Раді Вас бачити!

Ґладіс боялася вийти зі своєї комірчини. Вона не знала чого чекати від Єрели після всіх подій цієї ночі.

Крамницю так і не відчиняли, вочевидь жінка і сама не могла прийти до тями. 

– Що ми накоїли…

«А що було робити? Дивитися як її кривдять? Вона може й стерво, але не заслуговує на таке ставлення.»

– Вони повернуться…Боюся, ми накличемо на Єрелу лише більшу біду.

«Ну, ці конкретно точно не повернуться. Із дна смітника вибиратися буде складно.»

– Дурний в тебе гумор, – бурмотіла Ґладіс, потерши очі.

«Ой, та годі тобі. Чого ти така похмура? Ти все зробила правильно. Я тебе навіть поважати почала. Нарешті ти не така безпомічна, як я думала.»

– Ми не можемо лишатися тут. 

«І що ти пропонуєш? Тікати? Подумай, що б сказала бабуся.»

– Бабуся б не допустила цієї ситуації. Якщо цю крамницю було помічено, послідовники неодмінно повернуться. Ми маємо тікати і забирати Єрелу звідси.

« І куди ми підемо? У нас ні грошей, ні ідей, ні притулку від тих золотих довбнів.»

– Ти пропонуєш просто сидіти і чекати, коли по нас прийдуть?

« Я пропоную розробити план.»

Двері комірчини відчинилися. Крамарка склала руки на грудях.

– З ким ти говориш?

– Із собою, – підвелася Ґладіс.

Єрела закотила очі.

– Виходь, я зробила чай.

«Чай? Це точно недобре.»

– Стулися.

«Сама стулися.»

Ґладіс сіла за стіл і взяла до рук маленьку глиняну чашку. Вона мала точно такий вигляд, як ті, якими користувались ельфи. Точно вкрадена. Дівчина стримала роздратування і відпила трохи чаю. Він не мав глибини смаку та аромату, як ельфійський, та за стільки років дівчина звикла до тих помиїв, які тут кликали чаєм. Аби гаряче і без цукру.

Єрела дмухала у чашку, клуби пари розліталися довкола її обличчя. Ґладіс терпляче чекала, коли розмова почнеться. Серце вистрибувало з грудей, а чай більше не ліз у горло, адже шлунок стискала нудота.

– Я не питатиму хто ти і чому прийшла до нашого села, – урвала нарешті мовчанку Єрела. – Та я вдячна тобі за порятунок. Хоч це був абсолютно необдуманий вчинок.

Ґладіс опустила очі.

– Хай там як… Дякую.

Дівчина повільно кивнула. Єрела відпила ще трохи чаю і закотила очі:

– Заради Богині… зроби собі послугу: не показуй іншим, що тобі болить. 

Вона здивовано підняла очі на крамарку.

– Цим ти лише вкажеш на те, що здатне вивести тебе із рівноваги. Завжди захищайся. Бо в цьому світі ворогів у тебе більше за друзів. А друзів у тебе катма, Ґладіс.

– Ну, ти ж мій друг, хіба ні? – криво всміхнулась дівчина.

– Розмріялась, – пирхнула Єрела. – Я – твоя наставниця. Я ділюся мудрістю, цінуй доки жива.

– Ну, так. Я ж тебе переживу. Приходитиму на твою могилу аби пролити кілька гірких сльозинок.

– Не бреши, – пирхнула вона. – Ніч моєї смерті буде для тебе невимовним щастям. Ти влаштуєш свято для всього села.

– За які кошти? Ти ж мені не платиш.

– Та це мені б мали приплачувати за те, що я тягаюся з тобою вже десять років.

– О, ні! – саркастично кинула Ґладіс. – Невже я стала тягарем?

– Відколи важиш більше тридцяти кілограмів – безумовно.

– Ой, наче ти мене на руках носила… – пирхнула вона, відпивши чаю.

– Ще чого! Теж мені принцеса.

