Раді Вас бачити!

Задовго до…

Перший тиждень був доволі складним. Люди були мовчазними, дезорієнтованими. Не розуміли як їм діяти. Ельфи подбали аби кожен мав дах над головою, гарне харчування та роботу. Частина людей працювала в полях, де ельфи навчали їх шанувати землю за її дари і доглядати за нею. Інша частина брала участь у будуванні нових помешкань. 

Людям відвели чималу площу під забудову двоповерхових будиночків із дахами з дерева та соломи. 

– Ці дошки треба підбити, – говорив ельф Каміан до людського чоловіка Тедроса. 

– Я поранив пальці. Може не підбивати? Згодиться й так. Я бачив, що Еліот не підбивав, – кивнувши на чоловіка, що працював поряд, мовив Тедрос.

– Я можу покликати цілителя. Мій син має цей дар, він миттю вилікує твою травму. А дошки підбити треба. Інакше мостини почнуть руйнуватися і підгнивати.

– А магією це зробити не можна? – спитав Тедрос. – Я ж бачив, як ви всі чаклуєте над будинками. 

– Магія не має бути способом полегшити роботу. Богиня дала нам дві сильні руки, міцні кістки і м’язи для того аби ми працювали ними. Магія це хист, який може допомогти. Вона здатна зцілити нас, аби ми не витрачали час на довготривале лікування травами. Може захистити стелю від бурі, якщо закріплення цвяхами та деревом буде замало. Магія не покликана прославляти лінощі. Вона лише допомагає посилити результати праці.

Тедрос кивнув, хоч погляд його лишався невдоволеним.

– Ціане! – покликав Каміан.

Хлопець років двадцяти мав довге чорне волосся, він був вбраний у сіру мантію, що де-не-де вкривали стружки дерева. Він підійшов, всміхнувшись.

– Вітаю, Тедросе, – кивнув хлопець.

– Здоров, – кивнув чоловік.

– Тедрос пошкодив пальці, коли працював із деревом. Зціли його, будь ласка.

Переконавшись, що син розпочав роботу над лікуванням травми чоловіка, Каміан рушив перевірити як справи у Еліота. Інший ельф – Ластіян стояв поряд із ним, перевіряючи роботу. Каміану було неприємно, що Тедрос вказав на помилки Еліота, та він довіряв Ластіяну, що мав наглядати за людьми, які брали участь у будуванні.

Дошки і справді були не підбиті і Ластіян саме показував Еліоту, як це краще зробити. Без особливого ентузіазму, хлопець почав виконувати настанови, кидаючи невдоволений погляд в бік Тедроса. Каміан це помітив.

– Все гаразд, Еліоте?

– Це він сказав, що я не підбиваю дошки? – кидаючи невдоволений погляд на чоловіка по сусідству, спитав він.

Каміан і Ластіян переглянулись.

– Ластіян тут, щоб допомагати тобі будувати все як слід. Не зважай на Тедроса, він робить своє, а ти – своє.

Еліота це не надто переконало, та він змовчав.

– Чому ми будуємо нове? Чому нам не жити в горах, як ви? – кивнувши на скелі, де з особливою майстерністю, прямо у камені були вирізьблені витончені будинки із фігурними дверима та вікнами, чиї лінії із натхненням віддавали шану природі: паросткам квітів, формі листочків, різних фаз Місяця.

– В горах вже не лишилося місця для нових осель, – хитнув головою Каміан. – Часом у одному будинку живуть два покоління. За гострої потреби, ми поглиблюємо камінь, аби додати одну-дві кімнати. Та цього не досить, аби заселити всіх людей, яких створила Богиня.

– Якось дивно виходить, – пирхнув Еліот.

– Що саме?

– Ви живете тут від початку часів. Все знаєте, ще й магією володієте. А будувати треба нам, – знизав плечима хлопець.

– А як би ти діяв?

– Коли ви такі мастаки у будівництві, може б краще люди заселились на скелі, а ви б собі нові хати побудували, – знов знизав плечима він. 

– Згоден, – підійшов до нього Тедрос. – Ми слабші за вас, ми явились на світ тиждень тому і ви вже поклали нам на плечі стільки роботи. 

– Ха! – озвалась жінка із сусіднього будівництва. – Гарно вам, маючи чари: кілька змахів рукою і все готово! А я скільки скалок під нігті позаганяла, а толку й не видно!

