Раді Вас бачити!

За минулий тиждень, Ґладіс простежила час, коли вони із Ґвендолін змінюють одна одну і зі здивуванням виявила, що жодна з них більше не потребує сну. При цьому значного впливу на організм це не становило. Із основного: Ґладіс помітила, що має сповільнене серцебиття і згортання крові. На посаді архіваріуса це мало чим загрожує, та Ґвендолін не можна сильно травмуватися, інакше зцілення даватиметься значно складніше.

Ґладіс обмірковувала, що вони робитимуть по завершенню навчання. Сама вона вже не надто цікавилась ідеєю стати архіваріусом. Дюакор нарешті знайшла відповідь на питання, що цікавило її найбільше, прочитала чимало дуже цікавих праць, тож їй не було чого лишатися у палаці по завершенню навчання.

Дівчина нахмурилась, підхопивши кучерявий рудий волосок. Вона піднесла його до свічки, аби розглянути при світлі. Схоже заклинання зміни подоби діяло. Ґвендолін дуже хотіла мати інший вигляд, відрізнятися від сестри. В цілому тут не було чогось незвичного, тож Ґладіс не була проти. Та свою зовнішність вона змінювати не прагнула, тож захистила свою форму, аби заклинання торкалося лише Ґвендолін. Такий захист був доволі складним і викликав головний біль, що не зникав впродовж всього часу, коли контроль мала Ґладіс. Рятували від нього кілька крапель лимонного елю. Який неочікувано став улюбленим напоєм дівчини.

Ґладіс поглянула на годинник. За пів години почнеться «зміна» Ґвендолін. Дівчина зітхнула, знявши перстень з пальця. Вона не дозволяла сестрі його носити, за що Ґвен тримала образу на близнючку. Дівчина відкинулась на спинку стільця і заплющила очі. Зміна контролю була майже невідчутною. Вона неначе раптово засинала, а тоді знову прокидалась у власному тілі. 

Ґвендолін розплющила очі, вільна сукня напнулась на округлих стегнах і широких плечах. Густе руде волосся, сплетене у дрібні косички, покірно лежало на її спині. Дівчина потягнулась. Роздався тріск ниток. Сукня репнула по проймі. 

– Трясця…Ґладіс мене вб’є…Просила ж переодягатись, перед моєю появою. 

Ґвендолін хутко дістала із шафи уніформу вартових і вдягнула її. Вона мала добре розвинену фізичну форму, зростом була вищою за саму Ґладіс. Так діяло заклинання зміни зовнішності і наполегливі тренування. Ґвендолін застебнула останній ґудзик і підійшла до дзеркала. Густе руде волосся, темні брови, проникливі зелені очі. Такою вона себе уявляла.

Дівчина всміхнулась відображенню. І все ж яке чудове це заклинання! Ніхто навіть не помітив її змін. Річ у тім, що заклинання діяло поступово, щохвилини її від природи попелясте волосся набувало теплого відтінку, ніс ставав коротшим, губи змінювали форму. Її зріст і фігура трансформувалися так само. Ці зміни неможливо простежити. Та ті, хто навчався із нею не помітили у яку мить тендітна зовнішність Ґладіс змінилась на кремезну і величаву Ґвендолін.

Дівчина залишила кімнату і поспішила на заняття.

– Удар і одразу щит. Ви маєте дві руки, тож користуйтесь ними. Ще раз! – наказував викладач із техніки бою.

Ґвендолін була у спарингу із молодим хлопцем, на ім'я Дарріл. Вона навчилась оцінювати опонента, неначе зчитувати його одним поглядом. Дівчина довго спостерігала за тим як Дарріл атакує. Він робить короткий крок, неначе готуючи себе до наступу. І це була його помилка, адже у такий спосіб він виказує свій намір. Ґвендолін зробила оманливий випад, змусивши хлопця відскочити, а тоді вибила з його рук меч і штовхнула на землю. Дарріл вирячив очі. Вона замахнулась на нього мечем, той тільки й встиг, що закритись щитом. Дзвінкий удар заліза прокотився тренувальною залою. Дарріл відвів щит від обличчя, неначе перевіряючи, чи Ґвендолін атакує знов. Це була його помилка, адже вона різонула мечем по ремінцях, за допомогою яких хлопець закріпив щит на передпліччі. Ремінці розійшлися, його пальці несвідомо розтислися і щит покотився підлогою.

– Добре, Ґвендолін, – схвально мовив викладач. – Дещо агресивно, та дієво. Дарріле, ходімо. Обговоримо твої помилки.

