Задовго до…
– Воду час очистити. У ній уже осад з’являється… – бідкалась Іламрієль, зазираючи до цеберка.
– Тоді я зараз очищу і повернуся, – всміхнулась Адара.
– Дякую, доню.
Адара чмокнула мати у щоку і схопила відерце, залишивши будинок. Акторій кинув на неї погляд.
– Ти ж розумієш, що вона знову пішла гуляти?
Ельфійка покрутила малахітовий перстень на пальці, зазираючи у вікно.
– Розумію. Та хай розважиться, вона ще така молода. Встигне напрацюватися.
– Аби не звикла до розваг. Лінощі у ельфійській спільноті рідкість. Та нове покоління…
– Говориш, як старий дід! – повернулась до нього Іламрієль. – Тільки ті весь час новими поколіннями невдоволені.
– Їх занадто складно переконати у важливості дбати про суспільство.
– Пригадай себе у п’ятнадцять, любий. Чи ти дуже дбав про суспільство, коли дерся по плющу до мого вікна?
Акторій пирхнув.
– То геть інше. Ти – моя пара.
– Можливо Адара нині бачиться зі своєю?
– Ні. Вони з дівчатами із села бігають на площу, подивитися на бродячий театр.
– І що у тому поганого?
– Бродячі артисти не навчать її цінувати родину і працю, що приносить плоди.
– І все ж ти занадто суворий. Вона ще дитина, нехай здобуває спогади.
Раптовий спалах супроводжувався тремтінням землі. Глечик і чашки на столі дзеленчали, шибки вікон здригнулися, змусивши Іламрієль відступити. Акторій підхопився, взявши її за руку.
– Треба знайти Адару, – мовив він, рушивши до дверей.
Та дочка випередила його, навалившись на двері, вона задихано влетіла до хати. Вода розплескувалась із цеберка.
– Ви маєте це бачити…Схоже, Богиня створила новий народ.
Іламрієль із Акторієм переглянулись.
– Новий народ? Але…Для чого? Невже ми не впорались із її задумом?
Повітря на землі дещо змінилось. Воно було прохолоднішим, лишало металевий присмак на язиці. Все довкола неначе завмерло в очікуванні. Богиня створила людей великими групами уже дорослих особин. Ті перелякано роззиралися, тулячись одне до одного неначе отара овець.
Ельфи залишали домівки, повільно підходячи до нових істот. Вони уважно роздивлялися їх. Зовні вони мало чим вирізнялися. Звісно, якщо придивитись, окрім гострих вух, ельфи здебільшого мали вищий зріст, струнку витончену статуру і красиві, симетричні риси обличчя. Люди ж всі були різними: хтось вище, хтось нижче. Кожен мав різну фігуру і зовнішність. Попри відмінності людей, всіх їх об’єднували дві речі: маленькі круглі вуха і страх, що застиг у очах.
Ельфи підходили поволі, намагаючись не налякати новоприбулих. Люди ж, скупчившись, відступали. Їх коліна були зігнуті, підозрілі погляди втупились у ельфів.
– Хто ви такі?! – роздратовано спитав один із людських чоловіків.
– Ми вас не скривдимо. Ми – ельфи. А ви?
– Вона назвала нас людьми.
– Вона?
– Матір.
– Вас, як і нас створила Богиня. Ми допоможемо вам.
– Як?
Ельф повернувся до свого народу:
– Кожен прихистить у себе одну-дві людини. В залежності від розмірів ваших помешкань.
Ельфи коротко кивали на знак згоди.
– Ночі зараз прохолодні, тож ми забезпечимо вас м’якою постіллю і гарячою вечерею.
– Ми не скривдимо вас.
– Ви можете вірити нам.
Люди переглядалися, сумніви горіли у їх поглядах.
– Мене звати Матеос, а це моя пара – Тарулієль.
Ельфійка лагідно всміхнулась, киваючи.
– Ми допоможемо вам збудувати власні будинки, допоможемо з роботою. Та поки поживете з нами, аби не мерзнути надворі. Гаразд?
Натовп сповнився шепоту і захопливих подихів. Матеос і Тарулієль озирнулись. Боги зійшли на землю.
