Раді Вас бачити!

Ґладіс прийшла до тями на ліжку. Головний біль як постійний супутник одразу ж нагадав про себе. Дівчина замружилась, сподіваючись, що неприємна пульсація у потилиці скоро мине, перетворившись на тупий постійний біль, та цього чогось не ставалося.

У двері постукали. Ґладіс вже ненавиділа цей звук. Хотілось перебратись у таке місце, де її більше ніхто не турбуватиме.

– Хто? – спитала вона, скривившись, адже від власного голосу пульсація стала ще пронизливішою.

– Це я, – озвалась Матісса. – Її Величність просила сповістити тебе, коли буде готовий кабінет.

– Як швидко все організували… – прикривши очі рукою, роздратовано пирхнула вона. – Обіцяла ж тиждень!

– Певно Її Величність дуже хоче аби ти якомога швидше явила учням свій гострий розум і знання, що збирала роками.

– Можеш прикрутити зловтішання? В мене двері плавляться від ядучих випарів твого зухвальства.

– Я не стоятиму тут всю ніч, – роздратовано мовила жриця. – Збирайся, покажу кабінет і все на тому.

Ґладіс подумки вилаялась та все ж залишила кімнату. Матісса покосилась на дівчину, хмикнувши.

– І я тобі невимовно рада, – саркастично кинула Ґладіс.

– Ти б хоч копицю на голові пригребла.

– А для чого? – торкнувшись неохайної гульки на голові, спитала вона. – Щоб тебе порадувати? Сама ж припхалась без запрошення, якого милого я буду задля тебе прибиратися?

Жриця похитала головою, йдучи вперед. Ґладіс рушила слідом. Подяка Матіссі за її мовчазність. Рушали в тиші, що перебивалася хіба звуками їх кроків і тріскотом полум’я у факелах, що блимало з кожним їх рухом кам’яними коридорами.

Йшли аж до крила вартових, де розташовувалась академія. Матісса вела дівчину широкими сходами, доки не спинилась перед темно-синіми дверми із красномовним написом «Архіваріус Зоряної Варти».

Жриця відімкнула двері ключем. Аудиторія була доволі просторою, три великих вікна визирали з-під оксамитових портьєр темно-синього кольору, підв’язані срібними мотузками із блискучими китицями. Столи та двомісні лавки розташовувались ідеальними рядами, що були здатні вмістити одночасно до тридцяти студентів. Підвищення на якому стояв широкий стіл, три стелажі із книгами та сходи нагору, де була кімната Архіваріуса із шафою, широким ліжком і ще одним письмовим столом.

Загалом, це була кімната її мрії, за виключенням хіба місць для студентів. Жриця поклала ключ на стіл і повернулась.

– Сідай.

– Що, прямо зараз? – відступила Ґладіс. – Чи я маю перевірити комфортність стільчика перш ніж ти підеш? Мені скласти письмовий відгук? Відмову від подальших претензій?

– Всядься, нарешті! – рявкнула жриця, головний біль вибухнув з новою силою, шкрябаючи пазурами десь під очними яблуками. – Королева сказала, що ти потребуєш масажів. Тебе турбує головний біль.

– Гм…Так. 

– Як часто?

– Він постійний.

Жриця здійняла брови.

– Настої, мазі?

– Нічого не допоможе. Це плата за баланс.

Матісса лише коротко кивнула, Ґладіс звернула увагу на те, що жриця не лізла з питаннями і була вдячна їй за це.

– Я можу допомогти. Цього не вистачить аби прибрати біль остаточно, він повертатиметься та не турбуватиме тебе весь час.

Ґладіс кивнула.

– Гаразд.

Жриця вказала на стільчик. Ґладіс всілась на нього, відкинувшись на спинку.

– Опусти комір, – мовила Матісса, закочуючи рукави.

Вона дістала з кисета дві пляшечки із блакитним та фіолетовим зіллям і поставила на стіл.

