Раді Вас бачити!

Вже майже годину Саймон докучав дурнуватими запитаннями, перебираючи стосик книжок, що височіли над  столом Ґладіс.

– А ця книга про що? – спитав він, показавши манускрипт у зеленій обкладинці.

– Словник цілющих трав, – не підводячи очей, мовила дівчина. – Поклади на місце.

– А ця? – показав він іншу, уже у сірій обкладинці.

– Розбір діалектів ельфійської мови, притаманний для різних регіонів.

Саймон замислено кивнув, продовжуючи перебирати книги. Тоді схопив останню і повернув її. Книга здавалась дуже старенькою і у занедбаному стані. Попри сенс, Ґладіс би прибила того хто ставився до книги нешанобливо. Навіть до цієї. Подумки вона молилась аби стан книги не привабив Саймона і він мовчки відклав її в бік, та все ж…

– Ну, а ця про що?

Ґладіс закотила очі. Цю книгу Матісса впхала до її кошику кілька годин тому. Для чого – не зрозуміло. Дівчина не читала художньої літератури, вона не вбачала у ній жодного сенсу. Книги мають розвивати, навчати, викликати мотивацію здобувати навички. А чого може навчити любовний роман? Потопати у солодких словах? Зітхати, при появі коханої людини? Говорити нереалістично довгі речення, сповнені епітетів? Ридати ридьма над втратою того великого кохання? Ґладіс відклала цю книгу у самісінький низ високої вежі із різних манускриптів та праць, аби й не бачити її. Завтра ж поверне до бібліотеки. І нащо Саймон тут стирчав? Нащо лізе до тих книжок? Він же ельфійською ні гав-гав.

– Агов? Ти заснула? – спитав він.

– Що ти хочеш?

Він покрутив книгою. Не можна казати йому, що то роман. Тоді Саймон стане ще більш нестерпним, ніж уже був.

– Це… – почухала потилицю вона. – Це медичний словник. У ньому цілителі зазначають всі болячки з якими стикалися і як їх можна вилікувати, – Ґладіс склала руки на столі, кинувши глузливу усмішку. – Твого випадку там, на жаль нема, тож схоже це не лікується. Та не засмучуйся: я можу обірвати твої страждання будь-якої миті!

Саймон реготнув, розгорнувши книгу. Він скривився, намагаючись прочитати бодай одне слово ельфійською. 

– Ля…Ти…Ля тиє…Ста-а…

Ґладіс стримувала себе щосили аби не скинути хлопця зі стільця.

– Це читається «Ла ті стакіта», – здалася вона.

– А, що таке те воно «Ла ті стакіта»? – спитав він скрививши губи.

Що б його вигадати…

– Серцевий напад, – пирхнула Ґладіс, опустивши очі на власну книгу. – Тепер замовкни.

– А це як прочитати? – нахмурив густі брови Саймон, тицьнувши пальцем у інше слово в книзі.

– Мовчки, – потерши скроні, відповіла Ґладіс. 

– Чого мовчки?

– Враховуючи як болить моя голова, рекомендую читати про себе, інакше моя рука із книгою в тисячу сторінок може випадково заїхати тобі по кучерях.

– Знаючи твій паскудний характер це буде не випадково, – похмуро зазначив він, перегорнувши сторінку.

– О…То ти лише прикидаєшся дурнем без тіні інтелекту? – хмикнула Ґладіс, піднявши книгу.

– Невже ти здивуєш мене тим, що змінила думку? – здійняв брову він.

– Ні, лише зазначаю, що тінь інтелекту все ж наявна. Хай і примарна.

Саймон розреготався. Дівчина зіщулилась від гучного сміху хлопця. Здавалось ніби хтось вдягнув їй на голову відро і відчайдушно стукає по ньому залізною ложкою.

Він поклав книгу на стіл і підвівся, Ґладіс здійняла брову. Зазвичай Саймон стирчить у неї значно довше. Вона весь час дивувалась чи він взагалі спить.

– Гаразд…Вже час йти спати, – мовив він і всміхнувся, затримавши погляд на дівчині.

