Спочатку:
На сторінку книги
Розгорнутий аркуш із пророцтвом лежав на столі Ґладіс як непотріб. Він губився між розсипаних трав, порожніх пляшечок від зілля, що не допомогло. Скільки разів вона перечитала ті записи на листку? Як довго міряла кроками кімнату, приховуючи гнів? Скільки разів вживала контрзакляття, аби не загинути від чергового невдалого експерименту?
Ґладіс була виснаженою. Навіть Ґвендолін не дошкуляла їй. Вона й сама була стомлена і засмучена. Вони провели цілу ніч у повному мовчанні. Ґладіс тепер лежала на ліжку, розглядаючи блакитно-сріблясті візерунки на стелі. Вона не бажала нічого.
– Схоже, лишається тільки підібгавши хвоста йти на уклін до Тайніри, аби вона нарешті підказала, як нам обом відвідувати заняття, – тоном, що був позбавленим емоцій, сказала Ґладіс.
За певний час, Ґвендолін нарешті мовила:
« Ти робила, що могла. Це не твоя провина.»
– Я зробила недостатньо. Пам’ятаєш, як бабуся казала?
«Практика – шлях до бездоганності.»
– Саме так. Вона вчила не здаватися. Коли стикаєшся із невдачею, маєш робити висновки. І я робила.
Я шукала відповіді, змінювала пропорції, та нічого не виходить.
«Ще вона вчила, що надто добре – завжди погано.»
– А це тут до чого? – нахмурилась Ґладіс, посунувшись на подушці.
«Ти себе виснажила. Ти намагаєшся надто сильно. Дай собі час на відновлення.»
– А як же заняття?
«Я пропускатиму, доки ти не знайдеш рішення.»
– Як благородно…А як же твої м’язи?
«Твоя голова важливіша за мої м’язи.»
– Невже визнаєш? – широко всміхнулась Ґладіс.
«Не надто шкірся! Від твоїх знань може залежати й моє майбутнє, от і все. Я досі не вважаю тебе кращою з нас двох.»
Ґладіс зітхнула.
– Та, хіба ж я можу бути кращою, враховуючи те дурне пророцтво…
«Ти взагалі певна, що Богиня б сама писала нам послання? Враховуючи, що сталось з ельфами їй на нас чхати, я б не витрачала навіть крихти від вічності, аби писати щось про майбутнє свого витратного матеріалу.»
– Ух…Жорстоко.
«Це ж правда. Ми для Богині ніщо. Черговий народ, який вона може знищити, коли обридне. В цілому, вона так і зробила.»
– Ти ж не думаєш, що це вона напоумила людей розв’язати війну?
«Вона ж їх створила. З якою метою? Може їй ельфів було мало. Я лише хочу сказати, що вона б не лишала підказок. Тож, це пророцтво явно не діло рук Богині. Це якийсь псевдоясновидець, що написав бздуру, бабуся в неї повірила і тепер, очевидно, всі хочуть аби повірила й ти. Просто викинь той папірець і забудь.»
Ґладіс підвелася, схопивши зім’ятий аркуш. Очі вкотре пробіглись по напису:
І стане вона найліпшим вчителем. І матиме вона знання, що стануть у пригоді королівству. І навчить вона найздібнішого учня, якого ж руками своїми перетворить на найбільше чудовисько. І стане те чудовисько згубою для королівства, і сіятиме оману і хаос по світу. І є у того чудовиська два шляхи: омити світ кров’ю у війнах, що сенсу позбавлені. Чи схилити голову перед спадкоємцем Богині.
Вона підняла папірець, наблизивши його до вогню свічки. Той миттю зайнявся. Ґладіс лишила його на металевій підставці. Кімнату заповнив гіркуватий аромат напівзотлілого паперу.
Дівчина потягнулась до конспекту, перегортаючи сторінки. Понад десять із них містили перекреслені записи. Часом вона тисла на перо так сильно, що деякі аркуші порвались.
Варіантів не лишилось. Ґладіс важко зітхнула, зазираючи у книгу ритуалів, яку вона взяла з бібліотеки напередодні. То була вкрай дивна історія…
Попередньої ночі, Ґладіс провела чимало часу у бібліотеці і вкотре затрималась до моменту, як всі жриці пішли. Очі страшенно стомилися, вони неначе висохли і щоразу як дівчина заплющувала їх, відчувала біль, що стискав її десь під повіками. Вона відчайдушно терла очі кінчиками пальців, важко зітхаючи.
«Ходімо вже спати, ти нічого тут не знайдеш цієї ночі. Перепочинеш і продовжимо.»
