Раді Вас бачити!

Ґвендолін оклигала за столом, від різкого руху рукою вона скинула одну з порожніх чарок, що стояли там на груді папірців. Більшість з яких була зім’ята у кульки, й розкидана по столу і на підлозі. Схоже Ґладіс відчайдушно намагалась щось написати. Ґвендолін розгорнула один із таких:

Я ненавиджу тебе! З якого переляку я маю терпіти твою нову посаду? Чого я мушу лишатися тут? Яка з тебе очільниця? Ти ж і кроку без моєї вказівки зробити не здібна! Трясця, шкода, що я не можу вилізти і вдарити тебе прямісінько в пику!

Ґвендолін відчувала як від гніву серце прискорено забилося. Схопивши перо вона додала на тому ж аркуші:

Шкода, що я не можу на це подивитися. У спробі вдарити мене ти б травмувала свою тендітну ручку і ще рік не мала б змоги строчити дурнуваті записки. Сподіваюсь до тебе дійшло: я маю право на життя не менше за тебе. Тож я житиму його так, як забажаю. А ти давися власною жовчу далі. Бо це останній лист на який я відповім.

Хутко переодягнувшись, дівчина залишила кімнату і відправилась на тренування. Саймон, помітивши її всміхнувся. Дівчина одразу ж відвела погляд, щоки зрадливо запалали, вона почувалась незручно, бо щойно помітила хлопця, одразу згадала вчорашній вечір. Який видався трохи…нетиповим для неї. 
Вона за звичкою зайняла місце серед вишикуваних студентів, ігноруючи той факт, що між нею і Саймоном стояв всього один вартовий. Хлопець визирнув, покликавши Ґвендолін. Та вдавала, що не чує.

– Даруй… – шепотів Саймон хлопцю, що розділяв їх із Ґвендолін. – Дай-но мені, я на хвилинку.

– Що ти вбіса робиш? – шипів він, коли Саймон втиснувся між ним і Ґвендолін.

Його рука легко торкнулась її, від чого дівчина одразу ж відсмикнулась.

– Привіт, – прошепотів він їй.

Дівчина не дивилась на нього.

– Привіт.

Він продовжував дивитись на неї якусь мить, від чого дівчина роздратовано повернулась до нього. В блакитних очах блимали ті самі бісики, що Саймон мав весь час. І це часом було чарівно, а в інший момент до нестями дратувало. Зараз був саме другий випадок.

– Ти мене ігноруєш? Ти ранила мене у самісіньке серденько!

– Помовч.

– Чому? Я тебе чимось образив?

– Ні. Зараз не час.

– А коли буде час?

– Ґвендолін? – покликав хтось за межами ряду.

Дівчина зустрілась поглядом із двома вартовими. То були чоловік та жінка, років сорока-сорока п’яти на вигляд. 

– Тобі сюди, – всміхнулась жінка, вказавши на місце поряд з ними.

Щоки Ґвендолін запалали ще дужче, вочевидь, щоб їм було не так сумно, до щік доєдналися й вуха, що тепер набули червоного кольору. Дівчина підійшла до вартових, не ризикуючи озиратися на ряд студентів. І особливо на Саймона, що ледь стримував усмішку.

– Я – Крістофер, це – Джанін. Ми у варті вже понад десять років, королева попросила нас перший рік брати участь у тренуваннях і наставляти тебе.

– Дякую. З чого я маю почати?

Джанін виступила вперед, давши першу команду бійцям. Ґвендолін уважно стежила за кожним рухом та інтонаціями жінки. Впродовж занять вона мала нагоду повторити вивчене, даючи уже власні команди студентам.

Вона проходила рядами вартових, що розбилися на групи для спарингів. Джанін звертала її увагу на положення рук, ніг та корпусу в процесі бою. Крістофер давав оцінку техніці виконання та вмінню згрупуватися таким чином, аби уникнути травми при падінні.

– Що скажеш? – спитав Крістофер, киваючи на повнісіньку залу студентів, що виконували необхідні вправи.

Ґвендолін розгубилася, серце знову калатало в грудях.

