Раді Вас бачити!

Ґладіс провела ніч у бібліотеці, шукаючи необхідні книги. Відповідь не приходила їй на думку. Яке таке рішення необхідно знайти, щоб і вона, і Ґвендолін мали змогу навчатися, не заважаючи одна одній?

«Довго ти ще стирчатимеш тут?» – озвалась нудьгуюча близнючка.

– Тобі яке діло? – роздратовано потерла скроні Ґладіс. – Сиди собі мовчки.

«Мені нудно спостерігати. Хочу порухатись. Дай мені контроль.»

– Ми у бібліотеці, дурепо. На який рух ти розраховуєш? 

«Я теж зацікавлена знайти спосіб відвідувати заняття.»

– І що? Ти сподіваєшся, що знайдеш необхідні книги раніше за мене? Тобі нагадати, хто з нас двох першою навчилась читати?

«Виключно тому, що контроль був у тебе.»

– Ну, звісно…

« Дай мені кермо. Ти ж все одно вже стомлена. Може я свіжим оком щось відшукаю.»

– Свіжим оком… – пирхнула Ґладіс.

« Будь ласка…Я не була основною уже кілька днів.»

Ґладіс поклала голову на стіл, закривши її руками. Якби ж було можливо сховатися від цього голосу… Та коли він звучить у твоїй голові, хіба ж це можливо?

«Прошу, Ґладіс, обіцяю повернути тобі контроль, щойно попросиш. Тільки дай мені можливість хоч трохи відчути тіло.»

– Ох, гаразд! Тільки заціпся вже! Думати заважаєш!

Ґвендолін перехопила контроль, відштовхуючи Ґладіс якнайдалі. Перше, що зробила близнючка, отримавши змогу контролювати тіло – потягнулась. Ще так неприємно простогнавши, що Ґладіс захотілось вилізти назовні і тріснути її по лобі.

Дівчина перш за все рушила до сувоїв, із переліком книг.

«Нащо тобі сувої? Я вже виписала всі книги, що можуть пролити світло на нашу проблему.»

– Мені потрібна загальна картина, – пробігаючи очима по написаному, відповіла Ґвендолін. – Думаю, ти щось пропустила.

« Ти…думаєш?» – пирхнула Ґладіс.

І відколи це сестра, що завжди була на другому плані отримала власну думку? Ґвендолін спинила палець на рядку і кинулась переписувати його до блокнота, який їм залишила Матісса.

«Богине…Ну, і почерк.»

– Заціпся, – фиркнула Ґвендолін, і розгорнула план бібліотеки.

« І що ти шукаєш?»

– Тут є кілька ельфійських манускриптів. Їх уже помістили в одну із секцій. 

« І як ти знаєш, що це саме воно?»

– «Dikrao» дуже схоже на Дюакор у перекладі.

« Не схоже ні разу.»

– Тільки тому, що я його знайшла? – хмикнула Ґвендолін.

« Ні. Просто здогад твій нічим необґрунтований.»

– Знаєш, що…

«Йди шукай свою книгу. І назад.»

– Що?! – крикнула вона, кілька жриць біля стелажів здивовано озирнулись.

«Годі вже волати!»

– Чого це мені треба назад? – стишивши голос, спитала вона.

« Ти обіцяла мені без суперечок. Тож давай хутко.»

Ґвендолін невдоволено рушила до необхідної секції. Пальці кілька разів пробіглись рівними рядами книг. Раптом вона заклякла.

« Що таке?»

– Її нема.

«Тобто?»

– Книги нема. Місце відведене під неї порожнє.

«Треба спитати жриць, хто взяв цю книгу.»

Ґвендолін роззирнулась.

« Там Матісса, піди до неї.»

– Вона грубіянка. Не хочу.

« А що ти пропонуєш? Блукати бібліотекою, доки не знайдеться жриця, що дратує тебе менше?»

– Спробуємо відвідувати всі заняття без тієї книги.

« Це не рішення, яке пропонувала знайти Тайніра!»

– І що? – всміхнулась Ґвендолін, шукаючи книгу із рецептами різноманітних еліксирів. – Це вже якесь рішення. 

«Що ти замислила?»

Вона задоволено витягла книгу з полиці.

– Дещо доволі просте і дієве, – всміхнулась вона, розгорнувши потрібну сторінку.

«Що це таке?»

– Заклинання бадьорості.

« Ти ж не збираєшся його використати?»

– А чому ні? Я думаю це єдине, що допоможе нам відвідувати всі заняття, не стомлюючись.

«Його не можна застосовувати часто. Надовго нас не вистачить.»

Очі Ґвендолін зблиснули.

