Раді Вас бачити!

Саймон взяв її обличчя у свої руки. Ґладіс не відчувала якогось невимовного трепету чи хвилювання. З суто технічного боку поцілунок був приємним. Хлопець мав м’які та теплі губи, його дотики не викликали дискомфорту. Втім, не було того, про що пишуть у тих дурних романах. Не було «метеликів», серце розмірено собі стукало, не прискорюючись, не вистрибуючи з грудей. Дівчина не мала шаленого бажання ні спинити це, ні тим паче продовжувати. Ґладіс відчувала відрази, та водночас не мала і потреби у будь-якому виді близькості із Саймоном. Вона просто не відчувала зацікавленості у хлопцеві. Він дратував її, часом здавався кумедним, та не приваблював її так, як вочевидь приваблював Ґвендолін. Менше з тим, вона чомусь не відштовхнула його одразу і, щойно усвідомила власну помилку – таки зробила це, різко підвівшись.

– Ґладіс… – розгублено мовив Саймон, погляд його був дещо розфокусованим, а зіниці розширеними.

Дівчина приклала холодні пальці до губ, що неначе горіли від поцілунку.

– Йди, – відповіла вона, не зустрічаючись із ним поглядом. – І не лишайся більше після занять.

– Чекай… – підвівся він.

– Ти зустрічаєшся із моєю сестрою. Це маячня. 

– Вона кинула мене, – нагадав Саймон.

– Вона може передумати. А ти, міг би хоч тиждень постраждати за втратою дівчини, а не лізти до її сестри! – розгнівано мовила вона.

– Я розумію, ти зла…

– То не зли ще дужче! – розвернулась до нього Ґладіс. – Я казала тобі, що не відчуваю потягу до жодної статі. Ти думав, що особливий?

– Ні, просто… – він розгублено торкнувся сережки у вусі.

– Просто, що? Я була засмучена і схвильована, і не спинила тебе одразу. Тут немає романтичного підтексту, Саймоне. Немає намагання «гратися» з тобою чи привабити. Я просто розгубилася. Бо ніхто ще не смів до мене лізти!

– Пробач за це, – хитнув головою він. – Я сам не знаю, як так вийшло.

– Це вже схоже на історію твого життя. Ти не знаєш, як так вийшло, що моя сестра закохалась у тебе. Не знаєш, як так вийшло, що ти зустрічаючись із нею мав необережність зацікавитись мною. І геть не знаєш як вийшло, що ти поліз цілуватися до мене через кілька годин після того, як вона тебе кинула.

– Ти не хочеш цього казати…

– Ні, я хочу, – відповіла вона. – І я кажу, Саймоне. Ти абсолютно безвідповідальний! Ти чиниш дурні речі, а тоді перепрошуєш. Може час спершу думати, а тоді робити?

– Ґладіс…

– Йди. Не роби і без того кепську ситуацію ще гіршою.

– Так, може я й безвідповідальний, – мовив він, зітхнувши. – Я не бував у такій ситуації раніше!

– У якій ситуації, трясця? – рявкнула вона, стукнувши руками по столу.

– Не… – розгублено почав він. – Не закохувався у двох одночасно…

Ґладіс пирхнула.

– Я може і не відчуваю кохання, та точно знаю яким воно має бути. Ти не кохаєш жодної з нас. Інакше б не робив такої дурні.

– Як ти можеш знати? – примружився він. – Сама кажеш, що не відчуваєш цього.

– Якби ти кохав Ґвен, ти б і не глянув у мій бік і вже точно не ліз би з поцілунками. Ти б не приходив до мене щовечора і не вдавав би, що ті книги тобі дуже цікаві, – відповіла вона, відчуваючи як гнів змушує її пальці тремтіти. – Якби ти кохав мене, ти б не давав марних сподівань Ґвен, бо поважаєш її. У підсумку, ти не кохаєш нікого з нас. Зі мною в тебе не вийде нічого, я пояснила тобі чому так. Та я не дозволю брехати Ґвендолін. Вона тебе кинула? Добре, сподіваюсь вона з часом заспокоїться і не картатиме себе за це. Та ти? Тобі вже точно час, Саймоне.