Ґладіс розстебнула ґудзики, опустивши високий комір. Прохолода, що линула з вікна одразу ж обійняла шкіру, змусивши дівчину злегка здригнутися. Жриця стала за нею, розтерши у долонях фіолетове зілля, а тоді торкнулася шиї. Її руки були теплими і м’якими, а пальці вправно масажували всі больові точки, розслабляючи задерев’янілі м’язи. Ґладіс примружилась.

– Потерпи. Ти ведеш малорухливий спосіб життя. Від постійного сидіння в одній позі, твоїм м’язам потрібно значно більше часу на відновлення. Тож перші сеанси будуть болісними.

– Перші? Чи не потішиш ти мене тим, що навідуватимешся на масажі?

– Не зі своєї волі. Та нині жриці мають активно готуватися. Я не хочу аби їх відволікали, тож вирішила взяти це у свої руки.

– Буквально, – пирхнула Ґладіс. – Чи ти просто хотіла добратися до моєї шиї і нарешті припинити весь цей фарс?

Матісса на жарт не відповіла. Решта сеансу пройшла у тиші, що уривалася хіба схлипуваннями та шумним втягненням повітря крізь зуби, коли жриця із особливим натхненням натискала на ті ділянки шиї, що боліли найбільше. 

– На цьогоніч досить, – мовила вона, склавши пляшечку із фіолетовим зіллям до кисета, іншу – з блакитним, посунула до Ґладіс. – Це ефективне знеболювальне, але використовувати його у дуже рідкісних випадках. Тільки коли біль нестерпний. 

Дівчина перехопила пляшечку, стиснувши її тонкими пальцями із зеленим манікюром. Рука жриці лягла на її зап’ясток, змусивши підняти очі. 

– Почуй мене уважно, Ґладіс: тільки коли терпіти сил більше немає. Це єдиний екземпляр який я маю. Основний інгредієнт доволі рідкісний. Знайти його непросто. Їх зварили дуже обмежену кількість і використовують тільки за гострої потреби.

– Дякую.

Жриця кивнула і мовчки рушила до дверей. Ґладіс оглянула кімнату. Заняття розпочнуться вже наступної ночі. Швидко проглянувши розклад, дівчина роздратовано зітхнула. Добра новина: її предмет ввели лише шостому та сьомому курсу. Погана новина: Саймон навчався на шостому, а це означало, що їй доведеться дивитися на його усміхнену мармизу, а тоді терпіти його присутність у своєму новому кабінеті.

Та вона вже обмірковувала як віднадити від себе хлопця. Ґладіс не могла цього довести, та відчувала: сестра ображена і на неї, і на Саймона. А ображена Ґвендолін як поранений звір – страшенно непередбачувана.

***

Оклигавши у новому кабінеті, Ґвендолін не мала особливого бажання оглядати його. Зрештою, вона усвідомлювала, що Ґладіс тепер має роботу у академії, а отже матиме і власне приміщення.

Вона помітила аркуш на столі, та чомусь не поспішала читати чергову записку від сестри. Не хотіла нічого знати чи думати. Вона вже прийняла рішення і усвідомлювала, що так буде краще. Менше з тим, за кілька хвилин мовчазної боротьби із цікавістю та все ж взяла гору і дівчина схопила папірець, читаючи:

Не знаю, що саме відбувається. Та я відчуваю, що ти ображена. Запевняю: нічого не було і не може бути. Якщо ти вважаєш, що ці стосунки цінні для тебе, я зроблю все, аби вони продовжувались і я ніколи не стану причиною їх руйнування. Ми мало в чому знаходимо спільну мову, Ґвен. Та тут я можу сказати тобі абсолютно відверто: я не суперниця тобі. Ти досягнула неабияких результатів і пробач мені, що я не говорила тобі цього. Я рада, що ти відчуваєш любов, на яку не здатна я. Рада, що хоч хтось із нас двох здібний до цього. 

