Раді Вас бачити!

Відтіснити ворога за межі кордону виявилось досить складно. Військо Міста Сонця було добре організованим, вони нападали великими групами із різних ділянок, оточували. Їх зброя була дієвою, наповненою магією сонця, яка палила шкіру. Коли почалось звичне запаморочення, Ґвендолін захвилювалася. Що як контроль знову буде у Ґладіс? Що тоді?

Вона продовжувала бій ще певний час, відтісняючи трьох опонентів. Запаморочення зникло, дівчина завдала рішучого удару, дивуючись як вона так швидко змогла натренувати слабеньке тільце сестри. Меч не здавався більше важким, ноги чудово утримували тіло у важких обладунках. Хіба в грудях було затісно, Ґвендолін майже не могла глибоко вдихнути. 

– Ґвен! – крикнув Саймон. – Де ти була?

Дівчина зітхнула з полегшенням. Вона повернулась до власного тіла!

– Довга історія. Скільки їх?

– Щонайменше три десятки з лівого флангу і трохи більша кількість тут.

– Гаразд, тоді…

Її урвав новий вибух сяйва, Саймон відштовхнув дівчину від себе. Золотисті стріли просвистіли на тлі темного неба. Хто встиг прикритися щитами чи сховатися – ще стояв на ногах. Інші ж…
Ґвендолін перелякано визирала з-під уламків альтанки, що стояла колись у саду, який зараз розтоптали чоботи війська загарбників. Близько тридцяти, може сорока вартових лежали, розкидані по землі, золоті стріли здіймалися над ними, неначе палаючи у пітьмі. Руки її тремтіли. Всі полеглі були їй добре знайомі. Цього не мало статися.

– Ґвен…Тікай…

Вона повернула голову.

– Саймоне! – побігла до нього вона. – Саймоне, ні!

Чотири золоті стріли розкололи його обладунок. Хлопець важко дихав, вглядаючись у очі Ґвен.

– Зараз...Зараз, зачекай! – вона підняла його голову, поклавши собі на коліна і дістала пляшечку із зіллям з кисета.

Він відсунув її руку.

– Не допоможе. Це магія. Вбивча магія, Ґвен. Стріли не фізичні.

Дівчина придивилася, оперення мерехтіло і за певну мить розчинилося повністю, лишаючи по собі лише глибокі рани. Руки її затремтіли, серце стислося в грудях від болю.

– Ні…Прошу, не вмирай…

Саймон лише всміхнувся. Щиро, як завжди.

– Мені так прикро, що я зробив тобі боляче…

– Ти не винен, – хитала головою вона.

– Я справді закохався…Просто…

– У нас обох? – гірко засміялась Ґвендолін, сльозинка стекла її щокою.

– От ти смієшся, а мені що робити? Добре, що вмру, хоч не знущатимусь з обох.

– Не вмирай… – тремтіла вона. – Будь ласка…

Він провів пальцями по її щоці. Вона заплющила очі, притиснувшись своїм лобом до його. А тоді ніжно поцілувала.

Якби можна було врятувати його. Якби ціною цьому було все життя існувати знаючи, що він щасливий із Ґладіс, вона б пішла на це не роздумуючи. Якби її жертви було достатньо для того дурного балансу, хай би вдавився нею! Аби тільки Саймон жив. Він здавався таким задоволеним, що Ґладіс відповіла йому. Їй навіть не хотілось казати йому правду, хоч як це було боляче. 

Вона обіймала хлопця, притиснувшись щокою до його лоба. Шкіра його палала. Лоб вкрили крапельки поту, змусивши кучерики прилипнути до нього. Ґвендолін гладила його волосся, плачучи. 

– Це ж була ти, так? – прохрипів він, уважно розглядаючи її обличчя.

– Ти про що? – продовжуючи гладити його голову, спитала вона.

– Кілька годин тому, коли ми зустрілись. То була ти.

Ґвендолін поглянула на Саймона.

– Чому ти так вирішив…

Хлопець всміхнувся, поклавши руку на її щоку.

