Раді Вас бачити!

Він простягнув їй руку. Ґладіс відступила назад. Прохолода ковзнула по оголених ногах. Хлопець щосили намагався дивитися їй у очі, та часом погляд опускався і різко зводився назад до обличчя дівчини.

– Ні, я маю допомогти жрицям і Тайнірі,  – махнула рукою Ґладіс і відчинила шафу, дістаючи звідти сукню. 

Вона кинула її на стіл і підняла сорочку. Як Ґвендолін може носити такі жорсткі тканини?! Певно від того залізяччя, яке вона вдягає зверху у неї купа мозолів! Радо позбувшись обридливої сорочки, Ґладіс потягнулась до сукні і взяла її в руки.

– Як давно все почалося? – спитала вона у хлопця.

Саймон мовчав, Ґладіс нахмурилась, протягнувши сукню через голову і розправила її.

– Ти чого замовк? – повернулась до нього вона.

Хлопець підняв на неї дещо затуманений погляд. 

– Якийсь ти зелений, – помітила вона, застібаючи ґудзик на рукаві. – Все гаразд?

– Ти… – хрипким голосом почав він. – Ти щойно…

Ґладіс здійняла брову, застібаючи комір.

– Я що? – не зрозуміла дівчина, повернувшись. – Ти чув, про що я питала чи знову дупою слухаєш?

– Гм…Так… – мовив він, не зводячи з неї очей.

– Так – чув. Чи так – слухаєш дупою?

– Я тебе чув…

– То? – роздратовано допитувала вона.

– Гм… – здійняв підборіддя він, облизавши нижню губу. – Чекай, ти справді не бачиш нічого такого у тому, що щойно стягла з себе одну сукню і надягнула іншу?

Ґладіс замислилась:

– А в чім річ? 

– Але ти була майже… – його дихання збилося. – Майже…

– Майже, що? – вона пирхнула. – Богине! Ти наче жінку ніколи не бачив!

– Я бачив, просто…

– Ти хочеш поговорити про це? – склала руки на грудях вона. – Я тебе травмувала?

– Не глузуй з мене! – обурився Саймон. – Ти навіть не знітилась!

– А чого мені це робити? – звела брову вона.

– Не подумай, ти маєш чудовий вигляд, просто я вперше бачу, щоб хтось так легко…

– Перш ніж тебе занесло не туди: мені не потрібні твої компліменти. Мене не чіпає те, що хтось побачить мене оголеною, бо ми всі голі без одягу, Саймоне. Може підеш у жерці, як тобі так страшно усвідомлювати це?

– Ти не повіриш, та я вже про це думав… – прикрив він очі долонею.

– Так, гаразд. Я іду до Матісси. Де Тайніра? Який у нас план?

– Ґвендолін щось передчувала. Вона лишила настанови, та ми не врахували, що захист руйнувався впродовж року.

Ґладіс відчула гордість за сестру. Зараз від неї було б значно більше користі, ніж від самої Ґладіс. Трясця, як же вчасно прийшла пора змінювати подобу…

Стіни задрижали, пронизливий гуркіт струсонув весь кабінет. Люстра зі свічками затріпотіла з тоненьким дзвоном. Саймон інстинктивно притис дівчину до себе, затуляючи.

Ґладіс не хотіла визнавати, та звук був страшним. Серце зрадницьки застукотіло. Хлопець досі не відпускав її, тож вона звільнилась сама і підняла на нього очі.

– Йди, чого став? Рятуй когось іншого, я розберуся.

Гарячий погляд блакитних очей пронизував її, Ґладіс відчувала виснаження від цих його зітхань. А він неначе на зло прошепотів щось на кшталт:

– Трясця, яка ж ти…

– Яка? – роздратовано зітхнула вона.

– Неможлива! Нестерпна, дратуєш, але як би я хотів цікавити тебе хоч трохи… – хрипко мовив він, не зводячи обожнюваного погляду з дівчини.

Саймон подався вперед, Ґладіс накрила його обличчя долонею і силою відсунула від себе.

– Хотіти – не палаци будувати. Стирай шмарклі і ходімо, – Ґладіс відчинила двері. –  Скільки часу в нас є, перш ніж вони проникнуть у палац? 

Роздалися крики натовпу, супроводжуючись спалахами світла. Саймон стиснув її руку.

– Вони вже у палаці. Маємо йти дуже швидко. Ти колись переносилась у просторі?