Схопивши перо, Ґвендолін певний час думала з чого почати. Вона виношувала цю ідею кілька останніх ночей. Постійні думки, аналіз власних дій, власного стану – все це привело її сюди. У цю саму точку, у цей самий момент. Хоч сльози раз по разу набиралися в очах, дівчина відчувала таку рішучість, якої ще не знала. Перо побігло пергаментом:

Колись Єрела висміювала любовні романи, казала, що їх пишуть невдахи, які не мали любові у житті і тому ідеалізують її. Вона тоді сказала: любов гальмує. Я не думала про це довгий час. А коли сама пізнала любов, з’ясувала, що вона і справді гальмує мене. Адже кожна нова ніч починається із хвилювання, що я його побачу. І бажання побачити його якомога швидше. Це не риса очільниці варти. Я не можу бути закоханим дівчиськом. Я маю тримати зброю міцно і дбати про силу і вміння війська. 
Дякую, що хвилюєшся за мене. Я не чекала на це, та мені приємно знати, що тобі не байдуже. Я впораюсь з усім, що випаде на мою долю. Я готова до всіх можливих наслідків. Сподіваюсь жоден із них не торкнеться тебе, сестро. Бо як не крути: ти найближча, кого я маю чи коли-небудь могла б мати.

На занятті вона намагалась зібратися, та все не вдавалось. Саймон кидав стурбовані погляди і від того було лише гірше. Дівчина ледь стримувала тремтіння у руках.

– Ґвендолін, – покликав Крістофер і кивнув на хлопця, що атакував із мечем свого опонента. – Алонсо.

Вона розгублено поглянула на наставника.

– Що?

– Алонсо, Ґвен. Його положення.

– З тобою все гаразд? – звернулась до неї Джанін.

Ґвендолін похитала головою.

– Відвести тебе до цілителя?

– Я відведу, – мовив Саймон.

Джанін поглянула на Ґвендолін.

– Я можу сходити з тобою, якщо бажаєш, – запевнила наставниця.

– Все гаразд…

– Добре, Де Ґарр, проведи очільницю до цілителів. Всі інші продовжують вправи.

Ґвендолін рушила першою, серце стукало так сильно, що вона турбувалася чи не чують це сторонні. Саймон схвильовано дивився на неї, прискорившись аби нагнати очільницю. Щойно вони вийшли до коридору, дівчина повернулась до хлопця.

– Я не піду до цілителів.

– Але…Тобі зле?

– Ні, це не те, що вилікують цілителі.

Саймон підійшов ближче.

– Що сталось, Ґвен? Поговори зі мною. Це через Ґладіс? Через те, що я приходив?

Вона підняла на нього очі.

– Я спершу так думала…

Він взяв її обличчя у свої руки, ніжний погляд блакитних очей блукав її рисами, неначе шукаючи там хоч маленький шанс, що стане ліпше.

– Я просто намагався налагодити стосунки із твоєю сестрою, ти казала, що вона може тиснути і я хотів, аби вона не хвилювалась за тебе, а розуміла, що я щирий.

– Я була несправедлива щодо тебе. Вимагала чогось…Чого не мала.

Він всміхнувся.

– Все гаразд. Пробач мені, я не мав на меті образити тебе, я припустився помилки.

Ґвендолін кивнула, зітхнувши. В грудях боліло від прискореного серцебиття, від хвилювання її вже починало нудити. Хотілось втекти якомога далі. Саймон подався вперед, дівчина відступила, перехопивши його руки.

– Втім, буде краще якщо ми зосередимось на навчанні і не переходитимемо жодної межі. Так буде найліпше для нас обох.

– Ти… – здивувався хлопець. – Ти пориваєш зі мною?

– Ми ж і не зустрічались, хіба ні? – дозволила собі всміхнутись вона.

– Ґвен… 

– Ні, ти нічого мені не винен. Як і я тобі. Все гаразд. Просто…повертайся на заняття. 

– А ти?

– А я маю справи. 

– Ми ж ще побачимось?

Ґвендолін відчула, як сльози стали в очах, та все ж всміхнулась.