– От і перевіримо.

Задовго до…

Першу годину сонні Іламрієль та Акторій сиділи навпроти богів. Жоден не наважувався порушити тишу, аби не збудити малу Адару, що спала у сусідній кімнаті.

– Як довго… – почав Бог і замовк.

Іламрієль підняла очі.

– Вас не було десь півтора року.

– То Адара ще…

Акторій кинув на нього запитальний погляд.

– Даруйте, він просто страшенно переймався, що Адара подорослішає до нашої наступної появи і не згадає його, – склавши руки на грудях, мовила Богиня.

Він кинув на неї сердитий погляд. Іламрієль із Акторієм натомість всміхнулись.

– Вона питала про тебе, – мовила ельфійка, лагідно всміхнувшись.

– Справді? – здійняв брови Бог.

– Так…Хотіла аби ти завітав на ніч її народження.

– А коли вона?

– Була позавчора.

Бог помітно засмутився.

– Мамо? – озвалась малеча, потираючи очі маленькою долонькою.

Тоді кліпнула пухнастими віями і, вгледівши Бога, всміхнулась і побігла до нього.

– Ти прийшов!

Бог підвівся, підхопивши її на руки, малі золотисті зірочки злетіли до стелі.

– Пробач, що не прийшов на ніч народження, – мовив він. – Я не знав.

Адара притулилась до нього, поклавши голову на його плече і покрутила між пальців золотисте пасмо його волосся. Богиня зачудовано спостерігала за тими обіймами, за тим якою щирою радістю сяяли його очі, як малеча тулилась до нього, всміхаючись. То було дивовижне видиво, від якого їй перехоплювало подих.

Робота у ельфів починалась рано, вони швидко снідали і збиралися. Акторій працював у полі. Іламрієль тримала невеличку аптеку, де продавала трави, зілля та еліксири, а також рецепти ліків. Доки їх не було вдома, за малими дітьми приглядали няні, що доглядали за ними, годували, навчали базовій магії та заклинанням. Адара хоч і була ще маленькою, та вже робила неабиякі успіхи, чим викликала радість у батьків.

– Ви можете поки лишитися тут… – взявши малечу за руку сказав Акторій. – Чи піти з нами, як бажаєте?

– А може ми б побули з Адарою? – запропонувала Богиня.

Бог активно закивав головою. Іламрієль і Акторій швидко переглянулись.

– Що? – не зрозумів Бог.

– Даруйте, та… – почала Іламрієль. – Ви колись сиділи з дітьми?

– Ми зараз біля неї і сидимо, – промовив Бог, нахмурившись.

– Ні, я про…Піклування…Годування, навчання. Вона ще маленька, – намагалась пояснити ельфійка.

– Вона створила всіх ельфів, думаєте не дасть раду одному маленькому?

Богиня кинула на нього швидкий погляд, і куди тільки поділась його ворожість і обвинувачення?

– Думаю, було б краще якби Адара лишилась із нянею…Вона живе поряд. Ви б могли побути з нею, якщо бажаєте.

– Але під наглядом якоїсь іншої ельфійки? – перепитав Бог.

– Так… – обережно зазначила Іламрієль.

– Добре, тоді ходімо, – рішуче пішов до дверей він.

– Тільки… – почала було ельфійка.

Він озирнувся. 

– Адарі треба поснідати і переодягнутись.

Бог повільно кивнув.

– Може…Присядеш?

Він невдоволено вмостився на стілець. Акторій та Іламрієль обмінялись знервованими усмішками, пішовши з малою на кухню. Богиня наблизилась до нього.

– Зроби щось зі своїм лицем, – шипіла вона. – Ти лякаєш їх.

– Яке лице мені дала, з таким і ходжу по світу! – пробурмотів він у відповідь.

Нянею дітлахів була сімнадцятирічна дівчина на ім’я Маріссель. Вона була напрочуд серйозною для свого віку і всміхалася вкрай рідко. Та виконувала свою роботу сумлінно і діти слухались її. Вона навчала дітей простій магії, такій як утворення сяйливої кулі чи пошукових чар, адже діти дуже часто губили свої речі, чим засмучували батьків.

– Маріссель, – всміхнувся Акторій.

– Вітаю, – кивнула дівчинка. 

– Адара привела із собою декого…

Маріссель знизала поглядом богів.

– Дякую, що зійшли до нас, – кивнула вона спокійно. – Не думала, що Богиня має час, та щиро ціную появу тут. Ходімо, чим довше малеча буде бачити батьків, тим важче її потім заспокоїти.

Вона взяла дівчинку за руку і повела у бік саду, де зібрались інші дітлахи. Боги рушили слідом, Адара озирнулась із сумом поглянувши на батьків.

