Раді Вас бачити!

Стіни палацу тремтіли, військо організовано рухалось, тримаючи щити та списи у руках.

– Щити! – кричав начальник Варти.

Ґвендолін тремтячою рукою підняла свій щит. Палаюча куля влетіла прямісінько у стіну замку. Оглушливий звук змусив, дівчину здригнутися. Запах попелу і випаленої трави наповнив простір. Хтось кричав, Ґвендолін відчувала, як серце гупає, здавалося у самісінькому горлі.

Не всі воїни у золотих мантіях мали броню, та все одно билися агресивно і, хоч як неприємно було визнавати, доволі вправно. Велика частина їх війська заправляла катапульти запаленими ядрами і намагались знищити палац. Тайніра тримала захист, укріплюючи стіни магією. Поряд із нею була Матісса і ще кілька жриць. Вони не мали часу приховувати це, наразі лише завдяки їхній магії палац досі тримав цілісність, а знищені стіни відновлювались цеглинка за цеглинкою.

Ґвендолін відчула сильний удар в плече, що змусив її на мить задихнутись.

– Чого ти стала?! – кричала їй Камілла. – Відбивайся!

Розгублена дівчина здійняла меча і кинулась в бій, стукіт заліза, здавався оглушливим. Пронизливий холодний вітер свистів у вухах, кусаючи їх до болю.

– Трясця! Чого я не вдягнула шолом? – бурмотіла вона і в ту ж мить пригнулась від наступного меча.

Чоботи загрузали у багні, стоптана земля змішувалась із кров’ю. Поранених бійців одразу ж виводили з поля бою. Військо рідішало. "Золоті мантії" пустили в хід стріли з отруйними вістрями. Таке поранення майже одразу перетворювало бійця на живого мерця. Його шкіра бліднула, з очей зникав той вогник, який мали живі, він просто згасав назавжди. 

Пекучий біль пронизав внутрішній бік стегна. Дівчина скрикнула, схопившись за штанину. Долоня зробилась багряною і липкою. Низький чоловік у золотистій мантії всміхався, тримаючи скривавлений кинджал.

Це розгнівало Ґвендолін, вона з усієї сили замахнулась, завдавши вирішального удару тому, хто поранив її. Обтерши вістря меча, вона рушила далі, хоча кроки її сповільнились. Треба терміново спинити кровотечу.

Дівчина зняла з себе ремінь і затягла його трохи вище поранення. Нога одразу ж затерпнула. Неприємне поколювання заважало вільно ходити. Руки почали німіти. 

– Тобі терміново потрібен цілитель, – відбивши удар, мовив Саймон.

– Не зараз. Не коли їх так багато, – гарчала від болю Ґвендолін.

Вона продовжувала бій, відчуваючи, як від страху стискається серце. Дівчина завжди вважала себе сміливою. Та тут, посеред війни, побачивши скількох уже було втрачено, вона ніби знову стала тією малою дівчинкою, яку бабуся колись намагалась врятувати.

Зібравши силу в кулак, вона знову кинулась в бій. Залізо дзвеніло, перекрикуючи стогони поранених. Земля дрижала, а небо неначе палало багряним заревом, що лишали по собі ще не зотлілі згарища. Полум’я підсвічувало золоті накидки і ті неначе палали, у темряві. 

– Лучники! – роздалося позаду. 

У небі сяйнули блакитним близько сотні королівських стріл. Крики розірвали тишу. Ворог почав агресивний наступ, королівське військо рідішало. Начальника варти було вбито. 
Ґвендолін підхопила поранену Каміллу. Нога з болем прийняла вагу чужого тіла.

– Я витягну тебе звідси, – тремтячим голосом запевнила вона Каміллу.

– Не чіпай!

– Я маю забрати тебе звідси. Там Ціан, він тебе підлатає.