– Ну…Всі молодці. Баланс утримують, м’язи живота і сідниць напружені, руки під правильним кутом і добре виконують перекочування при втраті рівноваги…

Крістофер повільно кивнув. Джанін наблизилась до дівчини, аби не кричати на всю залу.

– Що скажеш про Паріссу під час випадів?

Ґвендолін прослідкувала за поглядом Джанін. Сказати вона поки могла мало. Парісса була спритною, мініатюрною і при цьому дуже гарно акумулювала власні сили, підлаштовуючись під опонента. Було соромно сказати, що вона не бачила жодної причини для зауважень. Джанін мовчки чекала. Ґвендолін спостерігала за Паріссою ще певний час, а тоді здалася:

– Я б певно звернула увагу на стійку, у такому положенні їй було б дуже просто пошкодити гомілкостоп. 

Джанін неочікувано для неї кивнула, це надало Ґвендолін впевненості і вона продовжила:

– А ще при косому ударі варто тримати зап’ясток напруженим, інакше його можна травмувати.

– Так, дуже слушні поради, Ґвендолін. Що скажеш про положення шиї та спини?

Нарешті дівчині «присвітило», що саме мала на увазі наставниця. Плечі Парісси були згорблені, а шия опущена. При такій позиції вже завтра студентка матиме шалений біль у попереку і між лопатками.

– Вона неправильно приймає та переносить вагу.

– Саме так. Вона підіймає опонента за допомогою хребта і попереку. А використовувати у таких випадках необхідно ноги. Спина має бути рівною.

Пам’ятати треба було про безліч речей. Слідкувати за кожним студентом дуже уважно давати правильні зауваження аби не демотивувати і не принизити, а навпаки підтримати й допомогти. Це вдавалось важче, ніж було, на перший погляд. У Ґвендолін голова йшла обертом від всього цього. Хвала Богині, що наставники будуть поряд впродовж року. Сама вона поки точно не змогла б проводити тренування.

Перелік занять теж змінився. Адже тепер задля керування вартою, треба було більш поглиблено вивчати все, що має знати вартовий. Тож за великим рахунком, навчання Ґвендолін лише розпочиналось.

Наприкінці занять Джанін та Крістофер відвели її вбік, аби дати оцінку першому дню на посаді очільниці.

– В цілому ти маєш потенціал. Та поки ти поводишся як бездоганний виконувач.

– Це погано? – стривожилась вона.

– На старті ні, – мовила Джанін. – Навіть навпаки. Та очільник, це перш за все лідер. Той, хто вміє брати ініціативу і вести за собою. 

– Ґрейларк був природженим лідером, – зітхнула Ґвендолін.

– Так, твоя правда, – всміхнувся Крістофер. – Та і цю рису можна здобути. Ми будемо працювати над цим разом.

Ґвендолін кивнула.

– Дякую.

Саймон чекав на неї біля виходу із зали. Дівчина одразу ж напружилась. Треба знайти спосіб обійти його.

До зміни контролю лишалось близько двох годин. Ґвендолін поспішала до своєї кімнати, радіючи, що змогла втекти від Саймона, та той нагнав її у коридорі.

– Ґвендолін?

Вона примружилась та не озиралась.

– Я… Даруй, трохи поспішаю.

– І куди ж ти знову тікаєш?

– Я не тікаю.

– А що ж ти робиш?

– Маю справи.

– Вчора справи, тепер сьогодні…Може ти від мене біжиш?

– Ні, не від тебе.

– То ти все ж тікаєш?

Вона роздратовано зітхнула. Саймон перехопив її руку, змусивши спинитися. Від теплого дотику вона злегка здригнулась. Серце прискорилось, хлопець здавався стурбованим, у блакитних очах можна було втонути, варто було відвести погляд, та Ґвендолін наче приросла до підлоги, не маючи змоги поворухнутися.

– Тоді чому цілу ніч ігноруєш мене?

– Я не знаю, – чесно визнала вона.

Саймон всміхнувся наблизившись, дівчина чомусь відступила. Це сталось інстинктивно, хлопець повільно опустив її руку, неначе прокинувшись. Вона жалкувала про той рух, неначе Саймон зрозумів її відмову неправильно. Дівчина сама не знала, чого хоче, що відчуває і це сум’яття нервувало її. Вони якусь мить мовчали.

