Раді Вас бачити!

Зілля бадьорості діяло блискуче. Ґладіс мала безліч енергії, тож активно читала, вивчала і з цікавістю сприймала нову інформацію. Ґвендолін, своєю чергою вже навчилась тримати меча міцно і не дозволяла опоненту вибити його з рук. За три повноцінні ночі успіхи, хоч і мінімальні, та все ж були. Та заклинання було короткотривалим. І найближчим часом втома візьме гору за відкладений сон. 

Ґладіс складала конспект і морщилась від того як ниють м’язи. 

– Трясця…Чому від твоїх тренувань страждаю я?

Вона спробувала покрутити головою і заплющила очі від болю, що скував шию та плечі. Від активних занять близнючки, все тіло страшенно боліло, кожен рух давався складно, а сходи Ґладіс просто зненавиділа, адже кожен болісний крок змушував її стискати щелепи до скрипу. 

«Від твоїх занять не набагато краще. Я взагалі нічого не розумію, після того, як ти купу книжок перечитаєш.»

– Може, це тому, що з нас двох мізки дістались мені?

« Думаєш, мені легко з твоїм кволим тільцем і тоненькими ручками? Твоє тіло не здатне підняти вагу і в половину меншу за власну. Ти страшенно гальмуєш мене!»

– Ну, обирати тобі не доводиться. Тож, живи з цим і радій, що я дозволяю тобі навчатися маханню мечем і ногами. Я ж можу і змінити думку.

«Не посмієш!»

– Хочеш випробувати мене?

Ґвендолін замовкла, Ґладіс задоволено всміхнулась.

– І до речі, якщо не забула: це твоє тіло. Тож всі питання став собі.

«Якби ти давала мені більше часу, я б привела його у форму»

– І носити одяг на кілька розмірів більше, щоб приховати фіругу орангутанга? Ні, дякую.

«Що, сукенки під стать Єрелі більше подобаються?»

Ґладіс нахмурилась, оглянувши себе. Коли вона прибула до палацу, королева запросила до дівчини кількох кравчинь, що мали врахувати її побажання щодо одягу, або королева могла підібрати їй гардероб на власний смак. Ґладіс не любила, коли хтось приймав за неї рішення, тож погодилась поспілкуватись із кравчинями. Чому було обрано саме такий стиль, Ґладіс довгий час не замислювалась. Довгі чорні або темно-зелені сукні, комір був високим, сягав аж до підборіддя. Вузькі рукави торкались кісточок рук. Довжиною сукня була десь до середини підборів її черевиків. Проста, строга, злегка приталена зі щільного матеріалу. Дівчина піднімала волосся у зачіску і майже не носила прикрас. Окрім каблучки з малахітом, що лише нещодавно припинила спадати з пальця. Ґладіс була потайливою, гострою на язик та все одно прагнула спершу роздивитись ситуацію, а тоді давати їй оцінку.

Ґвендолін вже впізнала схожість із крамаркою. І певно так і було. Якою б часом грубою і злою не була Єрела, вона виховувала дівчинку. Навчила її лишатись вірною собі, вміти вчасно замовкнути і бути уважною. Останнім уроком крамарки було вміння приховати власні почуття, аби не дати іншим шансу грати на них.

«Бабуся б розчарувалася, якби дізналась, що ти береш приклад із такої як Єрела. Вона б засумнівалася чи слухала ти її як слід.»

– Ти не знаєш, як би поводила себе бабуся. Ти ніколи з нею не говорила. Ніколи не чула її порад на власні вуха. Я – так. І останнє, про що вона просила було навчитися жити серед людей. І ми навчились. Хоч Єрела і була до нас несправедливою, вона свідомо чи ні, допомогла нам зрозуміти як треба себе поводити. А тепер замовкни. Мені треба завершити конспект.

Якись час Ґладіс занотовувала вивчене у цілковитій тиші. З часом перед очима почало пливти, тіло її похитнулось, а вже за мить щока лягла на шорсткий пергамент.

– Журавлинко!

Дівчина підхопилася.

– Бабусю?

– Я тут, поглянь на мене…

– Де ти? – хмурилась Ґладіс. – Я тебе не бачу…

– Я поряд, я стою за тобою.

Вона озирнулась, каштанове волосся роздмухував вітер, сіро-сині очі блищали, неначе морські хвилі, що кидались на берег. Ґладіс перехопило подих, вона міцно обійняла бабусю.

– Це справді ти?

