Спочатку:
На сторінку книги
Ґладіс лежала у своїй комірчині, сіно під нею шурхотіло, кілька сухих стебел кололи спину. Це була Ніч Знань, свято у яке ельфи ділилися чого навчилися за рік. Бабуся завжди уважно слухала, коли дівчинка розповідала як навчилась плести браслетики з лози чи кидати камінці у воду. Для неї будь-які відкриття онуки були досягненням. І це вона цінувала найбільше. Ґладіс дістала перстень і, дивлячись на нього, уявляла що той якось може зв’язати її із бабусею.
– Цього року я навчилась швидко читати, – пошепки мовила дівчинка. – З Єрелою інакше не можна. Лишившись голодною на кілька ночей і не такому навчишся…Я переклала сімдесят дві книги. Для чого людям ельфійські праці мені невідомо, та я мусила робити це, аби вижити. І мені соромно.
Вона помовчала.
– В цю ніч всі завжди ділилися досягненнями. Старші завжди уважно слухали, підтримували і розповідали якусь легенду…Ми сиділи біля ватри, ти обіймала мене, вкривала ковдрою… Найсмачніший компот був зварений на вогнищі. Ти завжди казала, що їжа, приготовлена на природі вбирає магію зірок…
Дівчинка заплющила очі.
– Я так сумую… – вона поцілувала перстень і сховала його за комір, а тоді повернулась, заплющивши очі. Дівчина вкрилась кусючою ковдрою, намагаючись заснути.
Прокидалась вона близько третьої, за годину до відкриття крамниці. Ґладіс переодягнулась і вийшла із комірчини. Спершу вона мала підмести підлогу, тоді відчинити ставні і запалити всі свічки.
Єрела спускалась за хвилину до відкриття. Після пробудження вона мала ще гірший настрій, ніж протягом всієї ночі.
– Доброї ночі, міс Атткінс, – схиливши голову сказала дівчинка.
Крамарка здійняла брову і коротко кивнула.
– Ти витерла пил?
– Так, міс.
– Книжки відсортовано?
– Так.
– Гаразд. Сходи до Бушвіла і поснідай. За десять хвилин чекаю тебе за прилавком.
Ґладіс кивнула, рушивши до дверей. Бушвіл був старим чоловіком, що тримав невеликий прилавок, де щоночі готував вівсянку, грибну юшку і годував відвідувачів висівковим хлібом. За рік дівчинка вже звикла до несмачної людської їжі, та все одно шлунок невдоволено гуркотів щоразу як вона харчувалася.
Люди не вміли готувати так само витончено як це робили ельфи. Вони не використовували спецій та трав, лише сіль і часом дрібку перцю. Що вони обожнювали, то це цукор. Додавали великими ложками до чаю, а їх випічка була такою солодкою, що після неї кортіло випити ціле відро води.
Дівчинка страшенно сумувала за бабусиною яєчнею. Формально то був рецепт її молодшого брата Вітлоса: він нарізав цибулю та помідори великими шматками, додавав туди болгарський перець, сир, базилік та орегано, а тоді зверху вбивав шість яєць, жовточки яких щедро посипав ароматними спеціями та дрібкою солі. Така страва завжди була соковитою, з кислинкою і пахла як дім. Бабуся часто подавала до такої яєчні кілька скибок домашнього житнього хліба, його аромат був неповторним. Ґладіс важко проковтнула слину. Всі спогади, пов’язані з родиною викликали скільки суму і радості водночас. Адже то була найщасливіша пора у її житті, та виявилась занадто скороминущою.
Ледь проковтнувши несмачну вівсянку сірого кольору, Ґладіс ще довго відчувала погано очищені зерна на зубах. Повертаючись до крамниці, вона почула розмову:
– Чув, що кілька ельфів проникли у село?
– Що? Який жах!
– Так. Вони приховують свої вуха магією. Вчора кількох хлопчаків виявили.
– І що сталось?
– Їх забрали.
– А потім?
– Не знаю. Та цієї ночі їх вже нема. Думаю їх вбили.
Ґладіс прискорилась, аби відійти якнайдалі. Звісно, люди не знали що таке милосердя чи підтримка. Якщо вони винищували цілі родини – вбивство кількох дітей на їх території не стане для них складною задачею.
Вона повернула голову, помітивши як дівчинка десь її років несла ящики із овочами. Вона ледь тягнула їх, присідаючи, такими важкими ті були.
– Давай, допоможу, – спробувала підхопити один із ящиків Ґладіс.
Та у відповідь дівчинка штовхнула її у живіт. Вона задихнулась, впавши у багно.
– Не лізь! Це моє! Собі сама шукай їжу, второпала?!