Ґладіс похитала головою. 

– Тоді тримайся, спершу може трохи нудити.

***
Перенесення було миттєвим, прохолодне повітря дмухнуло в обличчя Ґладіс і вона здригнулась.

– Беріть стільки зілля, скільки треба, – керувала Матісса. – За моєю командою…

Саймон не збрехав, нудило таки жахливо. Дівчина вже злякалась, що знову змінить подобу, оскільки запаморочення було доволі сильним. Хлопець допоміг їй сісти.

– А з нею що? – фиркнула Матісса.

– Знову цей тон…– роздратовано бурмотіла Ґладіс. – Наче я тебе возом заділа!

– Реакція на переміщення, – відповів Саймон.

Жриця кивнула:

–  Йди. Ми подбаємо про неї.

– З тобою все буде гаразд? – покосився на неї хлопець.

– Так. Йди вже!

Хлопець кивнув і перемістився у просторі.

– Що мені робити? – спитала Ґладіс, заточившись. – Який план?

– Візьми, від цього стане ліпше.

Жриця вклала у її долоню щось слизьке і холодне.

– Богине…Сподіваюсь ти не плюнула мені на руку.

Жриця і не збиралась заперечувати. Ґладіс скривилась і закинула «оте» до рота. Відчувалось як холодне гіркуще желе. Дівчина знову скривилась, ледь проковтнувши. За гіркотою лишився терпкий присмак. Вона торкнулась язиком до піднебіння і воно рипіло наче свіжий сніг під чоботями.

– Що це в біса було?! – голос її захрипнув.

Матісса не відповіла. Хай, що воно таке та нудити й справді перестало, і у голові прояснилося. Ґладіс підвелася і рушила до жриці. Верхні поверхи бібліотеки переобладнали, тепер великі арки слугували точкою огляду для завдавання магічних ударів. Мантії жриць роздмухував поривчастий вітер. Магічні вихори виринали з їх пальців і вражали нападників, що сунули на палац із «пустки».

Матісса зайняла позицію, кілька пасем її волосся вибились з-під каптура, вітер куйовдив їх, змушуючи тріпотати і здійматися.

– Приготуватися, – наказала вона.

Жриці зробили крок, здійнявши пляшечки із зіллям.

– Чекати! – наказала Матісса, тримаючи руку вгорі.

Вона уважно спостерігала за військом, що скупчувалось під дверима палацу, ведучи бій із вартовими.

– Амаро!

Дівчина випустила прозорі вихори магії зі своїх долонь. Вони опускалися дедалі нижче, вкриваючи військо сизим туманом.

– Зараз! – махнула рукою Матісса.

Жриці випустили з рук пляшечки із зіллям і ті, приземляючись у густий туман – перетворювали все на зелене полум’я. 

– Молодці, – кивнула Матісса.

Жриці всміхалися, плескаючи в долоні. Ґладіс розкрила рота, нахмурившись.

– Але…Ви винищили і частину нашого війська! Хіба ж тут є чому радіти?

Матісса поглянула на неї із докором. Туман внизу розвіювався, вартові зайняли позиції, готуючись до наступного бою.

– Вони живі? Але…Як?

– «Katlier Inferaton». 

«Розумне полум’я». Воно палило лише тих, хто прийшов сіяти смерть і ніколи не торкнеться того, хто захищається від нападу. Насилати такі чари могли далеко не всі. Вони потребували великої плати. Бо це було порушення балансу. Ґладіс із сумом поглянула на Амару. Жінка тремтіла, і попри це стояла, здійнявши підборіддя.

– Вона…

– Загине, – стишила голос Матісса. – Щойно вичерпає власний потенціал. 

– І нічого не можна зробити?

– Це порушення балансу. Плату він бере сам. І чого ти вчилася чотири роки? – пожурила її жриця. –Ходімо. Твоє місце там.

– То мені не треба хапати зілля?

– Ні. Ти контролюватимеш «стіну». Закриватимеш і відкриватимеш її за моєю командою.

Матісса привела дівчину до іншого боку бібліотеки, де синхронно промовляли заклинання, здійнявши руки ще чотири жриці. Коло з п’яти. Спосіб накладення захисту, яким користувались ще під час першого нападу людей. Саме коло з п’яти ельфійок утворювали захисні печаті, що тримали оборону палацу.