– Тільки ти б мене так поцілувала, Ґвен. Тільки ти вклала б у це стільки любові.

Сльозинка потекла крізь його пальці.

– Який я дурний… Скільки часу я змарнував на дурню…

– Не кажи так. Ми спробуємо ще раз, я обіцяю.

Він всміхнувся.

– Обіцяєш?

Ґвендолін кивнула.

– Обіцяю, тільки не йди.

Саймон важко зітхнув, заплющив очі, неначе поринав у сон і більше не прокинувся. Ґвендолін закричала, притискаючи його до себе і заплакала гучніше. Жодне поранення ніколи б не боліло так само як це. Жодне.

***
Відтіснити ворога за межі кордону і утримати його там вдалося лише через три ночі. Варта була виснажена. Полягло дуже багато людей. Ні в чому не винних, тих, хто просто прийшов на свято. Тих, хто у ту ніч славив героїв торішньої битви. Ким треба бути, щоб вчинити напад у річницю перемоги?

– Це не твоя провина, – запевняла її Тайніра.

– Ні. Моя. Вони загинули бо я погано вчила. Я не слідкувала. Відволікалась. 

Ґладіс не знала, що сталося у ту ніч. Вона виснажила власну магію настільки, що душа ослабнула і Ґвендолін мусила зайняти тіло, аби дати їй можливість відновитися. За час битви, зміна подоби перетворилась на роботу. Постійну роботу у двох сферах: стратегічній та магічній. Ґладіс всі сили поклала на пошуки рішень для того аби захист самостійно оновлювався. Та всі експерименти призводили до провалу. Ґвендолін розпочала посилену підготовку війська. Все королівство об’єдналося проти ворога, кожен прагнув стати на захист держави. 

Дізнавшись про смерть Саймона – Ґладіс не відчула болю, хоча їй було шкода, що життя хлопця завершилось так рано. Вона погладила закладку і вклала її у одну із книг. Хай там як, вона пам’ятатиме його. Ґвендолін із головою пішла у роботу, тож просто не дозволяла собі думати про Саймона.

І хоч ворог стукав у їх двері, хоч вони щойно поховали близько двох тисяч полеглих, Тайніра прагнула дати народу надію і влаштувала маленьке весілля, куди запросила всіх охочих доєднатися. Хоч Ґвендолін і була переконана, що це трата часу, якого і так було обмаль, королева вважала, що і народу потрібна бодай одна ніч перепочинку і радощів.

Роки минали. Військо ворога час від часу руйнувало захист і Варта вже чекала на них на кордоні, знову відганяючи за межі захисту. Це був виснажливий час, що не приносив радості. Із жахом Ґладіс усвідомлювала, що і вона, і інші «під захистом кордону» просто змирилися з тим, що війна існує десь на тлі. Так, вона не постійна, так, вона далеко за межею і вкрай рідко вартові пропускають ворога вглиб держави, та все ж…Люди почали забувати, що перемоги ще не було. Вони продовжили жити власні життя. І з одного боку це добре, що ніхто не заморозив свої радощі і справи для «кращих часів», а з іншого – тих, хто на початку був готовий боротися, ставало дедалі менше. Тепер вони вважали, що і за них знайдеться кому битися. Багато вирішували і короткі життя людей, що з роками старіли і втрачали бажання відстоювати справедливість, даючи дорогу новим поколінням. Які, у свою чергу не вважали оборону держави пріоритетом.

***

Варта навчалась позмінно за посиленою програмою, таким було розпорядження Ґвендолін. Жриці допомагали їм із відновленням сил і боролись із виснаженням, що неодмінно настало б у такому напруженому графіку.

Сьомий курс саме залишав аудиторію, кремезний блондин спинився біля столу Ґладіс, погладивши пальцем золотисту китицю закладки, що визирала з-під корінця книги заклинань.

– Чого тобі?

– Хотів запитати, чи проводите Ви індивідуальні заняття?

Ґладіс звела брову.

– Конане, шуруй до казарми. Я серйозно.

Хлопець кинув на неї довгий погляд, та нічого не сказав.