– Ні… – хрипіла Камілла, розгнівано втупившись у дівчину. – Я знаю хто ти така… Це через таких як ти все почалось…

Її рука поволі опустилась, а очі заплющились. Ґвендолін відчула як відчай і біль затуляють очі, неначе пеленою. Опустивши Каміллу, вона розвернулась. Поранена нога погано тримала дівчину і та похитнулась, впавши. Вся штанина була вологою від крові. Ґвендолін не відчувала болю, радше роздратованість. Адже це страшенно її сповільнювало. Зірвавши з поясу кисет, вона дістала пляшечку. 

Пальці її тремтіли, схопивши корок зубами, вона зняла його і виплюнула, а тоді перевернула пляшечку, ковтаючи гірке зілля. Зцілювального ефекту вистачить аби вилікувати ногу. Такий кисет мав кожен вартовий. Та зілля завжди було рівно по одній порції, тож у інтересах бійця користуватись ним економно. До останнього вона сподівалась, що зможе продовжити бій, не витрачаючи зілля, та оцінивши ситуацію об’єктивно – Ґвендолін мусила прийняти ліки. У Ціана і без неї вдосталь роботи, а їй краще не залишати поле бою. Рана затягувалась значно повільніше ніж мала. Здається Ґладіс згадувала про це, щось про повільніше згортання крові. Та часу чекати не було, важко підвівшись, дівчина знову атакувала.

Задовго до…

Щойно ноги Бога опустились на землю, земля під ним запалала. Люди, що бачили його одразу ж опускались  на коліна. Їх голови майже торкались землі. Бог схопив за передпліччя одного з чоловіків, підіймаючи.

– Збери людей.

– Тільки людей, Боже?

– А ти дуже любиш ельфів? – покосився на чоловіка він.

– Ні, Боже, – опустив голову він. – Я їх зневажаю.

– Тоді вперед. Я маю розмову.

Бог насолоджувався тим, як люди корились йому. Він нарешті відчував владу, якої ніколи не мав у присутності Богині. Тепер все буде так, як захоче він. Тепер вона заплатить за свою готовність знищити його.

Люди поступово підводили голови. Бог прослідкував за їх поглядами. Місяць всього на мить набув чорного кольору.

– Що? – спитав він. – Що це значить?

– Богиня сходить на землю.

Від Бога не сховався спалах надії і захоплення, що жеврів у очах людей. Це викликало у нього гнів. Він має перехопити Богиню. Вона не має зустрітись із людьми. 

– Не розходьтесь, – мовив він смертним. – Я скоро повернуся.

Не встиг він зробити і кроку, як Богиня приземлилась поряд. Хтось із натовпу захопливо видихнув. Напружений погляд сріблястих очей впився у нього.

– Що ти тут робиш?

– Скоро дізнаєшся.

– Я не розумію тебе…

Його рука зблиснула сліпучим сяйвом, він замахнувся. Грім прокотився простором. Богиня впала на землю, задихаючись.

Натовп замовк, Бог повернувся до нього.

– Нащо ти вдарив її, Боже? – спитав тремтячим голосом один із чоловіків.

– Бо здатен, – здійнявши підборіддя мовив він. – Хоч я і створений нею, хоч я не можу творити – я все одно сильніший за неї. 

Натовп ширився, все більше й більше смертних заповнювало простір.

– Слухайте мене уважно! Вас, як і мене від початку переконували, що ви слабкі й пригноблені. Ви жили під гнітом ельфів, їх могутністю, їх магією. Нехай ваші життя коротші, нехай ви безсилі в чарах, та ви маєте те, чого не мають вони.

– І що це, Боже?

– Частку мене. Частку моєї сили, мого гніву. Ви жили у нерівності. Ви почувались покинутими, слабшими, дурнішими. Не дайте їм панувати над вами. 

– Але ми надто слабкі…

– Вони мають магію… – мовив хтось.