Потім…
«Я тебе ненавиджу.» – бурмотіла Ґвендолін.
– Зробила б щось сама… – знесилено зітхнула Ґладіс, притулившись скронею до холодної стіни.
«Ще раз, що це зілля мало зробити на твою думку?»
– Ну… – відчуваючи новий поклик природи, Ґладіс зігнулась навпіл. – Воно мало звільнити наші сутності від в’язниці одного тіла…
«Ні, схоже ти звільнила щось інше. О, ні…Знову! Ти ж читала контрзакляття.»
– Як бачиш спрацювало паршивенько, – витерши рота зовнішнім боком долоні, важко зітхнула вона.
Страшенно хотілось напитись води, та Ґладіс так поспішала до вбиральні, що не встигла її із собою прихопити.
У двері знову постукали.
– Агов! Ти там заснула?
– Йдіть геть… – мовила вона, відчуваючи, як шлунок стискається від болю.
– Звільни нарешті нужник! Через тебе тут вже черга!
– Ну, я нікуди звідси не піду, якщо не бажаєте прибирати після мене дорогою. Тож, шукайте інше місце.
– Нечувано!
– Взагалі здуріла!
– Так-так…А тепер даруйте, я маю… – новий позив урвав дівчину.
«Ох, як же я зараз хочу вилізти і стукати тебе у маківку, доки ти не відключишся!»
– Жорстока ти, Ґвен… – важко зітхнула вона, потерши перенісся.
«Та й ти не відстаєш. Мені тебе навіть шкода. Водночас дуже радісно, що я не відчуваю всього, що й ти зараз…»
Ґладіс підняла очі, задоволена усмішка лягла на бліді вуста.
«Ні-ні! Не роби цього.»
Та було пізно, Ґладіс чи не вперше радісно вручила контроль Ґвендолін.
– Трясця! Ненавиджу!
«Я не думала, що коли-небудь радітиму тому, що лишаюсь на другому плані.» – відчувши легкість, позбавлену болю, мовила Ґладіс.
– Коли я виберусь звідси, я тебе приб’ю!
«Нам обом відомо, що це не так.»
Ще за годину, відчувши абсолютну порожнечу у власному тілі, Ґвендолін чи то вийшла, чи то виповзла із вбиральні і рушила до своєї кімнати. Вона була знесиленою, живіт болів, у скронях гупало, а очі були неначе засипані піском. Перш ніж остаточно відключитися, Ґвендолін (мало не вперше) полегшено віддала кермо Ґладіс.
Дівчина ж, замість того аби влягтися спати, підхопилась і дістала із кишені ще одну пляшечку зілля. Випивши половину вмісту, вона зітхнула. Тіло одразу наповнила хвиля спокою, що втамувала біль.
« Що це було?»
– Тимчасове блокування фізичних відчуттів. Мені треба попрацювати.
«Тобто ти мала це диво-зілля у кишені весь той час?!»
– Ой, не скигли. Ти змінила мене може на годинку.
«Наче це мало!»
– Після трьох годин, в які мучилась я? Так, малувато.
«Ну, сама винна, що не ділишся контролем.»
– До того ж це зілля б не спрацювало, доки ми все не…
«А чого?»
– Контрзакляття не просто блокує дію попередніх чар, якщо тіло було отруєне – воно не подіє, доки все не очиститься.
«Чарівно. То при кожній новій спробі нам стелитимуть у нужнику? Щоб далеко не відходити?»
– Дякую за віру в мене, сестро.
«О, прошу! Наче тобі треба моя віра.»
– Це було б непогано, – похмуро зазначила вона, підійшовши до свого конспекту. Взявши до рук перо, вона закреслила попередній рецепт тричі. Тоді взялася змішувати нове зілля. Це вже мало темно-зелений, майже чорний колір.
«Не подобається мені який вигляд воно має.»
– Тобі з ним не одружуватись.
«Я цього не питиму. Хочеш страждати – роби це наодинці.»
– Дякую за підтримку! У такому разі я просто продовжу своє навчання, а ти контролю більше не матимеш.
«Ти не зробиш цього.»
– Зроблю ще й як! Ми у одному човні, Ґвен. Подобається це тобі чи ні. Тож і невдачі ми проходитимемо разом, або попрощайся із кар’єрою вартової.