За останні кілька ночей він був уже третім довбнем, що приділяє окрему увагу архіваріусу. За час її участі у битві, вона ніби вийшла із такої рідної і приємної тіні. Всі вже знали хто вона, впізнавали і з якогось переляку прагнули завести з нею дружні стосунки…а то й ще гірше – романтичні. Раз на кілька ночей вона знаходила квіти, цукерки і збірки казок, які вона ненавиділа. Купа підношень від прихильників які їй даром не треба.

Ґладіс зібрала книги і пішла до бібліотеки. Довго шукати Матіссу не довелося. Жінка саме складала книги до кошика.

– Можна тебе на хвилинку?

– Я ж не приходжу до тебе на заняття? – роздратовано кинула жриця. – От і ти почекаєш.

– Це не може чекати.

– А це мої проблеми? – докірливо поглянула на неї Матісса. – Кому треба ця розмова? Мені чи тобі?

Ґладіс закотила очі, всівшись за стіл. Вона вистукувала чоботом по ніжці стільця, доки жриця роздратовано не розвернулась.

– Богине… – вона відсунула стілець, всівшись поряд. – Чого тобі?

– Скільки тобі років?

– Тобі не здається це питання недоречним?

– Отже, досить, аби не вважати себе малолітньою, та все ж не достатньо аби не соромитись віку? 

Матісса всміхнулась, промовчавши.

– Я хочу знати яким заклинанням ти зістарила свою форму.

– Що, даруй? – звузила очі вона.

– Тобі на вигляд близько п’ятдесяти, – склала руки на столі Ґладіс. – Та ставлю флягу свого найліпшого пійла, що ти не набагато старша за мене.

Погляд жриці став жорстким.

– Чому ти так вважаєш?

– Тебе видають очі. Старі душі мають інший погляд. Більш знуджений, іронічний…У ньому вага досвіду, більшість з якого була не найприємнішою. 

– Ти стала свідком уже третьої битви. Не вважаєш, що і твій погляд міг би набути такого виразу?

– Можливо. Та життя я не прожила. 

– Що тобі потрібно?

– Мене не цікавить нащо ти зробила себе старшою. Може тебе жриці не поважали, може втертись у довіру матері Тайніри без цього було неможливо. Начхати. Це твоя справа. Я хочу знати як ти це зробила.

– А тобі це нащо? В тебе дуже миле юне личко. І для тебе вже придумали цілу посаду при дворі. Хіба ти не відчуваєш, що тебе поважають?

– Мені начхати на повагу, – відмахнулась вона. – Хочу, щоб відчепились.

– Думаєш, як матимеш старший вигляд це допоможе?

– А у тебе досі багато прихильників? – звела брову Ґладіс, понизивши голос. – Хтось кличе тебе своєю сріблястою лисичкою?

Матісса роздратовано зітхнула.

– Гаразд. Я розповім. Та ти пообіцяєш мовчати щодо мене. І не відпускатимеш огидних жартиків у мій бік.

– О, так-так. Ти ж у нас повернута на повазі.

– Я серйозно, Ґладіс: ніхто не має знати.

– Ти і в половину не така таємнича, як тобі здається. 

***
– Ми з іншими магами змінимо жриць за пів години, – мовив Коултон на раді. – Щит триматиме.

– Є якісь новини з-за кордону?

– Ситуація вкрай складна. Вартові вели бій, вдалося відтіснити їх до «пустки», та є відомості, що Місто Сонця стягує нові загони до кордону свого королівства. 

– Тож вони планують штурм?

– Це може вдатися?

– Залежить від того яку магію вони застосують.

– Яку б не спробували – ми впораємось, – кивнула Тайніра. – Як проходять тренування магів із вартовими?

– Фізичні навички у магів гірші, – Ґвендолін кинула погляд на Коултона. – Без образ. Та все ж вони витриваліші за людей, це дуже добре.

– Як щодо вразливості?

Ґвендолін хитнула головою.

– Рани краще сприймають зцілення магією, ніж у людей, та все одно вони вразливі.