– Мене ельфи не принижували…– озвалась жінка. – Ельфійські цілителі приймали всі мої пологи…

– Ні, його правда, – підвівся один із чоловіків. – Магія – це влада. Вони завжди будуть сильніші за нас. Вони пригноблюватимуть і керуватимуть нами. Ми таке ж творіння богів, як і вони. Ми не гідні бути рабами ельфів.

– Але хіба ми раби? – сумнівався хтось.

– З ними нам не бути вільними. Ми завжди будемо у їх тіні. Завжди будемо лише учнями.

– Він каже правду, – мовив Бог. – Вони ніколи не вважатимуть вас за рівних.

– Що нам робити, Боже?

– Готуйтесь. Я поведу вас у бій.

Потім…

До опівночі частину ворожого війська було страчено. Кільком загонам вдалося втекти. Ґвендолін допомагала доправляти поранених до цілителів. Запаморочення починались поступово. Спершу неначе очі відмовлялись фокусуватись на предметах, тоді тіло починало хитатись. Дівчина схопилась за одвірок, мало не впустивши ноші.

– Агов…Ти у нормі? – спитав стурбований Саймон, позаду.

– Мені треба відійти…

Вона схопилась за ноші міцніше і майже потягла хлопця із непритомним бійцем якомога швидше до крила цілителів.

Тоді вона хутко побігла до кімнати і щойно зачинила двері, Ґладіс перехопила контроль. Важкі обладунки були на кілька розмірів більші. Пляма на штанях вже висохла і зашкарубла.

– Це що кров? – здивовано спитала Ґладіс, натиснувши пальцем на ногу. Та відізвалась тупим болем.

Дівчина швидко скинула важку броню і накинула сукню. Помітивши дірку у проймі, вона скрипнула зубами. Та часу переодягатись не було. Щось недобре відбувалось там, вона мусила якомога швидше дістатися до Тайніри. 

 За кілька хвилин, дівчина знайшла королеву надворі, жінка саме поновлювала захист над палацом.

– Що тут сталось? – оглядаючи сліди згарищ і покинуту зброю, спитала Ґладіс. 

Королева озирнулась. Її очі були червоні від сліз.

– Ти повернулась?

– Ґвендолін була тут?

– Билась як справжня вартова. Я нагороджу її за доблесть. Вона одна з небагатьох серед студентів, хто зміг вижити.

Ґладіс намагалась осягнути почуте.

– То були Послідовники?

Тайніра кивнула.

– Чого вони хочуть?

– У часи першої війни людей проти ельфів, Бог дав їм чіткі інструкції. Їх основна мета – джерело.

– Джерело?

Королева кивнула. 

– Джерело магії тут? – не повірила Ґладіс

– Так, – опустила очі королева. – Вони прагнуть загарбати його.

– Нащо? – не розуміла Ґладіс.

– Хочуть знищити всю магію у світі.

– Але якщо вони це зроблять…магія Богині розсіється і…

– Весь світ загине. 

Ґладіс стала на ногу і застогнала.

– Що з тобою? –  спитала Тайніра. – Тобі боляче?

– Мені потрібен Ціан…–  потерши стегно, мовила дівчина. – Схоже, Ґвендолін було поранено.

Королева опустила очі, сльози повільно стікали щоками.

– Ні… – зітхнула Ґладіс. – Як?

– Він рятував поранених на місці. Лучник…Ціан лише на мить завагався…З останніх сил він врятував життя бійцю.

Королева заплакала. Ґладіс знала, що вони були приятелями, тож реакція Тайніри не дивувала. Та Ціан по суті єдиний, хто знав бабусю…Тепер нема і його, неначе тоненький зв’язок який вона мала із нею зник тепер назавжди.

Земля задрижала. Хтось позаду верескнув від несподіванки. Тайніра і Ґладіс інстинктивно схопились за руки. 

– Що відбувається?

– Дивіться туди! За «пустку»…Там щось горить!

