Раді Вас бачити!

Відділення душі від тіла було доволі складною магією, а надто, коли цю неприємну процедуру доводилось проводити над собою. Щойно Ґвендолін ковтнула зілля, вона передала контроль сестрі. Та промовила заклинання, тіло кинуло в холод, зуби застукотіли, мало не прокусивши кінчик язика. Пасма волосся, що вибились із зачіски підстрибували від уривчастого дихання. Ґладіс схопилась за кінчик столу, у спробі спинити тремтіння.

Ґвендолін тим часом кричала від болю, все її єство стискалося, неначе хтось силою відривав його від звичного місця. Тоді все довкола стихло. Біль зник, неначе його й не було. Вона не відчувала більше ні часу, ні простору. Не мала думок, потреб, бажань – лише неймовірну легкість. Це лякало й умиротворювало водночас.

Ґладіс випросталась, перелякано роззираючись.

– Ґвен? Ґвен, ти чуєш? Ти тут?

Тиша. Ця тиша лякала тим, що Ґладіс вперше за життя відчувала: у її голові більше немає нікого, крім неї самої. Ґвендолін більше не було.

Тремтячими руками, вона закрила обличчя. Здушене ридання вирвалось з її горла, холодні сльози оросили щоки, змочуючи сухі долоні.

Та плакати не було сенсу. Вона не може обернути ритуал, доки дія його не скінчиться. А отже, має рівно ніч аби підготуватись і відвідати заняття.

Терпляче занотовуючи все, що промовляла жриця, Ґладіс раптом усвідомила, що не сприймає жодного слова. Хоч конспект її старанно вівся, сама вона не запам’ятала нічогісінько. Уже на останньому занятті дівчина раптом збадьорилась. Адже наближається мить, коли час обертати заклинання, а отже вона зможе впевнитись, що із Ґвендолін все гаразд. Від хвилювання, вона втрачала слова з уваги й раз по разу впускала перо. Заняття із тлумачення пророцтв, по суті минуло для неї абсолютно не засвоєним. Щойно урок було завершено, Ґладіс згребла всі книги та сувої зі столу і побігла до своєї кімнати.

В очах її потемніло, вона схопилась за стільчик, аби не впасти. Тиск різко впав, вуха позакладало. Пронизливий писк не змовкав у них ще якусь мить. А тоді, звична важкість і шум заповнили голову.

– Ґвен? – прошепотіла вона. – Ти чуєш мене?

«Чую.»

Ґладіс полегшено зітхнула, підійшовши до столу. Відкоркувавши пляшечку, вона випила зілля і віддала контроль Ґвендолін.

Задовго до…

В ту ніч, коли боги пішли до Адари, Іламрієль і собі вирішила навідати дочку. Та побачила, як Бог кудись подався. Він здавався до нестями розгніваним і це насторожило ельфійку, тож вона пішла слідом. Не встигла вона увійти до трактиру, як Бог виволік звідти Ґаррета, тримаючи за комір.

Ельфійка заклякла, приросла до землі, угледівши як трава під богом зайнялася. Золотисте сяйво довкола нього мало не казковий вигляд, а загрозливий і страшний. Неначе золоті сліпучі нитки, що пливли у просторі довкола нього, от-от зімкнуться довкола шиї.

Іламрієль не знала насильства. Не бачила його на власні очі, лише чула, що люди часом шкодять одне одному. Та побачити як Бог, ця могутня істота, схопила слабкого чоловіка, обранця її дочки…То було значно більше, ніж вона могла витримати.

Коли Ґаррет перетворився на попіл, ельфійка затулила руками рота, аби не верескнути. Сльози полилися з очей, змусивши її затремтіти. Що він накоїв? Що тепер сказати Адарі?

– Він – Дволикий… – роздавався шепіт.

– Його радість відгукується в душах щастям. А гнів його…

– Приносить руйнування.

Іламрієль хитала головою. Люди любили гарні слова. Навіть звикнувши до їх постійної брехні, ельфійка не розуміла такої жаги все прикрашувати. Бог на їх очах знищив людину. А вони захоплюються його силою, вважаючи це чимось великим і видовищним. Їй не було різниці яку силу він має. Вбивця – це просто вбивця.