Вони всміхнулись одна одній. Єрела була черствою і доволі холодною із Ґладіс впродовж всіх цих років. Та все ж дівчина не відчувала від неї загрози. Як не крути, крамарка дбала про неї. Хоч і не з любов’ю та підтримкою, та все ж…Тут вона була у безпеці. До цієї ночі.

– Що тепер?

– Тепер ти миєш ці чашки і влягаєшся спати, – мовила жінка, підвівшись. – А наступної ночі прокинешся раніше. До нас завітають гості.

– Які гості?

– Не забивай собі голову. Твоя справа бути бадьорою і чистою на початку нової ночі. Зрозуміло чи мені ще раз повторити?

– Зрозуміло.

Єрела кивнула і пішла сходами нагору. Ґладіс ще довго крутилася на сіні, доки не задрімала. У тих дивних снах вона кудись бігла, когось шукала, вже і не згадає що саме.

– Журавлинко… – шепотів голос. – Я тут…

Ґладіс скочила, серце її вистрибувало з грудей. Шепіт розходився луною, перетворюючись на гупання у вухах. Скинувши із себе ковдру, дівчина залишила комірчину у пошуках води, аби промочити пересохле горло. 

Прокинулась вона саме вчасно, тож хутко зібралася і заходилася прибирати, як завжди перед відкриттям.

– Я вже все прибрала, – зітхнула Єрела. – Не видригуйся.

– Доброї ночі, міс Атткінс.

Крамарка махнула рукою.

– Ось, вчора взяла тобі на сніданок, – поклавши булку із цукровою посипкою, мовила вона.

– Ще кілька сніданків і почну думати, що ти дбаєш про мене, – пирхнула Ґладіс.

– Я і так дбаю. То ти невдячна не помічаєш. Інша б кинула тебе до підвалу і не думала б чи порожній в тебе шлунок, – відповіла крамарка, всівшись на стілець.

– Ну, так, а в комірчині я живу геть не тому, що в цій будівлі немає підвалу, – зітхнула Ґладіс.

Єрела стримала усмішку, та кутик її губ ледь помітно сіпнувся. Двері крамниці відчинились.

Королівський вісник поставленим голосом представив Її Величність згідно з всіма регаліями і середніми іменами. Одразу за тим по крамниці розсипались вартові, що тримали списи напоготові і мініатюрна усміхнена дівчина із красивою короною на голові. Її волосся було чорним і блискучим, очі проникливими, блакитно-зеленими, чистими, неначе озера. 

– Ваша Високосте… – опустилась у поклоні крамарка.

– Вітаю! Пані Єрело, чи не так?

– Так, – кивнула вона, підводячись. – Для нас велика честь приймати Вас тут.

Королева привітно всміхнулась і поглянула на Ґладіс.

– Це вона?

Єрела кивнула.

– Як тебе звати?

– Ґладіс, Ваша Високосте, – вона трохи незграбно вклонилася.

Королева замислено зітхнула.

«Якась вона молода для королеви, скажи?» – озвалась Ґвендолін.

– Гарне ім’я, – відповіла Тайніра. – А ту, іншу як звати?

– Перепрошую? – спитала дівчина, відчуваючи як шия і вуха запалали.

Тайніра загадково всміхнулась.

– Певно ще не час… Що ж, гаразд, ходімо, Ґладіс.

Дівчина рушила за королевою, а тоді перелякано втупилась у Єрелу, та ледь помітно кивнула.

– Перепрошую…А куди?

Королева озирнулась.

– У цю мить – до карети. А далі у палац.

– А для чого мені бути у палаці?

Тайніра поглянула на крамарку.

– Міс Атткінс тобі нічого не казала?

Ґладіс розгублено похитала головою.

– Не турбуйся, я все розповім дорогою.

Дівчина кинула ще один погляд на крамарку.

– Ви волієте попрощатися? – спитала королева, помітивши це. Ґладіс навіть зробила крок до крамарки.

– Ні, – здійнявши підборіддя, мовила Єрела. – Нехай їде. Не смію Вас затримувати, Ваша Високосте.