– Богине… Я думала ти тут пропишешся, – закотила очі Ґладіс і перегорнула сторінку.

Він вперся руками у стіл і подався вперед, уважно поглянувши на дівчину:

– А, що? Можна? Може хоч раз зустріну Ґвен.

Ґладіс знову закотила очі.

– Чого ти не можеш домовитись із нею про зустріч? Нащо приходити сюди щовечора?

– Не вдавай, що я тобі огидний, – пирхнув він, забравши руки зі столу. – Тобі подобається, що я тут. 

– Думаєш ти подобаєшся всім навколо?

– Може й не всім… – знизав плечима він. – Та хіба це погано?

– Що?

– Подобатись іншим?

– А я хіба мішок із мерридами, щоб комусь подобатись? 

– Ну, зі спільного з монетами у тебе хіба те, що можуть боляче вдарити, – зазначив він замислено.

– Однак, ти досі тут. І це мене дивує найбільше.

– Може, я просто хочу подружитися із сестрою Ґвен.

– Нащо? Ми і з нею спільної мови не знаходимо, на біса мені дружити з її хлопцем?

Саймон чомусь розсміявся.

– Що таке?

– Ти так смішно кривиш ніс на слові «хлопець». Казав про це Ґвен…

– Ти розказав їй, що ми спілкуємось? – перебила його Ґладіс.

Саймон нахмурився.

– Ну…Так. А що?

Ґладіс закрила очі руками. Яке ж воно дурне!

– Хіба це щось погане? – не розумів він. – Ми ж просто спілкуємось.

– Геть.

– Що?

Вона підвела голову:

– Йди геть! І щойно побачиш Ґвен, будь так ласкавий запевни, що більше сюди не прийдеш за її відсутності.

– Але ж я прийду…

– Не прийдеш! – шумно закрила книгу вона. – Це і так затягнулось.

– А що в цьому такого? Ми ж просто говоримо.

Ґладіс кинула на нього невдоволений погляд. Щось у його очах зблиснуло, вдоволена усмішка повільно розквітала на обличчі.

– Ні-ні! – застерегла вона. – Не роби такий писок!

– Чого ти так панікуєш? 

– Ти – її хлопець. Вона не буде щаслива знати, що ти приходиш сюди регулярно, доки її нема.

Він махнув рукою:

– Ґвен не влаштовуватиме сцен.

– Ого… – хитала головою Ґладіс. – Паршиво ж ти її знаєш.

– Ми просто приятелюємо, хіба це проблема?

– Знаєш, що? Спитай у неї сам. Певна вона розквасить тобі сюрло, а тоді до мене прийде сваритися.

– Закладемося? – подав руку він.

Ґладіс здійняла брову.

– Ставлю три мерриди, що вона поставиться до цього нормально.

– Я не братиму в цьому участі.

– Ти нічого не втратиш. Окрім кількох монет, звісно.

– Я не помиляюсь щодо неї. 

– Тоді тим паче закладемося?

– Ні.

– Чого?

Ґладіс пирхнула. Саймон зітхнув, відсуваючи стільця.

– Ні! Не сідай знов… – вона знесилено опустила голову на книжки, чим викликала новий напад гучного реготу.

– Гаразд. Поясни чому вона, на твою думку, буде сердитись? Тому, що ти жінка?

– До чого тут це? – підняла голову вона.

– Ну…Думаєш, вона ревнуватиме мене до тебе?

Ґладіс вдивлялась у нього якусь мить, наче чекала, що по широкому лобі, прямо під кучерями покажеться текст із поясненнями. Та коли цього не сталось вона обміркувала його слова сама і неочікувано для себе розсміялася. Головний біль поширився тепер ще й на вуха та шию, але це не спиняло дівчину. Саймон мав зараз дуже дивний вираз обличчя. Він наче всміхався, та очі виказували щире сум’яття. 

– Це…має бути дотепним?

– О…Даруй, – вона зітхнула, спробувавши заспокоїтись. – Розумієш я трохи відрізняюсь від однолітків…

Саймон якусь мить вивчав її обличчя, тоді його брови піднялися.

