Раді Вас бачити!

Королева Тайніра сиділа у бібліотеці, проглядаючи сторінки, складені зоряними ельфами.

– Матіссо! – не підводячи очей гукнула королева. – Підходь, не стій у дверях.

Жриця вклонилась, наблизившись до її столу. Тайніра відклала книгу і поглянула на неї.

– Ну? Як справи у нашого майбутнього архіваруса?

– Гм…Ґладіс робить неабиякі успіхи. Вона дуже здібна. Особливо по частині заклинань та приготуванні зілля.

– Чи пропускала вона заняття?

– Ні, Ваша Високосте. 

Тайніра кивнула, помовчавши.

– А який вигляд вона має? Чи бадьора?

– Так, Ваша Високосте.

– Цікаво…Чи не зникали книги із бібліотеки?

Матісса хитнула головою.

– Ні, не отримувала подібних звернень. 

– Що ж... Гаразд. Дякую, наразі це все, що я хотіла почути.

Матісса вклонилась, залишаючи бібліотеку. Королева замислено дивилася на жрицю, що віддалялася. Вчора вона отримала звіт від начальника варти, той теж хвалив успіхи Ґвендолін. Ні жриці, ні вартові не знали таємниці дівчини, втім Тайнірі було цікаво, яке ж рішення знайшла для себе дюакор і чому не звернулась до королеви.

Дівчина здавалась їй віддалено знайомою, хоч вони й були ровесницями, Тайніра відчувала до неї якусь дивну батьківську прив’язаність. Для королеви було важливо забезпечити дюакора всіма комфортними умовами. Щоб вона нічого не потребувала і головне: могла довіряти королеві.

Тайніра зітхнула, розглядаючи папери. Уже майже рік вона шукає загублені пророцтва зоряних ельфів. Коли люди прийшли до них війною, збірка пророцтв від самої Богині була розірвана на сторінки і загублена по світу. Тайніра відчувала дивний зв’язок із тими сторінками, неначе тонкий голосок, що лунав дедалі голосніше, щойно вона наблизиться до знахідки. В цю мить голос нагадував нескінченний писк, що викликав головний біль. Королева потерла скроні.

– Вам зле, Ваша Високосте? – звернулась до неї одна зі жриць.

Тайніра всміхнулась.

– Довга ніч… Я мушу від’їхати на кілька годин, попередь Матіссу.

Жриця вклонилась і зникла між стелажів. Королева підвелася. Час їй вже знайти наступну сторінку, інакше біль лише посилиться, а поклик стане нестерпним.

Задовго до…
В цілому богам жилося з ельфами комфортно. Уже кілька ночей вони провели у будинку Іламрієль та Акторія. Адара радісно лепетала, ділячись із Богом своїми снами і мріями, той уважно слухав, спиняючи її аби щось уточнити чи перепитати. Втім приховати таке сусідство від інших було неможливо, тим паче, що жоден із них особливо й не ховався.

В ту ніч, поговорити із самою Богинею прагнуло майже все селище. Вони питали про майбутнє, просили поради, врожаю, здоров’я близьким…Богині було в радість допомагати їм. Спершу вона сиділа за маленьким столиком, на якому лежали чисті аркуші пергаменту. Деякі видива їй треба було тлумачити, аби пояснити ельфам. Деякі ж були досить зрозумілими одразу. 

Доки вона чаклувала, втома накочувала поступово, неначе шаль, що вкривала плечі, темним серпанком застилала очі, дихання Богині ставало глибоким, а спалахи болю пронизували поперек, шию і зап’ястки. Наче вона тягла щось важке напередодні. 

Повітря було густим через магію, що різнобарвними вихорами пливла на тлі зоряного неба. Вона нагадувала пару чи дим, у якому блимали мілкі зорі. Богиня заплющила очі, здійнявши руки вгору.

Втома вгризалася у її тіло, хитаючи його. Та Богиня не зважала. Продовжувала зазирати у майбутнє, заради любих ельфів. 

Картини були нечіткими, непевними…Вона мружилась, вглядаючись, а тоді похитнулася. Гаряча рука лягла на її плече, змусивши здригнутися. Спалахи майбутнього заблимали перед очима.

Веселі танці ельфів. Сліпуче сонце. Зоряна ніч. Холод. Полум’я. Крики. 

Богиня поривчасто зітхнула. Що вона бачила? Що то було? Її долоня вперлась у гладеньку сторінку. Слова бігали, від початку аркуша і до самого низу. А тоді сліпуче сяйво приховало написане, замкнувши його від чужих очей. 

