Раді Вас бачити!

Переклавши більшу частину книги, Ґладіс відчула як сильно стомились її очі, погляд відмовлявся фокусуватись на предметах довкола і все здавалось розмитим, неначе вкритим прозорою плівкою. Дівчинка відкинулась на спинку стільця і позіхнула. Шлунок стискався від голоду, викликаючи біль, гуркотіння часом було таким гучним, що вона уявляла, що б сказала зараз бабуся.

« О, Богине! Дитино, казала ж: поїж до пуття, нахапаєшся вічно тих витребеньок із тіста, тоді живіт говорить як у нашої кози після сіна.»

Після цього б вона підвелася і повела її на кухню, щоб приготувати щось швиденьке і поживне. Вона б постелила мереживну серветочку, взяла б красиву тарілку, виготовлену колись нею ж, із розписом. Виклала б туди гарно їжу, нарізала б свіжих овочів…Вона любила все красиво оформлювати. Без поспіху, охайно і естетично. Бо завжди вважала, що гарне сервірування посилювало апетит і задоволення від їжі.

Ґладіс всміхнулась, а тоді відчула як очі набираються сльозами. Війна починалась поступово. Спершу це були спалахи бунтів у різних куточках королівства. Тоді вони почали організовуватись і нападати на села великими групами. З часом, дібравшись до скель, де жили й вони з бабусею, вони принесли війну у кожну хату. І навіть тоді, як люди викрадали всі запаси, забирали гроші та книги…Навіть тоді бабуся могла щось вигадати. Шматочки хліба посмажені із яйцем, цвіт цибулі, запечений зі спеціями, гарбузова каша із медом, який вона зішкрібала зі стінок майже порожнього баняка, який ховала під комірчиною…Ґладіс ніколи не голодувала із бабусею, бо для неї найважливішим пріоритетом завжди був добробут онуки. 

– Ти переклала? – озвалась Єрела.

Ґладіс витерла вологі щоки і простягнула їй переклад. Крамарка взяла до рук сувій і розгорнула його, пробігаючи очима по рядках.

– Почерк у тебе, звісно…Та прочитати можна. Ти переклала все?

– Н-ні…Тут ще трохи лишилось. В мене просто очі стомилися.

Єрела поглянула на дівчинку.

– Ти, що ревла?

Дівчинка мовчки опустила очі.

– Слухай уважно: я не терплю сліз і не бажаю бачити їх у своєму домі. Продовжуй переклад.

– Я дуже стомилась… І голодна… – її живіт неначе у підтвердження гучно загуркотівши.

– Ми домовлялися так: ти перекладеш цю книгу – я дам тобі поїсти. Зараз я бачу, що ти намагаєшся обдурити мене. Це так?

– Ні, міс Атткінс.

– Добре. Продовжуй.

Ґладіс потягнулась до книги, руки її тремтіли від відчуття несправедливості та бажання пожаліти себе.

Бо вона знала, що якби бабуся була поряд, вона б ніколи не опинилась у такій ситуації. Про неї дбали, тепер же – всім начхати що з нею. І навіть якщо вона загине тут, посеред людей, ніхто й уваги не зверне.

Задовго до цього…
 
Богиня літала у безмежному просторі, шукаючи ідеальну зірку для створення пари. Кожна здавалась їй недостатньо прекрасною для втілення її задуму. Відчуття перед створенням чогось завжди здавалось занадто хвилюючим. Її переповнювали емоції, серце завмирало в грудях, а руки тремтіли, готуючись втілити найщирішу фантазію у реальність. Вона губилась у тому натхненні кожного разу. Неначе її творіння самі себе ліпили, використовуючи її руки. Це завжди здавалось таким правильним і справжнім, неначе вона сама була лише інструментом для створення, а не самою творчинею. Наче її ельфи, її світ мали власне бажання народитися саме такими, якими вони є. Це викликало захват у Богині. 
Зірка у її руках набувала форми, вона ліпила її, уявляючи найпрекрасніші риси. Сяйво зорі, виблискувало, змушуючи Богиню тремтіти у передчутті. Яскравий спалах, у який вона вклала власну силу, любов і натхнення на мить засліпив її. Вона заплющила очі, сподіваючись, що білі цятки під повіками скоро минуть.

– Хто ти? – низький голос неначе звучав у її голові.