Ґладіс зайняла своє місце і заплющила очі, налаштовуючись на нитки магічного зв’язку, що поки плавно просувалися у повітрі між ними. Вона прочитала необхідне заклинання, входячи у ритм, аби звучати синхронно з іншими жрицями. Спершу не виходило. Її збивали голоси інших, тоді власний, слова забувалися, вона збивалась і починала знову. За десятою спробою дівчина змогла нарешті налаштуватися. Їх голоси злилися в один, нитки магічного зв’язку торкалися кожної, натягнувшись, неначе струни. Імпульси сили перетікали від однієї жриці до іншої, викликаючи поколювання у сонячному сплетінні.

Ґладіс розплющила очі, все коло з п’яти підняли руки вгору, зелені та блакитні промені, що виринали із центрів їх долонь, зливалися в один масивний потік. Ті промені утворили декілька різних за діаметром кіл, по центру якого розташовувалась сяйлива руна. 

– Накладіть печать, – наказала Матісса.

Коло з п’яти опустили руки і печать неначе мала фізичну вагу, щосили рухнула на землю, здіймаючи шквальний вітер. 

– Активуйте захист.

Вони розвели руки, не спиняючи читання заклинання ні на мить. Блакитний промінь сяйва вистрілив угору, розпорошуючись прозорим куполом довкола палацу.

– Готуйтесь, – звернулась Матісса до інших, тоді підійшла до кола з п’яти. – Опускайте щит. Рахуйте до п’яти і підіймайте назад.

Читаючи заклинання, вони опустили руки, відраховуючи п’ять секунд.

– Лучники! 

Простір сповнився криками, жриці одна за одною падали. Хтось встигав зреагувати і атакував магією, хтось застигав на місці, вражений ворожою стрілою.

– Зараз! – крикнула Матісса.

Амара знову наслала туман, у натовпі спалахнуло зелене полум’я. Жриця повернулась до Ґладіс.

– Підіймайте.

Продовжуючи читати заклинання, вони здійняли руки. Раптом одна зі жриць замовкла. Ґладіс поглянула на неї, не спиняючи читання. Жриця поряд вражено дивилась на стрілу, оперення якої визирало з-під мантії.

«Ми не вистоїмо…Нас буде лише четверо».

Щойно жриця заплющила очі, здригнувся весь магічний захист. Дівчина занурилась у себе, не припиняючи читати заклинання.

– Що ти замислила?! – крикнула Матісса. – Не йди у транс – застрягнеш.

Та Ґладіс не слухала. Вона знала: Ґвендолін десь там, вглибині душі. Просто спить. Та вони мають дві душі. А отже, вона б могла стати п’ятою в колі. Викликати її не вдавалось. Коло слабшало, нитки магії пов’язували їх занадто легко. Ґладіс напружилась, вкладаючи ще більше сил. Вуха заклало від перепаду тиску. Вона відчула прохолоду під носом. Схоже кров пішла від перенапруги.

– Спинися! Ти себе виснажуєш! – кричала Матісса.

Та вона продовжувала читати заклинання, черпаючи якомога більше сил із власного потенціалу. Матісса щось продовжувала кричати їй, та Ґладіс більше не слухала. Нова печать опустилась на землю, захист зміцнішав. Хоч сестра і не прийшла на поміч, Ґладіс впоралась сама. Вона змогла накласти захист. Його лише треба підтримати.

«Трясця…Тут завжди було так холодно?» – це була її остання думка перед цілковитою чорнотою.

***
Навіть позбавлена свідомості, магія Ґладіс продовжувала укріплювати захисні чари печаті. Ґвендолін знову відчула себе глядачем. Її грубо вирвали із темряви, кинули до центру подій. 

– Що сталось? – задихнулась вона, роззираючись.

– Ґладіс, спинися. Ти виснажуєшся. Довго на собі ти коло не втримаєш. Варта уже оточила військо. Ми укріплюватимемо стіну разом із Тайнірою. Купол поки не знадобиться.

– Що відбувається? Вони атакували знову?

– Ґладіс?

– Ні.

Матісса заклякла.

– Ґвендолін? Ти у її тілі?

– Хто керує вартою?

– Крістофер.

– А Джанін?

Матісса хитнула головою. 

– Вони вдягають особливі кайдани, що зростаються із кісткою, повністю знерухомивши. 

– Вона…Загинула?

Жриця відвела погляд. Ґвендолін була готова закричати. 

– Я маю бути там, – тремтячим голосом, мовила вона.