Ґладіс кинула на жінку останній погляд, крамарка рішуче кивнула їй і повернулась до магазину, зачинивши двері. Чомусь дівчині було від того сумно. Так, Єрела ніколи не була доброю чи ніжною із нею, десять років Ґладіс зростала як домашня тваринка, що ще й виконує обов’язки служниці, та чому вона сумує? Невже Єрела стала для неї важливою? 

«Не вигадуй! Вона була стервом.» – пирхнула Ґвендолін.

– Не засмучуйся, – підбадьорила її Тайніра. – Часом прощання занадто складні. Це на краще.

Дівчині допомогли залізти до королівської карети, поряд сіла Тайніра, її сукню дбайливо вклали в середину, перш ніж зачинити дверцята. Дівчина почувалася ніяково, особливо під уважним поглядом королеви. На вигляд Тайніра була не старшою за Ґладіс. Вона зійшла на трон близько року тому. Та народ поважав її, вона прагнула налагодити добрі зв’язки між усіма і спинити всі можливі війни. Надто після того, як почалися перші заворушення, у яких активно брали участь послідовники Дволикого Бога Сонця.

– Питай, – кивнула королева, всміхаючись.

– Перепрошую?

– Ти маєш якісь запитання, – мовила вона. – Вперед.

– Чому я їду до палацу?

– Єрела писала мені, що ти знаєш декілька мов і переклала майже всі ельфійські праці.

– Так… – насторожилась дівчина.

– У моїй бібліотеці є безліч ельфійських книг, і я б воліла аби ти…

– Переклала їх?

– Не зовсім, – всміхнулась Тайніра. – Я б хотіла аби ти допомогла жрицям відсортувати їх по необхідних секціях. А далі, якщо забажаєш, я змогла б направити тебе до академії, де б ти могла навчатися і в майбутньому стати першим архіваріусом королівства.

– І чим він займається?

– Зберігає всі знання королівства. Ти будеш шанованою особою, до якої звертатимуться за мудрою порадою чи запитанням. Зможеш навчати інших.

– А чому саме я?

– У листі Єрели йшлось про певні…обставини.

«О, Богине…Не кажи мені, що Атткінс розповіла королеві людей, хто ми! Нам кінець, нас везуть на страту! Треба тікати, спробуй відкрити дверцята, доки ми не виїхали за межі села.»

Тайніра всміхнулась.

– Я теж маю секрети, Ґладіс. Тож твій не розповім. І запевняю: жодної страти.

– Чекайте… – заклякла дівчина. – Ви чули її?

– Так, – зблиснула очима королева. – Це один із секретів.

– Ви чуєте думки?

– Не зовсім так, – хитнула головою вона. – Я чую наміри, у твого голосу був чіткий намір вистрибнути із карети на ходу, це відкрило мені можливість почути думку.

– Щось мені трохи лячно, – посунулась Ґладіс.

– Я тобі не ворог, – всміхнулась Тайніра. – Навпаки. Я приїхала сюди, щоб убезпечити тебе. У моєму палаці тобі ніщо не загрожує. 

Задовго до цього…

Сонце було сліпучим і гарячим, Богиня не надто любила тепло, та Бог, здавався задоволеним. Чуттєві губи ворухнулись у ніжній усмішці. Вона розглядала його риси у золотавому сяйві, і стримала захопливий подих. Він був дивовижним у цю мить: очі були заплющені, довгі вії тріпотіли, сонячні промені виділяли делікатні риси його обличчя, підкреслюючи високі вилиці. 

У якусь мить він розплющив очі і поглянув на Богиню.

– Чому ти так дивишся на мене?

– Бо…Бо ти гарний.

Він пирхнув.

– Бо ти таким мене створила?

– І що з того? – не розуміла Богиня. – Я не можу це підкреслити?

– Боги не захоплюються власним творінням. 

– Чому? – нахмурилась вона.