Богиня розплющила очі, поглянувши перед собою. Молодий чоловік нагадував рідке золото: хвилясте довге волосся блищало у сяйві зірок, золотисті очі допитливо спостерігали за нею. Одяг переливався сяйливими відтінками золотого, жовтого та білого. Він мав такі самі гострі вуха, та неймовірно гармонійні риси обличчя. Делікатні, та попри це вони карбувалися у пам’яті з першого погляду на нього. Богиня зітхнула із захватом. Вийшло! Вона створила нового Бога.

– Ти ж знаєш, хто ти? Я вклала у твій розум це усвідомлення.

– Ти створила мене.

– Так.

– Отже…Я – твоє творіння.

– Саме так.

– То я не можу існувати без тебе? І моя єдина суть, це служити тобі?

– Ні… – вона наблизилась. – Не служити. Бути поруч.

– Як твій…хто? 

– Просто як мій…

Він відвів погляд, обмірковуючи.

– Що я маю робити?

– А чого б ти хотів?

– А ти не мала вкласти мені у голову якісь бажання чи…

– Я хочу дізнатись твою думку.

Він мовчки дивився вбік.

– Я не знаю, чого хочу. Я поки не розумію цілі власного існування. 

– Ти – Бог…

– Але я не створюю.

– Ні, та я допоможу тобі, якщо захочеш створити щось.

– Тобто, якщо я захочу створити собі пару, ти допоможеш?

Богиня нахмурилась.

– А нащо тобі пара?

– А тобі нащо? – відповів він, втупившись у неї уважним поглядом. – Богам не потрібні пари, та ти створила мене. Нащо?

Вона замовкла.

– Я не…

– Ти не знаєш. Зрозуміло. Що ж, дякую за життя, та я маю обміркувати його.

– Куди ти?

– До тієї галактики. Хочу трохи побути наодинці.

Він прискорився, відлітаючи від неї. Богиня висіла у просторі, спостерігаючи за тим як її нове творіння віддаляється, а тоді і зовсім зникає у безмежжі. Всі її відчуття зараз загострилися, та втрата і сум переважали над іншими, змусивши її затремтіти. Що вона пропустила? Що зробила не так?

Поглянувши на свій світ, Матір змахнула сльозинку і вирішила спуститися. Зараз вона прагнула поговорити із кимось. Та на думку спадала лише Іламрієль. Гілки вкривали бруньки, сніг танув, стікаючи потічками по схилах. Стовбури дерев ще були вугільними після холоду, на них чекало поступове відновлення. Підсніжники, зрошені талою водою гордо визирали з-під сірої землі. Ельфи тягли за собою візочки із горщиками, у яких рясніли блакитні проліски. Ніжні квіточки тріпотіли від руху по кам’янистій доріжці. Морозники аж сяяли білими, персиковими та бордовими квітами, виділяючись на тлі темної землі, яку де-не-де вкривав сніг, що поволі відступав. Ельфи продавали чарівні букети крокусів та горицвітів, поєднання бузкового та яскраво-жовтого кольору було неймовірним. Богиня застигла, спостерігаючи за яскравими відтінками.

Малий хлопчик спинився поряд, простягаючи Матері букет. Богиня заклякла.

– Це мені?

Хлопчик кивнув. Вона всміхнулась, перехопивши маленький букетик, стебельця якого були перемотані стрічкою. Їх кінчики були занурені у зачакловану колбу, що не дозволяла квітам в’янути. Тож, навіть зірвані вони продовжуватимуть квітнути стільки, скільки мали б, якби лишилися в землі.

– Дякую, – відповіла вона, вдихаючи дуже ніжний, майже невловимий аромат. 

Хлопчик всміхнувся, а тоді торкнувся трьома пучками повік, грудей і скроні. Тоді весело захихотів і побіг назад до свого батька, що досі стояв біля прилавка. 

Рибалки поверталися, несучи у руках сіті, наповнені рибою. Ельфи контролювали популяцію тварин, вели підрахунок, тож у спробі наїстись самим, ніколи не шкодили природі своїми діями. Це Богиня цінувала у них найбільше – повагу до її творіння.

Вона роздивлялася все довкола. Вже й весна… Скільки ж цього разу була відсутня Богиня? Не встигла вона й замислитись, як щось раптом штовхнуло її у плече.

– Ой! Перепрошую!

Матір розвернулась, зустрівшись поглядами з молодою ельфійкою.

– Все гаразд. Не підкажете, де Іламрієль?

– О, вона певно вдома. У її стані краще не підіймати важкого.

– У її…Стані?