Руки лягли на її спину, лагідно провівши вдовж хребта. Бабуся мала неповторний аромат, то були ноти смородини, бергамоту, кореня ірису та краплі мускусу. То був її запах. Такий рідний, сповнений теплом і затишком. Найщирішими дитячими спогадами. Їх однаковим сміхом, секретами, якими вони ділилися перед сном. Спільними іграми… Як один аромат міг містити стільки всього? Ґладіс схлипнула, притиснувшись до плеча бабусі.

– Ну, годі, дитино. Не плач, – вона всміхнулась, погладивши її по щоці. – Яка ти вже доросла…

– Я так сумую. Мені бракує тебе із ночі в ніч. Я згадую про тебе весь час.

Вони взялися за руки, у проникливих очах зблиснули сльози. Великий палець торкнувся малахіту. 

– Носи його, хай оберігає тебе. Щоб завжди знала, що я поряд. Наглядаю за тобою.

– Я так хочу, аби ти була поряд.

– Я буду, – запевнила вона її. – Скоріше, ніж ти думаєш.

– Що?

Бабуся загадково всміхнулась. Так, як вміла лише вона. А тоді обійняла її, погладивши по потилиці.

– Не плач за мною, журавлинко. Ми ще побачимось, я ж обіцяла.

Сон розвіявся і Ґладіс заридала сильніше. Минула коротка мить, перш ніж дівчина усвідомила, що продовжує когось обіймати. Опустивши руки, вони зустрілись поглядами.

Задовго до…

Боги міцно тримались за руки, не зводячи очей одне з одного. Богиня концентрувалась на творінні, обмірковуючи задум, який вони мали. Вона уявляла тендітних створінь, слабших, що мали значно меншу тривалість життя, та все ж вкладала у їх душі те саме бажання пізнавати й розвиватися. Вона дарувала їм свободу волі, бо прагнула аби і люди, і ельфи мали змогу приймати власні рішення, а не жити за її вказівкою. Вона хотіла для них любові, взаємопідтримки та щастя.

Бог міркував інакше. Творити він не міг, та він передавав свої думки і почуття через силу, якою вони зараз обмінювались. Він дивився на Богиню, що здатна власними руками втілити будь-що. Вона була здатна творити, сам він не був здатний ні на що. Він був залежним від неї. Адже щойно вона остаточно втратить силу – разом із нею зникне і світ, і сам Бог. Це дратувало його. Те неприємне відчуття, що від нього нічого не залежить. Він не має мети для існування, створений як чергова іграшка Богині.

Обличчям його пливли тіні. Лише золоті очі сяяли яскраво, немов дві зорі. Неначе дві вуглинки посеред згаслого полум’я. Таким він почувався. Нікчемним, змученим беззмістовною пихою, бажанням перевершити ту, кого перевершити просто неможливо. Він не знав як звались ті почуття. Не знав, що таке сильні, глибинні заздрощі, що отруювали його душу. Та відчував їх занадто гостро. 

Він мав зосереджуватись на гарних почуттях. На любові, яку відчував до Адари, повазі до Богині і її творіння. Натомість, захопившись власними переживаннями, він не з власного бажання передав їх новому творінню. Посіяв зерно заздрощів. Та ще не здогадувався у що воно проросте.

Коли творіння було готове, гарячий імпульс відштовхнув богів одне від одного, змусивши розімкнути руки. Певну мить було темно. Бог почувався дезорієнтованим. Він шукав очима світ, хвилюючись чи не сталось щось із ним, із Адарою. Тоді почав шукати Богиню. Зір потроху відновлювався, лишаючи бліді цятки з боків, куди б він не глянув. Богиня захоплено всміхалась.

– Ми зробили це… – вона зустрілась із ним поглядами. – Ми створили людей. Ходімо, – вона простягнула йому руку.

Бог покосився на її долоню.

– Куди?

– Зустрінемось із творінням.

Пізніше…

Ґладіс позадкувала, витерши очі кінчиками пальців.

– Ваша Високосте…Я перепрошую. Не знаю, що сталось.

Тайніра зніяковіло всміхнулась.

– Я завітала поспілкуватись про те, як проходить навчання. Ти спала. я думала прийти згодом. Та ти раптом підхопилась і обійняла мене. Я не знала, що робити. Ти плакала, щось бурмотіла…Що тобі наснилось?

– Нічого. Вибачте. Я просто стомилась.