***

– Тебе щось непокоїть, – помітила Богиня.

– Не певна, що можу простити… – мовила Адара, сівши поряд з нею. – Я маю певну силу…Пригнічувала її зіллями, та доки я вагітна це може зашкодити…Ти б не могла забрати її? Я дуже боюся, що у мить болю не зможу контролювати свою магію.

Богиня прислухалась до енергії дівчини.  Спалах сяйва на мить засліпив її, змусивши стиснутись. Адара відрізнялась від ельфів. Ті частіше мали тягу до чарів, та не отримували якоїсь конкретної сили. Адара ж була іншою, її магія мала конкретний вигляд і була доволі сильною. Ельфійка мала здатність притягувати зорі з великих відстаней. Якби вона не контролювала себе – спалила б весь свій світ із необережності. Як це могло статися? Звідки вона взяла таку силу? Богиня відчула, що б на це сказав Бог, що вона вкотре гадки не має яким багатогранним є її власне творіння. Що як така сила є наслідком необережних дій її самої?

Адже, вона відвідувала ельфів, а зокрема й Іламрієль доволі часто. Божественна енергія, що курсувала довкола ельфійки змалку…Яку вона поступово вбирала в себе. Чи могла вона передатися її дочці? Що вона накоїла?

Хай там як, Богиня мала пригнічити цю силу. Інакше все творіння буде в небезпеці. Вона ніжно підхопила теплу долоню Адари й заплющила очі, магія доволі неохоче залишала тіло ельфійки, вона перетворилась на гарячу кульку сяйва, що відлетіла кудись за межі цього світу. Богиня відчувала, що та сила не зникла, вона дрімала, чекала на власне повернення.

Двері скрипнули, відволікши Богиню й Адару. Бог увійшов до будинку, він всміхнувся ельфійці, сівши поряд.

– Все гаразд? – спитав він.

Адара кивнула, відповівши на усмішку. Богиня нахмурилась:

– Де ти був?

Бог відвів погляд, знов всміхнувшись до Адари:

– Розкажи-но мені…Як взагалі відчувається…це, – киваючи на живіт дівчини, спитав він.

Адара захихотіла.

– Часом важко, та я відчуваю таку ніжність і любов…А ще так чекаю, коли зможу побачитись із ними.

– Із…ними?

– О, так…У мене близнюки. Я впевнена, що це дівчатка, а от Ґаррет думає, що хлопці.

Погляд Бога дещо потьмянів. Адара погладила живіт.

– Та хто б там не був, ми любитимемо їх до нестями.

Боги провели з ельфійкою ще якийсь час. Бог не хотів лишати її, а надто зараз, коли вона лишилась без чоловіка. Та, якщо Богиня затримуватиметься – знову ослабне і вони проведуть у просторі значно більше часу. Він не хотів пропускати занадто багато.

– Де ж це Ґаррет? Він сьогодні обіцяв прийти раніше… – схвильовано погладжуючи живіт, мовила Адара.

Бог мовчки дивився перед собою, Богиня обійняла її.

– Не хвилюйся, думаю він скоро повернеться.

– А навіть як і ні – ти не сама, ми навідуватимемо тебе частіше, – всміхнувся до неї Бог, обійнявши.

Весь шлях до темного простору, Богиня не зводила з нього очей.

– Все гаразд? Ти якийсь насторожений.

Він мовчки поцілував її. Та навіть той поцілунок здався їй холодним. Він щось приховував і Богині це було не до вподоби.

Потім…

Повернення до тіла відчувалось як пробудження після довготривалого сну. Втрачені ночі здавались далекими, незрозумілими.  Ґладіс почувалася виснаженою попри те, що її душа відпочивала у невідомості. Вона потерла носа, очі одразу ж засльозились від болю. Що сталося з нею вчора?

– Людство вважається панівною расою у нашому світі. Їх популяція до початку війни проти ельфів налічувала близько трьох мільярдів. Тож, не дивно, що вони заселили весь залишок світу, що був невідомий раніше, – монотонно вела жриця. – Ще за часів ельфів, існували певні згадки про деякі магічні землі, що були, і можливо й нині, приховані чарами від інших.