Хлопець зітхнув, кивнувши. Хвала Богині він пішов мовчки. Ґладіс ще певний час стояла перед столом, а тоді знесилено опустилась на крісло. Головний біль, що пульсував у скронях набирав сили, вуха почало поступово закладати, а перед очима геть потемніло. Вперше за довгий час, дівчина відчула, як поринає у сон.

Прокинулась вона від нового нападу головного болю, що стикав її скроні неначе лещатами. Від нього сльозились очі, а дихати ставало важче. Дівчина застогнала потягнувшись до ящика столу і тремтячими пальцями дістала зілля від Матісси. На корку була довга скляна піпетка, вочевидь зілля було достатньо концентрованим аби навіть кількох крапель було досить аби втамувати біль. Набравши блакитну сяйливу рідину, дівчина закинула голову і вичавила кілька крапель на язик. Зілля було солодкуватим і терпким. Вона заплющила очі, відчувши як біль потроху відступає.

Важко дихаючи, вона посунула книжки, помітивши папірець. Схоже, Ґвендолін лишала їй записку з минулої ночі. Дівчина пригадала, що писала їй сама. Вона присягалася, що не стане причиною їх із Саймоном розриву, обіцяла, що не є суперницею. Від її дихання вогник свічки тріпотів. Золотиста китиця зблиснула у напівтемній кімнаті. Подарунок Саймона неначе дивився на неї з осудом. Вона схопила закладку, стиснувши китицю у пальцях і жбурнула її по кабінету. Та дзвінко вдарилась об стіну і загубилась десь під лавкою.

Ґладіс важко опустила голову на стіл. У повітрі раптово запахло озоном. Дівчина підвелася, роззираючись. Прозора кулька, що містила у собі конверт із сургучною печаткою, пливла кімнатою, аж доки не опустилась на стіл прямо перед Ґладіс. Щойно кулька торкнулась поверхні – одразу ж луснула, конверт із шелестом приземлився на стіл. Магічна пошта від королеви? Цікаво…
Дівчина зламала печать і розгорнула лист.

Люба, Ґладіс.
Мені випала нагода провести коротке чаювання для тебе та Єрели. Запрошую до королівської вітальні за десять хвилин.
Я знаю, як ти не любиш гостей, тож взяла на себе сміливість скористатись магічним листуванням. Якщо не бажаєш приєднуватись – просто не відповідай на лист. Та коли все ж передумаєш, ми перебуватимемо у вітальні щонайменше пів години.
З найліпшими поважаннями Королева Зоряної Варти, Тайніра.

У цьому листі її розгнівало три речі: його загальний зверхній тон, те, що королева знає як Ґладіс не любить гостей і те, що вона чітко усвідомлює – першою думкою нового архіваріуса була б саме відмова приєднатися, попри присутність там Єрели.

Хай, що собі думала Тайніра, Ґладіс таки підвелася і рушила до вітальні. Крокуючи коридором, вона усвідомлювала, що королева скоріш за все просто маніпулювала нею, та все ж бажання довести, що вона не така передбачувана засліпило Ґладіс. 

Єрела вже була там, сиділа навпроти Тайніри напружена як струна, та все ще з ідеальною поставою. 

– Ґладіс! – навіть не глянувши на дівчину, мовила королева. – Як мило, що ти вирішила приєднатися!

Дівчина застигла у дверях, склавши руки на грудях. Може ще не пізно розвернутися і піти?

– Це вже навряд, – відповіла Тайніра на її наміри, кивнувши на диван. – Сідай. Випий з нами чаю.

Єрела кинула швидкий погляд на дівчину. Щось не так.

– В тебе все гаразд?

Вона кивнула, одразу взявши чашку до рук. Ґладіс зітхнула сівши поряд. Єрела ледь помітно посунулась, дівчина це помітила. Чого вона так себе поводить?