«Не…»
– Ненавидиш мене? Гаразд, нічого нового. Я навіть не проти, – вона відкоркувала пляшку і відпила, скривившись від гіркоти нового зілля. – А тепер замовкни, хапай контроль і пий.
Ґвендолін послухалась. Щойно вона випила свою частину зілля. Горло, шию і груди скував нестерпний біль, від якого вона не могла ні поворухнутись, ні ковтнути, ні зітхнути.
Впавши на підлогу, дюакор почала задихатися. Здушені стогони лунали кімнатою, очі сльозилися від болю, що поширювався тілом.
У двері постукали.
– Панно Ґладіс? – звернувся вартовий. – У Вас все гаразд?
Та вона не мала сил відповісти. Тепрява наповзала на очі, змусивши їх заплющитись.
До тями вона прийшла у крилі цілителів. Білі стіни і легкі фіранки, що розмухував нічний вітер, змусили її одразу ж сісти на ліжку. У голові паморочилось, вона шукала очима свій одяг, книги і речі. У думках стало страхітливо порожньо.
– Ґвен?
Тиша. Серце закалатало в грудях, обличчя різко нагрілось, змусивши вуха палати.
– Ґвен!
«Не волай. Я тут.»
Полегшено зітхнувши, вона розслабилась.
– Якого ти тоді мовчала?
«Я не маю сил. Не знаю, що ми випили, та я відчуваю тебе значно гірше.»
Так і було. Присутність Ґвендолін відчувалась інакше, не як частина її власних думок, нескінченний діалог постійний свідок її життя. Тепер вона сприймалась як спогад. Примарний, напівпрозорий не надто точний спогад. Що часом спалахує у пам’яті, та частіше просто існує десь в глибинах свідомості. Це було не добре. Це було не те, чого вони прагнули. І це лякало Ґладіс.
– Прокинулась? – озвався бадьорий голос цілителя.
Він стояв спиною до неї, поправляючи фіранки на вікнах. Дівчина не бажала ні з ким говорити, та щойно цілитель повернувся до неї обличчям, вона заклякла. Сльози стали в очах.
– Як самопочуття? – спитав він, сівши поряд із ліжком.
Ґладіс мовчки дивилась на цілителя. З його долонь линуло прохолодне блакитне сяйво. Він провів руками над її головою.
– Отруту із організму ми вивели, та тобі необхідний час на відновлення. Якби ти сказала, що саме прийняла, мені було б легше призначити тобі цілющі настоянки.
– Ціане, – спинила його вона.
Цілитель примружив очі.
– Так? – він застиг, тінь впізнавання промайнула його обличчям. – Ґладіс! Яка ти доросла!
– То он де ти був весь цей час?
Він хитнув головою.
– Все не так. Мене затримали. Бажали стратити. Не знаю як Тайніра переконала тодішню королеву, та мене помилували і приставили сюди. Ніхто, крім неї не знає, що я ельф.
Ґладіс кивнула.
– Зрозуміло.
Їй було гірко. Перші кілька тижнів вона і справді чекала на Ціана, та згодом впевнилась, що він не прийде. Що він збрехав і лишив її. Знаючи, що він мав на це причину, дівчина мала б відчути полегшення. Та його чомусь не було.
– Мені дуже прикро, – мовив він. – Знаю, ці роки були не мед.
– Не мед, – повторила вона.
– І все ж, Єрела не була геть поганою людиною. Трохи дивною, та все ж не заслужила на такий кінець… – він взяв дівчину за руку.
– Кінець? – в грудях раптом похололо. – Що сталось із нею?
Він нахмурився.
– Ти не знаєш?
– Ні.
– Послідовники Дволикого спалили її крамницю. Люди в селі казали, що вона зачинилась там за ніч до спалення. Ніхто не бачив, щоб вона виходила. Тож…
– Вона загинула там?
– Мені шкода. Я дуже хвилювався, що ти могла бути там під час всього…Пішов перевірити. Та дізнався, що тебе забрали сюди напередодні.
– Чому не знайшов мене?
– Не був певен, що ти захочеш мене бачити.