– Ґвендолін? – покликала Тайніра. – Даруйте, можна тебе?

Вона полегшено зітхнула. Королева урвала цю незручну мовчанку саме вчасно.

– Пробач, – пробелькотіла вона, розвернувшись. Саймон наблизився до неї, прошепотівши:

– Зустріньмося сьогодні, о першій у саду? Поговоримо без сторонніх очей. Просто…зрозуміємо, що робити далі. Я чекатиму.

Він швидко розвернувся, вклонившись королеві і пішов у протилежний бік. Ґвендолін намагалась віддихатись. Чому Саймон викликав у неї таке хвилювання? Тайніра похмуро покосилась на хлопця, що віддалявся, вона наблизилась до Ґвендолін, взявши її під руку.

– Побачила вираз твого обличчя і відчула, що тебе час рятувати.

Дівчина знервовано всміхнулась королеві.

– Дякую.

– Обридливий прихильник?

– Я ще сама не зрозуміла… – розгублено мовила вона.

– Ну, ти тепер очільниця. Думаю чимало вартових прагнутимуть подружитися з тобою заради твоєї прихильності.

Вона поглянула на королеву.

– Думаєте справа саме в цьому?

Тайніра на мить замовкла.

– Ні! Звісно ні. Можливо почуття цього хлопця справжні, але не кожен буде чесним з тобою надалі.

Ґвендолін розгублено кивнула.

– Я хотіла поговорити з тобою. Як твоя перша ніч на посаді?

– О… Крістофер і Джанін дуже допомагають. Мені ще чимало треба вивчити, та я думаю, що впораюсь.

– Я у цьому переконана. Не хочеш чашку чаю?

Ґвендолін кивнула. Так, чай нині не завадить. Направду від всього цього хвилювання її страшенно нудило. Була примарна надія, що гарячий запашний чай якось втамує це неприємне відчуття.
Вони пройшли до розкішної вітальні, шовкові шпалери на стінах із блакитним відблиском додавали кімнаті прохолоди і візуально розширювали простір. У м’які дивани із оксамитовою оббивкою хотілось зануритись. Ґвендолін зручно вмостилась, тим часом служники ставили на столик із різьбленими ніжками заварник, цукорницю і дві глиняні чашки.

Дівчина дочекалась, коли її чашку наповнять ароматною рідиною і підняла її, взявши у руки. Навіть крізь шкіряні рукавички без пальців, вона відчувала яким гарячим був чай. Зробивши маленький ковточок, Ґвендолін стиснула губи, які злегка припекло. Цей чай чомусь нагадав їх дім, маленький плетений столик, бабусин пиріг із вишнями та корицею. Теплі спогади мирного дитинства.

– Який цікавий смак… – мовила вона.

Королева всміхнулась.

– Це мій улюблений. У ньому листя м’яти та пелюстки півоній.

– Такий чай готувала моя бабуся, – відповіла Ґвендолін відчувши тугу від якої запекло в грудях.

– Сумуєш за нею?

– Я не знала її так, як Ґладіс. Про мене вона певно й не чула, – Ґвендолін опустила очі, знизавши плечима. – Мені бракує її зараз. Хотіла б я, аби вона побачила мене. Пізнала мене. Часом я така зла, що сестра була поряд із нею весь час, а я лише…Лише слухала і спостерігала. 

Тайніра стиснула губи.

– Це дуже несправедливо. Все ж вона і твоя бабуся.

– Так…Та з Ґладіс в нас рідко щось було справедливо. Вона мала ім’я, яке їй дали при народженні. А я своє обрала сама. Її любили, а про мене не знав ніхто. Я й контроль отримувала виключно з її дозволу. 

Ґвендолін хитнула головою, позбуваючись неприємних спогадів.

– Ти на це не заслужила, – сказала Тайніра. – Мені прикро, що ти мала таке минуле. І прикро, що бабуся не змогла пізнати тебе. Я певна, вона б любила тебе неймовірно.

Дівчина поглянула на королеву, у її блакитно-зелених очах вона бачила цілковите розуміння та підтримку. З нею було тепло, линула від неї майже материнська безпека, незважаючи на те, що вони були майже ровесницями. 