– Певна, що так. Та вже дещо інакше.

Вона розвернулась, хутко рушаючи до своєї кімнати. Дівчина відчувала, як сльози душили її. Так і справді буде краще для всіх, та чому ж так болить?

Увійшовши до кімнати, Ґвендолін нарешті дала волю сльозам. Чому? Чому вона має почуття від яких так важко? Чому це так впливає на неї?

Вона опустилась на підлогу і дістала з кисета пляшечку із зіллям. Їй буде краще…Скоро їй буде краще…

Вона відкоркувала пляшечку і прочитала заклинання.

– Ґвен! – Саймон майже влетів до її кімнати.

Дівчина заклякла, стиснувши пляшечку.

– Що б ти не робила – спинися!

Він важко дихав, виставивши руки вперед.

– Нічого не вийде… – шепотіла вона.

– Я знаю, – мовив він, сум у його очах не помітити було складно. – Я розумію це і приймаю твоє рішення. Та…Ти була така сумна, я одразу подумав, що ти щось утнеш і…Воно того не варте, чуєш? Я – ідіот. Ти ж знаєш? Я не вартий цього всього. 

Ґвендолін нахмурилась.

– Чекай. Ти думав, я труїтимусь через тебе і, що? Вкорочу собі віку?

Саймон кліпнув.

– Я не знаю…Та ти точно щось замислила. Це звучало неначе прощання… – впевненість зникала з його погляду.

Дівчина несподівано розреготалась.

– Що таке? – насторожено спитав він.

– О…Ти таки точно ідіот.

Саймон присів навпочіпки біля неї.

– Що ти збиралася зробити?

Дівчина закрила пляшечку, важко зітхнувши.

– Я подумала, що мені потрібно концентруватись на службі, а не на тобі. А враховуючи, що ти раптово почав потребувати компанії моєї сестри ідея прийшла миттєво.

– Слухай, Ґладіс і я просто… – він торкнувся сережки. – Та ми і не друзі навіть. Вона виключає будь-яку можливість дружити. Лише грубіянить, а мені від того смішно. От і все.

– І вона геть тебе не приваблює?

– Ні.

– Навіть жодної думки не виникало про те, що тобі подобається говорити з нею? 

Хлопець підняв на неї очі.

– Не звертав увагу на її рухи, погляд, риси обличчя у розмові? Не ловив себе на думці, що тобі приємно спостерігати за нею?

Саймон раптом замовк. Ґвендолін всміхнулась.

– Я не знаю чого так, – зізнався хлопець. – Та нічого б не було. Я маю почуття до тебе.

– Але вона тебе теж цікавить. Попри те, що Ґладіс не відповість взаємністю, як я. 

– Те, що ти тоді сказала… – опустив очі він.

– Не зважай, – пирхнула Ґвендолін.

– Ні, – хитнув головою він. – Я хочу зважати. Я хочу, щоб все стало краще. Краще для нас двох.

– Не може бути нас двох, – хитнула головою вона.

– Я не розумію, що ти намагалась зробити?

– Я хотіла провести ритуал, завдяки якому позбулася всіх цих почуттів.

Його обличчя набуло змученого виразу.

– Ти страждаєш?

Ґвендолін всміхнулась, опустивши очі.

– Я не думала, що відчувати так складно…

– Ти не мала цих почуттів раніше?

– Із Ґладіс відчувати щось крім нескінченного роздратування було важко.

– А до чого тут вона?

Ґвендолін кинула на нього довгий погляд.

– Ти дечого не знаєш про мене і сестру.

Він нахмурився.

– Ми – дюакор.

Саймон багатозначно кивнув. Він гадки не мав, що це значить. Дівчина зітхнула.

– Ми мали народитися вдвох як близнята. Та вийшло інакше. Я мала слабку душу. Вона – слабке тіло. У такому разі не вижила б жодна, тож Богиня злила нас. Її душа зміцнила моє тіло і навпаки. 

Саймон якусь мить усвідомлював почуте.