– Моя улюблена причина, – пирхнула вона. – Ти просто нав’язав мені власне почуття провини і через нього ж не навідав мене. Це людська риса, Ціане.
– Ми вже понад десять років живемо між людей, – нагадав він.
– Це не означає, що ми маємо переймати їх гірші риси, – похмуро зазначила Ґладіс.
– І з усім тим, ти чимало взяла у Єрели. І тебе вразила новина про її смерть.
– А кого б не вразила? Я жила під її дахом десять років. Чому королева нічого не робить із тими послідовниками? Вони вже стількох вбили…Просто за те, що вони відмовились приєднуватись до їх дурнуватої релігії!
– Скількох причетних би не затримували – завжди з’являються нові.
– І чого вони хочуть?
– Нового світу, який освятить своєю появою Дволикий Бог Сонця.
– Він взагалі існує?
– На жаль, так. І твоя бабуся знала його.
– Справді?
Ціан кивнув.
– Троїста Богиня створила його. Для…себе.
– Що? – пирхнула Ґладіс. – Вона створила собі хлопця? Ну, хочеш робити щось добре – роби самотужки…
– Ельфи певний час придивлялись до нього. Та з часом прийняли як пару Богині і шанували її вибір і творіння.
– І часто вони сходили на землю?
– Як правило, щоб побути поряд із Іламрієль та Акторієм.
– Вони так цінували моїх бабусю й дідуся?
– І ще твою мати. Іламрієль якось розповідала, що Дволикий полюбив її як власне дитя.
– І попри це, вони дали їй померти. Одразу видно ступінь любові цих вічних створінь, – закотила очі вона. – І як Дволикий скотився від люблячого батька до того, заради кого люди йдуть на вбивства?
– А відповідь криється у запитанні, Ґладіс – на землю прийшли люди.
Задовго до…
Бог вглядався у обличчя людей, ті одразу ж падали в поклоні перед ними. Богиня потягнулась було до одного з них, коли Бог перехопив її руку.
– Хай знають своє місце.
Їй не сподобалось як він це сказав. Це не входило у її задум. Вона прагнула любові та підтримки для свого творіння. Не покори, не поклонів. Богиня озирнулась на ельфів.
– Дякую, що зголосилися подбати про них. Це новий народ, який ми створили разом із сонячним Богом. Вони звуться людьми. Їх життя коротші за ваші. Вони не знають магії. Їм потрібна ваша турбота і захист.
– Звісно ми подбаємо, Богине. Обіцяємо, – всміхнулась Іламрієль, зробивши крок вперед.
– Мені так вас всіх бракувало…
– Ми знаємо, що тобі не можна так довго бути серед нас. Тож, не затримуйтесь. Ми подбаємо про новий народ, навчимо всього, що знаємо самі.
Вони всміхнулись одна одній. Богиня була щаслива від того, що має на кого покластись.
Бог спостерігав за низько опущеними головами свого нового народу. Він не розумів чому, та його переповнювало відчуття задоволення і гордості. Те, як всі вони одразу ж впали ниць перед ним, здавалось йому настільки правильним, він навіть дивувався, чому Богиня позбавляє себе такої радості.
– Ти тут? – озвався голос позаду.
Спершу Бог не зрозумів, хто ця юна дівчина перед ним, та вже скоро впізнав ті сині очі, обрамлені пухнастими віями. Він зітхнув, всміхаючись:
– Адаро!
Дівчина підбігла до нього, міцно обійнявшись.
– Я так скучила! Тебе дуже давно не було!
– Пробач мені…Я все думав, що ми прибудемо раніше, та час там геть не так плине.
– Знаю, ти вже казав. Я рада, що ти тут.
– І я радий тебе бачити.
Вони всміхнулися.
– То ти тепер доросла?
– Ну…Батьки, певно не погодяться із цим, – реготнула вона.
Люди позаду продовжували низько кланятись. Один із них кинув недобрий погляд на Адару, вона знервовано ковтнула.
