Раді Вас бачити!

Ґладіс сиділа у своїй кімнаті, викреслюючи одну версію за іншою. Голова гуділа від кількості думок. Свічка тріпотіла від її роздратованого дихання, віск скрапував на сторінку записника. Спершу вона намагалась відтерти ті краплі одразу, а тоді стомилась і від цього. Тож той, взявшись шкіркою застиг, лишивши жовтуваті крапки на пергаменті. Ґладіс почувалась знесиленою і відверто дурною. Невже інтелект, який вона звикла вважати досить високим, не здатен розшифрувати кілька послань, що їй лишили предки? Дівчина спробувала посунути руку, на підлогу гучно звалилося кілька книг. Трясця, їй потрібен стіл, що займатиме пів кімнати. На цьому вона просто не вміщалась.

"Може, просто прибери зайві підручники?"

– Мені потрібні вони всі!

"Не волай на мене. Я не винна, що майбутньому архіваріусу дали крихітну кімнатку."

– Принаймні це не комірчина, – зітхнула дівчина знову опустивши очі на власні записи.

Час минав, а ідей все не з'являлось. 

– Tierr… – міркувала в голос Ґладіс. – Немає навіть нічого віддалено схожого.

«А як щодо наступних двох?»

– Anar може бути першою частиною Anarattis, та це позбавлене сенсу, – терла стомлені очі вона.

« Anarattis? Як…пшениця ельфійською?»

– Так. Тож це, вочевидь геть не те слово, яке нам потрібне, – від її зітхання свічка на мить згасла і загорілась знов. 

«А Gha? Є якісь ідеї?»

Ґладіс хитнула головою. Ідей не було і це нервувало її. Неначе вона випускала з уваги щось, що було прямо перед її носом. Чому Gha підкреслене двічі? Чому для назви використали вигадані слова, яких немає у ельфійській мові? Вона важко зітхнула, спершись на спинку стільця.

– А в тебе які ідеї?

«Серйозно?»

– А чого б ні? Я вже починаю сумніватись, що тут є якась логіка. Можливо твої версії до чогось приведуть.

«Та, як ти не знаєш – то я поготів.»

– Ну, не будь такою критичною до себе. Ну ж бо, скажи, що думаєш. Я не засуджуватиму.

Ґвендолін мовчала, Ґладіс відчувала її сумнів. 

«Я так само не маю уяви щодо перших двох слів…»

– А третє?

«Може це й безглуздо…»

– Та кажи вже. Тут все безглуздо.

« Gha, може бути початком слова Ghalot.»

– Дзеркало? 

«Не знаю…Чомусь, це єдина аналогія, яку я здатна збудувати»

Ґладіс раптом вирівнялась, взявши перо до рук. Трясця, якщо Ґвен має рацію, їй буде дуже соромно.

«Що ти робиш?»

– Дещо перевіряю, – виводячи кожне слово, мовила вона.

Очі Ґладіс розширились, коли вона додала переклад до кожного з них.

Rreit (повне слово rreitanum) – шукай 
Rana (повне слово ranalitie) – книгу
Agh (повне слово aghelita) – двійника

«Як ти зрозуміла, що писати? Де ти це взяла?»

– Ти мала рацію.

«Чекай, справді?»

– Мене турбувало чому Gha було підкреслене двічі. Не просто так, це щось значило.

«І? Що це тоді значило? В чому я мала рацію?»

– Це справді Ghalot, тобто дзеркало у перекладі. 

«Але ж у назві ти вживаєш інше слово…Я не розумію.»

– Це була підказка до розшифрування. Кожне слово, що приховує назва треба віддзеркалити, тобто написати навпаки.

Ґвендолін певний час мовчала, неначе перевіряючи, чи правильно Ґладіс записала кожне слово.

«Гаразд…Тоді, що це за книга двійника?»

Ґладіс всміхнулась, відчуваючи як все тіло поколювало від бажання якомога швидше впевнитись у власній здогадці. Вона підвелася, хапаючи аркуш і книгу.

– А це ми зараз перевіримо. Йдемо до бібліотеки. О цій порі вона порожня, отже нам ніхто не заважатиме.

Королівська бібліотека позбавлена людей та жриць була неймовірною. Тихою, таємничою, Ґладіс отримувала невимовне задоволення від тиші, яку перебивав лише шурхіт сторінок.
Дівчина йшла до конкретної секції, блукаючи між стелажів. Книга, яку вона шукала мала темно-фіолетову обкладинку і містила тиснені сріблом руни на корінці. Ґладіс підхопила її, розглядаючи сріблястий зріз. Неймовірно тонка і витончена робота. Ця книга була у королівській секції бібліотеки ельфів. Лише вищі ельфи мали до неї доступ, ставились до книги з повагою, саме тому вона збереглась у бездоганному стані.