– О, ти певне забула, – заговорила натомість Тайніра, помішуючи чай. – Єрела стала свідком зміни контролю. Тож їй відомо, що ви із Ґвен дюакор. Я пояснила їй деталі і вона запевнила мене, що триматиме побачене у секреті.

Ґладіс зустрілась поглядами із крамаркою. Жінка ледь помітно кивнула.

– Отже, це все? Тепер шарахатимешся від мене щоразу як побачиш?

– Ні…Вибач. Просто я дещо здивована.

Дівчина у відповідь тільки пирхнула, здійнявши брову.

– Випий чаю, – Тайніра наповнила чашку і підштовхнула до неї.

– Я не п’ю чай, – покосившись на ароматну паруючу рідину, відповіла вона.

– О, точно! Як я могла забути, ти ж у нас по лимонному елю чи бренді, так? Можу попросити принести тобі, коли вже ти так прагнеш налигатися.

Тайніра була роздратованою. Це відчувалося. 

– То, що цього разу? Чим я зараз не вгодила?

– Наче ти колись намагалась комусь вгодити…

– Тоді для чого це чаювання?

– Хотіла розпитати про першу ніч вчителювання.

– Хіба Матісса не має вийти до Вас із якимось звітом про мої успіхи?

– Звісно ж має. Та я хочу почути це від тебе.

– Ваша Високосте…Може я піду?

– Ні, Єрело. Ти залишишся. Адже Ви вдвох так сильно прагнули спілкуватися, я даю Вам цю прекрасну можливість.

– Та заради Богині, хай йде як хоче. Схоже ця розмова її не включатиме.

– Як великодушно з твого боку! Єрело, завітаєш на бал?

– Так, Ваша Високосте. Дякую за запрошення.

Тайніра кивнула.

– Що ж гаразд, Єрело, можеш йти. 

Крамарка поставила чашку і підвелася, вклонившись. Вона навіть не глянула на Ґладіс, коли залишала кімнату.

– Про який бал мова?

– О, даруй. Знаю твою зневагу до світських заходів, тож не запрошувала. Цьогоніч річниця від завершення війни із Послідовниками Дволикого. Я хочу відсвяткувати це. Бал відбудеться якраз після дванадцятої, Ґвен прийняла запрошення.

Рік минув так швидко? В цілому щодо балу королева мала рацію, Ґладіс би скоріш за все обсміяла ідею опинитись у якомусь вальсі із придворним і не пішла б. Та вже вкотре передбачення її реакції королевою, не на жарт дратувало дівчину.

– Ви задоволена? – склала руки на грудях вона.

– Чим саме?

– Тим, що Єрела тепер не спілкуватиметься зі мною?

– Направду так. Вона мала вплив на тебе і вплив цей деструктивний.

– Ну, так це ж абсолютно точно Ваша справа.

– Сарказм може бути кумедним, та і йому треба місце і час, Ґладіс. Ти ж його ліпиш сюди, бо захищаєшся. Від чого саме я не розумію і, скажу відверто: втомилась намагатися. Та Єрела це та людина, що тягнула б тебе на дно.

Ґладіс вглядалась у її очі певний час, нарешті усвідомивши.

– Чекайте. Це Ви її тоді підіслали до мене? В ту ніч, за годину до мого перетворення?

– Тебе не здивувало, що ти захміліла значно раніше, ніж завжди? – спитала Тайніра, навіть не намагаючись переконати дівчину у іншому.

– Ви ще й труїли мене?

– Не труїла, лише зменшила стійкість твого організму до напою. До появи Ґвендолін все вже вивітрилось.

– Ну, звісно…Ви ж у нас дуже дбаєте про Ґвендолін.

– Так, я дбаю про неї. 

– А я тоді до чого? Нащо було руйнувати мої стосунки з Єрелою?