Повітря раптом наелектризувалось, потріскуючи. Ґвендолін відчула як волосся здригнулося біля коріння. Вони з Матіссою стривожено переглянулися.

– Що це було?

– Потужна магія, – відказала жриця.

– Ельфи?

– Ні. Щось сильніше.

– Сильніше від ельфів? Богиня?

– Ні. Чорний місяць не сходив, – Матісса розгублено роззирнулась.

Спалахи і крики доносились знизу, з поля бою. Ґвендолін підійшла до краю.
Їх було небагато. Всього двадцятеро, може двадцять п’ять, вбрані як інші: хто у броні вартових, хто у одязі гостей – та всі як один билися магічними сплесками. Кожен мав різну силу: хтось відкидав ворогів від себе потужними поштовхами, хтось підіймав над землею, із силою опускаючи, хтось з них випускав яскраві промені, від яких нападник просто розсіювався, зникаючи назавжди. Це вражало і лякало водночас. А надто, коли Ґвендолін помітила серед них і Коултона. Яку б силу королівський винахідник не мав, він не був ні людиною, ні нащадком ельфів. Та їх магія була дуже вчасною.

Дівчина побігла вниз, відчуваючи як важка сукня б’є її по щиколотках. Тіло Ґладіс, яке вона вже встигла забути, відчувалося легшим, гнучкішим і слабшим за її власне. Вона не мала гідної фізичної форми, щоб вести бій. Це становило б проблему. Та Ґвендолін просто мусила побачити, хто лишився і допомогти бодай якось.

– Ґладіс! – кричав Саймон. – Тікай звідти!

– Саймоне?

Поруч із нею пролунав магічний вибух. То був стовп яскравого світла. Схоже супротивник мав і своїх сильних бійців, що магією значно перевершували можливості Зоряної Варти. Від того вибуху тіло дівчини відкинуло вбік. Вуха заклало, пронизливий писк, заважав думати, а головний біль був нестерпним. Вона похитала головою.

Боковим зором Ґвендолін помітила рух поряд. Саймон підхопив її. Дівчина бачила як ворушились його губи, та не могла почути жодного слова. Хлопець відніс її ближче до палацу, посадивши на сходи, тоді дістав зі свого кисета зілля і простягнув їй.

– Ні! Воно знадобиться тобі! – кричала Ґвендолін.

Саймон стрепенувся від гучності її голосу.

– О… – потерши пальцем своє вухо, мовив хлопець. – Ясно, це тимчасове, скоро мине. Випий, це зцілить тебе.

Ґвендолін відштовхнула його руки.

– Кажу: воно тобі буде потрібніше!

– Та я знаю! – розгнівано мовив він. – Хоч раз не сперечайся зі мною, інакше я сам заллю його тобі у горло, чуєш? А…Не чуєш. Гаразд. Може і на краще, скоріш за все вклепала б мені межи очі, – бурмотів Саймон.

Ґвендолін намагалась розібрати бодай одне слово, та не вдавалося. Вона слідкувала за його губами і ніяк не могла сконцентруватися. Поряд із ним концентруватися в цілому було складно, та цього разу все було інакше.

– Що? – спитав він. – Чому ти так дивишся на мене?

Ґвендолін не чула жодного слова, лише по виразу його обличчя усвідомлювала, що він про щось питає. Вона роздивлялась його риси. Рівний ніс, густі чорні брови, смагляву гладеньку шкіру, гарно окреслені губи…

– Ти мене лякаєш… – хрипко мовив він, та і ці слова не були почуті. 

– Ґладіс? – кликав він. 

Ґвендолін не зводила з нього очей. Він простягнув їй руку, трохи несміливо, чекаючи, що вона відштовхне. Та дівчина навпаки взяла її і переплела їх пальці. Саймон злегка здійняв брови, ніби не вірив у побачене.

– Випий хоча б ковточок, гаразд? 

Ґвендолін збиралась сперечатися, він всміхнувся.

– Ти така вперта…Як не чуєш, хоч сповідаюсь.

Дівчина сама не знала чому, та всміхнулася. Що б він зараз не казав, все одно здавався їй достобіса привабливим.

– Мені страшенно кортить тебе поцілувати, – торкнувшись своєї сережки, мовив він. – Тоді, як це сталося, я зрозумів, що не можу припинити думати про тебе. Так, я думав ти ніколи не відповіси взаємністю і це дуже сумно, та тепер…Мені здається, ти даєш мені шанс? 