– Створюючи щось ти наперед знаєш який результат отримаєш. Якщо він дивує тебе чи захоплює – твій першочерговий намір був іншим. А це свідчить про те, що ти недостатньо добре вмієш творити, – відповів він, відвертаючись.

– Ельфи пишуть книги, складають музику, народжують дітей і захоплюються результатами свого творіння, – нагадала вона.

– Але ж ти не ельф. Ти не нижча істота, ти – Богиня.

– І що такого, що я радію власному творінню? – роздратовано спитала вона. – Що такого, що я люблю їх усіх?

– Боги не вміють любити. Вони ігнорують молитви і живляться поклонінням. Ти ж це знаєш, ти знаєш, що з тобою щось не так, вони казали тобі.

– Звідки ти…

– Я ж твоє творіння, – закотив очі він. – Ти передала мені частку своєї сили, а разом із нею і спогади. Чому вони досі не стратили тебе? Минуло дуже багато часу, навіть за мірками цього простору.

– Я не знаю.

Він пирхнув.

– Ні, ти просто не думала про це. Як і про багато чого ще. Ти недоладна Богиня, мрійлива, легковажна і відверто не розумна. Не дивно, що вони прагнули знищити тебе. Ти ставиш під загрозу весь їх світ. 

– Нащо ти кажеш такі жахливі речі?

– Я ж лише озвучую найпотаємніші твої думки. Я – це ти. Частково, дещо видозмінений і ще більш недолугий, бо не здібний до творення. Та все ж, мої слова – твої думки. Найглибші, ті, яких навіть ти соромишся. Бо знаєш: ти не така як вони і це проблема. 

Богиня розвернулася.

– Куди ти? – спитав він.

– Даруй, я не бажаю бачити тебе якийсь час, – тихо відповіла вона, відчуваючи як все всередині похололо.

Бог нахмурився.

– Що це таке? Гірке і неприємне?

– Це зветься образа, – кинула вона, віддаляючись. – Ти образив мене.

– То…Істина образлива? – розгублено спитав він.

– Здебільшого так.

– Її треба уникати?

– Вирішуй сам.

 Вона відчула, як крижані сльози набираються в очах. Так, звісно вона думала про це. Та почути подібне від того, хто мав би завжди бути на її боці було занадто боляче.

– Не зникай, – почулось позаду.

Богиня розвернулась, він лишався на тому ж місці, брови його зсунулись на переніссі, золотисті очі впивалися у неї стурбованим поглядом.

– Чому?

– Я не хочу лишатись сам.

– Ти ж лишав мене наодинці, – нагадала вона.

– Я мав подумати.

– Як і я.

Пальці Богині тремтіли, вона розвернулась, віддаляючись. На відміну від Бога, їй самотність не була приємна. Вона тисла на Богиню, змушувала серце завмирати. Їй кортіло поговорити із кимось, обмінятись теплом, відчути підтримку і дарувати її. 

Вона заплющила очі, дозволяючи холодним сльозам перетворитись на бульбашки і зникнути мілкими зірочками. Вона відчула тепло, золотисте сяйво лоскотало її повіки. Богиня розплющила очі, помітивши поряд замисленого Бога.

– Я не почуваюсь добре, – визнав він.

– Я теж, – зітхнула вона.

– Що потрібно робити у таких випадках?

– Якщо ти почуваєшся незручно, можеш вибачитись.

– Просто «вибач»? І цього досить?

– Часом так.

– А зараз цього достатньо?

– Побачимо як скоро ти почнеш ображати мене знову, – вона зітхнула пропливаючи повз. – Можемо спуститися вниз, познайомлю тебе із ельфами.

Він перехопив її руку. Гаряча долоня контрастувала із прохолодою її шкіри. Серце забилося частіше.

Богиня підняла очі, він дивився на неї, ніби вивчав.

– Я не хочу, щоб ти знову зникала від мене.

– Бо тобі самотньо?

– Бо мені недобре, коли ти ображена.

Вона зітхнула:

– Рішення доволі просте: не ображай мене.

– Як я маю знати, що може тебе образити, а що ні?