Хлопець кинув розгублений погляд на Ґвендолін і підвівся, поспішаючи за наставником. Дівчина раділа, самовдоволена усмішка так і просилась на лице.

– Що, Ґвен, розмазала тюхтія? – реготала Камілла, яка щойно поклала на лопатки опонента більшого за неї чи не вдвічі.

– Щоб не розслаблявся, – всміхнулась їй Ґвендолін. 

– Нас так готують, наче почнеться нова війна, – важко підводячись, мовив Саймон, якого у спарингу щойно переміг інший учень академії.

– Ти думаєш, що не почнеться?

– А проти кого? – похмуро мовив хлопець. – Люди вже винищили ельфів, отже жодної нової загрози може й не бути.

– Наче ельфи становили загрозу! – пирхнула Ґвендолін.

Всі поглянули на неї.

– Ну, вони ж володіли магією.

– І що з того? Вони хоч раз її проти людей використовували?

Обличчя Камілли потемнішало, вона стисла ефес меча, наблизившись.

– Мій батько був генералом війська повстанців. Коли він рушив в бій, ельфи застосовували закляття, від яких люди просто перетворювались на попіл. Батько в ту ніч поховав своїх найліпших бійців. 

Ґвендолін звузила очі, спостерігаючи, як дівчина підходить дедалі ближче, вкладаючи у кожне слово погрозу.

– Він втратив руку, – продовжила Камілла. – Та навіть так, за кілька тижнів батько знову вирушив у бій. Він обшукував місця їх сховку, – дівчина скривила губи у насмішкуватій посмішці. – Ті, мов щури ховалися у своїх старих помешканнях. Він прийшов помститися за всіх, кого втратив. Та ельфи завжди були підступні. Вони застосували свою кляту магію і всі бійці, разом з батьком зникли у вибуху. 

Камілла аж тремтіла від гніву.

– Його побратими, що билися тоді зовні, казали, що бачили лише зелене сяйво, а тоді від хатини не лишилось нічого.

Ґвендолін відчула як голову наповнюють страшні спогади. Ті, які вона ховала від себе якнайдалі. Мала Ґладіс за кам’яною плитою, що повільно затуляє її від пораненої бабусі. Шестеро бійців, озброєних із обличчями перекошеними від злості. Зелене сяйво, що линуло від долоні бабусі. Вибух, від якого тремтіло каміння тунелю. Очі набралися сліз, руки мимоволі стиснулись у кулаки. Камілла дочка того чудовиська, що привів людей аби добити поранену і вона пишається ним. Ґвендолін нудило від цього.

– Нам навіть не було чого ховати, Ґвен, – додала Камілла. – Тож не смій захищати тих монстрів.

– Монстрів? – повторила Ґвендолін. – Даруй, твій батько прийшов вбивати, що тебе дивує у тому, що ельфи захищались?

– Ти або дурна, або не вчила історії, – пирхнув один із учнів.

Саймон занепокоєно дивився то на Ґвендолін, то на Каміллу.

– Бо історія, якої нас вчать суцільна брехня. Люди загарбники, не ельфи. 

– Мій батько загинув як герой! – рявкнула Камілла. – Загинув, захищаючи наш світ від тих покидьків. Він помстився за кожне відняте життя його загону.

– Помстився? – вибухнула Ґвендолін. – Помстився за що? Люди напали на ельфів, не навпаки. Люди винищили їх сім’ї, обкрадали й руйнували їх будинки, нищили їх культуру і привласнювали собі їх здобутки. Якщо хтось і мав мститись, то це вони. І чого ж ви чекали? Що вони із радістю приймуть кривавий напад і схилять перед ними голови? Вони захищали своє!

– Тільки погляньте! У наших рядах прихильниця ельфів… – примружився Саймон, наближаючись.

Неприємно було чути це від того, кого вона вважала приятилем. Добрий погляд Саймона зараз приховував підозру. Та Ґвендолін була готова битися.

– Не можу в це повірити! – прошипів хтось із учнів. – Яка ганьба! 

– А може ти й сама ельф? – спитала Камілла. – Може ти свої вуха чарами вкрила?

Вони всі підступали ближче, неначе готуючись до нападу. Камілла наблизилась до Ґвендолін, простягаючи руки до її вух.

Кімната раптом затремтіла, роздався пронизливий неприємний звук. Сирена. До зали увірвався начальник варти.

– Бійці, увага! Розбийтесь у групи на шість осіб. Триматися разом. Вас доєднають до загонів. Не відходити від наставників. Виконувати кожен наказ. Зрозуміло?