– А як щодо тривалості життя? – схвильовано спитала вона, Коултон стиснув її за руку.

– Ґладіс передала результати досліджень, – Ґвендолін зламала сургучну печать на конверті і зачитала:

Згідно з проведеними дослідженнями, зілля виявило високоактивні магічні сполуки, вплетені у ДНК. Кожна клітина організму оновлюється магічним способом. Дорослішання сповільнюється після шістнадцяти і повністю спиняється після двадцяти п’яти років. Подальше старіння повністю контрольоване. З чого можна зробити гіпотетичний висновок: маги не старіють і не помирають. 
Існує також магічна сполука, що не має відповідника. Попередньо нагадує реверсивний магічний ген. З чим він пов’язаний поки напевне не скажу, та присутній він у 10 із 20 протестованих магів. Попередній висновок: маги мають здібність до реінкарнації(повернення душі до життя шляхом переродження/або підселення задля зцілення, як Її Величність). 

Щодо питань розмноження: здібність до продовження роду існує. Можливість поєднання генів ельфійського та людського походження підтверджена. Найліпшим поєднанням буде саме маг+маг, та все залежить від рівня магічної сили. Чим вона сильніша – тим нижчий шанс зачаття. Наступним виграшним поєднанням є маг+людина. Відсутність магії у другого повністю збалансовує наявність такої у першого. Дитина у наслідок такого походження може або спадкувати здібність до магії, або не мати її взагалі. Те саме можна прослідкувати у дослідженнях генів маг+напівкровний ельф. Маг+чистокровний ельф поєднується найгірше, через різну кількість генів. Чистокровний ельф – виходець із багатої на гени родини, що формувалася кілька століть. Маг, поки нова істота, створена приблизно рік чи два тому, вони чисті, не мають ще набору генів, лише початкові, закладені Богинею. Такий зв’язок доволі складний у формуванні, та не виключений.
Втім, варто зазначити: все описане вище є лише попередніми висновками, що потребують подальшого детального дослідження та спостереження.

Тайніра замислено торкнулася підборіддя. Коултон з ніжністю поглянув на дружину. Крістофер прочистив горло.

– Перепрошую…А що таке те ДНК?

Королева поглянула на нього, обмірковуючи відповідь.

– Ельфи розвивалися у багатьох сферах, вони цікавились науковими розробками, дослідженнями душі та тіла. Чимало їх праць знищили люди під час першої битви, втім Ґладіс навчалась предметно і змогла частину тих знань оновити. Якщо стисло: кожен з нас мав батьків, а ті своїх батьків і так далі. Коли пара планує дитя, воно отримує випадкові риси від кожного з батьків, а часом і від старших поколінь. Вся інформація твого родоводу зафіксована у ДНК. Уяви великий записник, куди кожен, хто коли-небудь був частиною твого роду вписав свої якості, риси обличчя та тіла і навіть певні хвороби.

– То в мені є цілий записник від всіх предків?

– Не буквально…але так.

– І ельфи все це самі дослідили?

– Знання вони цінували найбільше після родини. Вони вважали за мету свого існування – дослідження себе та світу у який були поміщені Богинею. У такий спосіб вони дякували їй за життя яке отримали в дар.

Крістофер замовк. Люди ніколи не дякували за життя. Навпаки, вони часто скаржились на його якість, вважали позбавленим сенсу, важким не гідним…Чоловік замислився яким би був цей світ, якби люди не прийшли у нього? Чого б ще досягнули ельфи, якби ніхто не поставив їх життя під загрозу?

***

Ґладіс зазирнула до дзеркала, провівши рукою по щоці. Їй не було шкода юності, та все ж до цього обличчя вона звикла...

Ритуал складався із простого заклинання і гіркого, просто огидного на смак зілля, яке до всього ще й треба було приймати гарячим.

