Раді Вас бачити!

Ґвендолін розплющила очі. Пробудження завжди супроводжувалась останнім спогадом її контролю: запекла битва, втрати, ледь зцілене поранення. Зараз вона сиділа за столом Ґладіс, вдягнута у ту саму чорну сукню, яку напередодні порвала. Рукави вкривали сліди від попелу, тканина пропахнула гаром.

Очі дівчини поки слабко фокусувались, зображення було дещо розмитим. Одразу погляд впав на папірець, що виділявся на столі з темного дерева. То була записка із каліграфічно виведеним текстом:

Відповідаючи на купу твоїх невдоволених послань я тобі заявляю, моя люба сестро: я за жодних обставин не вдягатиму на себе це огидне залізяччя! І якщо ти порвеш мені ще бодай одну сукню – я переплавлю твої обладунки і виллю з них кайдани у які заковуватимусь щоразу перед зміною контролю.
P.S Попрощайся з усіма. Наступної ж ночі ми залишимо палац.

Ґвендолін стиснула зуби. Все життя вона мусила бути на другому плані. Весь час робити все так, як хоче сестра. Та вони вже не діти. Ґвендолін більше не питає дозволу на контроль. Вона має його як рівна. Як і мало бути від самого початку. Та Ґладіс лише те й робила, що пригнічувала її, принижувала, вважала зайвою. Схопивши перо у руку, Ґвендолін мало не зламала його від натиску на пергамент, виводячи кострубате:

Не цього разу, сестро.
 
У двері кімнати постукали. Ґвендолін підвелася.

– Хто це?

– Пані Ґвендолін, я від Її Величності. Принесла урочисте вбрання.

– Урочисте? – пробурмотіла вона, насупившись, тоді опустила очі на себе. – Трясця! Зачекайте!

Вона хутко скинула з себе сукню і накинула халат, що висів на бильці ліжка. Трьома широкими кроками, Ґвендолін наблизилась до дверей і відчинила їх.

Служниці вклонилися. Одна несла на простягнутих руках сукню. Робила вона це дуже зосереджено, трепетно підтримуючи, наче то було живе немовля. Наблизившись до крісла, вона чи то поклала, чи то посадила на нього сукню смарагдового кольору, виконану із щільної шурхітливої тканини із мереживним комірцем та рукавами.

Двоє інших служниць тягли залізну підставку на якій закріплювались обладунки із білого золота із гравіюванням у вигляді зірок та фаз місяця, на грудях і плечах.

Побачивши їх, Ґвендолін ахнула. Вони були геть нові, наполіровані до такого стану, що дівчина бачила власне відображення. До обладунків додавалась оксамитова накидка чорного кольору зі срібною підкладкою. То були парадні обладунки начальника варти.

– Не може бути… – торкнувшись оксамиту, зітхнула вона.

– Ми маємо підготувати Вас до посвяти.

Ґвендолін відпустила накидку, поглянувши на служницю.

– Посвяти?

– Королева передбачила, що Вас можуть більше зацікавити саме обладунки, ніж сукня, – продовжувала вона. – Та все ж попросила зробити і її теж, аби Ви мали змогу обрати.

– Ні, сукні то для Ґладіс, – махнула рукою вона, навіть не дивлячись на сукню. – Я хочу приміряти їх.

***

Дівчина не звикла до того, що їй допомагають прийняти ванну. Це було дещо дивно і не надто зручно, а ще купель була дрібнуватою для розвиненого тренуваннями тіла Ґвендолін. Прикупивши лиха, служниці таки обтерли тіло дівчини і почали займатися її волоссям та станом нігтів.

Хвала Богині вони не почали фарбувати її обличчя. Волосся охайно переплели у косички, виклавши на плечах та спині.

Дівчина поглянула у дзеркало, усмішка так і просилась на вуста. Вона відчувала гордість за себе. Вона, ще не встигла і Академії закінчити, а вже стане очільницею Варти! У це було складно повірити.

– Ви готові, міс Ґвендолін?

– Так.

До кімнати увійшли вартові, на знак пошани, вони приклали кулаки до своїх грудей. Посвята відбувалась у тронній залі. Вартові вишикувались по обидва боки пишно вбраної зали. Королева, вдягнута у темно-синю сукню підбадьорливо всміхалась із трону.