– Ти ж перетворюєшся на неї, хіба не бачиш? Розумна жінка, що не досягла нічого, сама у порожній крамниці, яка не приносить прибутку, живиться власним невдоволенням і насмішками. Жінка, що мала потенціал стати найліпшою письменницею всього королівства перетворилась на ту, що продає чужі книги і безрезультатно намагається на тому заробити. Це ж ти, Ґладіс. Ти за кілька років, якщо продовжиш цей шлях. Хоч і наполовину, ти ельфійка. Твоє життя буде значно довшим за людське. Невже ти прагнеш марнувати його на це?

– На що я витрачатиму свій час, Вас не обходить. Не нав’язуйте мені шлюб та діточок, це не моя історія.

– Про це я навіть не згадувала, бо це таки не твоя історія. Та за самими книжками світу не пізнаєш.

– А в чотирьох стінах Вашого палацу пізнаю?

– Хіба ж я тебе замикала? Подорожуй скільки забажаєш, виділю тобі кількох вартових на поміч. Звісно, це не позбавить тебе роботи у академії, жити ти будеш у палаці та все ж…Ти можеш розпоряджатися вільним часом так, як забажаєш.

Ґладіс хмикнула, подавшись вперед.

– А я бажаю проводити його замкненою у своєму кабінеті посеред книг.

Аромат чаю на мить відволік її. Вона вловила його щойно увійшла до вітальні, та була занадто роздратована аби усвідомити. Її рука потягнулась до чашки у якій плавало кілька пелюсток.

– Це…півонії?

Тайніра кивнула.

– Я завжди заварюю чай із пелюсток півоній і листя м’яти. Може він комусь і не подобається, та поки жоден не ризикнув це сказати, всі п’ють і вихваляють.

– Ох вже ці турботи королів… – закотила очі Ґладіс.

Вона взяла чашку в руки. «Хоч би він був не таким…» – пронеслося в думках. Вдихнувши, Ґладіс зробила ковток. Вона заплющила очі, відчуваючи як гарячий напій опустився стравоходом, тепло затрималось у грудях викликаючи пекучий біль. Сльози стали в очах. 

– Не те, чого ти хотіла? – спитала королева.

Ґладіс зустрілась із нею поглядами.

– Не те… – тихо відповіла вона, усвідомлюючи, що чай мав абсолютно той самий смак, що заварювала колись бабуся.

Королева відвела погляд.

– Отже, це сталося.

Ґладіс не зрозуміла, що малось на увазі, тож Тайніра продовжила:

– Вперше, хтось знайшов сміливість висловити невдоволення.

Дівчина кинула тінь усмішки.

– Що насправді сталося? Чого Ви така сердита?

– Я не маю про це казати…

– Щось підказує мені, що Ви себе переборете.

Королева зиркнула на неї геть не по-доброму.

– Я відчула намір Ґвендолін. Прибігла до неї одразу ж після занять. Хай вона вже змінила свою думку, та не позбулася ідеї втілити задум згодом. Я хвилююся.

– І що це за намір?

– Вона просила мовчати.

Це вкололо Ґладіс.

– Вона не довіряє мені?

– Даруй, а як вона може це робити? – спитала королева, звівши брову.

– Що Ви маєте на увазі?

Тайніра пирхнула від невдоволення.

– Ти шпиняла її, принижувала і контролювала впродовж всього життя. Ти справді вважаєш, що вона б звернулась до тебе за підтримкою?

Запала мовчанка. Королева озирнулась на годинник.

– Ходімо, – підвелась вона. – Проведу тебе.

– Нащо?

– Хочу одразу поговорити із Ґвен, а часу перед підготовкою до балу буде мало.

До кабінету просувались мовчки. Ґладіс було неприємно після почутого. Виникало бажання вилізти із власної шкіри і зникнути.

Щойно вони увійшли, дівчина за звичкою рушила до свого столу і всілася, відкинувшись на спинку. Королева розглядала кабінет. Це чогось насмішило Ґладіс. Тайніра роздивлялась інтер’єр так, неначе не за її вказівкою його облаштовували. 