– Дякую, Ваша Високосте.

– Тайніра. Тут крім нас більше нікого немає.

Вони обмінялись усмішками.

– Чому Ґладіс так прагне втекти?

Королева зітхнула.

– Я їй не подобаюсь. Не знаю чому, та вона не довіряє мені.

– Вона нікому не довіряє окрім себе, – пирхнула Ґвендолін відпивши ще трохи чаю.

– Та як мені налагодити з нею контакт?

– Думаєте я щось знаю про це? Вам же відома наша ситуація. Ми ніколи не мирилися.

– Вона має велике значення для задуму Богині.

– Я не здивована, – пирхнула Ґвендолін. – Та кажу одразу: чхати вона хотіла на Богиню і її задум теж.

Вона ніколи не робитиме щось із примусу. Це не та людина.

– Це мені відомо. 

Ґвендолін помовчала. Королева мала стурбований вигляд. Дівчина все ще сумнівалась чи варто казати, та все ж здалася:

– Ви тільки не кажіть, що я розбовкала…

Тайніра підняла очі.

– У тому пророцтві йшлося, що вона стане найліпшим вчителем, але саме вона і вивчить найбільше чудовисько, що сіятиме хаос.

– Тому вона не прагне викладати? – нахмурилась королева.

Ґвендолін знизала плечима.

– Думаю, це одна з причин.

– Я можу усунути її від вчительської діяльності. Займатиметься суто організацією і тлумаченням ельфійських праць. Це спрацює? 

Ґвендолін знову знизала плечима, відпивши чаю.

– Не певна. У неї чималий зуб на тих, хто писав пророцтва Богині. Навряд чи вона зацікавлена тлумачити їх.

– Але…Чому? Через власне? Вона ж може допомогти стільком!

– Ґладіс не любить, коли за неї приймають рішення. А пророцтва у певному сенсі доводять, що долю вже вирішено, тобто жоден з нас насправді не має вибору, крім як йти за планом, що був складений задовго до нашої появи.

Тайніра замислилась. Це мало сенс, та вона відчувала якийсь дивний зв’язок із Богинею, неначе вона просто мусила донести світу її істини. Та без Ґладіс цього зробити вона була не здатна. 

– Думаю, найліпшим було б просто пошукати когось іншого, хто б зміг тлумачити ті пророцтва. Певна, що такі люди є.

– Богиня чітко зазначила, що це має бути Ґладіс. Не знаю чому. Може це якось пов’язано із вашою бабусею.

– Як?

– Мати якось розповідала мені про Іламрієль. Богиня була прихильна до неї. І коли сходила часто проводила час із її родиною. Перше пророцтво я знайшла недалеко від поселення, де був ваш будинок. Думаю саме вона якось пов’язана із цим. А отже, Ґладіс як спадкоємиця, може тлумачити їх.

– Але ж я теж спадкоємиця. Може я могла б допомогти?

Тайніра замислилась.

– Якщо ти згодна спробувати, то я буду дуже вдячна. 

Ґвендолін всміхнулась.

– Але певно вже завтра. За двадцять хвилин Ґладіс перехопить контроль.

– Звісно. Тоді, пропоную зустрітися тут після занять, що скажеш?

– Так, гаразд. Дякую Вам за чай і за підтримку. Я справді це дуже ціную.

Королева всміхнулась.

– Мені теж дуже приємно провести з тобою час. Пропоную започаткувати традицію: після тренувань приходь на чай, я буду рада тобі.

Ґвендолін відчула як у душі потепліло.

– Дякую. Я залюбки.
Годинник пробив дванадцяту, коли дівчина наближалася до своєї кімнати. Прискорившись, Ґведолін, зачинила двері. Саймон певно подумає, що вона проігнорувала його і тут. Сум і стурбованість були останнім, що вона відчула, втративши контроль.
***
Ґладіс прийшла до тями у тих самих обладунках, які обіцяла переплавити. Може справді варто зробити це? Вона відчувала, як аж кипить від гніву. Підійшовши до столу вона схопила записку і, пробігши очима по кострубатих літерах, зім’яла аркуш, з усієї сили кинувши у двері. 

