Раді Вас бачити!

Рада богів. Задовго до…

– І що ви зробите? – спитала Троїста Богиня. – Знищите мене?

– Перемістися. Ми маємо прийняти рішення.

– Але…

– Йди геть! Ми пошлемо по тебе, коли ухвалимо вирок.

Космічні туманності переливалися різноманітними відтінками. Зірки довкола вибухали і народжувались наново. Все здавалось таким страхітливо-прекрасним навколо богів, що зібралися у одному зі світів аби поговорити. 

– То, яким буде вирок? – спитав один з богів, що нагадував згусток сяйва. – Ми просто знищимо її?

– Так, – відповів інший, гігантський із кількома обличчями. – Вона – загроза.

– Нащо вона взагалі тут? – спитав інший, той нагадував сферу із сімома кільцями, що крутилися довкола.

– Що як саме вона принесе найбільше руйнування всім світам? – додала богиня, що мала вигляд білого полум’я, загорнутого у сузір’я.

– Не торкнеться вона всіх світів, якщо ми замкнемо її у одному, – відповів гігант.

– Що?

– Вона знайшла порожній простір. І доволі скоро від нудьги почне творити.

– Ми не можемо допустити цього! – шипіла інша богиня, що нагадувала сяйливий вихор.

– Ми маємо спинити її.

– Вона занапастить себе сама. Ви ж бачили: вона не знає навіть базових законів творіння. Не знає про баланс. 

– То що? Ти пропонуєш дозволити їй створити неправильний світ і знищити його?

– Ми спостерігатимемо. 

– А що як вона перейде межу?

– Знищимо. Та доти…Пропоную подивитися, на що вона взагалі здатна.

Спалахи світла змішувались із картинами звичної для Ґладіс крамниці. Вона зайшла за прилавок і опинилась посеред старої хати у скелі, де зростала. То була дивна зміна. Дівчина почувалась розгубленою, розглядаючи місце у якому перебувала. Все здавалось знайомим і водночас незвіданим. Стелажі крамниці нагадували бібліотеки ельфів – великі дуби та кипариси із полицями у стовбурі та на гілках. Їх звали деревами знань, щоразу шукач отримував від такого дерева саме ту книгу, яку потребувала його душа. Ельфійські бібліотеки були живими, вони вміли чути найпотаємніші думки тих, хто прийшов просити про знання.

– Треба поспати… – бурмотіла вона, пройшовши через крамницю до своєї комірчини. 
Відчинивши двері, вона заклякла розглядаючи свою дитячу кімнату. Із м’якими іграшками, магічними нічниками і пухкою ковдрою на ліжку. 

– Я повернулась… – доносився шепіт.

– Хто це? – питала Ґладіс, відчувши як всередині все похололо.

– Я вже тут…Знайди мене.

– Хто тут? Покажіться! – панікувала вона.

– Ґладіс?

– Так? – злякано спитала дівчина.

– Ґладіс!

– Що? Хто це?!

– Прокинься нарешті! – щось штурхнуло її у плече.

Дівчина скочила, кліпаючи очима. Погляд поступово сфокусувався на розгніваному обличчі Єрели.

– Підводься. Відкриття крамниці за десять хвилин. Ти проспала, – вона окинула поглядом комірчину. – І приберися тут. Розвела свинарник!

Крамарка залишила її саму у малій кімнатці. Ґладіс підвелася і роздивилася все довкола. Вона не мала речей, що б могли створити безлад. Вона мала дві сукні, які змінювала, коли одна з них потребувала прання. Та два теплих плащі, що висіли у шафі під сходами крамниці. Що саме здалося міс Атткінс свинарником було загадкою.

Втім, за ті десять років, що вона провела під її опікою, дівчина навчилась не зважати на прискіпування крамарки. Ґладіс виконувала свою роботу добре, багато читала і знаходила спільну мову із клієнтами. Спогади про колишнє життя більше не турбували її так, як це було раніше. Дівчина змирилася з тим, що ні ельфів, ні бабусі, ні того спокою і щастя що було у колишньому домі більше ніколи не буде. Люди були жорстокими, нещасними і злими. Та Ґладіс навчилася пробачати їм їх невігластво. Зрештою, вона не мала вибору і мусила жити серед них.