Ґладіс поклала книгу на стіл і всілась на стілець, не в змозі дочекатися, коли ж перейде до розгадування загадки.

«Просто визнай: ти у захваті від всіх цих таємниць.»

– Помовч.

«І що це за книга?»

– Тихенько. Дай мені хвилину, – відчайдушно шкрябаючи пером пергамент, шепотіла вона.

Ґладіс вивела слово на аркуші і задоволено скрикнула:

– Так!

«Що? Чого горланиш?»

– Пам’ятаєш ти шукала книгу, ще тоді як Матісса дала нам розклад?

«Так, і що?»

– Ти тоді звернула увагу на назву Dikrao, буцімто вона нагадала тобі слово дюакор.

«Так, і ти сказала, що це дурня.»

– Ну, я мушу вибачитись. Бо це не зовсім дурня.

«О, справді? Вибачайся.»

Ґладіс зітхнула, заплющивши очі:

– Вибач мені, що я часом груба. Інколи твої думки мають сенс.

«Якесь нещире вибачення, та це все одно найліпше на що ти здатна, тож приймаю.»

– Можна я тепер розповім?

«Тобі просто не терпиться довести, що ти генійка, чи не так?»

Ґладіс знервовано тарабанила пальцями по столу.

«Ой, гаразд! Розповідай вже.»

– Я взяла слово Dikrao. Його також немає у ельфійській. Ні відповідника, ні похідних. Тож я спробувала його віддзеркалити і отримала Oarkid.

«Близнюк!»

– Саме так, або двійник, в залежності від контексту. Отже, назва того заклинання цілком прямо посилається саме на цю книгу. І вона була відсутня у бібліотеці, коли ми перебрались до палацу.

«І що? Думаєш, Тайніра саме тут вичитала спосіб нам допомогти?»

– Думаю так. Я заберу її з собою і вивчатиму. 

«Не можу повірити, що ми наблизились до розгадки.»

– Я теж…Та, якщо все вийде, зовсім скоро ми матимемо змогу навчатися тут без жодних проблем.

Задовго до…

Світ, до якого потрапляли душі був мінливим, колір простору змінювався, неначе дихав. Довкола, немов безліч зірок, висіли сяйливі кулі, нанизані на сріблясті нитки, що звивалися простором неначе павутиння. Переливчасте сяйво блищало у очах Богині, додаючи її і без того неймовірному погляду якоїсь загадковості. Бог зачудовано спостерігав за нею, а коли Богиня врешті поглянула на нього він зніяковіло всміхнувся. Тоді знову поглянув на сяйливі кулі.

– Це душі?

– Так.

– Вони такі…схожі.

– Душі схожі за формою, та не за вмістом.

Бог поглянув на неї з цікавістю.

– Як це?

Вона підлетіла до однієї з них і торкнулась рукою. Куля розширилась, явивши собою пурпуровий зоряний простір, що складали космічні туманності і малі галактики. Різнобарвні зірки блимали, вихорі сяйва проносились простором, розсіюючись. Бог задихнувся від краси побаченого.

– Як зрозуміти яка з них належить Адарі? – спитав він, коли Богиня відпустила кулю.

– А ти не чуєш її голосу?

Бог похитав головою. Він не чув звуків, та відчував запах енергії. Аромати тут були різні, та лише один, до болю знайомий линув від однієї з куль. Богиня пливла нескінченністю, наблизившись саме до тієї, від якої Бог чув аромат. 

– Що вона каже?

Богиня всміхнулась.

– Вона співає… – Богиня торкнулась щоки Бога і він почув ніжний голос, що співав пісню про зорі та небо.

Туга стисла йому груди.

– Що нам треба робити?

– Маємо вкласти свою енергію, щоб стимулювати процес переродження. 

– Я можу допомогти?

– Так, твоя енергія мені теж знадобиться.

– Бери скільки треба, хоч і всю.

Богиня поглянула на нього.

– Ти справді полюбив дівча?

Бог підняв очі на неї.

– Вона не мала помирати. У неї ще було ціле життя. 

– Тоді допоможемо їй набратися сил і повернутись.

Бог кивнув, вони розмістились довкола кулі і взялися за руки. Богиня заплющила очі, вкладаючи свою енергію у простір. Кулі довкола заблимали, срібні нитки блищали, тремтячи. Бог відчував як корені волосся здіймаються від приливу енергії, а тоді як все тіло скувала втома від її втрати. Він був готовий віддати все, аби лише це спрацювало. Вибух енергії відштовхнув богів у різні боки, блискучий осад літав у просторі, переливаючись. 

Богиня розглянула простір. Кулі сяяли, блимаючи.