– Ми ж не можемо похизуватись чарами, – додав Еліот. – Не знаю чого вже Богиня нас обділила магією, та нас не можна ставити в один ряд із вами.

Каміана почуте дуже засмутило. Його народ звинувачували у тому, в чому він не винен. 

– Можливо, ми і справді дали вам занадто складну роботу… – визнав він. – От, що… роботу на цю ніч завершуємо раніше. А до наступної ми обговоримо як все організувати аби всім було комфортно.

Він кивнув.

– Повертайтесь до тих ельфів, що прихистили вас. Гарної ночі.

Люди покидали інструменти, рушаючи до скель. Довкола стояв гул, всі про щось говорили, та жодного слова із натовпу Каміан відділити не зміг. Ластіян спинився поряд.

– Не знаю як тобі, а мені чомусь геть неспокійно.

– Нам потрібно просити аудієнції із королевою, – зітхнув Каміан. – Не хочу, аби вони страждали. Богиня створила їх нещодавно. Вони налякані, ми маємо бути поблажливішими.

– Пробач мені, та тобі не здається, що ми вже доволі поблажливі? Ми даємо їм ту роботу, яку виконують ельфійські підлітки. Це вже менше за половину. Чи не здається тобі, що дорослі особини людей навіть із відсутністю магії, не можуть бути слабшими за наших дітей?

– Що ти пропонуєш? – він зустрівся із Ластіаном поглядами.

– Нічого не змінювати, більше підтримувати, можливо додати ще кількох ельфів для допомоги у будівництві. Вони просто ще не звикли. Та із належною підтримкою – все вийде. Це як навчати дітей.

Вони ж теж не одразу із захватом беруться до справ.

– Може твоя правда… – примружився Каміан. 

Повернувшись із сином додому, Каміан усвідомлював, що взагалі не хоче їсти. Чи то від хвилювання, чи то від смутку. Він не міг позбутися думки, що якось підвів людей. Що мав бути уважнішим, приязнішим. Може він замало підкреслював їх успіхи? Хоч він і намагався зважати на кожен рівно забитий цвях чи кожну гладенько відполіровану дощечку…Може він щось недогледів?

Дівчина, що жила із ними була мовчазною. Кілька днів, вона мовчки їла, вставала з-за столу і йшла спати. Пара Каміана – Ліямберр, таки достукалась до дівчини, навчивши її допомагати у приготуванні та мити посуд у підігрітій магією воді. Ельф помічав, що людям не подобалось, коли хтось їм щось радить. Була у них всіх одна спільна риса: робити все своїм пихом. І це була недобра риса. Адже ельфи не намагались повчати чи принижувати, навпаки: їх прагненням було допомогти. Та щось у їх очах не давало Каміану спокою.  

***

До своєї хатини увійшов Акторій, тримаючи в руках відерце.  

– Доброго вечора, родино.

– Вітаю, татку.

– Привіт, любий.

– Ось, гарно вродила картопля, – поставивши відерце на стільчик, мовив Акторій. – На цей рік матимемо добрий запас.

– Це чудово. Запечемо чи зробимо топтанку?

– Адаро? – звернувся до дочки Акторій. – Ти б як хотіла картоплю?

– Як ви бажаєте, мені все смачно, – знизала плечима вона.

Іламрієль всміхнулась.

– Ієне? – звернулась вона до молодого людського хлопця, що жив з ними. – Є якісь побажання?

Він похитав головою. Акторій кинув стривожений погляд на хлопця. Адара сіла поряд із ним. 

– Тебе щось турбує?

– Я просто втомився, – мовив він знехотя. – В мене болять руки. Хіба у вас не болять руки від такої праці?

– Ми звикли до роботи, тож і втома для нас як старий друг, – всміхнувся до нього Акторій. – Та вся праця приносить плоди. Вона необхідна, аби всі ми жили у мирі та достатку. Можливо людям потрібно давати менше навантажень, я поговорю із Каміаном завтра, якщо бажаєш.

Ієн коротко кивнув.

– Ти вже вибач нам, ми ще тільки вчимося розуміти людей, – мовив Акторій. – Тож даємо вам ту саму роботу, що виконуємо самі. Якби Богиня зійшла до нас і пояснила як краще вам допомогти…Та вже як є. Ти головне кажи нам, коли щось не так, гаразд? Ми не хочемо аби ти почувався незручно.

Ієн дивився на них якусь мить, а тоді розгублено кивнув.

– Що ж, гаразд, – всміхнулась Іламрієль. – Тоді запечемо картоплю із овочами. Що скажете?