– Чи є відомості, що на тих землях існували інші раси?

– У манускриптах згадувались Niefaire, або ж німфи у перекладі – лісові істоти, що мали жіночу форму. А також Solemi Ignirr – що перекладається як співачки душ.

Ґладіс чула про них. Бабуся колись розповідала. Та вони ніякі не співачки, а сирени. Безсмертні істоти, чия магія покликана лікувати душі інших. Коли люди зайняли майже всю ділянку планети, магічні народи, (яких до слова було значно більше), запечатали свої держави магією. Такий захист не дозволяв нікому сторонньому ні побачити, ні проникнути за межі кордону. Мудре рішення, враховуючи скільки війн принесло за собою людство.

 Ельфи давно зробили те саме зі своїм королівством. Адже з часом популяція людей зростала, відтісняючи ельфів якнайдалі до кордону. Тож і самим людям тут доволі швидко забракло місця. Вони почали виїжджати. Шукати собі нового притулку. Не дивно, що одразу після їх від’їзду світом почали ширитись битви за територію. Люди не гребували боротись одне з одним, адже найчастіше вони охоче об’єднувались проти когось.

Тож ельфи захистили тих, хто лишився, тим самим не дозволяючи нікому зовні проникнути за межі кордону. Хто ж знав чим обернеться така турбота про тих, хто продовжував жити на їх землі.

Ґладіс невідривно записувала кожне слово за жрицями, аби хоч щось перечитати і засвоїти згодом, коли їй стане ліпше. Коли урок нарешті завершився, дівчина рушила в бік своєї кімнати. Жриці, що йшли попереду раптом почали кланятись. Тайніра стояла біля вікна. І хоч вона ввічливо привітала всіх, хто залишав навчальну залу, погляд її був сфокусований саме на Ґладіс.

Дівчина знала: королева знову хоче поговорити. Єдине на що вона сподівалась, що та не спробує знову подружитися. Подруг Ґладіс ніколи не мала і не надто прагнула.

Одразу згадався уважний погляд синіх очей. Бабуся тоді загадково всміхнулась, погладивши її по руці:

– Пам’ятай, журавлинко: справжній друг, може бути один – той, що зможе вислухати не осудивши, прийти на допомогу у будь-якій біді, це той, кому можна довіряти, перед ким не треба грати роль і можна просто бути собою. Злим чи спокійним, веселим чи сумним, будь-яким. Бо ти знатимеш, що тебе підтримають і прийматимуть без прикрас. А доки друзів не видно, найкраща подружка – це твоя подушка, – вона дзвінко засміялась. – І, звісно ж я! Я тебе завжди прийматиму, журавлико. Завжди вислухаю, щось підкажу. Ділися зі мною, гаразд?

Ґладіс несвідомо всміхнулась. В грудях пекло від смутку. Часом вона думала, що її біль вже минув. Що вона змирилась із цією втратою. Та вона досі пам’ятала її голос, погляд глибоких сіро-синіх очей, дзвінкий сміх, який і сама взяла від неї. От тільки дівчина вже не пригадувала коли востаннє щиро сміялась. Здавалось, що все світле, веселе і тепле бабуся забрала із собою.

– Я знайду тебе…Я шукатиму інше життя, ми ще побачимось, я обіцяю тобі… – пронеслось у її думках.

Тайніра повернулась, стурбований погляд спинився на дівчині.

– Про що ти думаєш?

Ґладіс хитнула головою.

– Ви хотіли поговорити про щось?

– Я отримую дуже гарні відгуки про твоє навчання, – кивнула королева. – Та як тобі вдається відвідувати всі заняття?

Ґладіс кинула на неї погляд.

– Я знайшла спосіб.

Королева здійняла брови.

– У бібліотеці вже декілька днів не дораховуються одного манускрипта. Жриці, звісно не надто за ним плачуть, враховуючи, що там все приховане загадками…Та ми домовлялись, що ти повертатимеш всі книги на їх полиці.

– Перепрошую, – кивнула Ґладіс. – Я ще дещо перевіряю.

– Тобі вдалося її розгадати? – всміхнулась Тайніра.