Ґвендолін не могла повірити, що весь цей захід для неї. Її приятелі, всміхались. Саймон кивнув їй поштиво. Ямочки розквітнули на смаглявих щоках.

– Я ж казав! – прошепотів він хлопцям-близнюкам позаду. – Платіть.

Ті закотили очі, порпаючись у кисетах, а тоді опустили на його долоню по монеті.

Побачивши це, дівчина трохи нахмурилась, та все ж кроку не спинила. Вона опустилась на одне коліно перед троном королеви і опустила руку. Тайніра підвелася, служники піднесли їй прямокутну оксамитову подушку на якій лежав вишуканий меч зі срібла, з ефесом, виконаним із чорного золота, з інкрустацією сапфірів, що імітували зоряне небо.

– За доблесть, проявлену в бою, за сміливість і самовідданість я посвячую тебе, Ґвендолін із дому Іламрієль, у очільниці Варти, що берегтиме наш мир і добробут. Чи готова ти служити вірно і щиро?

– Готова, Ваша Високосте.

Тайніра поклала кінчик меча на праве плече дівчини. Ледь чутний дзвін металу пролунав залою.

– Чи готова захищати мечем, силою руки і могуттю магії мир, істину і жителів Зоряної Варти?

– Готова, Ваша Високосте.

Королева торкнулась мечем лівого плеча Ґвендолін.

– Чи готова ти навчатись керувати мудро, щиро і справедливо військом Зоряної Варти?

– Готова, Ваша Високосте.

Тайніра повернула меч до дівчини і простягнула його вперед.

– Тоді ця зброя твоя. Підведися, Начальнице Варти. Споглядай безстрашно, май любов, дій розважливо, – кивнула вона, всміхнувшись.

Натовп зайшовся оплесками. Ґвендолін стиснула в руках ефес свого нового меча і всміхнулась, насолоджуючись увагою.

Кілька занять сьогодні скасували на честь призначення Ґвендолін. Вартові вітали нову очільницю, і від того їй хотілось стрибати до неба. Саймон порівнявся з нею всміхнувшись. 

– Начальнице, – вклонився він.

– Ой, годі вже викаблучуватись!

– Ну, чого ж, я радий, що ти головна.

Вона кинула на нього здивований погляд.

– Яка дивна зміна. Перед нападом ви мене з Каміллою мало не з’їли, а тепер така прихильність.

Саймон знизав плечима, всміхаючись. Він нагадував шкідливе дитя через свої делікатні риси обличчя. 

– Ти мій друг, була ще з першого курсу. А Камілли не стало… – він опустив очі. – Ми зростали на цьому, розумієш? Ми всі думали, що магія – зло. Та королева мала рацію. Коли Ціан…

Ґвендолін нахмурилась.

– А що з Ціаном?

Саймон підняв брови.

– О, він…Загинув. Його було поранено, та він витратив останні сили аби зцілити когось із вартових. На себе йому не вистачило.

Ґвендолін знала Ціана виключно через Ґладіс, коли вони ще ділились контролем. Та все одно його смерть вразила її. Наче вона вратила далекого родича. Що хоч і не був близьким, та все ж мав значення.

Саймон теж замовк, почуваючись незручно. До них наближались близнюки: велетенські блондини із коротко підстриженим волоссям і темно-карими очима. Чому велетенські? Та тому, що їх зріст на цілу голову перевищував Ґвендолін, яка до слова і сама не була тендітною – вища за метр дев’яносто.

– Вітання, Ґвен! – один з них стиснув дівчину, наскільки дозволяли обладунки.

То був Дастін, усміхнений завжди обмінювався недоречними жартиками із Саймоном.

– Дякую, Дастіне, – всміхнулась вона.

– І я теж вітаю, – поштиво всміхнувся інший близнюк, на ім’я Конан, той на відміну від брата був досить серйозним і вкрай рідко брав участь у витівках. Окрім хіба однієї… Ґвендолін все турбувало одне питання, тож щойно близнюки залишили їх із Саймоном на самоті, вона повернулась до хлопця:

– За що вони тобі заплатили? 

Саймон пирхнув.

– Хтось пустив чутку, що королева тобі для посвяти підготувала сукню і обладунки на вибір. Я одразу сказав, що це бздура. А навіть коли й так: ти ні за що сукню не напнеш.

– Справді? І чого ж?