– О! Зрозумів! Тебе не цікавлять хлопці, – він виставив руки у захисному жесті. – Цілком нормальна справа, я не засуджую.

– Спробував би, – пирхнула вона. – Але, перш ніж ти продовжиш цей принизливо-толерантний спіч: жінки мене теж не цікавлять.

– Це як? – не вірив він. – Взагалі ніхто?

Ґладіс похитала головою, всміхнувшись.

– Ґвен про це відомо, тож питання не у ревнощах. Вона звісно на мою нескромну оцінку часом ще та дурепа, та не настільки аби думати про мене у такому принизливому ключі.

– Тоді що?

– Я маю припущення, що вона багато в чому вважає себе менш цікавою чи розумною за мене. І в тому моя провина: я не давала їй розвиватись. Тож, дізнавшись, що ти проводиш зі мною час, вона може сприйняти це негативно.

Саймон натомість нахмурився.

– Ти говориш про неї наче вона не сестра тобі, а дитина.

– У певній мірі так і є, – кивнула Ґладіс.

– Ні, це не так, – не погодився він, блакитні очі набули загрозливого погляду. – Не знаю, де ти була більшу частину ночі, коли війна почалась, та я бачив Ґвен там, на полі бою. І знаю на що вона здатна. Як кинулась у бій, знаючи ще так мало…Як тягла на спині поранених, аби дати їм шанс вижити. Може вона не перечитала всю королівську бібліотеку, та вона цікава якраз тим, що відкрита для світу. Вона не ховається, а навпаки прагне пізнавати і вчитися. Можливо це і непокоїть – що вона відрізняється від тебе? 

Ґладіс знизала плечима.

– Можливо ти маєш рацію і я просто до неї несправедлива, не помічаючи її чеснот. Та я в цілому несправедлива, Саймоне, і що б ти не намагався мені доводити, я залишатимусь при власній думці. Тож може чим трясти повітря марними спробами, краще йди собі?

Хлопець ще якусь мить замислено вивчав її, а тоді мовчки рушив до дверей. Ґладіс гучно закрила чергову книгу і поклала на неї голову. Чому все було так важко? Чому вона не втекла з палацу якнайдалі? Може і справді втекти? Хоча…грошей в неї не було. Вони їй не були потрібні тут, адже одяг, їжа і житло поставлялись їй, вважай зі щедрих рук Тайніри. До того ж втеча нічого не дасть. Ґвендолін просто вертатиметься сюди щоразу, змушуючи Ґладіс прокидатися в цій кімнаті знову і знову. І чого той Саймон почав приходити? Тепер вона була певна, що сестра мала велетенського зуба на неї. Хлопчина погано знав Ґвен. Це її образило. Ще напридумує собі чогось і почне страждати. Якщо вже не почала.

Ґладіс посунула ногу і відчула шурхотіння під черевиком. Нахмурившись вона опустила очі під стіл. На підлозі лежав папірець. Ледь розгорнувши, вона помітила вже звичний кострубатий почерк сестри:

Дай спокій Саймону! Я не жартую, Ґладіс. Він має для мене значення. Не грайся ним, аби щось мені довести.

Ну, звісно ж, дізнавшись про це, Ґвендолін була не в захваті…

– Трясця! – рявкнула вона, хапаючи перо. 

Я його не займаю. Він приходить сюди, чекаючи на тебе. Ти б краще припинила брехати, що ходиш на пробіжки. Вигадай щось краще, заплануйте зустріч. Запевняю: я йому абсолютно не цікава, йому просто нудно після навчання, дай бовдуру кілька додаткових домашніх завдань, може попуститься. 

У кімнату постукали, Ґладіс аж підскочила, лишивши кілька крапель чорнил на папері.

– Хто там?

– Це я, – відізвалась Тайніра. – Можна?

І чого це королеву принесло о такій годині? Ґладіс знервовано потерла скроні. Тайніра увійшла, не чекаючи запрошення.

– Все гаразд? – спитала вона, оглянувши дівчину.

– Краще не буває, – бурмотіла вона. – Чим можу допомогти, Ваша Високосте?