Пройшовши вздовж столів та лавок, вона провела рукою по поверхні, а тоді спинилась і присіла навпочіпки. Ґладіс спершу не замислилась, що вона могла там знайти, та коли королева повернулась, покрутивши в руках золоту пластину з китицею вона зітхнула, склавши руки на грудях. Якийсь час королева мовчки розглядала предмет, погладжуючи його пальцями. Це здалося Ґладіс дивним.

– Яка гарна закладка… – нарешті мовила вона, не відриваючи погляду. – У мене наче колись була дуже схожа…

– Вони були популярні… – почала Ґладіс, заплющивши очі. – Вдома.

– Так… – відповіла королева, не зводячи очей із закладки. – Тільки моя була срібною.

Ґладіс підняла на неї очі. Королева раптом стрепенулась, неначе виринула зі сну і поклала закладку на стіл.

– Звідки вона у тебе?

– Це подарунок, – відповіла беземоційно Ґладіс.

– Подарунок, що лежить у пилюці на підлозі? – здійняла брову королева.

– Ну, не я ж тут прибираю, – пирхнула вона. – Спитайте служників чого там пил.

– Це від Саймона, так? – спитала Тайніра, вдивляючись у її очі.

Ґладіс зітхнула, потерши скроні.

– Нічого не було, ясно? Я не знаю нащо він це зробив, я не просила.

– Мені це відомо, – кивнула королева. – Ґвен розповідала про твою…особливість.

– Вона все про мене розпатякала?

– Лише те, що турбує її. 

– Щось мені підказує, що це і так не мало, – закотила очі Ґладіс.

– Не мало, – погодилась королева.

Вони помовчали.

– Як вона? – спитала нарешті Ґладіс.

– Була сумна, – зітхнула Тайніра. – І хоч це був її вибір, мене дуже хвилюють наслідки. Шляхетно покласти життя на благо королівства, та все ж я хочу аби вона була щаслива…А вона зараз геть не щаслива.

– Чому?

– Чому? Вона закохалась вперше, а Саймон…Геть не той, кому варто довіряти серце. Він ще не розуміє яка це відповідальність – коли хтось, а особливо Ґвен, довіряє йому таку цінність. Для нього це було короткотривалим захопленням. І він доволі швидко перемкнувся на тебе, що дуже добре його характеризує, – обурливо мовила Тайніра, склавши руки на грудях.

У повітрі літало не сказане «і тебе теж».

– Я не про це питала, – трохи різкіше, ніж планувала мовила Ґладіс. – Я питала чому Вас так турбує, чи буде вона щасливою? Вона лише керує вартою. Так, Ви типу спілкуєтесь, але чому Вам не байдуже?

– Бо я така людина? Бо Ґвен мені небайдужа? Бо я відчуваю відповідальність за неї і хочу їй добра, адже вона на нього заслуговує? Відповідей може бути багато і кожна з них правда, Ґладіс. Ви можете чубитися скільки завгодно, та ти ніколи не сперечатимешся із тим, що вона заслуговує на щастя. 

Дівчина знесилено кивнула у відповідь:

– Так. Вона заслуговує.

– Суть лише у тому, що щастя для кожного різне. Хтось знаходить його у родині, хтось у творчості, а хтось у роботі. У цьому ви схожі з нею. Тільки тобі нема чим жертвувати на відміну від неї. 

– Чому це звучить як спроба вжалити мене? – скривила носа Ґладіс.

– Бо ти всюди бачиш тих, хто прагне скривдити. Світ вже давно не складається лише з ворогів, Ґладіс. Я до прикладу тобі ворогом ніколи не була, як би ти не прагнула мене такою бачити.

Годинник пробив дванадцяту. Звичне запаморочення затуманило зір. Ґладіс заплющила очі і вже за кілька хвилин королева побачила перед собою Ґвендолін.

– Привіт, – всміхнулась Тайніра.

Ґвендолін кліпнула.

– Ваша Високосте…Чому Ви тут? 

– Хотіла впевнитись, що з тобою все гаразд.

Ґвендолін знітилась.

– Не хвилюйтесь.