Дівчина одягнулась і хутко вийшла до крамниці, готуючись відчиняти вхідні двері. Вітерець посилив шурхіт паперу, це змусило дівчину визирнути надвір. Зовні на віконницях виднівся шматочок папірця, який прибили залізним цвяхом. Тут було якесь оголошення. Часом такі залишали інші крамарі або королівська варта. Хай що це було, Єрела зірвала його, лишивши маленький шматочок. Він був просочений золотистим відблиском. Неначе хтось писав золотими чорнилами. Ґладіс сумнівалась, що люди вже дійшли до вироблення різнокольорових засобів для письма. Знизавши плечима, вона повернулась всередину.

– Ось, – кинувши у дівчину вузлик, мовила Єрела.

Крамарка рушила до свого столу і підхопила книгу.

– Що це? – нахмурилась Ґладіс.

– Найменш черствий шмат хліба і скиба сиру. Не вистачало мені аби ти від голоду тут скиглила. До Бушвіла йти запізно, ми вже відчинені.

Єрела вдягнула на перенісся скельця, скріплені між собою тонкою перетинкою. Ельфи колись виготовляли значно практичніші, називаючи їх окулярами, та люди до такого рівня навичок доки не прийшли.

Ґладіс всміхнулась, розгорнувши серветку.

– Дякую.

– Не тут, – відказала вона. – Їсти в комірчину. 

Ґладіс пирхнула і, запхавши до рота весь хліб та сир, почала жувати. Єрела закотила очі, перегортаючи сторінку.

– Врахуй: якщо на столі будуть крихти, я змушу тебе робити генеральне прибирання.

– Та як скажеш, – ледь проковтнувши, мовила дівчина.

– Богине… – здійняла брову жінка. – Якби не я тебе виховувала, подумала б, що ти у лісі зростала.

Ґладіс реготнула, перекладаючи книги. 

– Щось чути про «набіги»?

Єрела стисла губи.

– Вчора спалили ще кілька будинків.

– Золотистих накидок стає дедалі більше, – помітила Ґладіс, визираючи у вікно.

– Заговорив новий Бог, – знизала плечима крамарка. – Комусь це не дає спокою.

– І це тому вони відвертаються від Троїстої Богині?

– У старих книгах ельфів писали, ніби вона сходила на землю колись…Говорила з ними, чула молитви, навіть творила дива. А потім… Наче забула про всіх і віддалилась.

Ґладіс мовчала. Знала вона про ті дива. Після смерті бабусі вона й сама втратила віру у Богиню. Та тепер, коли є інший – Дволикий, коли він почав нашіптувати декому з людей, все ставало складніше. Довгий час після війни людей із ельфами, у якій ті винищили цілу цивілізацію, було тихо. А тоді з’являлись вони. Ті, хто прагне зібрати якомога більше людей довкола нової релігії. 

Двері крамниці раптово відчинились. Всередину увійшли четверо кремезних чоловіків.

– Вітаю, – мовила Ґладіс. – Чим можу допомогти?

Чоловіки спинилися, склавши руки на грудях, з-за їх спин виплила низенька жінка із шоколадною шкірою у золотистій мантії.

– Ми просто оглядаємо, – всміхнулась вона, а тоді уважно подивилась на Єрелу.

Крамарка побіліла, вона напружилась як струна, підвівшись. Ґладіс відчула як серце її пропустило удар. Той шмат паперу на дверях…Єрела поспішала його зірвати, та трохи лишилося. Той золотавий відблиск…Крамницю було помічено. То було попередження від послідовників Дволикого.

– Йди до Бушвіла, – мовила Єрела. – Повернешся як зможеш.

– Що? Але ж я вже поснідала.

– Йди! – крикнула вона. – Негайно.

Ґладіс нахмурилась, рушивши до дверей. Всі мовчки чекали, доки вона залишить крамницю.

« Вони ж не скривдять її?»

– Гадки не маю. Та на хороших людей вони не схожі.

« А ти десь тут бачила хороших людей?»

– Може повернутися?

«І що зробиш?»

– Не знаю…

З-за дверей доносився гуркіт.

– Стійте! Не треба! Благаю, не чіпайте дівчину. Вона нічого не знала.

Ґладіс заклякла, руки тремтіли від страху і не розуміння, як діяти.

«Дай мені контроль!» – вимагала Ґвендолін.

Дівчина навіть не обмірковувала, просто відступила, дозволивши близнючці перехопити кермо. Ґвендолін підхопила мітлу, що стояла сперта на стіну і штовхнула двері. Кілька столів лежали на боці, книжки розсипались дерев’яною підлогою. Один із чоловіків стояв прямо на розгорнутій книзі, лишаючи слід бруду і зім’яті сторінки від тиску власного чобота.