Думка Ґвендолін була цілком слушною, Ґладіс була надто стомленою для суперечок, тож мовчки підвелася, скидаючи книги до кошика. Домовленість з Тайнірою була простою: Ґладіс може відвідувати будь-яку секцію і брати на самостійне вивчення будь-які книги, без додаткових дозволів королеви чи ради, в обмін на те, що все, чим вона користувалася, буде повернуте на відповідні полиці у зазначені терміни. Таким чином королева прагнула навчити Ґладіс цінувати роботу жриць і заодно вивчати всі секції бібліотеки. Адже знати де знайти ту чи іншу інформацію, входить до прямих обов’язків королівського архіваруса.
Всі книги були обрані із різних секцій та полиць, адже Ґладіс навчалась поглиблено, вивчаючи різні теми. Тож процес наведення ладу після користування книгами, був чи не довшим за саме вивчення. Вона ледь перебирала ногами, рухаючись то на один бік бібліотеки, то на інший, а тоді ще й різними поверхами.
«Ну, довго нам ще?»
– Не скигли, – прошипіла Ґладіс. – Це я всю ніч на ногах, а не ти.
«І чия це провина? Багато ще?»
Ґладіс зазирнула у кошик.
– Ще дві книги.
Вона повернула манускрипт по рідкісних рослинах і рушила до секції магічних заклинань, стомлений мозок усвідомив не одразу, та дійшовши до потрібного стелажа, Ґладіс заклякла.
«Що таке? Забула як книгу на полицю ставити?»
– Я не пам’ятаю, щоб брала її, – розглядаючи книгу у потертій шкіряній обкладинці. В ній все було написано від руки, сторінки підшиті вручну, корінець, підкладений дерев’яною пластиною уже розсох і сипався у її руках.
«Ти береш понад двадцять книжок на одну ніч. Я здивована, що ти взагалі запам’ятовуєш, що читаєш.»
– Цю я б запам’ятала. Я її не чіпала.
«Може вона вже була на столі, як ти прийшла? І ти просто її підхопила.»
– Може й так, – зітхнула вона, поставивши книгу на полицю.
Ґладіс розвернулась, рушаючи до виходу. У кошику, щось застукотіло. Дівчина опустила очі. Книга лежала на дні, стукаючись об стінки при її ходьбі.
– Що за…
«Ти хіба не поставила її на полицю?»
– Та, ставила!
Дівчина повернулась, взяла книгу в руки і повернула на поличку стелажа. Зробивши кілька кроків, вона опустила очі в порожній кошик. Полегшено зітхнувши, вона похитала головою.
– Тепер точно час спати, вже ввижається…
Та наступної ночі, книга знову опинилась у її кошику. Тож, Ґладіс нічого не лишалось, як забрати її із собою до кімнати.
– Igniscoltaa, – читала вона вголос.
« Це, мабуть, ритуал очищення.»
– Ти як взагалі до цього висновку прийшла?
«Ну…Ignis це ж вогонь… А вогонь може очистити.»
– Геніально.
«Справді?»
– Ні. Не озвучуй своїх версій, будь ласка, в мене складається враження, що рівень мого інтелекту падає з кожним твоїм наступним словом.
«Але…»
– Тихо! Дай подумати.
«До речі, слово Coltaa нагадує Coltir – будинок, тобто. Тож, це може бути заклинання очищення дому.»
– Ти ба! Непогано.
«Знову жартуєш?»
– Ні, це цілком логічно.
«О, це ж добре?»
– Так, якщо не враховувати, що ти просто будуєш версії на подібності слів, відкидаючи їх пряме значення.
«Щиро дякую за чергове приниження.»
– Igniscoltaa складається із кількох слів, це ти вже визначила. Та ти розділяєш їх неправильно.
«Чого це? Моя версія цілком логічна.»
– Так, я це підкреслила. Логіка у твоїх словах присутня. Та манускрипт написаний архаїчною ельфійською. Його складено таким чином, аби заплутати неуважного читача. Книга призначена для когось розумнішого.
«Когось типу тебе?»
– Можливо. Тому, назва заклинання не може розділятися на такі явні відповідники.
« І як воно має розділятися, на твою думку?»
Ґладіс взяла чистий аркуш і переписала назву заклинання.
– Думаю, першим словом буде не Ignis, а варіація слова Ignirr – що означає свідомість. А другим буде Scolta, що значить вільний. Закінчення -а, може свідчити про поновлення. Тобто це заклинання треба оновлювати впродовж короткого часу інакше воно втратить дію.
«Тож це ритуал, що допомагає звільнити свідомість? І що воно дає? Кращий сон?»
– Ні, – гортала сторінки Ґладіс. – Ignirr у перекладі «свідомість», та якщо забрати закінчення і лишити тільки Igni…
« Душа. » – загадала Ґвендолін.
– Так…Це схоже на опис ритуалу, здатного відділити душу від тіла, – вона пробіглась очима по рецепту зілля для ритуалу.
Вона гірська й гірка і терпка, відтінок й аромат її тамує хвилювання – додай її три дрібки.