– Як я можу? Коли я дізналась про твої наміри…

– Не будемо про це, – підвелася Ґвендолін. – Варта має бути готова, я розпорядилась…

Тайніра взяла її за руки, змусивши підняти очі.

– Хоч на один вечір – просто перепочинь. Все буде гаразд.

Ґвендолін відчувала сумніви на цей рахунок. Якесь неприємне передчуття ятрило її душу.

– Благаю, не змушуйте мене вдягати сукню.

Тайніра всміхнулась.

– В жодному разі. Та парадні обладунки все ж підкоригували. Тепер вони дещо легші за ті, що були на посвяті.

Ґвендолін всміхнулась.

– Дякую…

Тайніра обійняла її.

– Все буде добре, – запевнила її королева.

– Чи є шанс, що на бал завітає приятель Крістофера?

Тайніра присоромлено опустила очі.

– Коултону було відправлене запрошення…Якщо він вирішить завітати, йому будуть раді.

– О, я певна він вирішить завітати!

Таніра захихотіла.

– Припини!

Десь із місяць тому, після зборів ради, до якої тепер була долучена і Ґвендолін як очільниця варти, Крістофер привів новобранця – Коултона на посаду королівського винахідника. Чоловік мав неабиякий хист у створенні та налагоджені різноманітних механізмів. Він вмів вдихати в них магію, розширюючи межі їх можливостей. Він ще не перебрався до палацу, та матиме таку нагоду, щойно презентує свій перший винахід.

Хоч вони з Тайнірою бачились всього кілька разів, навіть Ґвендолін зі своїми мізерними знаннями у коханні бачила як іскри між ними просто вирують. Тож геть не дивно, що отримавши запрошення Коултон мало не на крилах летітиме на бал.
Заняття в цілому минули без особливих пригод. Саймон як і обіцяв тримав дистанцію. Було помітно, що йому непросто це робити, та він і справді прагнув не завдавати дівчині нових клопотів і вона цінувала це.

Ближче до ночі все до балу вже було готове. Розкішну залу прикрасили гобеленами, присвяченими героям, що загинули у битві. Ґвендолін уникала погляду на зображення Ціана. Хай, вона не знала його так, як інші, він досі займав важливе місце у її серці. Гості заходу танцювали та пригощались смаколиками, Ґвендолін лише спостерігала збоку.

– Доброї ночі, Ґвендолін, – кивнув Крістофер.

Дівчина всміхнулась.

– Вітаю.

– На початку ночі ми із Джанін передали Її Величності наші звіти щодо твого навчання впродовж року.

– О… – напружилась вона. – Справді?

Крістофер загадково всміхнувся.

– Ти зробила велику роботу, Ґвен. Для мене честь бути вартовим під твоїм командуванням.

– Думаєш, все вийде?

– Переконаний, – запевнив її він. – Та ти завжди можеш звернутися за порадою, якщо матимеш таку потребу.

– Дякую, Крістофере.

Наставник всміхнувся, киваючи. Поряд із ним з’явився молодий чоловік із синіми очима. Такими гарними, що Ґвендолін на мить заклякла. Він мав густе чорне волосся і заразливу усмішку.

– О! – всміхнувся Крістофер. – Ґвен, ти знайома із Коултоном? Це мій добрий приятель, він близько року тому з’явився у селищі Риб, дуже допоміг місцевим своїми винаходами.

– Вітаю, Ґвендолін. Чув про твої успіхи.

– О, дякую! Здається Її Величність щойно гукала.

– Де?! – повернувся він.

Ґвендолін стримала усмішку, Крістофер похитав головою і собі всміхаючись.

Вечір минав у спокої. Приємна музика, люди всміхалися одне одному, танцюючи. Тайніра і Коултон обмінювались довгими поглядами, Ґвендолін ледь стримувала усмішку. Це було так мило…Одразу ж в голову полізли думки про Саймона, дівчина стрепенулась, рушаючи вперед. Годі вже про це. Було і минуло, вона обрала свій шлях.