Ельфи задоволено кивнули одне одному. Акторій почав чистити картоплю, Іламрієль нарізала овочі, Адара натирала форму для запікання ароматними оліями із базиліком, розмарином, та часником. Ієн незворушно сидів, він не зводив очей із полум’я, що потріскувало у каміні. Ельфи час від часу поглядали на нього, та нічого не казали. У їх спільноті ніхто навіть не питав чи варто допомогти, це здавалось чимось зрозумілим та обов’язковим. Якщо всі бажають вечеряти – всі і долучені до приготування. Це стосувалось будь-якої сфери: догляд за городами та садами, прибирання будинку, навіть спільне проведення дозвілля. Людям доводилось пояснювати важливість взаємодопомоги. Та ельфи були терплячими. Вони прагнули навчити людство жити організовано і з підтримкою.

***
Боги тим часом пливли у безмежному просторі. Богиня трохи хвилювалась за нове творіння. Бог навпаки, був аж надмірно впевнений, що з ними все гаразд.

– Може нам час уже спуститись до них? – спитала вона. – Як думаєш, скільки часу минуло?

Він торкнувся її руки, змусивши повернутися. Якийсь час він дивився на неї, погладжуючи кісточки великим пальцем. Богиня знервовано ковтнула.

– З тобою…все гаразд?

Він підняв очі на неї.

– Дякую, що створила їх.

– Та…прошу, – натягнуто всміхнулась вона. – Я рада була допомогти.

Вони всміхнулись одне одному. Бог наблизився, вдивляючись у її очі. Чомусь останнім часом він прагнув бути ближче, бачити її очі, більше говорити з нею. Зорі блимали у чорному просторі, їх оточувала тиша і якесь дивне поколювання, що ширилось тілом від надмірної близькості. Богиня затамувала подих. Він майже торкнувся її губ, коли вона різко віддалилась. М’які хвилі сріблястого волосся погладили його обличчя.

– Маємо вирушати зараз. Я хвилююсь, щоб ми не проґавили занадто багато.

Бог не знав як поставитись до цієї ситуації, відчуття були дивними, їх було багато і жодне він не міг вловити і розтлумачити. Його серце прискорено билося, а бажання бути ближче до Богині попри все нікуди не зникло. Лише тепер було оточене якоюсь гіркотою. Страхом, що це бажання нерозділене.

Богиня спустилась першою. Вона здивовано роззиралась, спостерігаючи недобудовані хатинки і магічне світло, що линуло із вікон скельних осель. Ельфи і люди поки не спали. Нині була пора вечірньої трапези.

Найбільше богам подобався сімейний затишок, яким ельфи оточували одне одного. Проста вечеря в колі родини мала величезне значення і була сповнена атмосферою любові та підтримки. Богиня постукала у двері добре знайомого будинку. Адара застигла на порозі, широко всміхаючись.

– Я знала, що ти прийдеш! – кинувшись на шию богові, мовила вона.

– Як? – всміхнувся він. – Я й сам не знав.

Вона захихотіла, а тоді обійняла Богиню.

– Ми саме вечеряти збиралися, заходьте.

Іламрієль підвелася, зімкнувши руки на талії Богині.

– Як ви? Чи все гаразд із людьми?

– Так… – всміхнулась ельфійка. – Призвичаюємось. 

Від Богині не сховалась її знервована усмішка. Схоже «призвичаювання» йшло не так як би хотілося. Акторій завів бесіду із Богом. У оселі стало тепло й весело. Ієн, що саме повернувся із вбиральні, застиг, споглядаючи як господарі дому і думати забули про вечерю. Захоплені розмовою, вони всміхалися, злегка торкаючись руками. Неначе давні друзі. Неначе то були не боги і творіння, а далекі родичі, що нарешті побачились.

«І чого вони не їдять?!» – роздратовано думав хлопець. – «Вони що не голодні?»

Його шлунок неначе у відповідь невдоволено загуркотів. Він з’їв скибу хліба й домашнього сиру на початку ночі. В обід мав стільки роботи, що більше ні крихти до рота не взяв. А вони теревені розводять, коли вечеря готова і пахне так…Рот одразу ж набрався слиною.

Ієн ще якийсь час дивився на всіх, відчуваючи втому і страшенне роздратування від того, що стояв там голодний і абсолютно невидимий, ні для ельфів, ні для богів.