Одразу за тим роздався стукіт. Вилаявшись, Ґладіс стягла з себе важкі обладунки і переодягнулась у сукню. Запхавши всі папірці по ящиках, вона схопила книжку у руки:

– Заходьте.

Світло впало на вродливе лице юнака. Блакитні очі засяяли, щойно на щоках показались ямочки – Ґладіс захотілось метнути у нього кілька книг.

– Е…Вітаю. Я – Саймон.

– Я пам’ятаю, – холодно відповіла Ґладіс. – Чого припхався?

Він реготнув.

– А я думав Ґвендолін грубіянка, та вона у порівнянні з тобою просто кошик котеняток.

– Мені повторити запитання? – звела брову вона.

– Гаразд, я хотів побачитись із Ґвен. Та вона не прийшла, хотів спитати чи вона тут?

– Ні. Пішла гуляти.

– Гуляти? – здивувався він. – А куди?

– А тобі яке діло?

Саймон оглянув кімнату.

– У вас одне ліжко? Ви туди влізаєте?

– Тобі обов’язково пхати носа у все, що тебе оточує? – підвелася вона.

– Просто скажи, де вона і я залишу тебе наодинці із твоїми книжками.

– Бувай.

– Чудова пропозиція, але знаєш що? Я сама радо зостанусь зі своїми книжками і без тебе.

Ґладіс виштовхала хлопця з кімнати і зачинила двері перед його носом. Схопивши аркуш, вона надряпала на ньому чергове повідомлення сестрі:

Поясни мені, хто цей Саймон і якого беня він шукає тебе у моїй кімнаті?

Цю записку, Ґвендолін одразу ж зім’яла, лишивши без відповіді. Вона обіцяла собі, що більше не вестиме переписки із сестрою. А от те, що Саймон приходив до їх кімнати було трохи дивно.
Вона переодягнулась, вирушивши на заняття. Цієї ночі зауважень у Крістофера і Джанін було значно менше і це тішило Ґвендолін. Саймон також був менш активним у своїх спробах притягнути увагу, і менше з тим, після занять вона майже ніс до носа зіткнулась із хлопцем у коридорі.

– Що ти тут робиш?!

– Ти маєш дурну звичку губитися. Вирішив провести тебе, аби ти бува, не заблукала.

Його усмішка її дратувала. І водночас приваблювала. Трясця, цей хлопець просто складався із суперечливостей.

– Що ти вчора робив у нашій кімнаті?

– Ти не прийшла на зустріч, от я і подумав…

– Що припхатись до моєї кімнати без запрошення чудова ідея?

– Ну, ти вочевидь вирішила піти погуляти з кимось ще, адже тебе там не було.

– Погуляти?

– Твоя сестра сказала, що ти десь гуляєш.

«А, щоб вона сказилась!»

– Ніде я не гуляла. Я пішла побігати.

– Бігаєш після занять? – здивувався Саймон.

– Це допомагає заснути, – збрехала вона.

– Треба і собі спробувати, – всміхнувся він. – Як щодо забігу після занять?

– Ні, – нахмурилась вона.

– Чому?

– Я не зацікавлена бачитись після занять. Я маю справи.

– Знову твої справи! – він прагнув перехопити її руку, але вона відскочила від нього, неначе ошпарена.

– Ти шарахаєшся мене? Чим я тебе образив?

– Мені просто трохи незручно тебе бачити після…

– Після чого? – спитав він, здивовано. – Я мало не поцілував тебе.

Від цих слів чомусь серце її стислося.

– І поцілував би, не відштовхни ти мене як щеня, що лізе без дозволу. Якщо я тобі не цікавий – гаразд, просто забудемо і все буде як раніше. Та в той вечір мені здалося, що і я тобі подобаюсь.

– Не треба казати, що я тобі небайдужа, – пирхнула Ґвендолін, склавши руки на грудях.

– А що в цьому такого?

– Я ж не жіночна, – нагадала вона.

– Може в цьому і весь сенс?

Ґвендолін здійняла брову:

– Якщо тебе тягне до хлопців – це вже точно не до мене.

Саймон розреготався.

– Тягне мене до тебе. 

– Як це розуміти?