Тайніра сіла на стілець, склавши руки на колінах.

– Твоя сестра казала мені, що ти відмовляєшся тлумачити пророцтва, через мою пропозицію обійняти посаду Архіваріуса.

– Моїй сестрі б не завадило не пхати носа до чужих справ.

Тайніра зітхнула.

– Вона хвилюється за тебе.

– Не варто. Я здатна про себе подбати.

– Це мене і турбує, Ґладіс. Тут тобі нічого не загрожує. 

– Я не про це. 

– Я завжди захищу тебе, якщо це буде необхідно.

– Мені не потрібен Ваш захист.

– Чому ти настільки проти мене?

– Я не проти Вас…

– Ой, прошу. Давай без цього, гаразд? Я тобі не подобаюсь, це нормально, від тебе я теж не в захваті. Та ми мусимо довіряти одна одній, бо мали зустрітися. І я потребую твоєї допомоги як архіваріуса.

– Нащо?

– Наближається загроза. Щось лихе з’явиться у королівстві і поставить під загрозу той крихкий мир, що ми маємо. Я хочу розшифрувати пророцтва, аби розуміти до чого мені готуватися.

– Слухайте…Я не хочу брати в цьому участі. Пророцтва не попереджають про небезпеки, вони лише констатують їх неминучість. І це вбиває мене найбільше! Вони позбавлені сенсу. Пропоную займатися укріпленнями, магією і просвітою. Це все, що ми можемо, аби підготувати народ до можливих небезпек. Виключити неуцтво та нетерпимість. Вчитися всьому, що можна, розвиватися без перестанку. 

– Говориш як справжній Архіваріус.

Ґладіс стомлено зітхнула.

– Чому Ви вважаєте, що я маю обійняти цю посаду?

– Крім тебе на це ніхто не здатний. А боротися із неуцтвом і займатися просвітою під силу не кожному. Їм потрібна тверда рука, – всміхнулась Тайніра. – Твоя рука, Ґладіс.

– Скільки я матиму? – стомлено спитала вона.

– Можеш поторгуватися, – знизала плечима Тайніра. – Чекаю на твої пропозиції.

– Сто меррид на місяць.

Королева замислено кивнула.

– Гаразд.

– Що, справді? – не вірила вона.

– Я ж казала, що потребую тебе.

– А якщо я попрошу крутий кабінет із власною бібліотекою і другим поверхом і щоб щовечора мені масажували шию?

– До кінця тижня організую.

Ґладіс примружилась.

– Ви вважаєте, що я аж така цінна, бо так написано у пророцтві?

– Ні. Я вважаю, що ти цінна, бо прагнеш розвиватися і за ті роки, що ти тут довела це неодноразово. То як? – королева простягнула руку. – Згода?

Ґладіс зітхнула обхопивши її долоню пальцями. В грудях різко запекло. Спогади про бабусю, її останні слова. Погляд сіро-синіх очей, у яких читались водночас незламна рішучість і глибокий біль. Біль від неминучої втрати.

– Будь хороброю. Вчися. Вчення – єдине, що у нас лишилося. Єдине, чим ми здатні побороти їх…

Ґладіс різко скочила, відпустивши руку королеви. У вухах шуміло.

– Що це було?

Тайніра була не менш розгубленою.

– Не знаю…Не певна. 

Дівчина спостерігала, як королева розгублено підвелася і рушила до дверей.

– Впродовж тижня Матісса зустрінеться з тобою і повідомить про те, чи готовий кабінет, масажист і графік роботи. Я зайду за годину.

– Але за годину уже Ґвен матиме контроль.

Тайніра зустрілась із нею поглядами.

– Я знаю, – мовила вона, відчинивши двері.

Ґладіс не хотіла визнавати, та це вкололо її. Королева, схоже зблизилась із сестрою. 

До кімнати знову постукали. Ґладіс вже ненавиділа ці двері, цю кімнату і власну популярність що за останні кілька місяців раптово зросла.

– Хто там ще?!

– Богине…З таким настроєм, хтось колись спалить цю кімнату разом з тобою, – мовила Єрела, увійшовши.