За тонкою смужкою мертвого лісу пробивалося сліпуче сяйво.

– Що це таке?

– Сонце, – видихнула Ґладіс. – Вони тягнуть його сюди!

Вона скинула руки догори, Тайніра і жриці повторили. З їх пальців виринуло блакитне сяйво. Захисні чари були складними, бо накладалися у кілька етапів і потребували постійного систематичного поновлення. То була багатошарова магія, у якій треба було враховувати безліч чинників. Основною задачею Ґладіс у цю мить, було захистити всіх жителів королівства по той бік «пустки». Не дозволити сонцю залишити той кордон, який тримає магія.

– Черпай із джерела, – радила Тайніра. – Ти скоро знесилишся.

Ґладіс зітхнула, поринаючи думками від свого магічного потенціалу до чогось давнішого, глибшого і значно небезпечнішого. Джерело відчувалось як вир, що роздмухував волосся, вкривав шкіру сиротами і змушував тремтіти у передчутті. Подумки вона занурила руки до того виру. Долоні лоскотала сила. Вона проникала під шкіру, розширюючи потенціал. Магія стала спрямованою. Вихори магічного сяйва, що Ґладіс насилала у небо були чіткішими, неначе промені. 

– Дуже добре! Молодець, Ґладіс!

Сонце відступило перед «пусткою», не просуваючись далі. Королівство у безпеці. Принаймні поки що…

Задовго до…

Війна розпочалась, коли всі міцно спали. Жоден ельф не усвідомлював, що мав останню мирну ніч напередодні. Іламрієль обійняла Акторія, як завжди уві сні. Десятирічна Ґладіс спала у своєму ліжку біля стіни. У нічній тиші спершу чувся лише тихий вітерець, що розносив пелюстки вишневого цвіту, дзижчання комах, що пробудилися поживитись пилком і спокійне розмірене дихання родини, що відпочивала після роботи.

Та в якусь мить до тих мирних звуків додався гуркіт чогось важкого, а після – загрозливий свист. Перший удар прийшовся по стіні з боку Акторія. Дім здригнувся, мала Ґладіс підскочила на своєму ліжечку, міцно притиснувши до себе іграшку у формі котика. Каміння посипалось на ельфа, змусивши Іламрієль розірвати обійми і різко пробудитися. 

– Акторію? – спитала вона, відчувши як все в грудях раптово похолонуло.

Вона намагалась витягти чоловіка, та не могла. Магія теж не діяла. Її руки тремтіли, очі набралися сліз. Єдина думка, що проривалася крізь відчай, який кричав у її голові, це: добре, що він спав і не відчув болю. Сльоза потекла щокою. Жінка хутко стерла її, прочитавши заклинання, що розвіяло тіло Акторія магічним сяйвом. Нехай вознесеться. Нехай Богиня прийме його по той бік. Обійме в проведе у новий світ.

– Бабусю? – покликала Ґладіс.

– Одягайся, – мовила вона, заплющивши очі.

– Але…

– Скоренько! 

Жінка намагалась спинити тремтіння у пальцях. Ґладіс вдягнула теплу сукню і взулась. Попелясте волосся стричало на всі боки, вона злякано дивилась на бабусю.

Іламрієль надягнула плащ і міцно вхопила онуку за руку. Ґладіс дивилась на ліжко, де всього кілька хвилин тому спав дідусь.

– А як же… – шепотіло дівча.

– Дивись на мене.

Ґладіс підняла очі. 

– Твій дідусь пішов у засвіти кілька років тому. Його не було з нами цієї ночі.

Магія вривалася у спогади дівчинки ховаючи від неї страшні підозри, що ще не встигли розвинутись від побаченого. Ґладіс кліпнула, здивовано поглянувши на бабусю.

– Накинь каптур, – тремтячим голосом мовила Іламрієль.