– Ну… – він схопився рукою за кільце у лівому вусі – завжди так робив, коли нервував. – Бо це не твоє. Ти як свій хлопака, знаєш? Не дмеш губи з будь-якого приводу як інші дівчата, не намагаєшся виглядати, знаєш…

Вона уважно поглянула на хлопця.

– Жіночно… – з кожною миттю Саймон неначе втрачав впевненість у власних словах, блакитні очі спалахнули соромом. – Трясця! Не кажи, що образилась…Я не намагався, просто…

– Ні, чого ж, – здійняла підборіддя Ґвендолін. – Я і справді не бачу сенсу у розмалюванні обличчя аби комусь сподобатись.

– Прагнеш бути не такою як усі? – вишкірився Саймон.

– Ні. Не така як усі моя сестра.

– А, ту що за книжками не видно вічно? – реготнув він.

Очільниця повернулась до хлопця.

– Слухай, Ґладіс ще та скалка в дупі, та це моя скалка. Тож стули гризло, доки я тобі його не відірвала.

Саймон підняв руки у захисному жесті.

– Перепрошую, Начальнице.

Вона коротко кивнула.

– Піду горло промочу.

– Тебе провести?

– А я немічна? – здійняла брову Ґвендолін.

Саймон загадково всміхнувся, лишаючись на місці.

Їй було спекотно у святкових обладунках, вони були трохи важчі за тренувальні, а разом із накидкою взагалі заважали вільно пересуватись. Ґвендолін сподівалась, що вони відрізнятимуться від бойового вбрання. На полі бою в такому надто поворотким не будеш.

Осушивши келих із ягідним морсом, вона скривилась. Трясця, чого ж воно таке солодке?! Лише більше пити захотілось.

І чого той Саймон причепився? Жіночна, не жіночна, тьху! Наче це має визначати її як особистість. І тим паче як очільницю війська!

З іншого боку, їй дуже не подобалось, що він вважає її настільки передбачуваною, та по суті: вона й сама одразу ж відкинула ідею із сукнею.

Після занять відбудеться бал на честь посвяти, це був геть не обов’язковий захід, втім королева хотіла аби після тяжкого бою, люди знайшли у собі сили відволіктися.

***

Ґвендолін повернулась до кімнати. На перепочинок вона мала всього кілька годин. Важко зітхнувши, дівчина почала знімати обладунки. Ті складались із кількох частин, тож час на «роздягання» був досить довгим.

Остаточно стомившись, дівчина впала на ліжко.

– Ну, і нащо я роздягнулась, якщо через півтори години знову вдягатись? – сама до себе бурмотіла вона.

Ґвендолін покрутила головою. Кімната була бідненькою. Тут крім книжок Ґладіс не було нічого. Взагалі нічого, що б виказувало, що в цій кімнаті живе і вона сама. Жодної речі Ґвендолін. Вона ніколи й не мала власних речей. За великим рахунком, ці обладунки і меч були першими здобутками дівчини саме як окремої сутності, відмінної від сестри.

Це було таке приємне відчуття…І водночас було сумно. Чого вона має ділити кімнату з тією, що заповнила її власними речами, повністю ігноруючи той факт, що Ґвендолін така сама частина її?

Вона сіла на ліжку, стиснувши кулаки від гніву. Покосившись на сукню дівчина пирхнула, відвівши погляд. Тоді глянула знов. Вона ніколи не вдягала сукні з цією подобою. Тобто, вона прокидалась у сукні Ґладіс, бо та вперто відмовлялась переодягатися перед передчею контролю, але…Це щось інше. Королева виготовила сукню спеціально для неї. Не спільну із Ґладіс. Її особисту. Хоч Ґвендолін й не носить такого, та цікавість пересилила раціо і вона підвелася, взявши сукню до рук.

Коли шурхітлива тканина обійняла її стан, а мереживо вкрило руки і шию, дівчина заклякла. Безперечно сукня була гарна, витончена, із дорогого матеріалу, колір був неймовірним. Та це мало якийсь неприродній вигляд. Довгий час вона крутилась перед дзеркалом. Неначе Ґвендолін була занадто габаритна для таких речей. В обладунках вона здавалась собі стрункішою за рахунок масиву на плечах і стегнах. Зараз – її розвинуті м’язи, які обійняло тонке мереживо здавались ніби зайвими для такої витонченої роботи. Хоч сукня була справді гарною і була пошита за її мірками (які королева не зрозуміло яким чином взагалі дістала), та все ж не підходила дівчині. Вона не почувалась у цій сукні собою. Хотілось швидше скинути її і пірнути у звичний важкий обладунок.