– Даруй, ти просто третя, хто припхався за останню годину, це дратує.

– То мені прийти пізніше?

Ґладіс поглянула на годинник. Точно ні, трохи менше як за годину Ґвендолін забере контроль. 

– Та всядься вже, – закотила очі вона.

Єрела пирхнула.

– Я б спитала, що в тебе з настроєм, якби твоя пика хоч колись була не перекошеною від гніву і виразу «я невизнана генійка, а цей світ нижчий моєї гідності».

– Не таке у мене лице!

– Подарую тобі люстерко на ніч народження.

– Обійдуся, – похмуро відповіла Ґладіс.

– То, що сталось? Хто турбував тебе о такій порі?

– Спершу Саймон, тоді Тайніра…

– Чекай, хто такий Саймон?

– А, ти ж не в курсі, – вона підперла лоба рукою. – Хлопець Ґвендолін.

Єрела здійняла брови.

– Очільниця варти закрутила роман?

– Не починай, мене знудить.

– А чого він приходив до тебе?

– Він приходить останній місяць, все прагне застати сестру.

– Яка, до речі де? 

Ґладіс кинула на Єрелу невдоволений погляд.

– О, державна таємниця, я бачу?

– Не смішно.

– То не будь смішною. Таємничість тобі не пасує. А королева чого хотіла?

– Того ж. Аби я пристала на пропозицію стати архіваріусом.

– О, то он чого вона так чкурнула від тебе? Знову перейшла межу і послала саму королеву до беня у верби?

– Нікуди я її не слала. Вона чекає на повернення Ґвен.

– А, так, я помітила як вони здружились. Думала поки Тайніра зайнята черговим чаюванням прокрастись до тебе у кімнату, та тут було зачинено.

Ґладіс застигла. Добре, що Єрела поки не здогадувалась про те, ким вони обидві є. Та хвилювало її чомусь й інше.

– Чаювання?

Крамарка відвела погляд.

– Так, після занять майже щоночі Ґвендолін сидить із нею у вітальні. Мило говорять, п’ють чай. Неначе подруги.

Ґладіс скрипнула зубами.

– О, ні… – Єрела розреготалась. – Справді? Ти їй заздриш? Ти ж сама королеву відштовхнула, коли вона пропонувала тобі дружбу.

– Як можна дружити з королевою?

– Е ні, не змінюй теми. Ти заздриш їй.

– Я завжди була вищою за це сестринське суперництво. 

– Ні-ні. Справа не у ньому. Ти просто ніколи не вважала себе в чомусь гіршою за сестру. А тепер все має інший вигляд. Тебе дратує те, що королева, (хоч ти й сама дала їй зрозуміти, що не прагнеш її прихильності), обрала Ґвендолін. 

Єрела відкинулась на спинку стільця, вражено спостерігаючи за дівчиною:

– Не думала, що доживу до цієї ночі.

– Ще одне слово і не доживеш до наступної, – похмуро зазначила Ґладіс.

Крамарка знову реготнула.

– Богине…Діставай своє пійло. Я так бачу все геть паршиво.

Захопившись балачками і напоєм, Ґладіс незчулася як година минала. Звичне запаморочення вона впізнала не одразу. А тоді…

Ґвендолін розплющила очі. Єрела мало не вдавившись сиділа навпроти, пальці щосили стисли келих. 

– Що ти тут забула? – здивовано роззираючись спитала вона у крамарки.

– Я вже йду… – пробелькотіла Єрела і підвелася, не зводячи очей із дівчини. 

Ґвендолін опустила очі на стіл. Розгорнута книга не була схожа на інші у колекції Ґладіс. То був справжній любовний роман про фею та ельфа, що закохалися під час битви між народами. На сторінці, де персонажі зізнавались одне одному у коханні лежав папірець. Ґвендолін схопила записку. Хоч Ґладіс не написала нічого в’їдливого, дівчина вбачала у кожному її слові прихований сарказм. Бо такою була сестра. Весь час когось висміювала.

***

У двері постукали. Ґвендолін відчинила. Тайніра стояла на порозі, погляд її був стурбованим.