– Ти знов себе виснажуєш, – із докором мовив Бог. – Спинися, інакше нам знову доведеться повертатись до порожнечі.

Богиня кинула погляд на Адару, що вовтузилась на руках у свого батька, вона визирала навсібіч, махаючи долонькою. Він мав рацію. Якщо вона знову доведе себе до виснаження, їм доведеться повертатись. Певно варто було сказати, що вона вже кілька ночей відчуває ту втому від якої заплющувались очі. Та щоразу як вона бачила радість Бога і Адари, спиняла себе.

Зазираючи у майбутнє знову і знов, вона відчула виснаження, що змусило її заціпеніти. Тіло хитнулося вбік. Бог підхопив її, потягнувши на себе. Їх очі зустрілись, а кінчики носів майже торкнулися, так близько вони були одне до одного. Вона дивилася на нього з-під вій, відчуваючи, що втома от-от візьме верх. 

– Що з тобою? – стурбовано спитав він.

В ту мить його голос здавався навіть ніжним. Так незвично для нього.

– Схоже, я не маю так надовго залишати порожнечу… Я ослабла.

– Чому тоді я не ослабнув?

– Ти черпаєш сили від мене, а я – від світу.

Він зчепив щелепи.

– Чому не сказала? – роздратовано пробурмотів він. – Ми б повернулися раніше.

– Не хотіла тебе засмучувати. 

– Це абсолютно безвідповідальний вчинок! – підвищив голос він. – Ти б занапастила і себе, і мене, і весь світ, включно з Адарою!

– Пробач…

Він притис її до своїх грудей. Брови зійшлись на переніссі.

– Як ти взагалі явилась? – бурмотів він. – Як отримала таку силу, не знаючи нащо і як керувати нею?

– А є різниця? – кволо підняла голову вона.

– Тобто?

– Мене визначає не те, як я прийшла у цей світ, а кого привела за собою. Інше для мене неважливе.

Бог уважно спостерігав за нею. Ельфи чули кожне слово. Така відданість своєму творінню вражала їх.

– Це ми винні… – роздалось у натовпі. – Ми не мали так багато просити у Богині.

– Ми мали бути скромніші.

– Мали бути уважніші.

– Мали дбати про неї, як вона про нас!

– Тобі геть зле? – засмучено спитала Адара, підійшовши ближче.

Богиня всміхнулась.

– Все буде добре…Просто трохи стомилась.

– А я можу тобі якось допомогти?

– Лишайся таким самим милим дитям, Адаро, – лагідно всміхалась їй Богиня.

– Ми можемо якось поновити твої сили? Якщо ти черпаєш енергію з нашого світу, може якщо ми всі об’єднаємось і передамо тобі хоч трохи…

– Не думаю, що цього вистачить надовго.

– Принаймні для того аби безпечно дістатися до порожнечі, нам вистачить, – кивнув Бог. – Спробуймо.

Богиня всміхнулась, заплющивши очі.

– Чого ти радієш? – роздратовано спитав Бог.

– Ти зараз маєш вигляд щиро стурбованого. Це навіть мило.

– Наберешся сили, і поговоримо.

– Вже боюся, – махнула рукою вона.

Ельфи утворили коло в центрі якого була Богиня, її досі тримав у своїх руках Бог. Ті, що були у дальніх рядах, поклали руки одне одному на плечі, ті ельфи, що були ближче до Богині – торкнулись її плечей.  Вихори енергії линули із ряду в ряд, проникаючи у тіло Богині. Вона розплющила очі, відчувши прилив сил. Його було не досить, аби подолати втому, та все ж цього вистачить аби безпечно дістатися до порожнечі.

Бог міцно обійняв Адару.

– А ти ще прийдеш?

– Сподіваюсь, що так.

– Я сумуватиму…

– І я сумуватиму, – він всміхнувся малечі, відпускаючи.

– Іламрієль…

– Повертайтесь, – стурбовано зітхнула вона. – Не хочу, аби ти постраждала.

– Ми ще побачимось.

Ельфійка всміхнулась.

– Я дуже на це сподіваюсь.

За мить Боги перемістились до порожнечі. Звична чорнота, у якій блимали яскраві зірки, зустріла їх холодом і смутком. Бракувало розмов, усмішок, біганини ельфів у справах…Провівши менше тижня у їх компанії, боги почувались самотніми, коли повернулись у звичний для себе простір.

Сили повільно поверталися, Богиня заплющувала очі, насолоджуючись тим як магія знову заповнює її тіло. Бог не зводив із неї очей.