– Частково. І розгадки я залишу собі, якщо Ви не проти. Її не дарма приховували.

– Може й твоя правда. Як ти її відшукала? Ти щось чула про цю книгу?

Дівчина хитнула головою.

– Трохи дивна історія, направду… Ця книга була у моєму кошику, і коли я ставила її на полицю – вона знову опинилась там.

– Ніби зачаклована?

– Так.

Тайніра зітхнула.

– Тоді нічого дивного. Королівська бібліотека – це колишня ельфійська, видозмінена чарами. Часом, коли шукач занадто довго веде свої пошуки, бібліотека може йому допомагати.

Тиск різко впав. О, ні. Скоро закляття спаде. Дівчина похитнулась, Тайніра підхопила її.

– Тобі зле?

– Так, мені вже час…Маю багато завдань.

– Не проводь цей ритуал, – хитнула головою королева, її погляд був стурбованим. – Ти виснажуєш душі вас обох. Дозволь допомогти…

Ґладіс вирівнялась, забираючи руки.

– Ні. Я впораюсь.

Вже за мить голова знову відчувалась важкою, дівчина кліпнула очима.

– Ти тут? – прошепотіла вона, направляючись до кімнати.

«Слухай, може не робитимемо цього?»

– Чому?

« Я вчора пропустила удар, сама не знаю як, я готувалась до нього, а тоді просто заклякла…»

– То он, що у мене із носом…

«Так, Ціан зняв набряк, та зцілитись повністю не давало зілля, яке ми приймаємо.»

Вона зітхнула.

– Тайніра знову пропонувала допомогу.

«Чого ти їй не довіряєш?»

– Я почуваюсь дивно у її присутності. Неначе я знаю її, наче вона здатна захистити мене. Та це не так. Ми не знаємо її, не розуміємо її намірів. Нащо вона забрала нас до палацу? Нащо вивчати мене на архіваріуса? У палаці повно жриць значно більш обізнаних за мене. Ще й пророцтво те…Ні. Їй точно щось треба.

«Я, звісно, може скажу зараз дурню, від якої ти знову на мене визвіришся…»

Ґладіс не поспішала визнавати, та вона сумувала за її дурнею. Втрата Ґвендолін несподівано була для неї дуже неприємною. Вона зіткнулась із тим видом самотності, який був їй ще невідомим.

«Та, чому б тобі просто не спитати про все це Тайніру? Вона ж прочитала про тебе у пророцтві. Ніби, Богиня хотіла аби ви зустрілися. Може того ти й відчуваєш себе у безпеці. Може вона має якесь значення»

– Якщо ти зараз ляпнеш, що вона моя пара, я придумаю як тебе дістати, аби ти пожалкувала.

«Не помічала у нас з тобою цікавості до будь-якої статі. Тож, ні. Справа не у цьому. Бабуся часто казала, що декого ми зустрічаємо, бо мали зустріти. Бо вони здатні нас чомусь навчити.»

– Ніколи не поділяла її думки брати собі у вчителі кожного довбня на життєвому шляху, – закотила очі Ґладіс.

«Ну, дивись. Ті хлопчаки, що знущалися з тебе у дитинстві, навчили тебе довіряти мені. І ще ховати каблучку за пазуху.»

Ґладіс пирхнула.

– То я на твій погляд маю їй довіритись?

«Вирішувати тобі. Та зілля я не питиму. Не знаю як ти, та я почуваюся наче по мені гицали сотні пар чобіт із залізними підборами.»

Ґладіс гортала манускрипт. Під сторінками щось скрипіло.

– Трясця! Ти що знову жерла над моїми книгами?

«Я була голодна! Не уявляєш які ці тренування виснажливі.»

– Тебе ніхто не змушував займатися. А тягати печиво до кімнати я тобі заборонила, бо ти весь час приносиш його до моїх книг!

« Ну, могла б і поскладати свої книги, як вони тобі такі дорогі! Ти ж знаєш, я їм лише за столом.»