– Так, щодо цього… – королева зустрілась поглядами із Ґладіс. – Я чула, що ти знайшла спосіб для вас із Ґвендолін відвідувати заняття.

– Так.

– Можу поцікавитись, який саме спосіб ти обрала?

– Закляття бадьорості.

– Сподіваюсь, тобі відомо, що ним не можна зловживати?

Ґладіс мовчала. Погляд королеви потеплішав, вона наблизилась до дівчини.

– Я можу допомогти тобі…

– Ні, дякую, –  відступила вона. – Я знайду рішення сама.

Тайніра кинула на неї стривожений погляд.

– Що ж, гаразд. Справа твоя. Як щось знадобиться – буду рада допомогти.

Ґладіс вклонилась. Королева ще мить дивилась на дівчину, а тоді рушила до тронної зали.  

– Залиште мене, будь ласка, – звернулась вона до вартових.

Всі поступово вийшли із зали, щільно зачинивши двері. Королева рушила до свого трону і посунула спинку, відкриваючи потаємну скриньку. Пергамент шелестів між її пальців.

Минулої ночі їй вдалося відшукати ще кілька сторінок. Деякі з них були порожніми, та вона відчувала сильну магію, що линула з них. Станом на цю ніч, королева зібрала вже понад десять сторінок. Деякі містили записи, що розповідали історію ельфів та людства. Кілька сторінок проявилися, щойно королева взяла їх до рук. То були записи, що стосувалися її, або її предків. 

Вона розглянула порожні сторінки перед собою. Вже було зрозуміло, що певні пророцтва мали магічний захист. Цікаво, кому ж вони адресовані? Хай там як, та королева не була готова комусь розповідати про свою знахідку. Ще не час. Та і Ґладіс має багато чому навчитися, перш ніж Тайніра зможе долучити її до тлумачення пророцтв.

***

 Щойно королева залишила бібліотеку, Ґладіс відчула як затремтіли коліна. Вона важко всілась на стілець, прикривши очі долонею.

«Чого ти просто не спитаєш її?»

– Я не розумію, що вона замислила. Ми не можемо їй довіряти. Вона знає про нас, розумієш? Це може стати великою проблемою. Вона – королева людей.

« Королева людей, що знає магію. Тебе це не дивує?»

– Це не наша справа. Ми маємо шукати спосіб… – Ґладіс потягнулась за конспектом. – Якщо це спрацює – кожна з нас матиме власне життя.

«Чекай, це хіба не конспект із науки варіння зілля?»

– Саме він. І ще конспект із основ травництва. Я досліджувала різні рослини, їх властивості та для яких заклинань їх використовують. Маю перелік із двадцяти трьох рослин, що потенційно могли б увійти до складу зілля, що допоможе нам розділитись на дві окремі особистості.

«Трясця, Ґладіс…Якщо це спрацює, я тебе задавлю в обіймах.»

– Ти маєш мотивувати мене продовжити роботу, а не згорнути її негайно, – помхмуро помітила вона, а тоді роззирнулась.

У бібліотеці вже була пізня година. Отже, всі жриці пішли відпочивати. Сил дістатись кімнати дівчина не мала, тож занурила руку до однієї кишені і дістала пляшечку із прозорою рідиною, з іншої – мішечок із сухими травами. Зубами вона відкоркувала пляшечку і кинула всередину дрібку, яку набрала в пучку з мішечка. Закоркувавши пляшечку, Ґладіс прочитала пошепки заклинання, гріючи зілля у долонях. Вона заплющила очі, відчуваючи як магія лине з її рук через скло пляшечки. Волосся на карку підскочило. Тілом розливалось тепло, а мурахи вкрили шкіру. Приготування завершене. 

«І що там?» – обережно поцікавилась Ґвендолін.

Ґладіс поглянула на пляшечку. Яскраво-блакитна рідина переливалась, омиваючи скляні стінки, щоразу як рука дівчини трусила пляшечку. Вона зітхнула.

– Спробуймо. 

«Стій! А як щось піде не так?»

– Не спробуємо – не дізнаємось. Зараз я вип’ю половину і передам контроль тобі. Тоді ти вип’єш половину. І, Ґвен, це дуже важливо: поверни контроль мені. Як щось піде не так, я прочитаю контрзакляття. Ти сама цього не зробиш. Розумієш?

«Гаразд. Так. Давай вже!»

Ґладіс зітхнула:

– Я певно про це пожалкую… – а тоді відкоркувала пляшечку із зіллям і відпила з неї.