Вони залишили будинок. Вулиці сповнили крики, когось тягли з будинків, тримаючи за волосся чи комір нічної сорочки. Люди атакували великими групами, Тримаючи в руках мечі і дерев’яні палиці із металевими наконечниками.

Іламрієль відчула як щось торкнулось плеча, блискавично завівши Ґладіс собі за спину вона розвернулась, скинувши руку зі срібним клинком.

– Це я! – шипів Ціан. – Ходімо! Де Акторій?

Іламрієль хитнула головою, Ціан не тиснув.

– Сюди, – тільки й мовив він. 

Вони рушили за цілителем вглиб гір. 

– Куди ми йдемо? – спитала Ґладіс.

– До палацу. Королева збирає всіх там. Вона послала всім крамарям магічні послання. Я хоч вже і не торгую, та послання теж отримав. Ми переправляємо кого встигаємо.

– Чому вони напали? – спитала вона. – Хто їх веде?

– Кажуть, що зійшов Дволикий Бог.

Іламрієль стисла зуби. Після того, що він зробив із Ґарретом, вона і не чекала від нього нічого доброго. 

– Богиня теж сходила, – додав стурбований Ціан. – Був чорний місяць. Хтось бачив, як Бог вдарив її. Смертні мало не землю за ним цілують.

Від цієї новини в грудях защемило. Хоч Іламрієль довгий час винуватила Богиню у тому, що сталось із Адарою, та все одно вона мала неабияке значення для ельфійки. 

Палац було захищено рунами, що вкривали землю. Вони були круглими, неначе монета і сяяли блакитним сяйвом, що збирався у маленькі вогники по центру, раз по разу пускаючи в небо промінь магічного захисту, що поновлював щити.

Сюди вже доставили чимало ельфів. Дехто з них уже вбрався у обладунки, хтось досі вдягнений у нічні сорочки, перелякано сидів на землі, притулившись до рідних. Іламрієль не дозволяла собі плакати. Заради Ґладіс. Заради того аби врятувати її від того, що може статися. Акторій…Кохання всього її життя. Чоловік із яким вона збудувала родину. Той, що мав супроводжувати її до самого кінця…Кляті люди забрали його в неї. Ельфійка хитнула головою. Ні. Вона не може зараз жаліти себе. Треба бути сильною, заради онуки. А коли все це скінчиться, вона дасть волю сльозам і спогадам. Та не зараз.

Ґладіс розуміла, чому вони лишили дім, та боялась спитати про це бабусю. Вона розуміла, що відбувається щось дуже недобре і винні у тому люди. Дівчинка не раз чула про спалахи бунтів людей, що безпричинно нападали на ельфів. Це була одна з тих розмов, які бабуся вела із Ціаном і думала, що Ґладіс надто маленька, щоб зрозуміти їх сенс. Та вона розуміла, але боялась розпитувати. Неначе якщо вона спитає і бабуся пояснить, це стане реальним і принесе шкоду. Тепер Ґладіс почувалася винною, адже хоч вона і не питала – все стало страхітливо реальним.

– Іламрієль! – покликала її інша ельфійка. – Королева кличе тебе. Маріссель пригляне за Ґладіс.

– Бабусю!

Ельфійка торкнулась плеча дівчинки.

– Журавлинко, зараз я маю допомогти іншим, – Іламрієль спробувала всміхнутись. – Ти поки лишишся з Маріссель. Ти тут у безпеці, гаразд?

Дівчинка недовірливо покосилась на бабусю.

– Бачиш ті сяйливі диски на землі? – мовила Іламрієль. – То захисні руни. Вони тримають купол над всім палацом.

– Але ж у лісі таких дисків немає… – тихо мовило дівча.

Іламрієль лагідно всміхнулась.

– А мене збереже це, – показавши на перстень із малахітом, мовила вона.

– Воно чарівне? – Ґладіс провела пальчиком по холодному зеленому камінцю каблучки.