У двері постукали. Чомусь вперше ніхто не чекав відповіді і просто увійшов. Ґвендолін розгублено прикрилась руками, наче могла сховати ними сукню. Очі королеви розширились:

– О! Яка ти гарна!

– Це вже навряд, – зітхнула Ґвендолін, розслабившись. – Це не моє.

– Чому? – всміхнулась Тайніра, знагла сівши на стільчик.

– Я якась… – вона покрутилась перед дзеркалом, взявши тканину на пишній спідниці у руку. – На себе не схожа. Занадто…

– Жіночна? – спитала королева.

– Ну, от знову! – зітхнула Ґвендолін. – І Ви туди ж!

Королева всміхнулась, підвівшись.

– У цей вечір ти можеш бути ким завгодно, – вона стала за нею, поглянувши у дзеркало. – А наступної ночі знову будеш собою. Принаймні спробувавши, ти точно знатимеш наскільки це твоє чи ні. А тут, перед дзеркалом на самоті…Ти лише шукаєш відмовки лишитись у панцирі.

Ґвендолін нахмурилась. Чомусь із королевою їй було просто говорити на такі теми. Навряд чи вона б сказала про таке комусь…та будь-кому насправді. Тайніра неначе мала особливий дар, через який поряд із нею Ґвендолін почувалась у безпеці. Відчувала, що її завжди зрозуміють і підтримають. Це наче вплинуло на неї якимсь особливим чином. І вона погодилась спробувати.

Її волосся переплели у дрібні косички, що додавали об’єму біля коріння, здіймаючись над лобом, неначе корона. Пасма переплітали із мідними нитками і стрічками у колір її волоссю, подовжуючи їх так, що ті сягали їй аж до середини стегна. В житті вона б так не ходила, та на один вечір…

– Ну, що? – всміхнулась Тайніра. – Ходімо?

Ґвендолін відчула, як шлунок підстрибнув до горла.

– Думаєте…варто?

– Ну, це бал на твою честь, Ґвендолін. Тож як скажеш. 

Серце вистукувало в грудях, дівчина ще ніколи так не хвилювалась.

– Не бійся, – королева простягнула руку. – Я буду поряд.

Ґвендолін схопилась за тендітну ручку, почуваючись найбільшою дурепою. Нащо вона нап’яла ту сукню? Доки вони просувались коридором, дівчині стало геть млосно, серце калатало, нудота стискала шлунок, губи тремтіли. Королева підвела її до дверей бальної зали. Що вона робить? Може повернутись і вдягнути обладунки?

Вона майже повернулась, коли вартові відчинили двері. Королева рушила вперед, потягнувши руку Ґвендолін. Вона намагалась йти впевнено, не дивлячись ні на кого. Та ті захопливі зітхання у натовпі не на жарт лякали її. Вони насміхатимуться? Шепотітимуться за її спиною? Певно вважають, що вона не гарна. Нащо? Нащо вона вдяглася у сукню? Що за дурня?!

Саймон, вдягнений у чорний камзол і шкіряні штани, заправлені у високі чоботи, якусь мить дивився на неї із неприхованим здивуванням. А тоді усмішка повільно осяяла його обличчя, ямочки заграли на щоках.

Ґвендолін наблизилась до нього, він продовжував всміхатися:

– Ти така…

– Замовкни і заплати хлопцям, – мовила дівчина. – Піду вип’ю.

Вона пройшла повз нього, обсмикуючи рукав. Через тонку тканину сукні їй здавалось, що вона занадто оголена. Не вистачало звичної ваги на плечах і грудях. Випивши кілька келихів, Богиня його знає чого, на смак щось імбирне і знову до нестями солодке, дівчина важко зітхнула.

Довкола всі повільно танцювали під музику, навіть королева знайшла собі партнера для вальсу. Ґвендолін спостерігала за цим без якого-небудь ентузіазму. Саймон наблизився до неї, склавши руки на грудях.

– Глянь на них… – мовив він, спостерігаючи за парами, що плавно кружляли, всміхаючись одне одному.

– Мавпочки незграбно тупцюють під музику, уявляючи себе лебедями, – закотила очі Ґвендолін, закинувши до рота оливку із сиром. 