– Я казатиму тобі.

– Гаразд.

Вона опустила очі, його рука все ще тримала її зап’ястя.

– Вже можеш відпустити.

Бог прослідкував за її поглядом.

– Чому? Це образливо?

Вона всміхнулась, хитнувши головою.

– Ні. Просто нема сенсу тримати мене за руку, якщо не хочеш.

– Але ж я тримаю тебе за руку.

– Так?

– Вочевидь, я б не робив того, чого не хочу.

Богиня здійняла брови.

– Що ж…гаразд.

– Зроби так ще раз.

– Як? – не зрозуміла вона.

– Ти показала зуби. То було гарно.

– Це називається усмішка. І ти теж так вмієш.

Вони всміхнулись одне одному. Його обличчя аж засяяло, звеселившись.

– Це приємно.

– Так, – погодилась Богиня. 

Його дотик хвилював її, тепло розливалося її тілом, прагнучи відчути якими б теплими були обійми. Та ще зарано.

– Може…Хочеш подивитися на світ зблизька?

– Гаразд, показуй своїх ельфів, – роздратовано зітхнув він.

Богиня всміхнулась, рухаючись вперед.

– Знаєш, як для істоти, що створила все довкола, ти аж занадто цікавишся чужою думкою, – помітив він.

Щойно їх ноги опустились на землю, Богиня знала куди має потрапити. Спершу вона помітила Акторія, що порався у саду. Він обтер руки об фартух і всміхнувся.

– Вітаю, Богине.

Дівчинка років десяти активно помахала рукою. Отже, минуло чимало часу з останньої появи Богині.

Іламрієль визирнула із кущів гортензій, які саме прополювала. 

– Ти прийшла… – всміхнулась ельфійка, знявши рукавиці. – Я так рада бачити тебе знов.

Вони обійнялись, Іламрієль зустрілась поглядом із Богом.

– А це…

– Я – її пара.

Богиня здійняла брови, Бог нахмурився.

– Я щось не те сказав?

– Та ні… але… – вона змінила тему. – А хто це маленьке диво?

– Це наша Адара, – радісно відповіла ельфійка, поклавши руки на плечі дівчинки.

– Акторій, – представився чоловік Іламрієль, простягнувши руку Богові.

Той покосився на його долоню, тоді глянув на Богиню.

– Що я маю з цим робити?

– Потиснути, – всміхнулась вона. – Це на знак привітання.

– О… – він потиснув руку Акторію. 

Тоді повернувся до Іламрієль, простягнувши руку їй. Вона всміхнулась, потискаючи. Та на цьому Бог не спинився, наблизившись до маленької Адари, він простягнув руку і їй. Дівчинка захихотіла, її мала долонька втопилась у великій руці Бога.

– Який дивний дядьо… – мовила вона.

Це чомусь звеселило Бога і він чи не вперше засміявся. Богиня застигла, зачудовано спостерігаючи за тим, як той хихоче.

Іламрієль і Акторій переглянулись.

– У нас свято, – мовила ельфійка, легенько штурхнувши чоловіка вбік.

– Так! – озвався Акторій. – Це ніч родини, запрошуємо до нас на вечерю.

– Ніч родини? – перепитав Бог.

– Так, ми дякуємо Богині за наше життя і близьких. А також дякуємо одне одному і даруємо подарунки. Для Богині народ приносить дари до монумента. Ми проведемо вас туди після вечері.

Будинок ельфів був обставлений доволі скромно, тут не було зайвих прикрас чи непотрібного декору, та при цьому відчувався у ньому затишок, тепло і атмосфера щирої радості.

– Вам чимось допомогти? – спитала Богиня, спостерігаючи, як господарі будинку розкладають на кам’яному столику овочі.

– Ні, що ти! Відпочивайте, може бажаєте чаю?

– А що таке чай? – нахмурився Бог.

– Це дуже смачний трав’яний напій, – відповіла йому Богиня.

– Хіба боги потребують їжі?

– Ні. Але це приємно.