Він зітхнув.

– Богине…Благаю, нехай це не буде тимчасове божевілля на тлі вибуху. Серйозно, Ґладіс. Якщо ти наступної ночі знову мене пошлеш – я таки піду у жерці. Це неможливо витримати. То ми цілуємось – то ти на мене кричиш. То ти при мені роздягаєшся, то знову мало не копняками виганяєш якнайдалі…Я просто не розумію: це правда, що тобі ніхто не треба, чи тобі не треба я? – хлопець скуйовдив собі волосся. – Чи ти хочеш, що я думав, що тобі ніхто не треба і не треба я… – він насупився. – Я сам себе заплутав. Словом…Допоможи мені зрозуміти? Бо я… – Саймон наблизився до неї, вглядаючись у очі. –Я вже сам божеволію від тебе.

Вони торкнулися лобами і заплющили очі. Якусь мить так і сиділи. Вона у цілковитій тиші, він – посеред гомону битви і стуку власного серця. Мурахи вкривали її тіло від такої близькості до хлопця. Вона починала вмовляти себе, що зреагувала тоді занадто гостро. Що не мала поривати із ним. Що хоче, аби він був поряд, аби дивився на неї саме так. Мовчазна боротьба прискорювала їй серцебиття. 

Саймон відсунувся, вглядаючись у її очі.

– Хотів би я знати, про що ти думаєш… – тихо мовив він.

Ґвендолін підняла на нього очі, а тоді переборола себе і взяла його обличчя у свої руки. 

– Ґладіс… – шепотів він.

Дівчина погладила його по щоці і притиснула до себе, цілуючи. Щось у глибині душі кричало їй спинитися негайно. Десь у підсвідомості вона розуміла, що це помилка, та почуття все ж взяли гору і вона притиснула його до себе ще ближче. Її приваблювало у ньому все: його голос, його запах, кожен погляд, рух, усмішка…Все у ньому здавалось їй бездоганним, створеним для неї. Саймон провів рукою по її щоці, а тоді обійняв за талію, притискаючи до себе ще міцніше. Вона відчувала жар його тіла навіть через обладунки. Наче вони самі нагрілися від тих почуттів, що переповнювали його.

 Від того поцілунку тілом розливалось тепло, Ґвендолін запустила пальці у його волосся, злегка стиснувши їх біля коріння. Хлопець уривчасто зітхнув, підхопивши її і посадив на підвищення, де стояли колони. Вони не могли відпустити одне одного. Кожен дотик і поцілунок змушував тіло здригатися від жару, відчуття внизу живота нагадували їй передчуття якогось свята, що от-от настане. Саймон гладив її плече, шию і знову торкнувся щоки, виводячи візерунки великим пальцем. Гаряче дихання спліталось воєдино, неначе це був той самий подих життя, відпустивши який вони назавжди втратять змогу існувати. Тож обоє лише хапалися за нього міцніше, аби закарбувати і пронести у собі довіку.

– Слухайте, може б ви оце своє влаштували вже після битви? – гаркнув Крістофер. – Нам людей бракує, а ти з дівкою розважаєшся!

Саймон на мить відірвався від Ґвендолін, поглянувши у бік наставника.

– Дівкою? – здивувалась вона.

Хлопець зустрівся із нею поглядами, ніжно всміхнувшись. Його руки досі тримали її обличчя, погладжуючи шкіру.

– Я очікував, що ти кинешся на мене з кулаками, та це… – він прибрав неслухняне пасмо з її щоки. – Це просто дивовижно.

Ґвендолін всміхнулась. Дихання в обох було збите, його зіниці були розширеними від чого блакитні очі здавалися темними і голодними. Ґвендолін відчувала шалене бажання втамувати той голод. Вона знову потягнулась до нього. Їх губи торкнулися.

– Агов! Де Ґарр! – знову крикнув Крістофер. – Я до кого звертаюся?!

– Випий зілля, – вручивши їй пляшечку, мовив Саймон. – Я скоро повернуся. Будь у безпеці, гаразд? Не ходи туди більше.

– Я можу допомогти, – підвелася дівчина, відчувши, що від хвилювання ноги підкосились.

– Ні. Лишайся тут, я прошу тебе, – він підхопив її руку і поцілував кісточки пальців. – Я повернусь до тебе. Гаразд? Чекай на мене.