Ґладіс прошепотіла необхідні слова і здмухнула пару. Тоді п’ятьма ковтками випила пекуче зілля, відчуваючи як жар опускається стравоходом, кидаючи все тіло у піт. Вона здригнулася, схопившись за стіл. Порожня пляшечка впала на підлогу, розбившись. Дівчина відчула як все тіло пече, неначе його кинули у вогонь. Вона закричала, стіл трусився разом із нею. З очей бризнули сльози. Вже звичний головний біль розгорівся з новою силою, коловши лоба та потилицю неначе голками.

Задихнувшись вона сіла на стілець, коліна одразу ж неприємно хруснули. Зуби стукотіли, враз стало холодно. Сукня прилипла до вологої спини. Вона провела рукою по щоці і заклякла. Шкіра втратила звичну пружність і була тепер м’якою та зморшкуватою. Ґладіс підхопилась, рушивши до дзеркала. Вона очікувала побачити непривабливу стареньку жінку, а натомість побачила гарну пані в літах, що не втратила вогника у темних очах і мала доволі статусний вигляд. Ґладіс плеснула в долоні.

– Ха! Вийшло!

Голос її став трохи хрипкішим і це теж їй додавало особливого шарму.

Однієї ночі, королівством прокотилась чутка, що Місто Сонця повністю відступило. Варта не коментувала це, та згідно з даними спостерігачів, військо ворога і справді організовано залишило свої табори у «пустці», повернувшись до королівства. Та навчання ніхто не скасовував ні під час війни, ні тим паче під час паузи.

Заняття у Ґладіс починались о дванадцятій десять. Уже два роки Конан, Дастін і всі хто лишився із курсу Саймона, готувалися до майбутніх іспитів аби стати керівниками загонів. Жінка задоволено всміхалась, чекаючи на їх появу. Цьогоніч вперше вони узріють її нову зовнішність.

Всі шумно заходили до аудиторії, роззираючись. Останніми увійшли Конан і Дастін. Жінка завжди важко їх розрізняла. Єдиною відмінністю близнюків було хіба те, що Конан завжди був серйозним, а Дастін весь час мав ту дурнувату широку усмішку, наче її до нього намертво прибили.

– Доброї ночі… – розгублено мовив Конан. – А де панна Ґладіс?

– Це я, сідайте, хлопці.

Конан здійняв брови.

– А що…

– Що сталося, що я так різко постаріла? Всього лиш подивилася на результати ваших тестів! – вона кинула стосик аркушів на стіл. – Як ви збираєтесь підвищити кваліфікацію і керувати загонами, якщо Ви не засвоїли елементарних речей?!

Студенти опустили голови. Конан не зводив із неї враженого погляду, Ґладіс це подобалось. Нехай відчуває огиду, аби тільки відчепився. Сама ж вона була рада змінити подобу. Так, Ґладіс тепер мала вигляд жінки далеко за п’ятдесят, що при тому була дуже приваблива. Та Конану подобалось юне личко, а тепер його змінило інше  – старше, вимогливіше, не по зубах бідному хлопчиську.

Решту заняття студенти наново проходили тестування. Ґладіс пригрозила написати всім погані рекомендації, якщо вони знову проваляться. По завершенню, коли всі почали розходитись, біля неї спинився Конан. Ґладіс роздратовано зітхнула.

– Чого тобі?

Його обличчя вкрила широка усмішка. Трясця, це Дастін.

– Знаєте…Мій брат може й засмутився, та я завжди любив жінок старшого віку…

– Геть! – рявкнула вона.

Дастін захихотів.

– Просто знайте, як що щось знадобиться…Тільки покличте.

– Пішов геть!

Вона всілась за стіл, взявшись за голову. Та коли ж це спиниться?!

***

Про війну забули на цілих двадцять три роки. Тайніра сподівалась, що їх більше не спіткають жахи битв, та все ж поновлювала захист кожної ночі аби убезпечити всіх.

Ґвендолін стала найшанованішою у варті. До її слів прислухались, її наслідували і поважали. Та дівчина замкнулась у собі, повністю присвятивши себе роботі, тож навіть не помічала цього. Після Саймона вона ні з ким не прагнула зустрічатися, забувши про саму думку знову відчути кохання. Хоч як до неї не залицялися, це лишалося невзаємним.