– Дуже! – всміхнулась Іламрієль. – Знаєш, що у ньому?

– Що? – спитало дівча.

– Любов, – вона провела рукою по голівці онуки. – І колись я передам його тобі. І вже моя любов захищатиме тебе. 

Вона поцілувала онучку у щічку. Маріссель поклала руки на плечі дівчинки.

– Бережи її.

– Неодмінно, – серйозно кивнула дівчина.

Іламрієль прискорила ходу. Темрява лісу зустріла її прохолодою і шурхотом листя. Вона ступала повільно, начаклувавши собі магічне сяйво, аби розбирати дорогу. За кілька хвилин воно вже було непотрібне, адже ельфи облаштували собі місцину, де виготовляли магічну зброю. Королева була серед них. Вбрана у обладунки, вона вичакловувала захисні кулі, навчаючи інших ельфів робити те саме.

– Іламрієль! – помітивши ельфійку, королева зробила крок.

– Ваша Високосте…

– Чи не бачила ти Богині? – з надією спитала вона.

– Ні, Ваша Високосте, – опустила очі Іламрієль. – Уже понад десять років.

Королева не приховуючи суму кивнула.

– Підходь, ми обговорюємо план захисту. Крамарі і вартові зараз доставляють до палацу всіх, кого їм вдасться врятувати. Як Ґладіс та Акторій?

– Ґладіс тут, із Маріссель. 

– Акторій? – спитала королева.

Іламрієль опустила очі. Королева поклала руку на її плече.

– Мені дуже прикро. Нехай Богиня береже його душу.

– Ваша Високосте! – крикнув вартовий. – Селище Скорпіона захоплене.

Королева важко зітхнула, розвернувшись. 

– Продовжуйте утворювати захист. Спробуємо вкрити чарами якомога більшу територію. Долучайте всіх дорослих ельфів. Нам потрібні всі сили.

***
Ніколи ще Богиня не бачила такого жаху як її творіння, що нищать одне одного. З якою насолодою, з яким натхненням люди завдавали поранень ельфам. Як підбурювали одне одного, регочучи, коли завойовували нове селище. Вони вибивали вікна, тягли з осель все, що бачили, і спалювали…Як же люди любили палити. 

Ельфи стояли перед магічним кордоном. Їх обладунки виблискували у магічнім сяйві. Люди стояли по той бік, тримаючи факели і мечі на готові.

– Прошу, спиніться, – звертався очільник ельфійської варти. – Ми можемо обговорити все, що вас непокоїть. Та ви вже забрали стільки життів, чимало вашого війська вже теж пішло у засвіти. Час спинити кровопролиття.

– Кровопролиття спиниться, коли не буде вас, виродків! Коли згасне остання іскра вашої магії, – ватажок здійняв меча.

Вони кинулись на ельфів кричучи, простір сповнився гнівом, стукотом заліза і ненавистю. Магія свистіла у повітрі кольоровими вихорами, скидаючи людей із коней, ламаючи їх зброю. Навіть у бою ельфи частіше знезброювали чи відволікали. Та люди були інші. У страху вони ставали небезпечнішими за могутніх ельфів. 

Скільки життів було втрачено через дурні заздрощі і страх? Богиня відчувала як біль стискає її груди, вона закричала вдаривши рукою землю. Та затремтіла, розкидаючи всіх по різні боки. Ліс зотлів, неначе його обдало полум’ям. Суха, позбавлена життя земля напнула спустошене коріння дерев. Богиня ридала від того, скількох було втрачено у безглуздій війні. Скільки тих сяйливих сфер відправилось до світу Душ? Вона вкладала у кожну сльозинку обіцянку, силу, магію. Суха земля жадібно вбирала ті сльози породжуючи сяйливі квіти.

– Нехай прийде у цей світ той, хто зможе спинити це. Кому стане сил відвернути загрозу від слабшого. Кому стане сил нести мій тягар…