Ґладіс відчула бажання розплакатись. Вона ж лише хотіла допомогти, як вчила її бабуся. Бо так завжди жили ельфи: допомагати одне одному, це найвищий ступінь турботи і поваги. Спільнота мала бути об’єднаною.
– Ой, дивися, зараз розрюмсається, – реготнув хлопчик, що проходив із друзями повз.
– Що таке? Нема мамці, щоб поплакатись?
– Еге ж, де твоя мамця? Ельфи зжерли?
Вони весело реготали, розглядаючи дівчинку, чию сукню вкривало багно. Так…спільнота ельфів завжди прагнула бути об’єднаною, та людей, схоже єднало лише насильство.
«Дай мені контроль! Я їй зараз покажу, як штовхатися!»
– Що тут відбувається?! – гаркнула Єрела, вийшовши із крамниці.
Діти засоромлено повернулися до власних справ. Жінка підійшла до Ґладіс. Темні брови зійшлися на переніссі.
– Чого розляглася? Ану підводься, хутко!
Ґладіс проковтнула бажання сказати щось в’їдливе і почала підводитись. Єрела схопила її за передпліччя:
– Сказала ж: хутчіш! Подивися на кого ти схожа! Ніч лише почалася, а вже від тебе одні збитки! Йди до річки мийся, я тебе таку замурзану до крамниці не пущу.
Ґладіс рушила до річки, почуваючись приниженою і самотньою. Зараз би бабуся обійняла її. Вона б сказала, що це лише одяг, його можна випрати, особливо з дрібкою магії. Головне, що вона ціла і неушкоджена. Вона б знайшла як втішити онуку, бо завжди вміла це найкраще.
Дівчина спинилась біля річки, яку всі називали «півмісячною». Бо вона мала дивну форму видовженого серпика, що розтікався тоненькими потічками куди бачили очі.
Щойно дівчинка почала готуватись до купання, на шкірі виступили сироти від прохолодного вітру.
«Дикуни…Вони навіть не вміють нагрівати воду для купелі, досі миються у річці і перуть там речі. Мабуть, не знають що таке мило» – бурмотіла Ґвендолін у її голові.
– Ти ж чула як кожен з них смердить? – відповіла Ґладіс, її боса нога занурилась у холодну воду.
Дівчинка здригнулась всім тілом.
«Вони навіть «ходять» на горщик. Як малюки!»
– А тоді виливають те з вікон.
«А, он чого надворі сморід, я думала то від них самих.»
Ґладіс видушила усмішку. Хай як часом було складно із Ґвендолін, та все ж було не так самотньо. Річ у тім, що Ґладіс була дюакором. З магічної точки зору, вони були неначе сіамські близнюки. Адже одна з них при формуванні в утробі матері мала слабке тіло, а інша – слабку душу. Тож Богиня злила їх в одного ельфа, зберігши при цьому ідентичність кожної, та можливість тимчасово передавати контроль над тілом. Ґладіс, звичайно цю можливість сестрі давала вкрай рідко.
Про неї вона не казала навіть бабусі. Та, якось розповідала як важко переживала те, що із їх двох лише одна виявилась сильнішою аби явитись на світ. Для ельфів кожне нове життя уже було даром. А коли після пологів померла і мама дівчат, Іламрієль усвідомила, що лише від неї залежить добробут онуки.
Задовго до цього…
Богиня чекала на його повернення. Час спливав неквапливо, зірки бриніли у нескінченному просторі, а серце Богині завмирало від очікування. Раптовий спалах, змусив її здригнутися. Спершу вона бачила сяйво, а лише тоді наближення Бога. Він спинився на відстані витягнутої руки від неї. Довгий час вони просто дивилися одне одному у очі.
– Скажи мені… – почала вона. – Що я зробила не так?
– Ти просто створила мене. Не певен, що тут щось може бути не так.
– Чому ти тоді такий…
– Який? Ти ж навіть не сказала мені у чому сенс мого творення.
– Я просто думала, що ти будеш…
– Твоєю парою? Так, я це зрозумів. Та у богів нема пари. Тоді нащо був я?
– Мені самотньо.
– І ти створила мене для розваги?
Богиня мовчала. Розмова йшла геть не у той бік.
– Я просто хочу зрозуміти, чи здатен я ще на щось, крім як бути з тобою.
Вона підняла на нього очі.
– А чого б ти хотів?
Бог замислився.
– Хочу навчитись творити.
– Але…Я не можу передати тобі здатність творення, тільки частину власної сили.
– Навчи мене творити. Ти ж хотіла собі рівного. То зроби мене рівним.
Вона нахмурилась.
– Або?
– Або я піду у інший світ і ти більше не побачиш мене.
Тиша довкола них тиснула. Зірки блимали у безмежжі.