Саймон примружив очі, заливаючись заразливим сміхом. Дівчина на мить задивилась на нього. Він був як дитя у дорослому тілі. Та це чомусь її приваблювало.

– Хтось заздрить? – здійняв брову він.

– Нічого я не заздрю, – насупилась Ґвендолін.

– То, побудеш моєю мавпочкою на один танець? – простягнув руку він.

– Звучить огидно.

– Ну…Твої ж слова, – нагадав він, не опускаючи руку.

– Що? Ні! – фиркнула вона, запихаючись новою порцією оливок і сиру. Чомусь на нервах хотілось зжерти весь стіл із закусками.

Саймон реготнув.

– Чого ти боїшся?

– Нічого я не боюсь, – насупилась Ґвендолін.

– Тоді, ходімо.

Вона замовкла, уникаючи його погляду.

– В чому справа, Ґвен?

– Я не вмію танцювати, – тихо мовила вона.

– Та я теж, – махнув рукою Саймон. – Це ж так, незграбні тупцювання, чого хвилюватися?

Вона недовірливо покосилась на нього, а тоді все ж вклала свою руку в його.

Саймон всміхнувся.

– Та розслабся ти! Тобою зараз горіхи трощити можна.

– Що, даруй?

– Ти занадто напружена. Стиснута, тверда наче каменюка.

– Сам ти каменюка!

– У танці все дуже просто, Ґвен, – він поклав руку їй на талію, від чого вона напружилась ще більше і зробив крок. – Треба лише довіритись партнеру.

Ноги плутались у кроках, та танець продовжувався. 

– Не дивись під ноги, дививсь на мене, – всміхнувся він, знизавши плечима. – Щоб голова не закрутилась. 

– Ти збрехав… – помітивши як вправно він веде її у танці, мовила Ґвен.

Саймон знову всміхнувся.

– Інакше ти б не погодилась.

– Часто брешеш?

– Тобі? Ні. 

Вона примружилась.

– Брехло.

Саймон розреготався, закрутивши її у танці. Ґвендолін відчула як косички вдарили її по стегнах від різкого руху.

– Перепочинемо? – спитав він, підхопивши дівчину.

– Так…На цю ніч з мене досить.

– На цю? Невже потішиш мене новою можливістю потанцювати з тобою?

– Мрій, – пирхнула вона.

Музика завершилась, вони ніяково відпустили одне одного. Ґвендолін заклякла, Саймон вклонився, кинувши звичну усмішку.

– Не хочеш трохи прогулятися?

– Так…Тут якось спекотно…

Саймон здивовано поглянув на неї, та нічого не сказав. Пара, що залишала танцювальний простір невдоволено між собою говорила:

– Чому б їм не зачинити вікна! Я геть задубіла!

– Еге ж! У мене знову шию заклинить із цими протягами!

Ґвендолін вдала, що не чує цього діалогу і мовчки повернулась, рушаючи геть із зали. Саймон прискорився, наздоганяючи:

– Чекай! Куди ти вшкварила?

Прихопивши келих чергового солодкого напою, вона скривилась, та все ж доцідила його, крокуючи до дверей.

Саймон нагнав її аж надворі, коли дівчина зітхнула, радіючи прохолоді нічного повітря. Вона заплющила очі, всміхнувшись вітерцю, що тріпотів, роздмухуючи складки її спідниці.

Розплющивши очі, вона здійняла брову, помітивши зачудований погляд хлопця.

– Що?

– Нічого, – його вираз повернув звичну криву усмішку. – Ти так всміхалась, наче згадала щось приємне.

– Ага, вагу броні на плечах.

Саймон захихотів.

– Тобі геть не подобається бути у сукні?

Ґвендолін кинула на нього швидкий погляд.

– Мені незвично. Я почуваюсь…не собою.

– Чому вдягнула тоді? – спитав він, всівшись на лавці.

– А не очевидно? Щоб ти втратив свій нечесний заробіток.

– Яка честь! Очільниця Варти готова терпіти незручності, аби тільки мене побісити? Почуваюсь особливим…

– Ніякий ти не особливий, – пирхнула вона, сівши поряд. – Та я забороняю тобі робити мене предметом парі, зрозумів?

Саймон кивнув:

– Так, Начальнице.

Вона похитала головою, зітхнувши.

– Тобі тут подобається? – спитав раптом він.

– Тут краще. Тихіше, прохолодніше. Та й небо гарне…

– І нема тупцюючих мавп…

– Ти весь час тепер це згадуватимеш?