– Ну… Ви як я теж бачу, при надії, тож розумієте. Вона чекає на дитя.

Богині було радісно від цієї новини. Вона всміхнулась, уявивши дівчину із кругленьким животиком. У хатині, вирізьбленій у скелі, було доволі затишно. Меблі із деревини, глиняні чашки, піч у які    й готувався пиріг із сиром та вишневим варенням. Іламрієль була рум’яною і щасливою, звісно, побачити Богиню знов було приємно, та Матір знала: так блищать очі жінки, що скоро стане мамою. То була бажана дитина. Вони із Акторієм побралися одразу ж після Свята Врожаю. Загалом сімейне життя Іламрієль тішило. Вони не були багатими, та мали все, що було їм необхідно. 

Вони сиділи за різним столиком, над глиняними чашками розносилась ароматна пара від чаю з розмарином, бергамотом та сушеними пелюстками півоній.

– І як тобі вдається щоразу приходити на якесь свято? – реготнула ельфійка, погладивши кругленький животик.

Богиня знизала плечима.

– Сама не знаю…

Вони всміхнулись одна одній.

– Щось непокоїть тебе? 

Матір зустрілась поглядом із проникливими сіро-синіми очима.

– Я створила собі пару.

Брови Іламрієль поповзли вгору, вона відпила трохи чаю.

– Справді? І… Який він? Тобто…Це ельф? Чи…

– Бог.

Ельфійка округлила очі.

– Не думала, що Боги можуть створювати інших…Богів.

Матір мовчала. 

– І як він? 

– Втік від мене.

– Що? Чому?

– Він не зрозумів для чого його створено.

– А ти сподівалась, що він закохається у тебе одразу?

Матір підняла на неї очі.

– Та годі тобі! – всміхнулась Іламрієль. – Ти створила нас усіх, створила наші почуття, прагнення, землю якою ми ходимо…Невже ти не міркувала як все це відбувається насправді? Любов не з’являється в одну мить. Її треба заслужити, часом вибороти, вона ніколи не виникає так просто. 

– І що ти пропонуєш?

– Для початку, поговори із ним. Пізнай його краще.

– Пізнати? Я створила його!

– Так…Та якщо ти не нагадуватимеш про це щоразу, може у вас вийде яка розмова.

– Думаєш, я тисну на нього?

– Думаю, що його трохи шокував факт, що єдина його мета це бути парою своєму творцю. Тим паче, що він дізнався про це майже одразу після появи на світ. Будь терплячішою.

Богиня важко зітхнула. Хотіла б вона знати як діяти. Вона геть не очікувала такої реакції, сподівалась на щось інше…Більш дружнє, добре чи хоча б привітне…Може вона хотіла забагато?

– Гаразд, – поставивши чашку, мовила Іламрієль. – Цієї ночі початок Новоріччя. Ходімо, покажу тобі свято.

Новоріччя ельфи святкували у першу ніч весни. Вважалося, що саме із пробудженням природи після холодів і починається новий рік на землі. Ельфи збиралися на лузі, де кожен у повільному танці передавав частку сили землі. Вкладаючи магію, вони поліпшували плодючість ґрунту, дякували природі та Богині за їх щедрість і просили гарного врожаю на наступний рік.

Діти бігали лугом, несучи в руках стрічки, які потім кріпили до найстарішого кедра, одного з перших який колись створила Богиня. Стовбур його був покрученим і товстим, гілля було важким від часу, та листя завжди було густим. Ельфи танцювали біля того дерева, вклоняючись йому як символу нового року, що обіцяє бути щасливішим за попередній. 

У цю ніч ельфи лишали маленькі послання на наступний рік. То були не лише бажання, а й спроба підтримати самих себе. Вони складали його у чарівні кульки і магією посилали до гілочок. Ті звисали із них весь наступний рік, аж до наступного свята Новоріччя. А опівночі, ельфи діставали торішні послання і обговорювали чи слушними були ті поради, чи сповнились їх найщиріші бажання.
Повітря сповнювали аромати гарячого чаю, медового вина та пирогів. А відчуття, що диво от-от настане не залишало навіть Богиню, що сама собою була тим дивом.

Вкотре вона переконувалась в тому, яких чарівних створінь вона зробила. Які неймовірні свята вони влаштовували і як цінували її подарунок – саме життя. Надихнувшись ними, Матір зітхнула і повернулась до космічного простору, сподіваючись, що її новий Бог нарешті готовий поговорити.