– То ви – одна людина?

– Ні, – роздратовано мовила вона. – Ми дві різні людини, що довгий час перебували у одному тілі. Контроль завжди був у Ґладіс, бо її душа була сильніша. Думаю через відповідальність за двох вона і не відчуває потреби у коханні. Я ж її маю. 

– Я не розумію зв’язку. Нащо тобі ритуал позбавлення почуттів?

– Я завжди думала, що сила Ґладіс у її розумі. Та бачу тепер, що вона просто не має відволікаючих факторів, тому може чогось досягнути. Я ж докладаю занадто багато зусиль аби ігнорувати свої почуття і через це страшенно виснажуюсь. 

Вона помовчала.

– Мені подобалось винуватити сестру, бо це було простіше. Та проблема не у ній чи у тому, що ти прагнеш проводити із нею час, – підняла на нього очі Ґвендолін. – Проблема у мені. І лише у мені. Я весь час почуваюся у її тіні, бо я так існувала все своє життя. Все робила тільки з її згоди та дозволу. Тепер час вийти з тіні і торувати власний шлях. 

Саймон схвильовано поглянув на неї, взявши за руку. Ґвендолін підняла пляшечку:

– І це – один із кроків. Мені не судилося мати родину. Свою я втратила давно. Та я знаю, що можу бути корисною у варті. Я це вмію, а чого ще ні – навчуся. Та для цього я маю обрати спокій і холодний розум. А ті емоції, що я переживаю останні кілька місяців мені лише шкодять. Хоч мені і було приємно, що ти приділяв мені увагу.

– Гаразд. Якщо ти не хочеш аби це був я – розумію і не наполягатиму. Лишатимусь тобі приятелем, якщо захочеш, та прошу тебе: не роби цього. Не позбавляй себе можливості відчувати. Бо якщо це сила твоєї сестри – твоя якраз у протилежному.

– Я хочу, – мовила вона. – Хочу, щоб це був ти. Але… 

Вона заплакала, Саймон притиснув її до себе, міцно обійнявши.

– Мені шкода, що через мене ти почувалась нещасливою.

Дівчина заплющила очі, вслухаючись у його серцебиття.

– Не кажи про це Ґладіс. Вона…не зрозуміє мене.

– Звісно. Не хвилюйся, ніхто не дізнається.

– Нам треба повертатись на заняття.

***
На момент пробудження, Ґладіс була переконана, що ця ніч пройде легко. Ну, прийде ціла купа студентів, що діставатимуть її наступні дві години, що з того? Потерпить. Ну, доведеться їй щось їм розповідати, і що з того? Та коли до аудиторії увійшла Матісса, впевненість дівчини кудись випарувалась.

– Прийшла підтримати? – з надією спитала Ґладіс.

– Радше наставляти, – поклала книгу на стіл вона.

Ґладіс заплющила очі. Трясця.

– О, благаю! – пирхнула жриця. – Не кажи, що сподівалась ніби тобі довірять навчання студентів, без жодного досвіду викладання?

– І ти…Просто стоятимеш там і дивитимешся?

– Ні. Ти стоятимеш і дивитимешся. А як будеш розумною – то ще й записуватимеш. Я не панькатимусь із тобою рік, як це роблять вартові із Ґвендолін. На все у нас лише три тижні. Не навчишся – вилетиш із посади архіваріуса.

– Богине… – збадьорилась дівчина. – Все було так просто?

– Тобі не дозволять залишити палац і повністю закриють доступ до королівської бібліотеки. Сидітимеш собі сиднем у кімнаті, доки не збожеволієш.

Ґладіс примружилась. 

– Ай! Це дуже жорстко.

– Схоже інакше ти просто не розумієш, – знизала плечима Матісса.

Дівчина закотила очі.

– Ти думаєш трьох тижнів досить?

– Ну, мені казали ти доволі здібна, – жриця глузливо всміхнулась. – Не кажи, що переоцінили твої сили.