– Де Ґарр! – гаркнув Крістофер. – Твоя красуня нікуди не подінеться, мерщій!

Ґвендолін здивовано дивилася на Саймона. Він всміхнувся, блиснувши ямочкою на щоці, а тоді швидко чмокнув її у губи і побіг за Крістофером. Дівчина повільно сповзла парапетом усвідомивши нарешті дві речі. Перша: вона у тілі Ґладіс, а отже Саймон був переконаний, що цілував саме її, а друга…вона опустила очі на пляшечку із зіллям, яку стискала тендітна рука із темно-зеленими нігтями, друга полягала в тому, що слух повернувся до неї доволі раптово. 

Попри абсолютно паскудний настрій, Ґвендолін відчувала шалений прилив сил. Неначе Саймон якось зарядив її. Вона підхопила меч, що лежав на землі і побігла в бій. Від різких рухів сукня розірвалась у трьох місцях. Без обладунків було легше пересуватися, та поранення навіть неглибокі завдавали клопотів. Для тендітної руки Ґладіс меч був важкуватим, від чого постійно неприємно тягнуло зап’ясток. Розвернувшись вона завдала глибокого удару опоненту і відчула, як меч стало ще важче тримати. Пекучий біль пронизав руку під пахвою. Сукня одразу ж стала липкою і вологою. 

– Трясця…

– Віднесіть її до цілителя! І вдягніть їй обладунок! Ми так всіх людей розгубимо!

Ґвендолін підхопили і понесли до передпокою, де цілителі влаштували штаб. Молодий чоловік провів рукою над її тілом, зцілюючи мілкі і більш глибокі рани. То була інша магія. Потужніша за ельфійську.

– Ви один з них?

Чоловік підняв очі.

– Трохи свербітиме, – попередив він, ухилившись від відповіді.

Ґвендолін скривилась. Таке враження, наче хтось дере її кігтями зсередини. На «трохи свербітиме» не схоже взагалі. Та вона не мала часу скиглити.

– Я тебе раніше тут не бачила, – розглядаючи незнайоме обличчя, мовила вона.

– Я прибув цієї ночі. Мене звати Деймон.

Вона кивнула.

– А тебе як звати?

– Взагалі я Ґвендолін. Та в цьому тілі я Ґладіс. Довга історія. Не зважай.

Вона підвелася.

– Дякую, що зцілив.

– Прошу. Там тобі обладунок лишили.

– Чудово.

Броня була іншою, на кілька розмірів більшою, певно з чоловічого плеча. Добре, що Ґладіс струнка і невисока. Широкі плечі ще куди не йшло, а от четвертий розмір грудей упхати у такий плаский нагрудник було б неможливо. Чи не перший плюс, що Ґвендолін наразі у тілі сестри. До штабу мало не влетіла королева.

– Ґладіс! – крикнула вона. – Чому ти не зі жрицями?

Дівчина повернулась до Тайніри.

– Це я…

Королева наблизилась, вглядаючись у її обличчя.

– Ґвен? Як це сталося?

– Довго пояснювати, – посиливши ремінці, махнула рукою вона. – Сподіваюсь після дванадцятої я знову буду я. Тіло сеструні дефективне. Я ні на що не здатна. 

Тайніра мовчала.

– Матісса казала, Ви з нею подбаєте про захист кордону?

– Так. Та для цього треба витіснити їх за межі.

– Гаразд. Зараз зробимо.

– Чекай. Серед нас є дехто новий.

Деймон кинув швидкий погляд на Тайніру і розвернувся.

– Я вже встигла побачити їх у дії, – понизила голос Ґвендолін. – Але хто вони? 

– Схоже, Богиня мала третє творіння.

– Третє?

Королева кивнула.

– І вони нам дуже допомагають. Їх сила потужніша, керованіша.

– Де ж вони були раніше?

– Жоден з них про силу не підозрював. Вона неначе активувалася із початком бою.

– І Коултон?

Тайніра кивнула.

– Так, він один із них.

Ґвендолін відчувала неспокій королеви.

– Гаразд, про це поговоримо потім.

– Так… – Тайніра поправила плащ, на пальці зблиснула каблучка.

– О, трясця, про це теж! – вирячила очі Ґвендолін. – Вітаю!

Королева всміхнулася, взявши її за руки.

– Я рада, що ти тут.

– Аби ж ще у своєму тілі… – зітхнула вона.