– Ґвен! Я вже чекала на тебе… – вона спинилась, вдивляючись у обличчя дівчини. – Все гаразд?

– Єрела знає, хто ми, – не вітаючись, Ґвендолін пройшла у кімнату і сіла на ліжку.

– Вона була тут?

– Схоже в них із Ґладіс був веселий вечір.

– Я ж забороняла! – роздратовано зітхнула королева, а тоді погладила дівчину по плечу. – Не думаю, що вона комусь скаже… 

– Може й не скаже…Я не знаю. 

– Це тебе так засмутило?

Ґвендолін зустрілась поглядами із королевою.

– Саймон бачиться із нею. Я не розумію нащо. 

– Із Ґладіс?

Вона кивнула, обійнявши себе за плечі.

– Ґладіс каже, що нічого немає. І я знаю, що нічого немає з її боку. 

– Думаєш, вона каже правду, щодо відсутності потягу до будь-якої статі?

– Коли ми ще ділилися контролем, я відчувала те саме. Ніхто не цікавив і не викликав симпатії. Взагалі жодної.

– Ну, навряд чи у вашому оточенні був принаймні один нормальний хлопець.

Ґвендолін зітхнула.

– Коли ми розділили контроль і я стала самостійною, я відчула зміни в собі. Мені хочеться більше цікавитись навколишнім світом, людьми, пізнавати щось нове…І Саймон, він…

– Ти закохана?

Ґвендолін підняла очі.

– От тільки я не розумію чи має він ті самі почуття. Я досить довго спілкуюся із хлопцями із академії. Щоночі після занять вони відвідують місто. Зокрема й трактири, де проводять час із жінками. Саймон був серед них певний час. Та нещодавно я дізналась, що вони ходять туди без нього. Я наївна думала, він через мене…А він тим часом навідується в гості до сестри.

– І… – королева трохи знітилась, поправивши складку на сукні. – І чим вони займаються?

– Ґладіс читає. А він просто сидить там, нібито чекає на мене.

Ґвендолін закрила руками очі.

– Я не знаю, що робити…Звісно, хвилюватись через якогось хлопця навчаючись ремесла очільниці варти це геть неправильно. Та я не можу припинити думати про це. Чого вона цікава йому? Ґладіс дбає виключно про книжки. Їй начхати на все і всіх. І на Саймона їй начхати теж. Та він цього схоже не розуміє.

– Знаю, тобі не сподобається те, що я скажу…Та найліпше, що ти можеш – поговорити із ним особисто. Сидіти і будувати здогади можна довіку. Та це не принесе жодного сенсу. Ти лише хвилюєш себе дарма. Відволікаєшся...

– Джанін нещодавно казала мені, що як стосунки відволікають, їх краще позбутися.

– Ти що про це думаєш? Ти готова порвати з ним?

– Я і справді відволікаюся. Весь час тільки й думаю про нього. Змушую себе концентруватись на заняттях, та це вимагає забагато сил... Як гадаєте: мені треба завершити все це, доки не зайшло надто далеко?

– Рішення має належати тобі. Не Джанін і не я маємо щось тобі радити. Вона взагалі не мала втручатися.

– Вона не втручалась...Просто спитала мене, що я відчуваю. Чи впливає це на мене.

– Ну, звісно ж впливає! Ти закохана, Ґвен. Тобі двадцять три роки, Джанін не заважало б згадати себе у твоєму віці.

– Але ж вона не була очільницею.

Тайніра замовкла. Очевидно Джанін мала значно менше відповідальності у той час. Тож її стосунки не впливали на всю варту. Дівчина опустила очі, розуміючи, що рішення буде складним, та має бути правильним.

– Ви хотіли про щось поговорити? – змінила тему Ґвендолін.

– Згодом, – підвелась Тайніра. – Тобі вже час на заняття. Приходь на чай опісля, гаразд?

На тренування Ґвендолін прийшла без настрою. Джанін помітила це і тримала дистанцію, неначе віддалено наглядала за тим, як працює дівчина, не нав’язуючись.