– Приємно? Тоді я б не відмовився.

– Чудово! – озвалась Іламрієль.

– Я заварю, – мовив до неї Акторій, і поцілував дружину в скроню.

– Дякую, любий.

Бог із цікавістю спостерігав за діями ельфів. Скуштувавши запашного чаю, він здивовано здійняв брови. Богиня сховала усмішку за глиняною чашкою. Її невимовно тішило, що Бог так реагує на все довкола.

Тим часом Акторій чистив картоплю, Іламрієль замішувала тісто і співала. Адара підспівувала і перемішувала салат, посипаючи травами та спеціями. Спостерігати як вся родина готує було так приємно. Богиня не могла стримати усмішки. Бог тим часом ходив кухнею, зазираючи за плечі господарів. 

– А що це?

– Картопля, – озвався Акторій. – Сира не надто смачна, та Адарі подобається, так, люба?

Дівчинка всміхнулась, взявши шматочок картоплинки і надкусила його.

– А…Можна спробувати?

Ельф всміхнувся, відрізавши шматок і протягнув Богові. Той перехопив його і надкусив. Хрустка, злегка солодкувата на смак, соковита. Бог не знав що має бути смачно, а що ні. Чай йому сподобався, може і сира картопля насправді ще той делікатес.

Він підійшов до Іламрієль.

– А це що?

– Тісто. З нього буде смачний пиріг із абрикосами. 

– Абрикосами?

– Так, – вона обтрусила борошно об фартух і потягнулась за тарілкою із абрикосами у сиропі, вручивши Богу дерев’яну ложку. Слизький сироп не дозволяв з першого разу вхопити фрукт і через це, мала Адара заливалася сміхом, змушуючи і плечі Бога тремтіти від хихотіння. Прикупивши лиха, він таки зміг вкласти абрикос на ложку і одразу ж відправив до рота. Солодке, волокнисте із кислинкою, соковите.

Це було дуже смачно, і аромат був не менш приємним. Бог про себе зробив висновок, що смачне має бути соковитим. Інакше воно, певно, смачним не буде.

За годину вечеря була готова. Аромати печеної індички, вареної картоплі, свіжих овочів та пирога збуджували шлунок. Богу не терпілося скуштувати все приготоване, Богиня ж загадково всміхалася, спостерігаючи за ним.

– Дякую Богині, що дала це життя нам, дякую своїй родині, що виховала мене тим, ким я є. Дякую своїй дружині за довіру, турботу і любов, якою вона оточила мене. Дякую їй за свою донечку, і дякую тобі Адаро, за те, що ти мій найбільший здобуток, моя гордість і радість кожної ночі. Дякую богам, що завітали до нас на вечерю. Це велика честь для нас, – підняв кубок із вишневим компотом Акторій.

Богиня всміхнулась.

– Дякую вам, що ви всі такі неймовірні. Я справді пишаюся вами.
Вони обмінялись усмішками, а тоді поглянули на Бога.

– Дякую за картоплю. І ще оте слизьке солодке.

Богиня не змогла стримати сміху. Іламрієль і Акторій всміхалися, переглянувшись. А тоді й собі засміялися.

– Я сказав щось не те? 

– Ні, все добре, – запевнила його Богиня.

– Ось, спробуй варену, вона теж смачненька, – промовила Адара, тримаючи завелику для неї тарілку з вареною картоплею. Поклавши кілька ложок на його тарілку, вона всміхнулась. Бог подякував, взявши салат:

– Ти будеш…це?

– Салат, – кивнула дівчинка. – Так, дякую.

Бог поклав кілька ложок на її тарілку.

– Це певно багато… – помітила Адара.

Бог заходився розгрібати завелику порцію ложкою, дівчинка поклала руку на його пальці.

– Нехай буде, дякую.

Він зітхнув, зніяковіло всміхаючись.

Після вечері вони всі вирушили до площі, де розташовувався монумент Богині. Під ним лежали різні предмети. Великі й малі, якісь упаковані в обгортку з бантом, якісь у простий папір. Та їх було безліч.

