Богине! Ви зійшли до нас…

– Не треба, – Діва підхопила ельфійку, допомагаючи підвестись. – Все гаразд, я хочу роздивитися все без… – вона стурбовано роззирнулась, переконуючись, що ніхто не побачив цього жесту.

– Без зайвої уваги? – підказала жінка, випроставшись. – Звісно-звісно. Я розумію. Може Вам принести чогось? Юшки, печива, чи…

Діва взяла її за руки, всміхнувшись.

– Дякую, я просто хочу побути серед вас.

Ельфійка повільно кивнула, її очі спалахнули захватом.

– Якщо щось знадобиться…Я буду поруч.

– Дякую.

Іламрієль підійшла до Діви, окинувши її поглядом.

– А яка в тебе родина? Мама і тато? Може брати чи сестри?

– Боги не мають родини, – тихо відповіла Діва.

– Але ж ти не сама, є ж інші?

– Інші є, Іламрієль, – кивнула вона.

– Вони тебе любили?

Діва поглянула на малечу, хитнувши головою. Давній біль спалахнув у ній, змусивши поривчасто зітхнути.

– Ні. Вони не любили мене.

Богиня відвела погляд, пригадуючи…
 

Сліпуче сяйво линуло звідусіль. Богиня постала перед іншими у своїй істинній формі: троє істот, різного віку і зросту, що міцно трималися за руки і мали три голоси, дитячий, молодий і старий, що зливалися в один, щоразу як вони говорили. Шум довкола заважав Богині відрізнити бодай одне речення. Боги сварилися. Зірки вибухали на тлі, планети перетворювались на пил від їх гніву.

– У ту мить мало з’явитися троє богів, – перекрикнув їх усіх один низький голос. – Троє! Натомість явилася ти, ще й з трьома формами! Ти – виродок, Троїста. Тебе тут ніхто не чекав. Ти не принесеш того, що має принести поява Бога.

– Але ж… – розгублено мовили три її голоси, що чулись як один. – Я тут.

– Нам невідомо нащо.

– Що як ти несеш загрозу всім світам? – озвався інший голос.

– Ти не маєш мети! – крикнув інший голос. – Ти – помилка.

– І що ви зробите? Знищите мене?

– Перемістися. Ми маємо прийняти рішення.

– Але…

– Йди геть! Ми пошлемо по тебе, коли ухвалимо вирок.

Богиня перемістилась в інший світ. Тут було темно і самотньо. Не було ні зірок, ні планет, геть нічого. Вона висіла у тому просторі, невідомо скільки. Чекала на рішення, винна у самому своєму існуванні.

– Але… хіба у богів нема батьків абощо? – спитала малеча, коли вони сиділи на лавці, спостерігаючи за енергійними танцями ельфів.

– Боги приходять у цей світ самостійно, – відповіла Діва. – Раз на конкретний період, вони з’являються одразу ж цілісними, мають певну силу і мету свого творення.

– А хто творець богів?

Діва нахмурилась, поглянувши на дівчинку, та собі спокійно гризла солодкий завиток із тіста, обсипаний крихтами солоної карамелі.

– Його не існує, – відповіла вона. – Боги – це явище.

– Як…дощ чи зорепад? – припустила Іламрієль.

– Так.

– Хіба дощі та зорепади не створюють боги?

– Ми здатні керувати їх силою чи частотою. Та ми не є їх творцями.

Дівчинка замислилась. Потік її думок перебивав тільки хруст карамелі на зубах.

– Якщо у нас є творці, чого їх не може бути у богів? – спитала дитина за мить. – Може ви просто не знаєте про те, хто створив вас?

– Що, думаєш існує один загальний Бог, що створює інших і не втручається?

– Це б пояснило, чому деякі явища існують без втручання таких, як ти.

– Ти все ще про дощ та зорепад?

– Як приклад, так. Бо у Всесвіті, що створений богами, все має бути їх рукою зроблене. І світи, і час, і простір… І дощі з зорепадами. Хтось же зробив все це до вас, щоб ви могли наповнити?

Богиня не хотіла визнавати того, що маленька ельфійка, створена нею, поставила дуже правильне запитання, про яке сама вона ніколи не задумувалась. Боги не цікавились тим, хто створив їх. Неначе спокійно прийняли той факт, що вони вже найвищі у цьому світі. Та, що як це не так?

– То… – почала Іламрієль. – Коли ти перемістилась до порожнечі, що ти робила потім?

Богиня зітхнула.

– Якийсь час просто була там, чекала вироку.

– Чому вони хотіли тебе знищити? Це ж так неправильно!

– Я вирізнялась від інших не лише троїстою формою. Я не мала мети, як всі інші. Довго я і сама себе винуватила у цьому.

– Хіба ти винна? Ти ж такою народилася. От я народилася з гострішими вухами, у моєї сусідки Мартінель форма трохи інша. І що з того? У всіх різні, але ж ми всі ельфи. У когось величезні вуха, в когось маленькі, але ж ми не стаємо від того якимись не такими ельфами, правильно?

Богиня всміхнулась. Така проста аналогія, та Іламрієль мала рацію. Шкода, що боги цього не розуміли.

– Простір довкола мене був порожнім…Темним, там не було навіть часу. Я не знаю, скільки існувала там.

– Порожнім, як чистий пергамент?

– Так. І за певний час мені набридла порожнеча, тож я почала той аркуш заповнювати.

Очі дівчинки загорілись.

– А що ти створила першим?

Богиня всміхнулася.

– Спершу зірки, яскраві, великі, щоб було гарно все видно. Я розташувала їх на різній відстані, щоб бачити кожен куточок простору.

– Тобі подобалось творити?

– Дуже. Та ще…Часом я відчувала страх від того, скільки ще маю створити. Тож я прагнула прихистку. Шматка землі, де б змогла перепочити.

– І тоді ти створила Місяць? – здогадалась Іламрієль.

– Так…

Спершу на Місяці було затишно, та згодом вона зізналась собі, що його поверхня була для неї занадто твердою і холодною. Відчуття самотності ставало нестерпним. Вона мала зробити бодай щось, Богиня пливла простором, піднявши руки. За її пальцями ворухнулись сріблясті вихори магії, що скупчувались, візуалізуючи те, що вона уявляла. Дивовижно як магія одразу ж відгукувалась на думки Богині.

Вона занурилась у створення, ліплячи велику місцину, що б могла вмістити в собі багато нового, чого сягатиме її фантазія. Богині подобались різноманітні кольори, тож вона втілювала всі бажання, надаючи всьому саме тих відтінків, яких сама прагнула. Довгий час вона вдивлялась у створений простір, відчуваючи тугу:

– От би можна було поговорити з кимось…Хоч з ким… –  шепотіла вона у нескінченний простір.

Тоді їй на думку спало створити когось подібного до неї, та трохи меншого, когось хто б міг оцінити новий світ, почуватися в ньому затишно…Тоді вона створила перших ельфів. І вважала їх найліпшим своїм творінням…