– Так, начальнику.

– Даруйте, – звернулась до нього Ґвендолін. – А що сталось?

Начальник варти поглянув на неї. Проникливий погляд блакитних очей на мить явив настороженість і навіть страх.

– Послідовники Дволикого зуміли вибратись із темниць перебили добру частину охорони, їх військо уже на підході до палацу. Війна почалась.

Задовго до…

Голоси перекрикували одне одного. І в тому галасі тяжко було розібрати що й до чого. Один з богів, що мав вигляд згустку сяйливих стрічок, виплив вперед.

– Є новини від Троїстої, – мовив він, з кожним його словом одна зі стрічок вирівнювалась, неначе промінь.

Боги затихли.

– Які?

– Вона створила кілька нових видів, притягла зірки…

Гул богів повторився, це були мізерні творіння, які богів ні крихти не турбували. Бог, що мав вигляд стрічок продовжив гучніше:

– А ще вона створила нового бога.

Всі замовкли.

– Нового бога? Як?

– Вона дарувала йому частку своїх сил.

– Нечувано! Для чого їй новий бог?

– Вона прагнула мати пару.

– Пару? Для чого вона потрібна?

– Це зброя?

– Ні.

– Харч?

– Ні, не харч.

– Тоді нащо?

– Троїста відчуває любов. Частково вона покликана продовжувати популяцію і виникає у деяких нижчих видів.

– Вона не виникає у жодних видів, що знаходяться під контролем нормальних богів! Її світ має свободу волі, в цьому і вся проблема. І ми б могли закрити очі на це, та новий бог? Тільки у Нескінченності є право творити богів. Вона порушила головне правило творця.

– Не творити собі подібного, – повторили всі водночас.

– Цим вона загрожує всім нам. Її треба знищити.

– Або, – встряг знову бог, що мав вигляд згустку стрічок. – Можемо знищити того новоявленого бога. А Троїста нехай собі далі існує.

– Чого ти захищаєш її? Вона як насмішка над нами усіма.

– Бог, якого вона створила не справжній. Він не може творити. Тому його знищення не порушує законів. Та знищення Троїстої це найбільший злочин проти Нескінченності, яка створила її саме такою, якою вона є. Вам пощастило, що Троїста не знає всіх законів. Бо ваші обіцянки стратити її від початку не мали під собою жодних підстав. Я рекомендую не забувати про закони.

– Але ж вона їх порушує!

– Бо ми не навчили її. 

– Не навчили?! Вона – богиня!

– Так. Богиня, що не знає жодних законів творення, не розуміє межі, не знає як прийшла на цей світ. І ми всі, як боги, що існують майже від початку часів, мали підказати їй це. Натомість ми пригрозили стратою і відіслали у дальні порожні світи.

Троїста Богиня саме збиралась залишити світ душ, та Бог спинив її.

– Я можу залишитись тут на певний час? Поспостерігати за душею Адари?

Богиня кинула на нього замислений погляд, сяйливі кульки тихо пливли простором, нанизані на срібні нитки. Це так умиротворювало.

– Ти ж розумієш, що їй знадобиться чимало часу на відновлення? Чекати доведеться дуже довго.

– Знаю. Я просто…Хочу побути з нею.

Богиня кивнула, повертаючись до свого простору. Перед нею розкривався цілий світ, великий, безкрайній, населений чудовими істотами, творцями якого стала вона сама. Ніжна усмішка вкрила вуста. 

Вона відчула присутність раніше, ніж побачила. Розвернувшись, Богиня розвела руки, затуляючи собою світ. З її пальців пурхнули хвилі магії, що занурювали світ ніби в кокон. Боги розмістились у безмежному просторі. Вона розглядала чудернацькі форми кожного, очікуючи, хто з них перший нападе.

– Ми не скривдимо тебе, – випливла вперед фігура, у вигляді згустку сяйливих стрічок.

– Чого вам треба? – різко спитала вона.

– Як ти смієш?! – вигукнув хтось із натовпу.

– Ви прийшли до мого світу, – підвищила голос Богиня. – Я вас не кликала. Тож, відповідайте: чого вам треба?

– Нечуване зухвальство!

– Зухвальством було прийти сюди! – відповіла вона. – Я не дам зашкодити нікому.

Фігура у вигляді стрічок, знову наблизилась:

– Ми не завдамо шкоди ні тобі, ні твоєму світу.

– Поки що! – вигукнув хтось з богів.

– Тоді чого ви тут?

– Ми пильно стежили за світом який ти створила. Він має право на існування, на відміну від новоявленого бога.