Ґладіс хитала головою, витрушуючи з книги крихти. Вони сипались на підлогу і взуття дівчини. Кілька навіть налипло на записи, тож вона вхопила пальцями сторінку і добряче дмухнула. Пергамент у сяйві свічки набував помаранчевого відтінку. Дівчина перегорнула до наступної, дмухнувши і на неї.

«Поверни назад. Там щось було.»

– Це книга, Ґвен. Тут на кожній сторінці, щось є.

« Та ні! Я щось там бачила. Хтось додав щось від себе.»

– Це неможливо, – хитала головою вона. – Ніхто з людей не допетрав що це і як його перекласти.

Вона розглянула сторінку із заклинанням, що мало назву Tierranargha.

– І що ти тут побачила? Лише рецепт із новими загадками…

«Наблизь сторінку до свічки. Там були написи, які видно на світлі.»

– Як ти знаєш, що вони правильні?

« Та ж не знаю! Того і кажу: перевір.»

– Спершу треба розгадати загадку самостійно. Тоді можна буде порівняти. І те, лише у випадку, якщо тут подані правильні відповіді.

«Яка ж ти марудна…»

– Навзаєм!

« А що таке те Tierranargha?»

– На правду ця назва ще дивніша. Я не маю жодних ідей. Це не ельфійська. Або ця загадка аж занадто мудрена.

Ґладіс опустила очі на рецепт. Чергові рядки загадкового тексту:

Її пелюстки м’які, чай із неї п’янкий, та все ж сильна вона – кров проллє на сніги. – розтовкти шість пелюсток.

Чи не тому звуть його золотим, що він буяє цвітом, має зріст та ширину, приносить користь, хоч й гіркий? – подрібнити, всипати в окріп.

Недооцінена, бо має простий вигляд, пересічна, бо знайти її можна будь-де, її аромат не приваблює та вона незамінна і тому необхідна – чотири голівки, пелюстки не зривати.

Її не знайти, про неї лиш чули, містична вона, ховається добре, тож і аромату не має. Красою своєю причаровує, коли помітиш її уночі. – висушити, залити окропом.

– М’які пелюстки…

«Мені здається у більшості квітів пелюстки не з каменю.»

– Знаєш, що?! Не збираєшся думати, то хоч мені не заважай.

«Просто визнай: ти теж сумувала за мною.»

– Чай п’янкий… – продовжувала міркувати Ґладіс.

«Бабуся колись засушувала пелюстки півоній…»

– Ні, це не те. Сильна квітка…

«А кров на снігах тебе не зацікавила? Вона, що ще й б’ється?»

– Ні, вона стійка до морозів і має колюче стебло.

«Троянда.»

– Так. Наступне трохи легше. Не так багато рослин асоціюється назвою зі словом «золотий».

«Золотий вус?»

– Так, або золотарник.

«Що з цього корисне?»

– Обидві рослини використовують у оздоровлювальних зіллях та настоянках. Та все ж, думаю твоя версія була слушною.

«Справді?»

– Так, золотий вус має значно більший спектр дії, – вона кілька разів перечитала наступне речення. – Недооцінена…

«Яку квітку недооцінюють?»

– Ехінацею, – припустила Ґладіс. – Букету з неї не зробиш, зате чи не найважливіший інгредієнт для оздоровлювальної настоянки.

«Геніально!»

Ґладіс поморщилась.

– Ні. Не воно.

«Чого?»

– Тепер, коли ти так сказала я сумніваюсь.

«От тобі й на! Моїй думці вже не треба й довіряти?»

– Вибач…– вона потерла очі. – Недооцінена – це ясно, має великий вплив, та мало кому цікава. Проста, пересічна – теж ясно, значить не рідкісна, має не такий яскравий вигляд як інші квіти. Ще й смердить на додачу. Та при цьому незамінна, отже її багато де використовують.

Ґладіс опустила голову на стіл.

– Яку квітку часто використовують у зіллях та ритуалах?

«Ну…Магічний вплив, як ти мені казала це завжди ризик і можливо треба якось підтримати тіло й силу?»

Ґладіс підняла голову.

– Ти, що порозумнішала за той час, що ми не спілкувались? – пирхнула Ґладіс.

«Ой, заціпся!»