– І ви це робите щороку? – спитав Бог.

– Так, це велике свято, – всміхнувся Акторій.

– Але ж ви ніколи не знаєте, чи прийде Богиня.

– Ми все одно на це сподіваємось.

– А що відбувається із усіма тими речами?

– Ми роздаємо їх тим, кому вони потрібніші.  Та цього року ми нарешті їх вручимо, – всміхнулась Іламрієль.

Ельфійська королева саме виголошувала промову і заклякла на місці, зустрівшись поглядом із Богинею.

– Ви зійшли до нас! – зітхнула вона.

Натовпом ширився шепіт.

– О, дякую! Дякую Вам!

Одразу ж за королевою весь натовп схилився на коліна.

– Не треба, не робіть цього, – зніяковіла Богиня.

Вона торкнулась плеча старенької, допомігши їй підвестись. У очах старої блищали сльози. Вона накрила її руку своєю:

– Дякую…

Богиня рушала крізь натовп, що саме підводився з колін, дивлячись на неї такими щирими, сповненими любові поглядами. Королева втирала сльози, руки її тремтіли.

– Не передати словами, як ми раді Вам тут…

Богиня повернулась до натовпу, хтось плакав, хтось всміхався, хтось шоковано приклав руки до губ.

– Я не знала, що у вас стільки чудових свят. Я відвідувала декілька з них, – вона всміхнулась. – Ви дякуєте мені, а я хочу подякувати вам. Вам усім за те, що ви дбаєте одне про одного. Я часом не вірю, що доклалась до створення таких неймовірних істот як ви усі.

Натовп вибухнув радісними оплесками і сльозами щастя. Ельфи поставали у довжелецьку чергу, приносячи подарунки Богині, королева запросила Богиню на свій трон, що стояв на сцені.

Ельфи несли квіти, фрукти, овочі, свіжоприготовані пироги і цукерки. Майстри по дереву несли фігурки, рамки і музичні скриньки. Майстри по склу дарували вази і статуетки у трьох формах Богині. Ремісники, що працювали із глиною дарували посуд і горщики. Квіткарі приносили найрізноманітніші рослини, посаджені у землю. Художники приносили в дар картини, то були і пейзажі, і натюрморти, і портретні зображення. Подарунки були різними, від практичних, до естетичних.

Богиня не могла нарадітись таким талантам ельфів. Та вона не могла забрати всі ці подарунки із собою. Боги не мали матеріального місця, будинку який би вмістив всі ці, хай і неймовірні, та все ж речі. Тож вона оглянула всіх ельфів, подякувавши їм. А тоді почала прислухатися. Вона шукала їх бажання, що б могло принести їм втіху.

– Олоресе? – покликала вона. – Вийди вперед, будь ласка.

Молодий ельф здивовано поглянув на Богиню.

– Ти наче обдумував замінити вікна у хатині матері, чи не так?

– Так, Богине.

– Думаю Матіяр не проти, якщо його дивовижні вітражі прикрасять її дім?

– Звісно ні, Богине! – озвався він. – Я навіть допоможу встановити!

– Дякую!

– Атрієль?

Немолода ельфійка вийшла вперед.

– Так, Богине?

– Ти завжди хотіла крісло-гойдалку, та ніколи не витрачала кошти на себе, все віддавала дітям та онукам.

Жінка опустила очі.

– Хольсієр виконав неймовірну роботу, та я думаю тобі воно значно необхідніше, чи не так?

Ельфійка всміхнулась.

– Якщо він не проти цього…

– Я буду тільки радий, Атрієль, – заспокоїв її майстер.

Так поступово, передарувавши все, що зносили для неї ельфи, Богиня відчула страшенну втому.

– Для мене найбільший подарунок це те, що ви маєте змогу потішити одне одного справді необхідними речами, що приносять радість та світло. У ніч родини, обмінюйтесь дарами. Нехай це буде щось просте, та знайдіть того, для кого це стане найбажанішим подарунком.