– І довго Ви ще плануєте у диво-глядки гратися?

Тайніра кинула на дівчину стурбований погляд.

– Я не знаю як себе із ним поводити… – зізналась королева.

Трясця, Ґвендолін весь час забувала, що Її Величність фактично її ровесниця. 

– Поговоріть з ним, запросіть на танець.

– Я не певна, що він погодиться…І взагалі не певна, що я йому…

Ґвендолін здійняла брову, всміхаючись.

– Ви йому, що?

– Подобаюсь…

– Подарунок для Її Величності від королівського винахідника! – оголосив королівський вісник.

Тайніра заклякла.

– Що Ви там казали? – шепнула їй Ґвендолін.

– Який вигляд я маю?

– Незрівнянний.

Тайніра схвильовано поглянула на дівчину.

– Справді, – запевнила її Ґвен. – А з усмішкою буде просто бездоганно!

Королева всміхнулась і спустилась із подіуму, наблизившись до Коултона, за спиною якого стояло щось прямокутне і доволі високе, обмотане смарагдовим оксамитом зі срібним бантом.

Хлопець вклонився і легко підхопив її руку, ніжно поцілувавши. 

– Я… – хлопець опустив очі. – Я дуже радий Вас бачити.

– Навзаєм, – всміхнулась вона. – То…Що ж приховує цей неймовірний бант?

Коултон поглянув на неї із такою теплотою, що навіть Ґвендолін, стоячи на добрій відстані відчула скільки ніжності до королеви має хлопець. Це було так зворушливо.

Він озирнувся, кивнувши служникам, що розв’язали подарунок. Шар за шаром смарагдова тканина опускалася, демонструючи великий годинник. Неймовірно делікатної, витонченої роботи. Він був виготовлений із темного дерева, срібло візерунками вкривало стінки та верхівку годинника. Циферблат був виконаний із дорогоцінного каміння, що було викладене на темно-синьому тлі у сузір’ях. Сріблястий маятник був оформлений у вигляді повного місяця. 

Тайніра ахнула, поклавши пальці на губи.

– Коултоне…Це неймовірно!

– Я розробляв цей годинник за ельфійськими кресленнями, – мовив він. – І вдихнув у нього магію.

Королева із захватом розглядала годинник. Вона торкнулася рукою сріблястих візерунків.

– Вражає…

– Ви дозволите? 

Королева повернулась, Коултон простягав до неї руку. Тайніра підійшла на крок і прийняла запрошення. Хлопець кивнув музикантам і ніжна мелодія пролунала, змусивши всіх розступитися, аби дати парі місце у залі.

Вони рухались плавно, поділ її сукні шурхотів із кожним поворотом. Тайніра і Коултон не зводили очей одне з одного. У цю ніжну мить, всі здавалися зайвими. Ґвендолін відвела погляд, неначе боялась завадити. 

Вони так мало сказали одне одному, та цей погляд, танець, цей годинник – все просто кричало про те, які почуття народилися між ними. Від одного погляду на них, Ґвендолін відчувала як тепліє на серці. Неначе вона дивилася на щасливе майбутнє, наче вже знала, що вони його матимуть. Дівчина була рада за Тайніру. Попри все, що випало на її долю, вона завжди хотіла аби королева була щасливою. І, враховуючи, що Коултон дивився на неї як на музу, на саме творіння, на кохання усього свого життя – щастя було дуже близько.