– Ні, справді, ти починаєш казати логічні речі, це лякає мене – схаменися! – реготнула вона, а тоді знову повернулась до записів. – То це квітка, що може підтримати, можливо відновити чи заспокоїти…

«М’ята?»

– О! – полегшено зітхнула Ґладіс. – Нарешті ти повернулась до дурні. Я вже почала хвилюватися. М’ята не смердить, Ґвен.

«Кому як.» – невдоволено бурмотіла близнючка.

– І її не так часто використовують у зіллях. Ні, це щось інше. Щось…

«Що? Що ти згадала?»

– Пам’ятаєш, як я збирала квіти у саду?

«Тебе тоді ще насварили, бо ти позривала купу квітів не посадивши нових на заміну.»

– Так…Я тоді зібрала букет. Із конвалій, мімози, ромашок…

«І в центр вліпила троянду, бабуся ще сказала, що троянда чахне серед інших квітів, вона має бути окремо, коли вже її зірвали.»

– Так. На тлі троянди інших квітів ніхто не бачив. Мімоза в цілому краще доповнює, ніж існує самостійно. Конвалія своїм ароматом приваблює ліпше за вигляд. А от ромашка…Вона і самостійно сприймається ненав’язливо і в букетах не виділяється. Аромат у неї специфічний. Але вона має відновлювальні, протизапальні і заспокійливі властивості. І у настоянках її використовують доволі часто.

«То це ромашка?»

Ґладіс задоволено записала наступний інгредієнт.

– Її не знайти…Це рослина про яку складають легенди. Щось між реальністю та міфом.

«Добре ховається, певно гарно пристосовується до середовища. Може маскується?»

– Схоже на те. І при цьому вона дуже гарна.

«Ага, а ще без запаху.»

Ґладіс перечитувала знову і знову, вона важко опустила голову на стіл я невдоволено простогнала.

– Невже я тупішаю…

«Не картай себе. Ти просто стомлена»

– Ні, я тупішаю.

«Ой, та як скажеш! Тільки розгадки це не дасть. Давай, світи уже ту сторінку і читай відповіді.»

Ґладіс почувалась так, неначе вона програла у якомусь змаганні. Гірке відчуття поразки кололо її, коли вона підняла книгу і розгорнула сторінку так, аби сяйво свічки відкрило приховані написи.

Вони були нанесені дуже тонким пером, чорнила були помітні виключно, якщо піднести аркуш до світла. Під кожною загадкою виднівся охайний напис:

Троянда

Золототисячник

Ромашка

Чорна орхідея

«Ти майже все розгадала, молодець!»

– Трясця…як я могла не вказати золототисячник!

«Ну, трохи помилилась…»

– Це було очевидним! Як я могла так помилитись?! – хапалась за голову Ґладіс. – Уяви, якби я вирішила провести цей ритуал.

«Ти б цього не зробила. Ти навіть назви не розумієш»

– А це до речі цікаво, – почухала потилицю вона. – Бо назви тут не розшифрували. Тільки розділили слова на три частини: Tierr anar gha.

«І що? Ти розумієш, що це значить?»

– Ні. Та це вже трохи звужує пошук.

Ґладіс почала записувати три ці слова.

«А що міфічного у чорній орхідеї? Такий вид існує, хоч і рідкісний.»

– Ні, – хитнула головою вона, відклавши перо. – В природі немає чистого чорного пігменту. Насправді такі орхідеї є у дуже темних синіх, бордових чи фіолетових відтінках. У темряві вони матимуть насичений чорний колір, та якщо принести таку квітку на світло, він буде геть іншим.

Ґвендолін помовчала.

«То з чого ти тоді почнеш пошуки?»

– Для початку шукатиму відповідники та похідні цих слів.

Вона розгорнула одну з книг, присвячену фонетиці ельфійської мови.

Задовго до…

Боги пливли у нескінченності, обійнявшись. Богиня заплющила очі, насолоджуючись теплом тих обіймів.

– Я така щаслива зараз…

Бог всміхнувся, притулившись щокою до її скроні.

– Ельфи наче добре живуть із людьми, як гадаєш?

– Люди трохи інакші, – відповів він. – Та ельфи молодці, вони прагнуть допомогти їм.