– Я…Певно буду йти, треба допомогти батькам, постелити для гостей…
Бог не міг позбутися від гіркоти того прощання. Йому хотілось дізнатися як вона жила всі ці роки, поговорити із нею. Та Адара вже подорослішала. Їй вже не до ігор в наздоганялки і кумедні вирази обличчя тепер навряд чи її насмішать. Та йому було радісно, що вона пам’ятає його. Бачити радість у її очах було так приємно. Він відчував гордість за те, якою вона стала. Та гордість ця відрізнялась від тієї, що він відчував від поклонів людей. То було щось світліше, радісніше…Адара, неначе почувши його думки всміхнулась і обійняла Бога знов.
– Я дуже рада бачити тебе.
А тоді відпустила його і повернулась до батьків. Бог кинув людям через плече:
– Підводьтесь, – різко мовив він. – Ельфи готові прийняти вас і допомогти. Цінуйте їх допомогу.
– Так, Боже, – відповів один із чоловіків, поклавши руку на свої груди. – Ми виконуватимемо твою волю.
Чому від їх слів він не відчував стільки ж тепла, скільки від однієї тільки усмішки Адари? Ця думка не полишала його ще довгий час.
Пізніше…
Ґладіс накинула каптур плаща і вирушила до села, у якому провела останні десять років.
«Ти ще не зцілилась. Ціан мав рацію: тобі треба відпочити.»
– Я не маю на це часу.
«Навіть коли ти прийдеш до згорілої крамниці, що це тобі дасть?»
– Не знаю. Я просто маю це побачити.
«Ти сумуєш за нею? Після всього?»
Ґладіс не мала відповіді на це запитання. Хоч смерть Єрели не відгукується болем у грудях, як згадки про бабусю, ця новина вразила дівчину. По суті, крамарка врятувала її, перш ніж прийняти власну смерть. І якою б дивною жінкою вона не була – не заслуговувала померти так. Тим паче від тих клятих послідовників. Золотих накидок у селі значно побільшало. Чимало жителів тепер гордо вивішували золотисті прапори на дахах своїх будинків і крамниць. Як багато людей вдалось навернути до вірувань того Дволикого за ті кілька місяців, що Ґладіс була відсутня…
Вчора відбулося поховання. Одразу декілька крамниць було спалено. Ховати було нічого, тож люди просто встановили могильні плити на цвинтарі. Малий плескуватий камінчик, на якому вибили ім’я Єрели Атткінс. Їй було всього сорок п’ять. Мізерний вік для ельфа, доволі молодий вік для людини. Хоч ельфи і жили в середньому 800-1000 років, вони цінували кожен рік свого життя. Люди в цьому плані були менш оптимістичні. Маючи значно коротше життя, вони марнували його на образи, заздрощі та війни. Ґладіс скривилась. Вона б мала вже відкинути неприязнь до людства, бо сама була його частиною, та все одно їй це не вдавалось. Цікаво, ким був її батько? Чого кинув її і матір?
Ґладіс стояла в тиші, на порожньому цвинтарі, вдивляючись у той камінь, неначе він міг відповісти.
– А ти не збрехала… – озвався голос позаду. – Казала, що стоятимеш на моїй могилі, і от вона ти…
Дівчина озирнулась. Темрява ворухнулась. Бліде обличчя показалось з-під каптура.
– Єрело? – видихнула вона. – Як це…
– Нащо ти повернулась? – відповіла питанням крамарка. – Не кажи, що хвилювалась за мене.
– Ну, ти ж така тендітна. Один із тих велетнів міг зламати тебе об коліно як гілочку.
Єрела пирхнула зі сміху.
– Я мусила зникнути.
– Тож, спалила єдину цінність і дозволила всім вважати себе мертвою?
– Десь так.
– Я рада, що ти не загинула.
– Сподіваюсь, ти триматимеш цю радість при собі. Ніхто не має знати правду.
– Саме тому ти припхалась на свою могилу?
– Подумала, що це настільки очевидно, що тут ніхто й не шукатиме.
Ґладіс мало не засміялась. Почулось клацання. Неначе чиркнув кремінь. На спині виступили сироти, змусивши дівчину здригнутися.
– Що це?
– Ти теж чула?
Звук повторився. Тоді ще. Тоді з іншого боку. По черзі довкола них почали загорятись факели. Полум’я освітило золотисті накидки. І вдоволені усмішки Послідовників Дволикого.