– Час від часу точно, – реготнув він, за що отримав у плече.

Вони поглянули на зоряне небо. На обрії всього на мить зблиснула комета.

– Знаєш…Кажуть, коли зірка падає, чи комета пролітає – це Богиня благословляє тих, хто дивиться у небо о цій порі.

Такої приказки не мали зоряні ельфи, це вже вигадки людей. Та Ґвендолін утрималась від критики і просто всміхнулась. Саймон трохи посунувся на лавці.

– Тобі личить цей колір.

Ґвендолін чомусь подумала про рум’янець, бо лице пашіло як дурне.

– Червоний?

Він спантеличено нахмурився.

– Я не надто розбираюсь у відтінках, та це явно зелений.

Ґвендолін від цього чогось розреготалась. Все було таким дивним і незручним, та від того чомусь доволі хвилюючим і викликало бажання продовжувати цю розмову, геть позбавлену якого-небудь сенсу.

– Я помітив, що ти дуже рідко всміхаєшся. Усмішка тобі личить теж. Ти неначе світишся…

Ґвендолін не знала куди подітися від цих слів. Це було чимось геть незвичним для неї, вона не була готова до цього.

– У… тебе теж гарна.

– Що? – спитав він, всміхнувшись.

– Ну…шкіришся теж гарно. Трохи схожий на малу дитину, але це навіть якось…зворушливо.

Хлопець здійняв брови.

– Вау…Комплімент від Богині не інакше…

– Ой, та йди ти… – роздратовано розвернулась вона.

– Ні, це справді дуже мило, – всміхнувся Саймон. – Якось дивно отак говорити з тобою.

– Як? Наче я таки дівчина, а не «свій хлопака»?

Він примружився.

– Так і знав, що це тебе образило. Вибач. Я мав на увазі, що ти чудовий друг і я ціную тебе за це перш за все.

Ґвендолін кивнула, хоч все одно відчувала ту образу, що гризла її зсередини.

– А ще… – він обережно взяв її за руку. – Ти дуже гарна, і можеш бути різною…І це теж робить тебе чудовою…Не лише як друга, проте…

Дівчина нахмурилась, поглянувши на хлопця. Той здавався розгубленим.

– Ти зашарівся? – вона здивовано здійняла брови. – Це ж треба! Сам Саймон де Ґарр зашарівся!

– Нічого я не зашарівся, – бурмотів він.

– О, ще й як! Щоки, наче помідори!

Ґвендолін розреготалась і від цього чогось і Саймону стало смішно. За мить нічною терасою прокотився їх дзвінкий синхронний сміх.

Зітхнувши з полегшенням, вони зустрілись поглядами. У цьому сяйві, блакитні очі Саймона неначе світились зсередини. Ґладіс розглядала химерний візерунок довкола зіниць, не помітивши що хлопець наблизився. У якусь мить вона відчула його подих на своїх губах, серце зрадливо прискорилось і вона заплющила очі, розуміючи, що за мить вперше поцілує когось. Це було так дивно, неочікувано і Ґвендолін хвилювалась так, наче від цього залежало все її життя. За секунду до того як його губи накрили її, пролунав дзвін годинника. 

– Опівніч! – відштовхнула його Ґвендолін, різко підвівшись. Серце калатало викликаючи різкий біль у грудях.

Хлопець нахмурився, вказавши пальцем на себе:

– Саймон, – неначе нагадуючи своє ім’я.

– Та ні! Зараз дванадцята! – мовила вона так, наче він міг зрозуміти, що це означає.

– Ну…Так. І що?

– Я маю йти, – розвернулась Ґвендолін.

– Чекай! Куди? Бал ще триватиме щонайменше години три!

Та дівчина не слухала. Вона повернулась до палацу і чимдуж побігла до своїх покоїв.

Саймон розстебнув верхні ґудзики камзола:

– Ну, от…Здавалось би: грізна і відважна очільниця Варти, а тікає як та ельфійка з казки, що опівночі перетворювалась на птаху…

***

Ґладіс прокинулась на ліжку, вбрана у дивного вигляду нижню сукню. Та була тонкою із корсетом із мережива. Вишукана робота, та сама б такого вона не одягла. А Ґвендолін і поготів. Дівчина підвелася. Смарагдова сукня лежала на підлозі, як непотріб.