Богиня зітхнула.

– Ще й Адара чекає на дитя і закохана у свого чоловіка, я така рада за неї!

Бог напружився, вона відчула це.

– Що? Що турбує тебе?

– Нам варто повернутись.

– Чому?

– Не хочу залишати її надовго, коли вона у такому стані.

– Із нею все буде гаразд, до того ж у неї чудова родина і коханий, вони подбають про неї.

Богиня зустрілась із ним поглядами і потягнулась аби поцілувати. Бог раптом  відпустив її, віддалившись.

– Повернімось. Зараз.

Вона нахмурилась, та все ж кивнула.

Спершу вони направились до будинку Адари і Ґаррета. Всередині було темно. Богиня кілька разів постукала, Бог штовхнув двері. Будинок порожній. Тут ніхто не жив певний час, про це свідчив товстий шар пилу.

– Де вона? – не приховуючи хвилювання, спитав він.

– Ходімо до Іламрієль. Можливо Адара й Ґаррет переїхали до них?

Бог не чекав на Богиню, одразу вирушив до скельних помешкань.

З-за дверей доносився плач, це насторожило Бога і він штовхнув двері. Богиня дуже скоро порівнялась із ним. Обличчя Акторія було аж сірим від болю, червоні очі виказували нещодавні сльози.

– Вітаю, Богине! – тремтячим голосом мовив він. – Дякуємо, що явилась на поклик.

Вона розгублено увійшла до хатини, не розуміючи про який поклик йде мова.

– О, хвала Богині…– захлинаючись від сліз, Іламрієль підвелася, перечіпаючись через речі на підлозі. – Дякую, що почула мене.

– Що…Сталось?

– Моя Адара…В неї перейми, я боюся втратити її.

Бог присів поряд із ельфійкою. Її обличчя було вологим від поту та сліз, очі були червоні, а губи бліді й сухі.

– Ти прийшов за мною? – тремтіла вона.

– Ні…– задихнувся він, провівши пальцями по її щоці. – Я прийшов до тебе, прийшов в гості, Адаро…

Її очі блищали, вони виказували щире хвилювання, навіть паніку. Вії її тріпотіли, сльози раз по разу спускалися щоками, зникаючи десь під підборіддям. Бог відчував як і сам тремтить від хвилювання за ельфійку. Він лагідно гладив її голову, стримуючи сльози, що набирались у золотистих очах.

– Я помру, так? – спитала вона, поглянувши на нього.

– Ні. – хитнув головою Бог, ніжно взявши її руку у свою. – Ні, не помреш, вона врятує тебе. Я обіцяю.

Адара стисла його долоню.

– Краще врятуйте дівчат, будь ласка…Я не така важлива як вони.

Ціан розгублено витріщався то на богів, то на породіллю.

– Я дав їй зілля, що полегшує біль, – мовив цілитель до Богині. – Та воно лише знеболює, вилікувати її я не здатен.

Бог повернувся:

– Чого ти стоїш?! Зроби щось!

Богиня розгублено присіла, торкнувшись плеча Адари. Картини майбутнього закружляли під її повіками, вона задихнулась від несподіванки і відскочила.

– Що сталось? – Іламрієль схопила Богиню за руку і заклякла сама.

Хай, що це було, ельфійка угледіла те саме. Неначе Богиня якось передала їй побачене.

Адара закричала, Ціан наблизився, готуючись приймати перше немовля. Богиня заплющила очі, вишукуючи що у тілі дівчини потребує сил та зцілення. Дві душі, що залежали одна від одної потребували її допомоги. Богиня направила свою силу до них. Допомагаючи їм знайти можливість зміцнитись.

Хатину сповнив плач немовляти. Ціан підхопив дівчинку, що кривила беззубий ротик, ридаючи.

– Дай її мені, – тремтіла Іламрієль. – Подбай про Адару.

Вона перехопила немовля кинувши на нього лагідний погляд, а тоді стурбовано подивилась на дочку. Груди Адари важко здіймались та опускались. Сорочка була мокра від поту, волосся прилипло до вологого обличчя. Сили залишали її. Богиня спробувала знову.

– Зроби щось! – гаркнув Бог.