Перші вибухи були раптовими, та варта і жриці були готовими до них. Це були рідкі спроби ворога  перевірити цілісність щита. Вартові зреагували блискавично, тож подальших ударів з боку сонячних ще кілька ночей не було. 

Тайніра мала вийти до них зі словами підтримки, тож зібрала всіх на площі.

– Народе Зоряної Варти! Ми вже два десятиліття не знали війни. Та ворог не спить. Він прагне крові і руйнувань. Ми маємо тримати оборону, захищати найцінніше – наші родини. Не допустити повторення кровопролиття. Це найліпше на що ми здатні. Та наша основна мета – об’єднатися!

Народ шумів, перемовляючись. Їх невдоволення можна було відчути на смак.

– Скільки ще триватиме війна?! Я тільки відновив своє житло і крамницю!

– Моя дочка щойно закінчила академію, її теж заберуть на фронт?

– Ми не хочемо битися! Ми з вже втратили батька і трьох моїх старших сестер на війні. Скільки ще вам треба?!

– Чому ми не можемо втекти? Відкрийте нам кордон, ми шукатимемо інше місце!

– Із ночі в ніч ми маємо боятися, що вони знову проб’ють щит. У мене безсоння! 

– Ага, а трійню двомісячну на додачу не хочеш? – фиркнула до неї інша жінка. – Ще й чоловіка нема, все тягне його дурного у ту варту! 

– Кожен захисник Зоряної Варти, чиє життя забрала війна – герой, – відповіла королева. – Це втрата, яку не осягнути і я б віддала усе аби мати змогу повернути їх…

– І що з того? Словами тут не допоможеш. Ми втратили все на тій війні. Нову ми просто не переживемо.

– Ми маємо бути сильними. Битися за мир, за краще життя… – намагалась їх переконати королева. 

– Мені більше нема за що битися. Я втратила коханого, втратила дитя і матір. Мій дім – руїни. Моя пекарня – обернулась на груду попелу. Скажіть мені, Ваша Високосте, за яке майбутнє я маю боротися? 

– Якщо вони таки проб’ють щит, цього разу ми не встоїмо. І Ви просто поляжете разом з нами. То нащо ми боремося? Вони хочуть джерело? То нехай забирають! Аби війни не було більше.

Хтось із натовпу підтримав цю думку.

Королева відчувала як тремтить. На сцену вийшла Ґвендолін і всі довкола замовкли. На площі панувала суцільна тиша, було чутно як плескають крила ворона, що пролетів повз.

– Хто це сказав? – спитала очільниця варти, вдивляючись у натовп. – Я не каратиму тебе, просто хочу подивитися у очі.

Чоловік несміливо вийшов вперед. Ґвендолін примружилась.

– Розгляньте уважно і запам’ятайте: такий вигляд завжди мають потенційні зрадники. Вони готові продати і рідну матір аби не постраждати самим. 

– Я не зрадник!

– Поки що ні. Зрадник того так і зветься – його самого можна купити, а він може продати що завгодно в обмін на власну вигоду. Тож ти не зрадник, поки тобі не запропонують ціну, – вона повернулась, оглядаючи натовп. – Хтось ще вважає, що нам варто просто віддати джерело і війна на цьому завершиться? Сміливіше, я не збираюсь вас страчувати на місці за власну думку.

Кілька рук здійнялося вгору.

– Гаразд. Підійміть руки ті, хто пам’ятає Послідовників.

Руки попередніх раптом опустилися, до неба здійнялось близько тридцяти.

– Гаразд, – вона звернулась до жінки, що тримала руку піднятою. – Чи бачила ти як вони діють? 

– Я тоді була підмайстром у гончаря. Вони прийшли до нього, вимагаючи аби він прийняв їх віру.

– Що вони зробили, коли він відмовився?

– Побили. А тоді зачинили у крамниці і підпалили.

– Хто має схожу історію?

Кількість рук не зменшувалась.

– Хто має історії, де Послідовники просто прийняли відмову і пішли?

Всі руки опустилися. Ґвендолін повернулась до чоловіка.