Пробило дванадцяту. Годинник дзвенів гучно і при тому, з кожним ударом роздавалась ледь чутна мелодія. Вогні у залі ставали дедалі слабшими. Хтось у натовпі зойкнув від несподіванки. Танець не спинявся, наче навіть згасле світло не заважало їм бачити одне одного. А тоді прямісінько із циферблата виринули хвилі сяйва. Зелені, блакитні, фіалкові…Вони переливалися різними відтінками, викликаючи захват у гостей. Тоді з-поміж цих хвиль почали з’являтись фігури пар. Жінок у пишних сукнях, чоловіків, убраних в урочисті камзоли. Вони танцювали прямо у повітрі, крузляючи між гостями свята. Згодом, під самісінькою стелею почали пурхати магічні метелики, зіткані із сяйва. Велетенські кити, що пропливали, розсіюючись у блискучі вогники. Ці сяйливі фігури повністю замінили собою світло, розсіюючи темряву і даруючи справді магічну атмосферу. Ті вогники забарвлювали напої і різноманітні кольори, підкреслювали блиск у очах Тайніри, а руде волосся Ґвендолін зараз здавалось пурпуровим. Згодом до танцю приєднались й інші гості, відчувши невимовне щастя. Вони обіймались, сміялися одне з одним, хтось втирав щемку сльозинку. Ґвендолін і сама відчувала це: неймовірну радість, що вона жива і може бачити цю красу. Та коли пролунав останній удар і запаморочення, змусило її похитнутись – дівчина пригадала нарешті, що зараз контроль перехопить Ґладіс.

Щодуху вона побігла до кабінету і вже перед самими дверима змінила подобу. Ґладіс заклякла, тримаючись за ручку дверей. Парадні обладунки були ще важчими від тренувальних, а враховуючи різницю у зрості і будові тіла, ці звисали з неї, тягнучи до підлоги. Зашпортавшись у накидці, дівчина штовхнула двері, зачинивши за собою. Ледь доковилявши до центру кімнати, вона поспішила скинути із себе дурнувату броню. Під обладунки Ґвендолін вдягала льняний костюм зі шнурівкою на грудях. І вільні бриджі, що на Ґладіс були вільні аж занадто – спадали одразу ж, лишаючи її у широкій сорочці, що сягала їй до середини стегон.

Ґладіс похитнулась від нового нападу головного болю і всілася за стіл, почавши масажувати собі скроні. Хтось верескнув у коридорі.

– Кляті святкувальнички… – роздратовано зітхнула вона. – Хіба бал не мав уже скінчитися? Чи вони до середини наступної ночі квасити будуть?!

Почувся гуркіт, наче хтось щодуху зачиняв двері неподалік. Гупання продовжилося і потім.

– Трясця! Це академія! Шукайте собі кімнату деінде! – гаркнула вона.

Він крику, біль лише посилився, тож Ґладіс знову почала масажувати собі скроні. Музика линула з відчинених вікон, сміх і гомін заважав їй думати. Дівчина хутко підвелася, зачинивши вікна, а тоді ще й посунула важкі портьєри. 

Вчергове хтось верещав і бігав. 

– Присягаюся, якщо ви налигалися і влаштували тут наздоганялки, я схоплю стільця і з’їжджу ним по ваших зухвалих пиках! 

Звуки припинились, кроки віддалялися. Ґладіс здивовано хмикнула.

– Схоже, мене почали боятися. Чарівне досягнення для майбутнього вчителя. Сподіваюсь Тайніра за це доплачуватиме.

Двері до кабінета штовхнули. Саймон задихався від бігу і заклякнув, пекучим поглядлм розглядаючи дівчину у широкій сорочці, що відкривала довгі стрункі ноги. Когось іншого такий відверто захоплений погляд би може потішив чи схвилював, Ґладіс його навіть не помітила. Її в цілому обурив факт його візиту.

– Ти якого беня приперся? – нахмурилась вона. – Казала ж: на заняття і все. Що я незрозуміло тобі сказала?!

– Там…–розгублено почав він. – Війна почалась. Знову.

Ґладіс відкрила рота і стулила назад, тоді відійшла в бік, знов глянула на хлопця і видихнула:

– Що ти сказав?

– Місто Сонця атакувало, – щосили намагаючись не дивитися нижче рівня її очей, мовив Саймон. – Пробивали захист поступово, так, що ніхто не помітив. 

– То он, що там відбувається…– усвідомила вона, згадавши шум напередодні, то ніякі не святкувальники.

– Так, – кивнув він. – Треба бігти, я проведу тебе у безпечне місце.