Це дратувало. Матісса здавалась достобіса зарозумілою, та в цілому три тижні для Ґладіс як пил. Вона всього навчиться. 

– Де там твої гаврики, – спитала дівчина, задерши підборіддя. – Зараз як навчу – і юшкою вдавляться!

– Оце так настрій… – похмуро зазначила жриця. – Сподіваюсь в нас залишиться хоч дрібка вартових із магічними силами після твоїх уроків.

До кабінету почали заходити студенти. З кожного курсу було всього по тринадцять-п’ятнадцять осіб, що мали магічний дар. Не всі і те добре. 

Що не кажи, а Матісса стиль мала. Вона вела чітко та структуровано. Не змушувала багато писати, важку термінологію пояснювала простими словами. Принаймні обличчя студентів не були змучені інформацією, а в очах не було суцільної порожнечі.

Вона й сама не помітила як минула перша година. Студенти складали свої речі і по черзі залишали аудиторію, киваючи Матіссі.

– Це було круто! – промовила Ґладіс, наблизившись до жриці.

– Щиро дякую за оцінку. Почути її від профана дуже…цінно.

Ґладіс закотила очі.

– І чого це ти досі сама?

– Б’юсь об заклад у нас з тобою на це питання однакова відповідь, – зблиснула очима Матісса.

Ґладіс пирхнула, розвернувшись. До кабінету почали потроху заходити студенти шостого курсу. Саймон вишкірився на всі тридцять два, побачивши її. Дівчина закотила очі.

– Трясця…Знову ти?

– Знову я, – вдоволено всміхнувся він, сівши на одну із лавок.

– Спробуй не опускатись до такого спілкування зі студентами, якщо прагнеш їх поваги у майбутньому, – прошипіла їй жриця.

– Я думаю, що розберуся як мені спілкуватися зі своїми студентами, Матіссо, втім дякую тобі великодушно за оцінку!

Жриця роздратовано поцокала язиком. Впродовж заняття, Ґладіс списала три аркуші, занотовуючи все за Матіссою. Саймон зрідка кидав погляд на дівчину, чим дратував її. 

Словом, ця година минала значно довше попередньої. Дівчина з усіх сил намагалась ігнорувати присутність Саймона і це вдавалося складно. 

Щойно заняття завершилось – Матісса чкурнула першою. Студенти ліниво складали свої речі, залишаючи кабінет.

– Куди це вона? – спитав Саймон, наблизившись до Ґладіс.

– Хто ж його знає…Жінка загадкова, тут навіть як і приспічить – не зізнається.

Саймон реготнув. Аудиторія спорожніла, двері тихо зачинилися.

– Чого треба? – спитала Ґладіс, склавши руки на грудях.

– І чого я щоразу забуваю яка ти грубіянка? – стомлено мовив хлопець.

– Спробуй пропити настій для поліпшення пам’яті.

Саймон скорчив гримасу і потягнувся до свого кисета.

– Дещо тобі приніс. Побачив на ярмарку, чогось про тебе згадав.

Він простягнув їй згорток розміром з долоню.

– Що це? – нахмурилась вона, розгортаючи тканину.

– Це закладка із золотої пластини, – торкнувшись сережки, мовив хлопець. – Кажуть, такі колись виробляли ельфи.

Вона була гарною, напрочуд тонка і делікатна робота. Сама закладка була шириною у три пальці вкрита різьбленими квітами, на кінчику виднілись три перлинки і шовкова китиця із золотистих ниток. 
Дівчина торкнулась подарунку, пальці зустріла прохолода матеріалу. Як давно їй щось дарували? Щось особисте і справжнє?

Погляд впав на каблучку з малахітом. Пригадалась страшна ніч, коли бабуся зняла її з себе і передала їй. Бабуся…Спогади нестримною хвилею заполонили дівчину. Сльози стали в очах.

– Щось…не так? – насторожено спитав Саймон, спостерігаючи як Ґладіс вглядалась у подарунок, неначе впізнавши у ньому щось інше. Давні спогади, промайнули у темних очах.