– Як думаєш, люди, що мають лише два варіанти: або ти серед них, або мертвий –  спиняться, забравши в тебе найцінніше?

Він замовкнув.

– Що ж, тепер пропоную наступне: всі, хто справді вважає, що віддати джерело ворогу це чудова і головне безпечна ідея – не братимуть участі у бойових діях і не підходитимуть до щита. Якщо ви не з нами – хоч не втручайтеся.

Чоловік пирхнув розвернувшись.

– І ще дещо…

Він зустрівся із нею поглядами.

– Якщо хтось із вас коли-небудь зрадить свій дім, своїх королів і варту – я знайду кожного і відірву голову особисто. 

Чоловік похмуро поглянув на Ґвендолін і залишив площу.

– Мені соромно слухати це. Соромно чути, які ви стомлені від війни. Всі стомилися, люди добрі. Кожен з нас. Від дитяти до старого і вічного. Та скажіть на милість, що буде як вартові кинуть свої мечі й списи, залишать позиції зі словами: ми стомились від війни?

Натовп мовчав.

– Скажіть, чому вони не мають права на помилку, скиглення і втому, коли у вас їх вдосталь? Ті, хто безпосередньо захищає вас усіх, як живий щит від ворога? Якби Її Величність могла завершити бій без втрат для нас, думаєте вона б не зробила цього? Вона вийшла підбадьорити вас, а ви кинулись на неї наче голодні пси! – рявкнула Ґвендолін. – Королева хотіла подарувати всім надію. Надію на майбутнє. А ви розповідаєте, що вам нема за що боротися…

Вона пирхнула.

– Мені є за що боротися! За мою королеву, за мою варту, за мій народ, за ельфів, що полягли на цій самій землі від рук ваших предків! – Ґвендолін відчувала як тремтить, Тайніра стиснула її пальці. – За дитя, що принесе нам радість нової ночі. 

Королева всміхнулась погладивши поки що плаский животик. У натовпі хтось ахнув.

– Коли вам нема за що боротися – не боріться. Я маю причини йти в бій. І хоч я виснажена не менше, і будьмо чесними, значно більше за вас усіх разом взятих, я продовжу нести варту. Бо така моя роль у цьому. Подбайте хоч, щоб коли все це скінчиться, нам було куди повертатися. Нескінченною гризнею щодо несправедливості світу ви нічим не допоможете.

Ґвендолін зістрибнула зі сцени. Народ почав перешіптуватись. Хай там як, а ця промова стала певним переламним моментом для народу Зоряної Варти. Хтось звісно продовжив жити і скаржитись, хтось почав активно допомагати війську і королеві. Хтось тієї ж ночі доєднався до варти, почавши активну підготовку.

Час минав. Тайніра стояла біля вікна, вглядаючись у «пустку», що виднілася за магічним щитом. Вона замислено погладжувала свій кругленький живіт. Коултон наблизився до неї, обійнявши зі спини. Він поклав підборіддя на її плече.

– Тобі не здається все занадто тихим?

– Хіба це погано?

Тайніра обернулась, зустрівшись поглядом із чоловіком.

– Що як це затишшя перед новою бурею?

Коултон взяв її за руку, поцілувавши пальці.

– Ми все контролюємо. Варта зреагує щойно хтось чихне у Місті Сонця. Тобі і нашій дитині нічого не загрожує, я обіцяю тобі.

Вона кивнула. Коултон обійняв її, поцілувавши у скроню. Хотілось аби він мав рацію. Та щось не давало їй спокою.

 ***
– Журавлинко! – доносився шепіт.

Ґладіс здригнулась, підвівшись. Не могла ж вона заснути? Жінка роззирнулась. У кабінеті було порожньо, свічка тріпотіла від кожного її руху. 

– Агов? Хто тут?

Тиша.

Ґладіс підвелася.

– Хутчіш! – доносилось із коридору.

– Ага! Так і знала! Хто там грається?! – вона рвучко відчинила двері і визирнула в коридор. Жриці бігли щосили.

– Щось сталось? 