– Кіране, не відставляй так далеко ногу. Тебе буде дуже легко вивести з рівноваги. Ще й коліно пошкодиш.

– Так, начальнице, – кивнув хлопець. Він був ще геть юним, та Ґвендолін бачила як він проявив себе під час нападу послідовників. Саме його тоді зцілив Ціан, дарувавши останні сили на порятунок хлопця. Ґвендолін знала, що він не винен, що то було рішення цілителя, та все одно чомусь ставилась до хлопця холодно. Хоча об’єктивно він мав неабиякий потенціал. Можливо колись він навіть матиме змогу зайняти вищу позицію у Варті і керувати загоном.

– Начальнице? – покликав Саймон.

– У тебе питання щодо вправи?

– Гм…Ні.

– Тоді це зачекає, – кивнула вона, відходячи. – Не опускай голови при нахилах.

У залі було тихо, ніхто не говорив між собою, напружену тишу порушували лише звуки кроків і дихання студентів. Дівчина спинилась перед двома дівчатами, що спарингувалися. Лора і Брієнна – певно найліпші лучниці серед студенток академії. Та у ближньому бою ще мали чого повчитися.

– Лоро? – почала Джанін.

– Лікоть рівніше, – сказала Ґвендолін. – І не завалюй корпус. Ще раз.

– Так, начальнице, – відповіла Лора, спробувавши знову.

– Добре, – кивнула Ґвендолін, відчувши уважний погляд Джанін.

Вона поглянула на наставницю.

– Я щось сказала не так?

Джанін всміхнулась.

– Навпаки. Ти робиш успіхи.

Ґвендолін всміхнулась, наставниця поклала руку на її плече:

– Так тримати.

По звершенню тренування, дівчина затрималась. Саймон, що саме реготав із Дастіном, кинув на неї швидкий погляд і, вибачившись, підійшов ближче.

– Тепер ти готова поговорити? – всміхнувся він.

Ґвендолін кивнула, він торкнувся її руки, дівчина зустрілась із ним поглядами.

– Що сталось? 

Чомусь, дивлячись йому в очі вона не знаходила слів. Неначе просто не могла сказати те, що справді прагне. Все ж просто: «мені неприємно, що ти приходиш до сестри, коли я не поряд.» Чому вона не може цього сказати?

– Може прогуляємось після занять? – запропонував він. – Я з тими пробіжками тебе й не бачу!

– Я маю навідати Тайніру. Матиму кілька годин до дванадцятої.

– А що буде о дванадцятій?

– Справи…

Саймон зітхнув.

– Мені здається, ти щось приховуєш від мене?

О, справді? Вона приховує? Її аж розпирало від роздратування, Ґвендолін відсмикнула руки, схрестивши на грудях.

– А що ти робиш після занять?

Саймон підняв на неї очі, щось у його виразі змусило її замислитись чи не розривається він сам між «сказати» й «змовчати».

– Ну…По-різному. Часом з хлопцями гуляємо… – розгублено мовив він, а тоді всміхнувся. – До речі, Дастін схоже закохався. Вона тримає таверну, старша від нього років на п’ятнадцять. Конан ще не в курсі, уявляєш його реакцію? 

– І як це ти досі не розбовкав? – пирхнула вона.

– Ти що! Як я можу? У нього би певно стався той… «Ла ті стакіта».

Ґвендолін нахмурилась.

– Що ти сказав?

– Ну…серцевий напад.

– Серцевий напад? – уточнила вона.

– Так, а що?

– Де ти це почув?

– Та… – торкнувся сережки він. – Десь у книзі вичитав, мабуть.

Ґвендолін роздратовано пирхнула, знала вона де є такі книги. Ґладіс певно дуже пишається собою за те, що переклала ці слова неправильно. А найгірше, що вони значно більше часу проводили разом. Саймон брехав їй прямо у вічі. Адже, вони бачились напередодні. Саме ця книга лежала розгорнута на її столі. Саме ця. Він тримав її у руках за кілька годин до того як Ґвендолін перехопила контроль. І він збрехав, що вечорами гуляє з хлопцями. Тепер йому значно цікавіше було проводити час із її сестрою.