– Ти справді так думаєш? – тихо спитав він. – Що тебе визначає твоє творіння?

– Так, – не розплющуючи очей, мовила вона.

– Ти ж розумієш, що з тобою щось не так? – нахмурився він.

– Тоді з тобою теж, і з ними, – знизала плечима Богиня. – Та я рада, що ми такі. 

– Чому? – не розумів він, наблизившись.

Золотий шлейф його одягу плив за ним, розчиняючись у золотистих зорях, що супроводжували кожен його рух.

– Це робить нас особливими, – відповіла Богиня, ніжно всміхаючись. Бог застиг, спостерігаючи за тією усмішкою. 

– І мене? – понизивши голос, спитав він.

– І тебе, – кивнула Богиня.

– А ти… – він зніяковіло опустив очі. – Ти любиш кожне творіння? 

– Звісно, – всміхнулась вона.

– Навіть… лихе і таке, що здатне образити?

– Так, – зітхнула Богиня. – Це ж все одно творіння. Попри все – кожне з них має світло.

– Навіть я?

– Навіть? – розплющила очі Богиня. – Ти – сам світло. Ти ж найбільш яскрава зірка. Ти створений із неї!

– Я не про це.

Він опустив очі. Вона уважно спостерігала за ним.

– Ти питаєш чи люблю я тебе?

Вони зустрілися поглядами. Бог ледь помітно кивнув.

– Люблю, – визнала вона, відвівши погляд. – Хоч це часом важко.

– І я маю відчувати те саме? – наблизився до неї він. – Якщо я – частина тебе.

– Ну, ти довів, що багато в чому є самим собою, – всміхнулась Богиня. – Тож мої почуття із твоїми не перетинаються.

– Ти вважаєш…

– Що перестаралась із протилежностями? – припустила вона, кивнувши. – Однозначно. Ми мали бути різними фізично, та я занадто розрізнила і наші сприйняття. 

– Ти засмучена, що я не така пара, яку ти хотіла? – звузивши очі, спитав він.

– Спершу була, – визнала Богиня, зорі блимали у срібному вихорі її волосся, що пливло зараз ореолом довкола обличчя.

– А зараз? – обережно поцікавився він, кинувши швидкий погляд на Богиню.

– А зараз я ціную тебе як доброго друга, – кивнула вона. – Я рада, що маю з ким перекинутись словом. Не так самотньо у нескінченності.

– Друга?

– Так. Я і не думала, що колись знатиму як це. А це виявилось дуже втішно. 

– Втішно… – повторив він розгублено.

– Все гаразд? – спитала вона, насторожившись.

– Щось мені не надто втішно, – визнав він.

– Чому? – не розуміла Богиня.

– Дивне відчуття.

– Яке?

– Якось гірко…

– Ти засмутився. Але чому?

– Не знаю…

Богиня поглянула на нього: на рівну лінію щелепи, сяючі золотисті очі, в обрамленні довгих темних вій…Золотисте волосся пливло у нескінченному просторі. Їй вкотре перехопило подих.

– Як тобі допомогти?

Він зустрівся із нею поглядами.

– Допомогти?

– Щоб ти не був засмучений…Що я можу зробити?

Бог не відповідав певний час. Неначе збирався з думками. Богиню зацікавило що ж так непокоїть його.

За мить він все ж мовив:

– Я хочу створити когось нового. Когось…не лише твого, а нашого.

– Новий народ? – спитала вона.

– Наш з тобою народ, – повернувся до неї Бог. – У тебе великий світ, а живуть на ньому ельфи і те лише на одній частині. Може зробимо когось ще? Хай навчають їх, допомагають розвиватися?

– Ти певен?

– Так.

– Гаразд. Ти хочеш створити нових ельфів…

– Не ельфів, – хитнув головою він. – Когось іншого. Схожого, та іншого. Як я: схожий на тебе, та інший. Слабший, той, кому треба покладатись на власні сили, а не вищі.

– Ти хочеш, щоб вони не були здатні до магії? – здивувалась вона.

– Так. 

– Але вони будуть слабкими…

– А для чого твоїм ельфам магія? Вони живуть у добрі та мирі. Ти наглядаєш за ними. Магія їм насправді й непотрібна. 

Вона окинула поглядом світ перед собою. Чи варто створювати когось нового? Чи варто додавати ельфам нових сусідів? Тоді вона знову поглянула на Бога. У золотистих очах на мить спалахнуло щось геть нове, непритаманне йому. То була надія. Тож, рішення уже було прийняте.