– Вона дуже гарна. Дякую.

Саймон, схоже не очікував на таку реакцію, дівчина не зводила очей зі свого подарунку, злегка погладжуючи його. Погляд її був враженим, брови зійшлись на переніссі, а сльози застигли в очах, наче вона забороняла їм потекти щоками.

– Богине… – злякано мовив він. – Я засмутив тебе? Це занадто? Ти не подумай…Просто презент, я не намагаюсь залицятися абощо, просто…Ґладіс, благаю скажи, що-небудь я почуваюсь довбнем вже вдруге за ніч.

Вона ледь помітно хитнула головою.

– Колись…У моєї бабусі була схожа тільки та була зі срібла.

– Трясця! – плеснув себе по стегну він. – Так і знав, що треба було обрати срібну!

Його спроба пожартувати, чомусь спрацювала протилежним чином. Ґладіс підняла на нього очі й раптово розплакалась, закривши руками обличчя. Хлопець геть розгубився. За одну ніч він бачить сльози вже другої дівчини і знову став причиною цьому. Може піти у жерці? Може, ну його тих дівчат?

Саймон підійшов на крок.

– Ти…З тобою все гаразд? Трясця, – він торкнувся сережки. – Ну, звісно з тобою не все гаразд. Чого б ти плакала… – вголос розмірковував він. – Пробач мені, я не хотів образити, навпаки…

Вона підняла на нього очі і швидко стерла щоки.

– Не зважай. Я, мабуть стомилась, перегрілась чи…Не знаю.

– Розкажеш, що тебе так засмутило?

Вона опустила очі, важко зітхнувши.

– Ні.

– Та, годі тобі. Я бачу, що тебе щось засмутило. Ти можеш мені сказати, обіцяю: це не вийде за межі твого модного кабінету.

Ґладіс шмигнула носом.

– Нічого такого…Просто згадала її і все.

– Розкажи мені. Вона була чудовою жінкою, я певний. Дозволь і мені пізнати її трохи краще.

Вона поглянула на хлопця, у блакитних очах не було навіть натяку на жарти чи насмішку. Він був щирим і це чогось достобіса лякало. Та Ґладіс вважала, що вже достатньо осоромилась, тож гірше навряд чи вийде.

– Моя бабуся часто читала мені. То були різні казки, легенди, оповідки… Вона вміла це робити так…Знаєш, з інтонацією, я неначе поринала у ті історії, ставала їх частиною…

Пригадуючи, вона знову всміхнулась, очі знов набралися сліз. Чому, після всіх цих років спогади про неї так боліли? Чому від них так пекло в грудях?

– То був записник, який вона зшивала сама впродовж життя, – продовжувала дівчина. – Вона бавила молодшу сестру і брата, доки батьки працювали, тож першими слухачами були вони. Тому записнику було так багато років, що нитки розсихалися і доводилось підшивати все знов… – Ґладіс знову всміхнулась пригадуючи. – Якось я намагалась це зробити й вийшло кривенько. Бабуся не кричала на мене, та пожурила за неякісну роботу. А тоді показала як треба.

Вона заплющила очі, сльозинка потекла з-під довгих вій, описавши блискучу дугу на її щоці, а тоді зникла під підборіддям.

– У тому записнику була схожа закладка. Тільки срібна, менш вишукана, та дуже гарна. Коли вони з дідусем зустрілися, обоє були не з багатих. Каблучки дідусь не мав, та натомість на освідчення подарував таку закладку. То був найбільший скарб, який вона мала. Коли я була малою, вона не дозволяла мені нею гратися, хоч як я просила. Казала, що такі речі треба берегти і я неодмінно отримаю її коли усвідомлю її цінність.

Брови зійшлися на її переніссі й новий потік сліз зросив щоки.