– Який же ти дурень, Де Ґарре…

– Що? – не зрозумів він. 

– Я знаю у якій книзі ти це вичитав. 

– Слухай… – почав було він.

Ґвендолін відчула як гарячі сльози набираються в очах. Вона відвернулась.

– Не хочу. Чесно. Я не хочу знати цього. Просто…Не займай мене. Якщо вона тобі дорога – гаразд. Вона ніколи не відповість взаємністю, та це твоя справа. Тільки мені дай спокій.

– Стій, що? – не розумів він. – Нічого ж не було… Чому ти так говориш? 

– La tie stakkita, – тихо мовила вона і пішла геть із зали.

– Агов! – крикнув Саймон. – Що я сказав не так?

Джанін прочистила горло. Весь цей час вона була у залі, тихо складала звіт для королеви за успіхами Ґвендолін. Саймон кинув на неї погляд, та все ж стримався від уїдливого коментаря.

– Це освідчення, а не серцевий напад.

– Що? – не зрозумів він.

– Дослівно це означає «ти – моє серцебиття». У ельфійській мові це зізнання у найщирішому коханні. 

– Але…Я чув, що це серцевий напад.

– Ну, де би ти це не чув – це не воно.

– Чекайте…То Ґвен щойно…

Джанін здійняла брову, повертаючись до записів.

– Трясця, я просто бовдур.

Наставниця змовчала, та все у її вигляді виражало цілковиту згоду із цим твердженням. Саймон залишив залу і вибіг до коридору. Та Ґвендолін там уже не було.

Вона увійшла до вітальні. Тайніра усміхнено підвелася, наближаючись. Та, щойно королева побачила вираз її обличчя, усмішка враз зникла, змінившись стурбованістю.

– Ґвен…

Дівчина опустила голову.

– Я така дурепа…

– Ні! – Тайніра обійняла її. – Ти не дурепа! Ну ж бо…Розкажи мені, що сталося?

***
Чай, яким її пригощала королева неначе мав якусь свою магію. Він дарував затишок і приємні спогади про бабусю, коли вона уважно слухала про будь-які дитячі переживання. Силою Іламрієль було те, що для неї не існувало малих проблем, якщо вони стосувались онуки. Все, що її турбувало бабуся уважно слухала і завжди давала мудру пораду. Ґвендолін не могла пояснити собі чому поряд із королевою, дівчиною її років, вона почувалась так само: оточена затишком, теплом та розумінням, якого здавалося ніколи більше не матиме.

Ґвен помітила, що королеву щось непокоїть. Відпивши трохи чаю, вона уважно поглянула на Тайніру.

– Про що Ви хотіли поговорити?

Вона зітхнула.

– Я приходила до Ґладіс вчора. Вмовила її працювати архіваріусом. Вона звісно озвучила заробітну платню, що нагадує доволі зухвалий грабунок, та все ж…Я потребую її на цій посаді.

– Отже, вона навчатиме студентів…

Тайніра стривожено поглянула на дівчину.

– Я навіть не думала про Саймона, коли пропонувала їй…

– Це не Ваша провина. Якщо вона справді допоможе, так і має бути.

– Було ще дещо…

Ґвендолін підняла очі. Тайніра гладила край чашки великим пальцем, неначе цей рух міг допомогти дібрати потрібні слова.

– Коли я торкнулась її руки…Мені був спогад. Чужий спогад, я не зовсім розумію що це було. Ґладіс теж це бачила. Та як взагалі це могло статися, я не знаю.

– Це Вас турбує?

– Я постійно думаю про той спогад, – вона підняла очі. – Мені вже починає здаватись, що він не чужий.

Ґвендолін нахмурилась.

– Але ж…Це неможливо, так?

– Неможливо, – погодилась вона, та погляд її не змінився.

– Дурна порада від дурної мене, та все ж: спробуйте не думати про той спогад. Все одно Ви не розумієте що це і чого він явився.

 – Порада доволі мудра, Ґвен. Але ти ще ліпше за мене знаєш, що вона не працює.

– Це вже точно… – пирхнула вона, відпивши чаю.