– Так як це звучить, – знизав плечима він. – Ти мені подобаєшся.

Саймон знову всміхнувся, блиснувши ямочками, а тоді рушив вперед.

– Обміркуй це, побачимось завтра.

Ґвендолін здивовано спостерігала за хлопцем, що швидко крокував коридором. 

***

– Можеш пояснити, що сталося? – наливаючи чай до її чашки спитала королева. – Ти така знервована.

– І що мені тепер робити з цим його зізнанням? Я гадки не маю, що робити з хлопцями.

Королева всміхнулась.

– Все гаразд. Почуттям смаку Саймон де Ґарр явно не обділений.

Ґвендолін пирхнула.

– Та де там…

– Ти несправедлива до себе. Ти чудова людина, гарний друг, перша вартова, що так швидко здобула посаду очільниці. Я мовчу про те, яку зовнішність ти маєш.

– Це не досягнення, – похитала головою Ґвендолін. – Я сама її вигадала і підкріпила заклинанням. От і все.  Це ж набуте, штучне… – вона торкнулась кінчика коси. – Я просто хотіла бути рудою і мати світлі очі.

– А хіба вроджена зовнішність це досягнення? – здійняла брову Тайніра. – Ми так полюбляємо робити одне одному компліменти і так засмучуємось, коли хтось сміє образити якісь наші риси, що і не замислюємось над тим, як дістали ту чи іншу. 

Ґвендолін здивовано підняла очі на неї. Королева поставила чашку на стіл. 

– Ми не обираємо, якими народитись, Ґвен. Ми обираємо якими ми станемо. Це і лише це нас по-справжньому визначає. Ти народилась у одному тілі з сестрою. Але ти обрала мати інше життя. Ти обрала навчатись ремесла вартового і досягла успіхів. Ти обрала собі цю зовнішність і створила її. Як на мене, це значно більше досягнення ніж народитись із конкретним невід’ємним від тебе набором рис.

Від її слів на серці ставало тепліше. Погляд королеви був сповнений розуміння та підтримки. Ґвендолін ще ніколи не мала такої щирої бесіди.

– Дякую, Тайніро, – видихнула вона.

Королева всміхнулась, взявши її за руку.

– Розумію, Ґладіс не давала тобі можливості проявитись, тож ти не звикла хвалити себе за успіхи. Та лише поглянь чого ти досягла самотужки. Без її допомоги чи наставлянь. Ти сама стала цією версією себе. І тобі є чим пишатись, завжди пам’ятай про це.

Ґвендолін сама не помітила як, та вона потягнулась через стіл і міцно обійняла Тайніру. Жінка всміхнулась, погладивши її по спині.

– Я дуже рада, що ти тут. І мені здається, Ґвен, ти нарешті на своєму місці.

Дівчина всміхнулась.

– Так…Мені теж.

Королева ставала для неї тим самим щирим другом, якого їй так бракувало. Хоч Ґладіс і була найближчою, бо була єдиною, хто знав про неї так багато, вони ніколи не були близькими як сестри.

Розмовляючи з Тайнірою Ґвендолін вірила, що нарешті знайшла ту справжню дружбу і близькість у спілкуванні, якого так прагнула.

***
Після чаювання, Ґвендолін як і обіцяла вирішила спробувати розтлумачити послання.

Як на заході буде рід істинний, як згасатиме сам Сіріус, зійде чорний місяць, аби явити на світ першого зі спадкоємців своїх. І забере його Антарес і своїм спадкоємцем нарече. Тоді у світ прийде другий, задля втілення задуму. Та стерегтися треба як і його Антарес собі забере і проголосить спадкоємцем своїм.

І почнеться велика гра Антареса супроти Альтаїра. І поляже Альтаїр у бою, бо граючи чесно, як промінь істини, не пізнає найстрашнішої зброї Антареса – його підступності. І засіє Антарес поля омани. І зростуть з того насіння плоди підозр. І пануватиме, і бенкетуватиме Антарес, аж допоки не засяє на небесах Адара і не скине Антареса з висоти неба, аж до самої безодні. 

– Вочевидь…Істинний рід – це королівський рід, – замислено мовила Тайніра.

Ґвендолін стривожено кивнула, королева це помітила.