Та нікому було відповісти. Деймон, що йшов поряд звернувся до жриць:

– Я перенесу вас. Так буде швидше.

– Куди?

Цілитель підхопив і Ґладіс, й  мовчки переніс до передпокою королівської спальні. Жінка ледь втрималась на ногах. Нудота знову стиснула шлунок.

– Все гаразд…Все буде добре… – схвильовано мовив Коултон, витираючи лоба королеві тканинною серветкою.

Королева лежала на ліжку, її обличчя вкривав піт, вона важко дихала.

– Ваша Високосте?!

– Ти тут! Підійди. Побудь біля мене, – простягнула руку вона.

– Е…Ґвен ще не скоро забере контроль. Ще тільки друга…

– Ти мені потрібна.

Ґладіс здивовано поглянула на неї і наблизилась.

– Я поряд, – тихо мовила вона.

Зі кілька годин принц Дейлан явився на світ. Хоч і Тайніра і Коултон, як щасливі батьки мало не дифірамби співали красі та силі малечі, Ґладіс бачила звичайне здорове дитя: без вій та брів, з тоненькими трохи прим’ятими вушками і проникливим голосом, від якого почався новий напад головного болю.

Що не кажи, а батьками вони були неймовірними. Їх дитина стала для них цілим світом. І навіть перед лицем війни, вони не припиняли жити і надихати на життя інших.

Втім, коли у палаці святкували восьмий день народження Дейлана – щит знову було пробито. Бій розгорнувся з новою силою. Сонячні виготовили нову зброю, що складалась із магічного скла. Те вбирало сонячне сяйво, утримувало в собі, концентруючи – а тоді вистрілювало, пропалюючи собою все, чого торкалося.

Бій тривав майже дванадцять років. За цей час король Міста Сонця загинув і до влади прийшов його не менш кровожерливий син – Бальтазар.

Вартові були виснажені, народ знову відбудовував руїни. Втрат було занадто багато. Та і ворог втрачав людей і зброю значно швидше, ніж розраховував.

Маги билися гідно. Їх потенціал черпався одразу із джерела магії, а від того вони стомлювались значно рідше. Тайніра б хотіла мати значно більше магів у війську, це б поліпшило ситуацію.

Радники сперечалися, гул у кабінеті заважав мислити.

– Ми маємо укласти перемир’я! – перекрикнула їх королева. – Нам потрібен час відновитись. Якщо продовжимо – вони нас просто переб’ють. 

– Не певна, що там є з ким домовлятися, – відповіла Ґвендолін, склавши руки на грудях.

– А ми спробуємо. Домовимось про ненапад хоча б на кілька років.

– І цю домовленість дотримаємо лише ми, – відповів Коултон. – Тайніро, ми жодного разу не атакували їх територію. Вони нашу – так. Ця угода не матиме жодного сенсу. 

– Але і битися сенсу немає. Ми втрачаємо людей, втрачаємо ресурси. Нас виснажують. А вони все набігають, неначе таргани! Хіба їх було так багато?

– Серед війська вони мають чималий відсоток магів. Вони переважають нас у чисельності.

– Але…Чого Богиня послала їх так багато туди?

– Не думаю, що вона посилала їх у конкретне місце. Маги розкидані світом. На півночі уже утворилась ціла держава під владою Абрахама Ґотліна. Він утворив власне джерело магії.

– Власне джерело? Це взагалі можливо?

– Схоже, що так. 

– Може і нам ще одне джерело створити? 

– Ми не маємо часу на мрії, Тайніро. Маємо вирішити, що робити. 

– Рішення я вже ухвалила.

Ґвендолін зітхнула. Щось підказувало їй, що вони дуже пожалкують про це рішення.

– Укладатиму угоду я.

– Ні! – в один голос обурились Ґвендолін і Коултон.

– Тільки я побачу щирість намірів їх новообраного короля.

– Попередь мене про них.

– І що ти робитимеш, якщо наміри нечисті? – спитала королева.

– Те, що маю, – відповіла Ґвендолін, стиснувши зуби.