– О…То ти вирішила пограти у принцесу, Ґвен? Як жалюгідно, – пирхнула вона, підійшовши до столу. 

Розгнівано зім’явши записку, Ґладіс переодяглася у свою сукню і вирушила до бальної зали. Коли вже це свято на честь її сестри, чого б і самій не відпочити?

Ґладіс не надто цікавили веселощі і танці, вона не відчувала надмірного голоду, та й стіл із закусками вже давно спустів, а запихатися оливками вона вважала нижчим за власну гідність.

– Дозвольте запросити Вас на танець? – звернувся  до неї один із вартових.

– Забороняю. Йди геть, – відмахнулась Ґладіс, ставши біля колони у настільки самовпевненій позі, що більше ніхто не смів звертатись до неї.

– Привіт, – тихо покликав хтось ззаду.

Дівчина озирнулась, Єрела стояла склавши руки у замок і знервовано поглядала у бік королеви.

– Нарешті, хоч хтось притомний на цьому параді лицемірства, – полегшено зітхнула Ґладіс.

– Ти чого така зла?

– Перманентний стан. Може змиємось звідси? Маю добрий запас лимонного бренді.

– Треба зробити це непомітно. Інакше доведеться ділитись запасом із Її Величністю.

– Обійдеться, – пирхнула Ґладіс. – Ти йди перша.

Єрела повільно рушила до виходу. Ґладіс ще певний час знуджено блукала залою. Тайніра всміхнулась їй, неквапом спустившись із подіуму.

– Рада, що ти завітала.

– А я не дуже. Тож вже піду, на заняття скоро.

– Та годі тобі. Перепочинь. Заняття на цю ніч скасовано.

– Я відпочиваю серед книг, дякую за запрошення, Ваша Високосте, – вклонилась вона. – Та я вже піду.

Тайніра не спиняла її, лише стурбовано поглядала на дівчину, що повільно залишала залу.

Єрела чекала на неї біля покоїв дівчини. Ґладіс мала піднесений настрій від цих секретних посиділок із подругою. Впустивши її до кімнати, дівчина хутко переклала всі книжки на ліжко і поставила фляжку і кілька чарок. Єрела розгорнула хустку, де лежали ягоди ожини і кілька шматочків сиру.

– Крадеш у Її Величності? – криво всміхнулась Ґладіс.

– Зрештою все це було придбано на мої податки, – знизала плечима Єрела.

Ґладіс простягнула їй наповнену чарку.

– То… – почала Єрела, погладивши великим пальцем обідок чарки. – Чого ти така знервована?

– Бо моя сестра робить те, що хоче!

– Сестра, про яку я не чула жодного разу за десять років?

– Не чула, бо це не твоя справа, – пробурмотіла Ґладіс.

– Чарівно. Ти розлякаєш всіх друзів, що маєш, – відпивши ще, фиркнула крамарка.

– Сама ж казала, що не друг, а наставниця, – нагнулась до неї Ґладіс. – От і наставляй.

Довгий час вони обговорювали життя у палаці, одна одну, королеву. Хоч Ґладіс і не зізналась, що вони дюакор, Єрела зрозуміла, що сестри якимось чином залежні одна від одної. Вона слухала уважно і не перебивала. А тоді спитала:

– Поясни до пуття: ти хотіла залишити палац і піти у невідомість, бо королева занадто покладається на тебе?

– В цілому так.

– А Ґвендолін хотіла бути вартовою, стала її очільницею і мала просто відмовитись від своїх мрій, бо ти хочеш іншого?

– Ну… – замислилась Ґладіс. – Так.

– А з якого переляку вона має це робити? – здійняла брову крамарка. – Це в тебе нема плану на майбутнє. Її ж цілком чіткий і вона уже виконала якусь його частину. Тож це ти маєш змиритись.

– Знаєш, що… – фиркнула вона.

– Ні, – реготнула Єрела. – Ти тут в гіршому становищі, Ґладіс. Вона перемогла. 

– Не кажи так…

– До того ж…Куди тобі йти? Тут ти принаймні маєш дім, мету і скоро зароблятимеш. Нащо втрачати це?

– Я не бажаю зайвої відповідальності. Тайніра дивиться на мене так, наче я здатна змінити світ!

– А це так? – покосилась на неї Єрела.

Ґладіс кинула на неї погляд від якого квіти могли б зівʼянути й засохнути навіки.