Колюче листя, прохолодний сік, застиглий наче в часі – подрібни одне таке, змішай у одній ємкості.
Цвіте, мов полум’я як згасне – шипить неначе змій, – перетри ступкою одну таку, змішай усе.
Вона є всюди – всьому необхідна, без неї б не жила природа, – одна склянка до усього змішаного.
*Тому, хто потребує: випити все трьома ковтками.
*Тому, хто допомагає: сконцентруватися, зачитати заклинання нижче, діяти згідно з інструкціями.
– Вона гірська й гірка…
«Може це саме каміння?»
– Каміння в горах гірке? Від чого?
«Не знаю.»
– Ні, – закотивши очі від настільки дурного припущення, зітхнула Ґладіс. – Це ж рецепт зілля. Це має бути рослина. Що росло найбільше біля скельних помешкань?
«Рододендрон.»
– Його не використовують у зіллях, – потерла лоба дівчина. – В цій рослині не так багато магічних сполук. Він радше виконує естетичну функцію: тимчасово прибирає прищі чи входить до складу парфумів. Ні, тут має бути щось, що тамує хвилювання.
«Може валеріана?»
– Аромат її не заспокійливий, – нагадала Ґладіс.
«Так, вона смердить.» – визнала Ґвендолін.
– Дякую! – роздратовано зітхнула вона. – Нарешті, ми у чомусь дійшли згоди!
«Це може бути меліса?»
– Вона не гірка.
« Зважаючи на те як заварити. Бабусина настоянка для сну гірка була, аж зорі гаснули.»
– А колір? Який колір тамує хвилювання? Рослини ж майже всі зелені. Це не підказка.
«Може бути блакитний.»
– І з якого дива він заспокоює?
« Не знаю. Мене завжди заспокоювала рівна гладь річки. Вона у сяйві магічних куль була блакитною.»
Ґладіс замислилась, від раптової здогадки, вона здійняла підборіддя:
– Може й твоя правда.
«Щодо чого?»
– Щось синє, – підказувала вона. – Синє, гірке, росте у горах, має заспокійливий аромат. Що крім меліси та валеріани додають до заспокійливого зілля?
«Пустирник.»
– Ти збираєшся сьогодні думати? – роздратовано спитала Ґладіс.
«А що? Полин?»
– Що із переліченого росте в горах?
«Звідки ж я знаю?!»
– Лаванда, Ґвен! Ла-ван-да! – крикнула дівчина і важко зітхнула, відчуваючи як гнів бере гору.
– Так, гаразд, отже тут потрібно три дрібки цвіту лаванди. Далі… – вона пробігла очима по рядках. – А, ну це просто.
Ґладіс написала на аркуші під другим інгредієнтом:
Листя алое.
– Так, тепер наступне… «Цвіте, мов полум’я». Отже, цвіт червоний.
«Ну, це навіть я допетрала. А от шипить як змія?»
Це вже складніше… Ґладіс гортала конспекти із описами квітів, які вона сама класифікувала за кольорами і функціями.
«Слухай!»
– Не зараз, – урвала близнючку Ґладіс. – Я думаю.
«Та, я маю ідею!»
– Твої ідеї недоречні. Дай мені хвилину.
«Ґладіс!»
– Замовкни! – вибухнула вона. – Ти не здібна мислити, Ґвен! Я шукаю спосіб розділити нас так, аби жодна не постраждала. Тож будь так ласкава: помовч бодай мить!
У голові раптом стало тихо. Ґладіс полегшено зітхнула. Певний час, вона перечитувала список рослин, не розуміючи, за що має зачепитись. Жодна з них не видавала звуків, бо не мала шурхітливого листя чи важкої серцевини, що засознувши могла б шипіти.
– Може це взагалі не квітка? – знесилено зітхнула Ґладіс.
«А, бодай тобі! Це ж мак!» – не стрималась Ґвендолін.
– Мак? З якого переляку… – вона замовкла, усвідомлюючи. – Трясунці…
Коли Ґладіс була маленькою, на Ніч Родини бабуся робила смачну страву, яку вони самі кликали «макшиками». То були крихітні пиріжечки, змочені потовченим маком із сиропом. Перш ніж готувати, бабуся дозволяла Ґладіс погратися із коробочками квітки, у яких дозрівали насінинки. Коли вони висихали, насінинки билися об стінки утворюючи сипучий звук, що нагадував пісок чи шипіння. Бабуся заводила пісню, а мала трусила ними задаючи ритм. Саме через це бабуся і дала їм таку назву.
Вибравшись із приємних спогадів, дівчина важко зітхнула.
– Гаразд, отже до всього треба перетерти коробочку з насінням.
«Тоді рецепт розгадано. Останнє вода.»