– Я намагаюсь!

Кімнату заповнило сріблясте сяйво. Повітря аж тріщало від імпульсів магії, воно здавалось колючим і сухим.

Ціан озирнувся, погляд його був враженим.

– Що таке? – спитав Акторій.

– Присягаюсь…Друге дитя було тут…

– Не розумію.

– Адара вже народила. Вона вже не вагітна…– важко добираючи слова відповів цілитель.

– Як таке можливо?

Від знесилення, Богиня затремтіла, впавши. Адара заплющила очі. Бог переступив Богиню, взявши ельфійку за плечі.

– Ні-ні! Адаро…Прокинься…Будь ласка!

Гарячі сльози бігли його щоками. Дівчина більше не дихала. Він неначе втратив власну дитину. І ця втрата відчувалась як порожній простір в грудях, де мало бути серце. Будинок сколихнули крики відчаю.

– Ти обіцяла! – то було останнє, що почула Богиня, перш ніж остаточно втратила свідомість. Певний час вона не приходила до тями. Прохолодне нічне повітря куйовдило довге волосся.

Бог стояв над нею. Золоті очі пронизували її. Вона підвелася, роззираючись. Вони були посеред площі. Люди визирали у вікна, не приховуючи цікавості.

– Що…Що з Адарою?

Він відвів погляд. 

– Ні...– прошепотіла вона.

– Іламрієль прогнала нас. Вона не бажає нас бачити після всього. І я направду теж.

– Але як? – не розуміла Богиня. – Я врятувала дві душі. Не дала їм загинути…

Бог раптом розреготався. Це було страшне видиво: золоті спалахи були жахаючими, вони змушували її здригатися. Очі його лишались розгніваними, та сміх лунав на всю вулицю. Гортанний, хрипкий і лиховісний.

– Ти обіцяла мені, що врятуєш її. І що натомість? Врятувала дитя, яке тепер житиме без матері. І настільки виснажилась, що заснула прямо там! Та що ж ти за Богиня? Твоїх сил замало, ти не можеш і кількох ночей провести серед тих, кого створила!

– Годі… – казала вона, відчуваючи як її образили його слова.

– Ні. Годі буде тоді, коли я скажу, – він звузив очі від гніву. – Знаєш чому боги не втручаються у стан справ свого творіння?

Вона мовчала.

– Саме через це. Щоб не прив’язуватись до них. Не страждати по їх втраті, – в очах його зблиснув відчай, сльози потекли щоками, змусивши його знічено втерти їх кінчиками пальців. – І не порушувати балансу всесвіту, аби врятувати їх. Краще б ти не приводила мене сюди…Краще б навіть не створювала. Бо цей біль…Він більший за мене.

Він відвернувся від неї, відчуваючи як відчай заповнює його. Ятрить душу, пече в грудях і викликає баєання тікати. Він знав, що творіння не живуть вічно, як боги. Та він ніколи не думав, що Адара піде так скоро. Він згадав веселий дитячий сміх, як вона намагалась наздогнати Бога, як розповідала йому казки, змінюючи персонажів місцями…Вона не заслужила на це…Вона не мала піти так.

Богиня повільно наблизилась.

– Мені шкода…Я не хотіла цього.

– Поверни її, – кинув через плече він.

– Що?

– Ти ж казала, що у ельфів є душа, – розвертаючись до неї, спитав Бог.

– Так…

– Нехай вона повернеться.

– Я не знаю як…– розгублено мовила вона.

– Куди відправляються інші душі?

– Це світ, до якого я не спускаюся.

– Покажи мені.

– Що ти замислив?

– Якщо душа, сповнена магією вимушена залишити світ – хто сказав, що це назавжди? Чому б не допомогти їй повернутися, коли вона набереться сил?

– Ти хочеш збудувати збалансований процес переродження душ?

Бог здійняв підборіддя.

– Хіба ти б не хотіла, аби Іламрієль мала змогу перероджуватись у новому тілі, часі…Продовжувати жити навіть коли все довкола змінюється?

Богиня замислилась. Так, це і справді була цікава ідея. Для чого збирати згаслі душі, якщо можна дати їм шанс засяяти знов?