– Що? Тобі щось відомо?

– Я боюсь, що…мова про Вас, – стиснула губи вона. – Тайніра з ельфійської, зі північного діалекту, яким говорили ми – значить Сіріус. 

– О… – вона трохи розгубилась. – Зрозуміло. Тож, коли я помру…

– Не дуже розумію про чорний місяць...

– Коли Богиня сходила на землю місяць на мить ставав чорним, майже непомітним у небесах.

– Тобто, коли Ви…

– Коли я помру, Богиня приведе у світ спадкоємця…І судячи з того, що далі, він буде не єдиним.

– Антарес це…

– Ворог, – примружилась вона. – Хтось, хто спробує занапастити нас. 

– Втім є ще Альтаїр та Адара.

– Мені завжди подобалось ім’я Адара. 

– Як би воно перекладалось на людську?

Королева замислено відвела погляд:

– Аденна.

***
Ґладіс посунулась на стільці. Шию нерідко клинило від довготривалого читання, тож вона спробувала покрутити головою. Відчувши такий звичний головний біль, що викликав хіба бажання лаятись і когось побити, дівчина дістала з шухляди флягу і трохи відпила.

Не встигла вона й закоркувати її, як у двері постукали. Не чекаючи відповіді гість прочинив двері. Кучерява голова висунулась у щілину. Ґладіс закотила очі.

– Здоров, Ґла…

– Геть! – рявкнула вона.

– Та чого ти?

Вона схопила книжку і щосили пожбурила у двері, через що Саймон був вимушений їх зачинити.  За мить, хлопець все ж увійшов всередину і мовчки всівся на стільчик поряд зі столом.

– Ти не розумієш сенсу слова «геть»?

– Думаю, ти мені його поясниш, – всміхнувся він, розгортаючи книгу.

– О, так, – примружилась вона. – Можу озвучити покроково: стираєш цю усмішку зі своєї пики, піднімаєш сраку, йдеш до дверей, відчиняєш їх і пензлюєш якнайдалі від моєї кімнати.

– Ніхто ж не заважав тобі зачинятися. Починаю думати, що тобі приємні мої втручання.

– Ти і «приємне» у протилежних напрямках королівства.

– Та годі тобі…

– Звали, доки я ще добра.

– Якщо ти добра книжками кидаєшся, то на що ж ти здатна як зла?

Вона примружилась, а тоді дістала з шухляди пляшечку із зіллям. Вона тримала його на особливий випадок, аби дошкуляти Ґвендолін, якщо та її чимось розгніває, та заради такого випадку… Виливши зілля у чарку під столом, вона повільно підняла її.

– Будеш ель? – спитала Ґладіс.

Саймон здійняв брову.

– Пригощаєш?

– Не кажи Ґвен. Вона у нас грає у святенницю.

– А ти ні?

Дівчина налила трохи елю у чарку з зіллям. Рідина змішалась ідеально. Вона посунула йому напій і наповнила інший келих.

– За зустріч! – всміхнувся він.

Ґладіс осушила свою чарку і кинула хлопцю зловтішну усмішку. Саймон вирячився на неї.

– О, Богине…Тобі зле? Не кажи, що це нерв защемило…Скажи, що робити? Маєш ліки?

– Про що ти варнякаєш? – не розуміла вона, хоча першою думкою було, що вона переплутала келихи.

– Чекай-но…– награно здивувався він. – Це була усмішка? 

Ґладіс нахмурилась.

– А що на твою думку це могло бути?

– Даруй. Не знав, що ти вмієш.

– Що я вмію, що?!

– Всміхатися.

Вона закотила очі. Саймон реготнув, а тоді схопився за живіт. Ґладіс відчула тріумф. Ну, нарешті!

– А!  – витягши з кишені перстень-печатку, мовив він. – Геть забув за батьків перстень! Знімаю на тренуваннях, ну, знаєш...родинна реліквія і все таке.Ґладіс дивилась на нього із підозрою.

– З тобою...все гаразд?

– Ну, звісно. А що?

Вона похитала головою.

– Нічого. Думаю це перманентний стан твоєї пики, чи все може змінитись.

Саймон криво всміхнувся.