– Що? Чому?

– Ми не можемо створювати собі подібних. Це робота Нескінченності, звідки ми всі походимо. Ти вклала в нього частку сил.

– Але ж він не може творити…

– Але здатен становити загрозу, дозволь я покажу тобі.

Богиня вагалася. Вона не вірила, що Бог може бути небезпечним. Стрічка колихалася, простягнута до неї. За мить, вона все ж торкнулась її.

Простір довкола змінився, набуваючи багряних і чорних кольорів. Беззмістовні суперечки, марні смерті, занепад у всіх сферах. Не було світлого майбутнього, лише забуття й безвихідь. Крики й сльози і страх…У всьому нескінченний страх, що породжував пиху і насильство.

Богиня відпустила стрічку.

– Ні… – хитала головою вона. – Це якась помилка. Цього не може бути.

– Я лише показую тобі те, що станеться із твоїм творінням, якщо він житиме.

– Але ж…Він частина мене! Я створила його за власною подобою.

– В кожне творіння вкладається сяйво зірок, але без темряви простору воно не буде цілісним. Ідеальне творіння збалансоване, та не можливо кожного зробити ідеальним.

– Я не можу вбити його.

– Це мусиш зробити ти. Тільки творець може знищити творіння. Більше це нікому не під силу.

– Я не можу!

– Тоді майбутнє вже визначене. Ти бачила, що станеться. Він – причина всього. 

– Я можу відвернути це. Можу створити когось сильного, хто зможе запобігти руйнуванням.

– Тоді він буде вимушений зробити той вибір, на який неспроможна ти. Втратити те, що любить. Це баланс.

– Я знайду спосіб запобігти цьому.

Стрічки фігури тріпотіли.

– Тоді часу в тебе небагато. Я прийшов сюди з добрим наміром. Якщо ти не виконаєш цього – ми будемо вимушені ув’язнити вас обох, усунувши від творіння, допоки баланс не буде відновлено.

– Але вони не зможуть існувати без моєї енергії, я не можу бути надто далеко від них.

– Творіння житиме саме по собі. Твоє ув’язнення буде у межах цього світу.

– Я більше ніколи не зійду на землю?

Стрічки тріпотіли у мовчанні. Богиня озирнулась на свій світ, на сяйво, що линуло з нього. Очі набралися сліз.

– Дайте мені час, – шепотіла вона.

– Маєш прийняти рішення до моменту як твоя зірка зробить коло. Візьми, – фігура протягнула їй золотий промінь світла. Він нагадував кинджал із дуже гострим лезом. – Це те, чим ти зможеш знищити свого бога.

Тремтячими пальцями вона перехопила промінь. За мить боги зникли з її простору. Богиня заплакала, повернувшись лицем до свого світу. Вона не могла знищити творіння. Не могла знищити Його. 

Вона схопила зірку в руки. Якщо картина майбутнього правдива, вона має убезпечити всіх. Створити ідеальне рішення. Ліплячи декілька сфер, Богиня послала великий сплеск магії у монумент – так створилось магічне джерело. Якщо вона все зробить правильно, такі створіння з часом поповнять населення. 

– Я наречу вас магами, – мовила вона.

Ці створіння матимуть душу, що допоможе їм пізнавати світ, як ельфи. Зовні вони не відрізнятимуться від людей, та магія їх буде могутньою. А тривалість життя нескінченною. Для балансу вона взяла людську вразливість. Маги могли загинути від поранення, та не старішали, доки не вирішать змінити подобу. Вони стануть найвищими істотами світу, захисниками, поборниками справедливості. Саме маги зможуть захистити світ від хаосу, який міг посіяти Бог.

Вона змахнула руками. Сяйливі кулі здійнялись догори, набуваючи форми людських створінь із нескінченними душами. А тоді направила їх, розпорошивши по всьому світу. 

– Ви знаєте, що робити… – шепотіла вона.

Богиня вірила: все вдасться, ніхто не постраждає.

Бог, що певний час тому повернувся зі світу Душ, звузив очі, спостерігаючи за нею. Гнів змушував його шкіру палати. Золотисті зірки довкола шипіли, спалахуючи. Його творчиня готова вбити його. Вона прийняла зброю, здатну забрати його життя. Створила нових істот, щоб спинити його гнів. 

Хоч він і не здатен творити, та все ж нищити може, як і будь-яка істота, створена Богинею. Коли вона здатна повірити кому завгодно, окрім самого Бога – нехай же дивиться як її світ палає від одного тільки змаху його руки.