Королева всміхнулась, тримаючи в руках музичну скриньку.

– Віднині ми започаткуємо таку традицію, Богине. Дякую тобі.

– Дякуємо! – повторив натовп.

– І вам дякую.

Вона підвелася з трону і похитнулась. Бог опинився поряд, підхопивши її.

– Ти себе виснажила. Треба повертатися.

Іламрієль кивнула їм.

– Дайте Богині дорогу. Вона має відновити сили.

Натовп розійшовся.

– Дякую, – прошепотіла Богиня.

– Бережи себе, – всміхнулась Іламрієль.

Богиня обійняла її.

– А ти себе.

– Мене ти бережеш, – відповіла їй ельфійка, Богиня погладила її по щоці, всміхаючись.

Адара поглянула на Бога.

– А ти ще прийдеш?

– А ти хочеш, щоб я прийшов?

– Ти хороший, – знизала плечима вона і притулилась до нього.

Бог закляк, провівши рукою по шовковистому волоссю дівчинки. Вона відпустила його і всміхнулась.

– Бувай! – мовила вона і пішла до батьків.

– Бувай… – дивлячись їй вслід, промовив Бог.

– Ну, що? Повертаємось? – спитала знесилено Богиня.

– Так… – розгублено відповів він, не маючи сил відірвати погляду від малого дівчатка, що змусило його вперше засміятися.

Пізніше…

Палац було збудовано прямо довкола монумента Троїстої Богині Місяця, там же люди облаштували і храм, де бігали жриці. Ґладіс було неприємно, що вкравши все цінне у ельфів, люди продовжували поклонятися їх Богині, та все ж це було краще за тих послідовників Дволикого, які нишпорять селами, спалюючи кожного, кого не вдалось навернути у їх віру.

Для Ґладіс відвели окремі покої та надали повний доступ до королівської бібліотеки. Дівчина довгий час бродила між високих стелажів, дивуючись скільки ж всього людство змогло накрасти в ельфів. Та було серед тих книг і багато написаних самими людьми. У селах народ не скидався на розвинутий, не бачила у них дівчина ні натяку на бажання чогось вчитися. Та тут, у королівській бібліотеці, було чимало напрацювань, що б значно прискорили розвиток людства. Зокрема й у спробах осягнути магію.

– Вітаю, – звернувся до неї голос позаду.

Дівчина озирнулась. Перед нею стояла немолода жінка. Та погляд її був геть юним. Щось було не так. Неначе вона накинула на себе маску зрілості. Але ж люди не володіють магією.

– Бачу питань у тебе вдосталь. Мене звати Матісса. Я – жриця храму Богині, працюю у цій бібліотеці. Принесла тобі розклад занять і перелік книг. Якщо знадобиться допомога в пошуках – звернися до когось зі жриць.

– Дякую.

– Також я накреслила план бібліотеки, перелік новоприбулих манускриптів знайдеш у цьому записнику. Коли матимеш час, проглянь його і опиши які книги до якої секції на твою думку краще перемістити.

– Гаразд… – розгублено мовила вона.

– Бачу питань не поменшало, – фиркнула Матісса.

– Чого ти маєш саме такий вигляд?

– Гм…А довкола ти не ходиш, так? – роздратовано кинула вона. – На це питання відповім згодом.

– Чому?

– Маю переконатись, що тобі можна довіряти, – мовила жриця йдучи вперед.

Ґладіс зітхнула і потягнулась до записника. План бібліотеки зайняв кілька аркушів, склеєних між собою. Вона і справді була велетенська. Перелік манускриптів, які треба було помістити у різні секції був не меншим. Кілька аркушів, де на кожному рядку фіксувалась назва і тема.

– Так…Про це подумаю згодом.

«Що, голова не варить?»

– У мене це хоча б тимчасово, – закотила очі Ґладіс, взявши до рук аркуш.

Вона пробігла по ньому очима.

«Що за…»

Стиснувши його у пальцях, дівчинка чимдуж побігла до тронної зали.