– І до речі… – він поклав руки на стіл, подавшись вперед. Блакитні очі зблиснули, змусивши Ґладіс відсунутись. – Я з десяти років проходжу додаткову дисципліну. Мітридатизм називається. Це дозволяє мені не лише мати стійкий імунітет до всіх видів отруєнь, а ще й виявляти отруту за характерним ароматом, консистенцією і швидко виявляти навіть краплю у великому об’ємі води, напоїв чи їжі. Я мав за честь навіть прислужити Її Величності у пору, коли та захворіла.

Ґладіс роздратовано зітхнула. Він знову всміхнувся, неначе насолоджувався її реакцією, вбирав кожну нотку її невдоволення і смакував нею.

– Тож твоя спроба напоїти мене проносним поганенької якості навіть трохи образлива. Ґвен казала мені, що ти майстер у зіллях. Та твоє смерділо, щойно ти відкоркувала пляшку. Отруйницею тобі не стати. Аж прикро.

Саймон самовдоволено всміхнувся, відкинувшись на стільчик.

– То як? Даси нормально елю випити, чи після проносного в хід піде сечогінне?

Ґладіс від злості стиснула перо, зламавши його. Саймон реготнув, потягнувшись до фляги. Вона перехопила його руку. Зелені нігті впилися у смагляву шкіру.

– Не чіпай нічого у моїй кімнаті!

– У вашій кімнаті. Ви ж тут вдвох живете…– він роззирнувся. – Хоча направду таке враження, що тут живеш лише ти. Жодної речі Ґвендолін…Як?

– Можеш відкрити шафу. Там сто відсотків валяється якесь її залізяччя.

Він уважно розглянув її руку, що стискала зараз його зап'ястя. Торкнувшись вказівним пальцем по гладеньким коротким нігтикам, Саймон мовив:

– Незвичний колір. Це якісь чари?

Дівчина відпустила його руку і сховала руки під столом. Мігрень поширювалась, скувавши болем очні яблука.

"Богине! Забери його куди-небудь!" – подумки молилась вона. От тільки про що саме? Про біль? Чи про Саймона?

Він тим часом підпер рукою підборіддя. Ґладіс вперто перечитувала одне і те саме речення вчетверте. Присутність хлопця її невимовно дратувала.

– Розкажеш історію?

От же нахаба!

– Я тобі, що казкарка? 

– Мені нудно, а ти багато читаєш.

Перечитавши те саме речення вшосте, Ґладіс подумки вилаялась і шумно склала книгу. Його погляд був таким чистим і безпосереднім як у дитини. От тільки цій дитині було близько двадцяти чотирьох і він періодично дуже невдало голить своє обличчя. Ґладіс і звідти помічала червоні крапочки подразнення на його шиї.

– З якого переляку ти приперся сюди взагалі?

– Ґвен, як я зрозумів бігає перед сном. От, хочу її зачекати. Вона мене уникала.

– То може, як уникає – значить не хоче бачитись? Чи це занадто для твого крихітного кучерявого мозку?

– Та ні. Ми наче все владнали, тож я зачекаю.

– І ти чекаєш її тут, бо…

– Бо мені нудно чекати деінде. А ти багато читаєш і я певен знаєш чимало історій.

– Повір, вона не схоче бачити тебе після пробіжки.

– А де саме вона бігає?

– Я схожа на ту, кого це цікавить?

– Таке враження, що сестра тебе взагалі не цікавить.

Ґладіс похмуро глянула на нього.

– Просто залиш мене і чекай її деінде.

– Чим я тобі заважаю?

– Я люблю працювати в тиші.

– А я хіба говорив?

– Ти дихаєш і шкіришся. Цього достатньо.

Саймон пирхнув, взявши книгу до рук.

– Я може теж почитати хочу…

– Пупок розв’яжеться! – у спробі вихопити книгу з його рук, кинула вона. – Це древній ельфійський діалект. 

– Та не дуже й складно, – він примружився. – Ассхрааа…Ассхараа…Ассх…

– Кинь ці потуги, нещастя! – вирвавши книгу з його рук, мовила Ґладіс. – Три покоління ельфів би воскресли і вмерли знов, якби почули це.