– Вийшло?

– Не знаю, – зізналась Богиня. – Мабуть?

Бог роздратовано зітхнув.

– Ти хоч щось знаєш?

– Ну, якби знала мене б не намагалися стратити інші боги.

– Щось вони затримуються, – похмуро зазначив він.

– А ти хочеш, аби мене знищили?

Бог поглянув на неї.

– Ні. Ти важлива для мене.

Вона всміхнулась. Бог розглянув кулі.

– Наше втручання ж має якось відобразитись на душах? Адже тепер вони мають можливість перейти  у наступні життя.

Він наблизився до куль, а торкнувшись – задихнувся від краси безмежного простору. Тут були різноколірні космічні туманності, що розходились нескінченністю. Все довкола сяяло, кружляло, неначе мало форму. Те сяйво, ті зорі й хвилі і хмаринки світла неначе розширювали простір, перетікали з одного місця у інше. 

Бог опустив руку, захопливо зітхаючи.

– В нас вийшло!

Богиня всміхнулась.

– Чудово! Тепер нам треба…

Раптом все довкола блимнуло. Деякі з куль сяяли яскравіше, інша їх частина враз потьмяніла опускаючись.

– Ні! Адара! – крикнув Бог, наближаючись до тьмяної кулі, яку не підтримували сріблясті нитки. – Що сталось?

Богиня нахмурилась.

– Їм не стало сил… Чекай, я ж забирала магію Адари. Треба її повернути, – Богиня прикликала силу, що була віднята у ельфійки за її бажанням. Срібні нитки одразу ж пронизали кулю, підіймаючи її у просторі, та засяяла з новою силою. Сліпуча та яскрава.

– Отже…Для переродження душі потрібна дуже сильна магія? – спитав він. – Ельфи зі слабшими можливостями другого життя можуть і не побачити?

Богиня зітхнула.

– Я спробую відшукати інший спосіб для них усіх, – похмуро оглянувши ті кулі, що потемнішали й опустилися. – Та для Адари майбутнє є.

Бог кивнув, оглядаючи кулю.

– Коли вона переродиться?

– Коли матиме досить сил. Найближчим часом душі потрібен спокій та енергія.

 Потім...

Ґладіс оклигала на підлозі. В роті було геть сухо, від того аж боліло в горлі. Вона спробувала сісти, від різкого руху все перед очима пливло. Дівчина дуже чітко чула як серце стукає в грудях. Повільно, розмірено, кожен удар був неприємним. Насилу підвівшись, вона оглянула кімнату. Казанок, у якому вона варила зілля вже охолонув. Розгорнуті книги і списані аркуші лежали на столі. Зім’ятий папір всіяв підлогу під ним. Ґладіс торкнулась холодними руками свого лоба. Що в біса трапилось? Пальці її вкривали сліди від чорнил. 

Все, що вона пригадувала, це що вчора прийняла зілля бадьорості, аби перечитати всю книгу. Довгий час вона розшифровувала загадки, що крилися у описі різних ритуалів. Нарешті знайшовши необхідний, вона випробувала його. Зварила потрібне зілля, прочитала заклинання і передала контроль Ґвендолін.

Дівчина заклякла. У думках було порожньо. Тиша, абсолютна, страхітлива тиша. Пальці стиснули аркуш, на якому лежала рука. Вона опустила очі. Кривенький почерк…Ґвен лишила лист.

Ґладіс! 
Схоже, все вийшло! Я не відчуваю тебе, сподіваюсь із тобою все гаразд. Йду на заняття. Побажай успіхів. Напишу, як повернусь.

Я повернулась. Все гаразд, я зібрана, сповнена сил, отримала відмінно із техніки бою. 

Вже минуло кілька годин з мого повернення. Не знаю, чому та поки я не відчуваю, щоб ти поверталась.

Почалося запаморочення. Схоже, скоро ти зміниш мене. Не знаю, скільки це триватиме, та в цілому, це непоганий варіант для нас обох. Напиши мені, як візьмеш контроль.

 – Трясця! Хіба ж так важко було вказати час?!

Вона важко зітхнула. Так, зараз дванадцята після зміни положення зірок. Отже, Ґвендолін отримала контроль її десь опівночі. Вони мають всього по дванадцять годин влади над тілом. Цю теорію ще звісно треба було перевірити. Вона схопила аркуш і почала писати відповідь:

Ґвендолін!

12:00 Я прийшла до тями.

Добре, що з тобою все гаразд. Дякую, що написала. Зі мною в цілому теж. Як візьмеш контроль – фіксуй час. Щоб ми могли скласти розклад.
Врахуй на майбутнє: спати будемо по черзі. Мені теж треба навчатись!