Двоє тримали Єрелу, один за плечі ззаду, інший за шию. На щоці крамарки виднівся червоний слід. Очі перелякано вирячились на дівчину, крамарка хитала головою.

Жінка у золотистій накидці, сиділа за столом, з цікавістю поглядаючи на дівчину:

– Йди звідси зараз і не постраждаєш…

– Залиште її, – стиснувши держак, мовила Ґвендолін.

– Яка героїня… – реготнула жінка у мантії. – Думаєш мітла врятує від меча?

У підтвердження чоловік схопився за золотий ефес меча. Ґвендолін діяла блискавично – піднявши мітлу, вона вдарила руків’ям чоловіка прямісінько в око. Тоді розвернулась до іншого, що підступав до неї ззаду і завдала одного точного удару у сонячне сплетіння, а тоді вдарила у вухо кінчиком мітли. Сухе гілля, з якого її було зв’язано тріщало, розсипаючись підлогою.

Спину раптом запекло, перший вдарив її між лопаток, прямо по хребту, від чого Ґвендолін втратила рівновагу, повалившись вперед. Тоді вона розвернулась, вдаривши коліном чоловіка, що навалився на неї, заломивши руки. Мить паніки вкрила Ґвендолін. Як не виривалася, їй не вдалося позбутися хвату.

«Віддай контроль. Я знаю, що робити»

– Ні! – шипіла вона до близнючки

Чоловік стис її зап’ястки однією рукою, а іншу зімкнув на її шиї. Очі почали набиратись сльозами.

« Ти не переможеш. Вони надто сильні!»

Ґвендолін важко зітхнула. У вухах гупало від тиску, дихати було нічим, обличчя нагрівалося від потоку крові, що прилила до голови.

Часу не було. Вона мала щось робити. Ґладіс перехопила контроль і, заплющивши очі, прочитала заклинання. Крамницю заповнили крики, а тоді всі враз змовкли. Ніщо більше не тисло на тіло Ґладіс. Вона закашлялась від відчуття холодного повітря, що нарешті безперешкодно потрапляло до легень.

Весь її одяг вкривав попіл, через що той здавався сизувато-білим. Золота накидка і жменя попелу – все, що лишилося від жінки, яка сиділа за вцілілим столом всього хвилину тому. Такий самий попіл розсипався довкола знесиленої Єрели, що перелякано озиралася. Серце вистрибувало з грудей, руки Ґладіс тремтіли, хотілось заплакати від страху і усвідомлення того, що вона накоїла. Це заклинання розробили для безвиході. Його читала бабуся коли люди оточили їх поселення. То був крайній захід. До якого вдавалися лише тоді, коли іншого виходу просто не було. Ельфи не пишалися цим. Вони не були кровожерливими, не раділи смертям ворогів. Та вони понад усе прагнули жити, і дати життя своїм дітям. Тож, не дивно, що у мить найбільшої загрози – ельфи почали діяти.

Єрела важко дихала, скрутившись на підлозі. Із рани на її щоці сочилась кров. Поранення було неглибоким. Червоні сліди на зап’ястках та шиї обіцяли перетворитись на синці за кілька годин. Ґладіс було шкода крамарку. Задіявши магію знову, вона вклала її у сон.

Зачинивши двері крамниці, дівчина схопила мітлу і прийнялась замітати попіл. Він здіймався у повітря, змушуючи її кашляти. Руки та коліна все ще тремтіли.

«Ти мусила це зробити. У тебе не було виходу»

– Чому тоді так гидко від себе?

Відповіді у Ґвендолін не було. Ґладіс схлипувала, замітаючи. А тоді у якусь мить, гарячі сльози застелили очі, не дозволяючи розгледіти власні дії.

– Давай сюди, – схопила мітлу Єрела. – Йди, полеж.

– Міс Аткінс, я…

– Не кажи нічого. Йди, сказала.

Ґладіс неквапом рушила до комірчини і вляглась на сіно. Що вона накоїла? Тепер крамарка знає, хто вона. Магією володіли тільки ельфи. Люди намагались навчитися, тому і перекладали стільки книг, та людині магія не корилася. Тільки ельфи знали її достеменно, бо народилися із нею. Бабуся була б дуже сердитою…Ґладіс щойно поставила всі її намагання під загрозу, кількома не найрозумнішими рішеннями.

Раніше…

– Ми б могли створити щось разом, – вмовляла Бога Богиня. – Я буду рукою, що втілить твій задум. Як тобі це?