– Я так і не дочекалась на цей подарунок, бо кляті виродки вбили її. А тепер у мене є власна закладка і я не зможу їй її показати. А вона б її оцінила, повір. Вона б сказала, що це щось дуже особливе. Щось...Що підходить мені. Бо так вона казала про свою – це був подарунок, який свідчив про те, що дідусь знає, хто вона. Бачить її такою, якою вона є.

Саймон інстинктивно подався вперед, взявши її за руку. Теплий дотик пальців на мить злякав її. Ґладіс підняла на нього очі й відступила, вивільнивши руку.

– Пробач, щось я…захопилась із ностальгією.

– Ні, я вдячний тобі.

Вона здійняла брову.

– Вдячний за що? За шмарклі?

Саймон пирхнув.

– За те, що відкрилась. Це дуже болісна тема і мені шкода, що ти мала це пережити.

Вона кивнула, поклавши закладку на стіл.

– Думаю, тобі вже час.

– І лишити тебе у такому стані? Це вже ні. Я лишаюсь.

Саймон знагла вмостився по інший бік її столу. Ґладіс роздратовано зітхнула, зайнявши своє місце, взявши закладку, вона вклала її в одну з книг, обережно розправивши китицю, що звисала біля корінця. Саймон помітив цей жест і криво всміхнувся. Їй захотілось стерти цю усмішку з його обличчя, тож вона подалась вперед, питаючи:

– Як справи у Ґвен?

Шкоди було заподіяно – усмішки як і не бувало. Навпаки, хлопець здався напруженим і засмученим. Ґладіс могла заприсягтися: у блакитних очах промайнуло щось схоже на почуття провини. Вона стиснула пальці.

– Ґвендолін цьогоніч порвала зі мною. Шкода, що не заклалися, мала б додаткові гроші.

Хоч він жартував, погляд його лишався напруженим.

– Поговори з нею, спробуй переконати. Я пояснила їй, що все не те, чим їй здалося. Важливо аби й ти про це сказав.

– Нічого не вийде. Так вона сказала.

– І чого ти хочеш від мене? Я не збираюся виступати посередником. Шукай можливість, намагайся переконати її вислухати тебе. Роби щось, не скигли. В мене своїх турбот непристойна кількість. Не додавай ще своїх.

– Часом мені здається, що я лише гірше роблю. Може…Якщо вона припинила наше спілкування…Може так буде краще для неї?

Ґладіс підняла на нього очі.

– Не смій мені казати, що вона тобі більше не подобається. Я візьму тлумачний словник і трісну за серпень та у вересень, чув мене?

– Ні, вона чудова… – знизав плечима він. – Просто я. Зі мною, щось не так.

– Перша слушна думка, – кивнула вона. – Робиш успіхи.

Саймон поглянув на неї. Ґладіс хитала головою, потягнувшись до книги, що містила інформацію, яку студенти розглядатимуть наступної ночі.

– Що читаєш? – потягнувшись до книги, спитав Саймон.

– Нічого, – потягнувши книгу на себе, мовила вона.

– Дай, зазирну.

– Ні! Все одно ні слова не розумієш.

– То ти перекладеш, – смикнув він за книгу знову.

– Годі!

Він перехопив її руку, книга впала на стіл, розгорнувшись. Саймон різко подався вперед, Ґладіс відштовхнула його, хлопець знову перехопив її руку, випадково скинувши ліктем кілька книг і свічку, що стояла на столі.

– Трясця!

– Вибач…

– Що ти накоїв?! – крикнула вона.

– Ну, от…Перша ніч у новому кабінеті й вже спалений килим…Я такий йолоп.

– Таки йолоп! – тріснувши його по голові, мовила Ґладіс.

Саймон прийнявся тупотіти, аби згасити полум’я, що лише ширилось. Дівчина схопила ганчірку і кинула її наступивши зверху. У повітрі роздавався різкий запах спаленої шерсті. Вони обоє прийнялися збирати книги, що лежали розгорнуті на підлозі. А тоді підняли одне на одного очі. Їх обличчя були занадто близько, Ґладіс навіть не встигла замислитись про це, як його губи накрили її.