Він діяв швидко і необдумано. Зняв кришку з форми для запікання, схопив ложку і, набираючи повну, почав їсти. Гаряча вечеря рухалась стравоходом, зігріваючи голодний до болю шлунок. Аромати часнику та трав поліпшували апетит, він мало не застогнав від того як смачно це було. Закидаючи до рота нову і нову повнісіньку ложку, він паралельно щипав свіжоспечену хлібину. Хрумкий житній хлібець із насінням льону, соняшника і гарбузів допомагав хлопцю втамувати голод значно швидше. Відчувши, як набитий живіт, починає тиснути на мотузок, яким він підв’язував штани і мантію, Ієн відкинувся на стілець. Таким ситим він не був ще ні разу. Гаряча смачна вечеря, що саме починала перетравлюватись, вганяла тіло в жар, а на очі накидала сон. Хлопець мало не задрімав, як підскочив від того що гучно гикнув.

Розмова спинилась. Ельфи і боги нарешті звернули на нього увагу. Акторій вгледів майже порожню форму для запікання. Якщо Ієн і не доїв, то може порцію. Та й те, тому що йому не влізло. Він не надто переймався. А тоді помітив вираз обличчя Адари. У її очах стояв такий смуток і розчарування…Ієн, схоже усвідомив як відчувається сором. Та чому він відчув його саме у ту мить, як на нього глянула дівчина? Ні поблажливий погляд Іламрієль, ні засудливий від Акторія не мали такого впливу на Ієна.

– Як це… – вийшла вперед Адара, торкнувшись форми. – Ти…ж з’їв всю вечерю.

– Я…Даруйте. Ви говорили там між собою. А я був голодний, тож…

– Але ж ми готували її разом. Щоб повечеряти разом…

– Я не готував, – відвів погляд Ієн. 

Адарі чомусь захотілось плакати. Це був такий обурливий випадок. Ніхто й ніколи у спільноті ельфів не думав лише про себе. Ієн же, поводився так, наче його потреби мають бути вищими за інших. Руки Бога лягли дівчині на плечі, той зустрівся поглядами з Ієном. Хлопець випростався, відчувши як тіло враз спітніло, наче він притулився до комина.

– Перепроси родину, що прихистила тебе, – спокійно, без крику мовив Бог.

– Я прошу вибачення.

– Ти не знав, – хитнула головою Іламрієль. – Наступного разу, думаю вчиниш інакше, чи не так?

Ієн кивнув, Адара із сумом відвела погляд.

– Що ж, трохи картоплі лишилося… – всміхнулась Іламрієль, а тоді звернулась до богів. – Ви можливо бажаєте…

– Ні! – одноголосно відповіли боги, а тоді розгублено переглянулись.

Іламрієль всміхнулась, киваючи. Вона зсипала всю картоплю у тарілку.

– Адаро, люба. Ходи повечеряй.

– Я принесу солодкий перець, – мовив Акторій, зникаючи у комірчині.

– Я не їстиму сама, – відповіла Адара і відсипала частину у тарілку матері, і ще трохи у тарілку батька. Іламрієль ніжно всміхнулась їй, погладивши по плечу. Лишивши собі може одну ложку, Адара всілась за стіл. Акторій повернувся зі скляною банкою, у якій плавало з шість великих червоних перчин. Він дбайливо вклав їх на тарілку кожному.

– Ієне? Можливо бажаєш солодкого перцю?

Хлопець зніяковіло хитнув головою.

– Дякую за вечерю, моїй любій родині, – мовила Іламрієль. – Дякую любим богам за все, що маємо.

– І за візит, – взявши Бога за руку, всміхнулась Адара. – Я дуже рада вас обох бачити.

Богиня ніжно всміхнулась їй. Бог наблизився до неї, прошепотівши у вухо:

– Ми маємо щось зробити. Вони ж геть голодні! Не готувати ж їм знову.

Її здивувало як Бог почав перейматися добробутом інших живих істот.

– Магічна їжа не наситить їх. 

– А ми можемо зробити їх ситими? Вплинути якось на них…

Богиня мимоволі всміхнулась тому як він схвильовано дивився як ельфи майже за один раз виїли все зі своїх тарілок. А це була ідея. Вона розглянула родину і заплющила очі, посилаючи тепло і ситість до їх тіл. Всі втрьох раптом випростались на стільцях, здивовано озираючись.

– Як це… – Іламрієль поглянула на богів. 

– Дякуємо, – всміхнувся Акторій. – Дякуємо за все це.