– Нащо це тобі? – спитав він, його прекрасне обличчя не виражало жодних емоцій у цю мить.

– Я хочу зрозуміти тебе, – прошепотіла Богиня наближаючись.

– Хіба ти не маєш розуміти своє творіння? – здійняв темну брову він.

Золоті зірки мерехтіли довкола нього, волосся плавними хвилями рухалось у безмежжі.

– Може й маю, – знизала плечима Троїста Богиня, її сукня розліталася, змішуючись у яскравих спалахах мілких зірочок. – Та я завжди дивуюся тому на що вони здатні. І дуже пишаюся ними.

Бог уважно поглянув на неї. Золотисті очі вивчали її трохи довше звичного, від чого вона трохи знітилась, відводячи погляд.

– Ти ж маєш продумувати творіння до найменших деталей. А коли знаєш власний задум, тебе нічого вже дивувати не мусить, – докірливо мовив він.

Богиня аж задихнулася, сріблясте волосся ворухнулося разом із нею, утворюючи довгі блискучі хвилі.

– Але вони ж неймовірні! Вони мають мрії, спогади, натхнення, кохання…

– Кохання? – поглянув на неї він, блиснувши золотистим поглядом. – Що це?

– Це таке особливе почуття, воно мотивує на великі справи…Змушує тебе дбати про когось сильніше від усього. Ставити його потреби вище власних, – вона всміхнулась пригадуючи щастя в очах ельфів, коли ті були закохані.

Він обмірковував почуте, він дивився перед собою, золотисте волосся блищало у темряві, з кожним його рухом.

– Наскільки це необхідно? – спитав він насилу.

Богиня підняла голову, нахмуривши брови.

– Що? 

– Відчувати таке? – перевів погляд на неї Бог. – Це необхідно?

– Ні, проте… – вона злегка наблизилась до нього. – Без цього було б дуже сумно.

– Сум? Це коли тобі погано?

– Так…Коли все довкола не приносить радості.

Бог поглянув на неї.

– Тоді я відчуваю сум.

Вона опустила очі.

– Мені прикро…Що я можу зробити, щоб тобі стало ліпше?

Бог  хмикнув:

– Якщо справа лише у сумі – з ним можна існувати.

– Без кохання може бути самотньо…Це не добре.

Він примружився, розглядаючи світ.

– А що не так із самотністю? – він поглянув на Богиню. – Ельфи народжуються самі, помирають самі. Все що було між цим лише мить, сповнена різними подіями. Який сенс прагнути компанії, родини чи кохання, якщо все завжди скінчиться однаково?

Богиня відвела погляд. Чому ж їй так важко говорити з ним? Чому він…такий? Вочевидь, бо вона створила його таким. Та від того легше не ставало.

– За твоїм описом кохання робить одного залежним від іншого. Хіба ні?

Богиня мовчала. Він відвів погляд, розглядаючи безмежний простір.

– Тоді все ж без нього буде ліпше.

Вони мовчки споглядали світ, пливучи у космічній глибині, такі схожі і різні водночас.

– Чому всі зірки так далеко? – спитав за якийсь час Бог. 

– У моєму задумі, ельфи потребують ночі.

– Хіба їм не холодно? Хіба не має щось зігрівати їх?

– Я зігріваю їх магією. Я вкрила свій світ чарами…

– Тоді ось воно, – він повернувся до Богині. – Я хочу аби ми притягнули сюди зірку.

– Ти хочеш створити…

– Ні, – перебив її він. – Я хочу, аби ми притягнули сюди одну із дальніх зірок, – він вказав пальцем на яскраву крапку. – Наприклад, ту. Щоб вона висіла тут, поряд із цим світом.

– Але ж… Ельфи не зможуть жити під Сонцем.

– Ельфи не населяють весь твій світ. Вони живуть на одній частині. Інша ж поки пуста. То нехай зірка собі світить на іншу, а твої ельфи будуть у тіні.

– Інша частина може згоріти.

– Так само як ельфи мали замерзнути? – здійняв брову він. – Ти ж захищаєш їх магією? Отже, вигадаємо щось аби цей світ мав і темряву, і світло. 

– Чому це так важливо для тебе? Чому саме зірка?

– Якщо вже я твоя протилежність, хочу аби і твій світ це відчув. Хочу аби ельфи мали вибір.

Ці слова Богиню насторожили, та все ж вона прислухалась, обмірковуючи втілити такий непростий задум без шкоди творінню.