– Молодець, Ґвен, – мовила вона, хоча розгадка й була очевидною, чомусь дівчина почувалась винною за свої попередні реакції, а таке відчуття виникало у Ґладіс вкрай рідко.
«Поясни ще раз: як ритуал відділення душі від тіла може нам допомогти?»
– Ми стали дюакором, бо одна мала міцніше тіло – інша міцнішу душу.
« І? Якщо ми відділимось існуватиме одна.»
– Саме так. Будемо варити зілля регулярно і змінювати одна одну на рівні проміжки часу.
Задовго до…
Уже наближаючись до трактиру, Бог знав, що він там відшукає. Ґаррет мав цілком звичайний вигляд. Темні очі, бліда шкіра, тонке попелясте волосся. Він аж ніяк не пасував до витонченої та тендітної Адари. На його колінах сиділа жінка, що реготала над якимсь із його жартів.
Щойно Бог зробив крок, всі довкола замовкли, а тоді повалились на підлогу. Всі впали у поклоні, побачивши бога, навіть та жінка, що сиділа на колінах у Ґаррета. Всі, окрім нього самого. Чоловік Адари продовжував цідити зі свого кухля, байдуже поглядаючи в бік Бога.
– А, вітаю Боже. Моя жінка багато про тебе говорила.
– Дивно, що ти згадав про Адару, оточений іншими жінками.
– Ну, враховуючи, що тіло ельфійки, коли вона носить дитя, є чи не священним… – він відставив порожній кухоль. – Мої потреби задовольнити можуть й інші прекрасні особи.
Повітря довкола почало нагріватися. Бог наблизився до хлопця, схопивши його за комір. Витягши його надвір, Бог став перед ним, відчуваючи ще незнайоме собі бажання завдати болю. Адара, світла, добра щиросердна ельфійка, що обрала собі в пару таке нице створіння. Як це могло трапитись?
Бог кинув Ґаррета на землю. Той від несподіванки задихнувся, намагаючись підвестись.
– Стій там. Це твоє місце.
– За що ти злишся на мене? Це ж ви створили нас такими. Ви дали нам ці тіла, ці думки й потреби. То що ж тебе не влаштовує?
Бог вдарив його по обличчю.
– Не розумію в чому справа, – тремтячою рукою Ґаррет накрив червону щоку. – Ти ж Бог! Яке тобі діло до того як живуть ельфи й люди?
Люди висипали із трактиру, перелякано спостерігаючи за тим, що відбувається.
– Ви – наше творіння.
– І що з того?! Ти нас не навідував. Ти спускався тільки з Нею, аби провести час на святах ельфів. Знаємо, вони радо хваляться тим, що боги говорили з ними, дбали про них. А ми? Нас же створили як насмішку! Як спосіб підкреслити їх велич. Проти нас вони могутні й мудрі довгожителі, та знаєш, що я скажу тобі? – Ґаррет підвівся. – З першої ночі власного існування, я не відчував до них нічого окрім ненависті. Вони вам важливі. Їх ви любите. А ми були вимушені вчитися жити у новому світі, вчитися відповідати їх сподіванням. Ми намагалися наслідувати їх. Та це неможливо, бо ви створили нас іншими.
Він пирхнув, обтерши коліна від землі. Кивнув у бік трактиру.
– Може й інші тобі вірні. Та не я. Ти ж навіть не Бог. Ти таке саме творіння як ми всі. Тож не тобі мене засуджувати. Адару я кохаю, та вона не здатна зараз дати мені того, чого я хочу. Тож я продовжуватиму шукати деінде. І тобі вже час йти. Доки твоя господиня не почала шукати.
Земля здригнулася від його гніву, небо потемнішало, зірки ставали блідішими. Йому не було діла до образ Ґаррета. І те, що він сказав у його бік ні крихти Бога не вразило. Він сам так думав. Та те, що Ґаррет смів зраджувати Адару позбавляло його можливості спокійно мислити.
Земля під ними зайнялася. Бог підняв Ґаррета за комір, вдивляючись у нього палаючим золотим поглядом. То були очі хижого звіра, що помітили здобич. Слабку, повільну, недоладну. Таким для нього був цей жалюгідний зрадник. Жар від його руки линув до шкіри Ґаррета. Хлопець у його руках заверещав, вигинаючись.
– Що ти робиш? Досить! Досить! Я більше не буду! Я не ходитиму в трактир, будь ласка!
Подальші слова хлопця вже ніхто не чув. Сліпуче сяйво заповнило його повністю, уже за мить він осипався попелом під ноги Богу. Люди біля трактиру впали на землю, вклоняючись.
– Коли питатимуть де він – кажіть, що втік, – через плече кинув їм він.
Люди вклонилися знов. Бог неквапом повертався у бік поселення, до Адари та Богині.
Іламрієль, що стала свідком цієї сцени, тремтячою рукою закрила рота аби не закричати.