Він торкнувся її руки і Богиня всміхнулась, а тоді відчула дивний гомін. Неначе її думки раптом набули голосів. Кожен з них рвався назовні, прагнучи бути нарешті почутим. Вона ковтнула ротом повітря, відхилившись.

– Що сталось? – злякано спитала Іламрієль. 

– Можливо, їй знову треба повертатись?

– Ні, це занадто скоро, – хитнув головою Бог, нахмуривши темні брови.

Богиня торкнулась рукою паперової серветки, що вкривала скатертину. Від її пальців папером ширились блакитні написи, вони танцювали білосніжною поверхнею, збираючись у слова. Голоси затихали, а за мить зникли повністю. Богиня важко зітхнула, відхилившись на стільчик.

– Що це було?

Вона хитнула головою.

– Не знаю…

Іламрієль відставила тарілку, вглядаючись у серветку із написаним текстом. Химерні вирази, що складались у пророцтво. От тільки усвідомити його сенс поки було неможливо.

Потім…

Ґладіс стояла посеред цвинтаря, відчуваючи як напружилась міс Атткінс позаду неї. Вона ніби згорбилась, ховаючись у каптурі свого плаща. Та й самій Ґладіс було не до веселощів. Тікати їм нікуди, їх оточено. Вони знають, що Єрела інсценувала власну смерть, можливо навіть здогадуються, що Ґладіс причетна до загибелі їх співучасників.

«Чого їм треба?» – питала подумки Ґвендолін.

– Ми зустрілись із ними одночасно. Не думай, що мені відомо більше, – роздратовано бурмотіла вона сестрі у відповідь.

– А знаєш, Єрело… – мовила одна з фігур у золотистій накидці. – Все могло б вдатися, якби ти не надумала прийти на власну могилу.

Ґладіс стисла тремтячі руки в кулаки.

– Чого вам треба від неї? Вона не збирається обирати вашу дурну віру. Дайте їй спокій!

Погляд одного з них втупився у дівчину. Чоловік був немолодим, сяйво полум’я відкидало дивні тіні на його щоки і губи.

– Розумієш, мила Ґладіс… – мовив він. – Дволикий дарує мир і щастя всім, хто буде йти його шляхом. Та ті, хто відвертаються від істини – будуть спалені його промінням. 

– Але ж палите ви! А не ваш примарний Бог.

– Ми лише полегшуємо йому роботу. Всі негідні мають бути знищені. Нам було відомо, що Єрела не загинула і сама спалила власну крамницю. Та ми могли лише сподіватися, що новина про її загибель поверне тебе сюди. Хоч ти і знищила наших людей, ми знаємо деталі того випадку. Ти вельми цікава особа, Ґладіс. Ми хочемо аби ти поповнила наші ряди. Повела нас до Його світла. 

– Цього не буде.

– Ми сподівались, що ти це скажеш, – мляво всміхнувся один із них.

Полем прокотився гуркіт і тупотіння копит. Коні здіймали пил, несучи на спинах вартових, що поступово оточували цвинтар. Попереду їхала королева, вбрана у обладунки.

– Королево? – здивувалась дівчина, відчувши полегшення від такої своєчасної появи.

– Хутко на коня, – мовила вона різко, навіть не глянувши на дівчину.

Вона нахмурилась, схопившись за луку сідла. Тайніра підхопила її за передпліччя, всадовивши за собою.

– Ваша Високосте, не часто Вас можна побачити за межами палацу, – всміхнувся один із послідовників.

– Сидите собі на троні за мурами…Люд вже й забув яка Ви з себе.

– Затримати! – наказала Тайніра, розвертаючи коня.

– Але ж, ми нічого не скоїли! Лише спілкувалися із милою Ґладіс і Єрелою. Хіба ж це злочин?

– Вони щойно зізнались, що в ім’я власному Богу палять чужі будинки, – фиркнула Ґладіс.

Вартові закували у кайдани всіх послідовників, що були в ту ніч на цвинтарі. Ґладіс сиділа за королевою. Їхали мовчки. Дівчина не могла позбутися відчуття, що Тайніра сердита на неї.

Щойно за ними зачинились ворота, королева зіскочила на землю.

– Ґладіс і Єрелу провести до тронної зали. Я повернуся за кілька хвилин.

Вартовий коротко кивнув.

– Ой…Схоже на тебе чекає виховна робота, – прошепотіла Єрела.

Ґладіс закотила очі.

– Знаєш, як для мерця ти аж занадто балакуча.