– Ми скоро побачимось, журавлинко, – підморгнула їй Іламрієль. – Не сумуй.

Потім…

Ґвендолін вчитувалась у рядки заклинання. 

– І як ми це зробимо?

«Заклинання доволі просте…»

– Але?

Складність полягала не у самому заклинанні, (колись бабуся вчила Ґладіс магії, тож дівчина матиме змогу накласти його самостійно) вона полягала у тому, що за стільки років життя між людей, дівчинка мало практикувалась. Фактично той випадок, коли вона захистила Єрелу від послідовників Дволикого, був першим за десять років, коли вона застосувала чари та й діяла тоді на емоціях.

«Ми не можемо робити це тут. Ніхто не має знати хто ми.»

– І що робити?

«Випиши все, що стосується заклинання, знайдемо тихе місце і спробуємо.»

Ґвендолін почала виводити каракулі.

« В ім’я Богині! Дай я запишу.» 

– Навіть не думай про це! Все я зрозуміло пишу.

«Неправда! Ти ж сама тоді нічого не прочитаєш!»

– Прочитаю.

« Що то за перше слово? «Calatir» чи «Camaiir»?»

– Все зрозуміло! Не прискіпуйся.

« О, так! Нема ж різниці це буде «явитися» чи «загорітися» еге ж? Хочеш, щоб Тайніра збирала наші рештки ще до першої навчальної ночі?»

– Сама не збиратиме. В неї слуг у палаці більше ніж було ельфів у нашому селі.

«Тихіше! Дай мені контроль, я все сама запишу. Як слід.»

– Ще чого! Ти зараз забереш контроль і я ще довго не матиму змоги керувати тілом.

Ґладіс закипала від гніву. Ґвендолін записала заклинання і закрила книгу.

« Тепер мерщій до нашої кімнати. Маємо ще кілька годин на те, щоб підготуватись до занять.»

Задовго до…

Ніч проходила мирно. Дітлахи повправлялись у магії, мали годину відпочинку, а зараз плели вінки із начаклованих квітів, щоб не шкодити живим рослинам. Спершу Маріссель навчила як створити магією цілий букет ілюзії, а тоді вправно вплітала їх у віночок. Адара швидко нудилась від монотонної праці, Бог цьому радів, тож вони бігали полем, регочучи. У якусь мить він підхопив малу і всадовив її собі на плечі і йшов, розхитуючись в боки, викликаючи ще сильніший регіт малечі. Богиня всміхалась, плетучи вінок під пильним поглядом Маріссель. Що невдоволено цикала на кожен неправильний рух пальців, що збивав чітко продумане плетиво.

Іламрієль і Акторій повернулись з роботи і зараз тихо стояли собі на відстані із ніжністю поглядаючи на дочку. Богиня доплела вінок і магією вдягнула його на голову дівчинки.

– Яка краса… – зітхнула вона, всміхаючись. Чарівні ямочки розцвіли на пухкеньких щічках. – А зроби ще одну зірочку, – просила Адара у Бога. – Тільки цього разу, нехай сяє у віночку.

Він всміхнувся змахнувши рукою, між його пальців мерехтіла маленька золотиста зірочка. Вона полетіла, заховавшись у каштанових кучериках дівчинки. Дівчинка захихотіла, піднявши плече.

– Лоскотно…

Зірочка вигулькнула над чубчиком і спинилася між квітів гарденій та кульбабок. Адара кружляла, всміхаючись. 

– Мамо, дивись! 

– Дуже гарно, журавлинко, – всміхалась Іламрієль.

Акторій обійняв дружину зі спини, поклавши підборіддя на її плече. Вони з такою ніжністю дивилися на Адару, що Бог на мить застиг, намагаючись зрозуміти цю емоцію. Він помітив, що Акторій щось каже дружині і напружив слух. Це сталось інстинктивно, неначе він відчував потребу дізнатись, про що ж вони говорять.

– Не уявляєш собі який я щасливий.

– Справді?

– Я так мріяв про все це. Про нас, наш дім, наше дитя… і тепер, коли все це є у моєму житті, я часом прокидаюсь і не вірю в це…

Вона притулилася до його щоки, зітхнувши.

– Ви двоє – мій цілий світ. 

Бог відчув, як щось смикнуло його мантію. Адара стояла, піднявши руки до нього.

– Тебе підняти?

– Ага!

Він всміхнувся, підхопивши дівчинку на руки. 

Маріссель підвелася, проводжаючи діток до їх батьків, Богиня теж підійшла ближче. Іламрієль обійняла Адару, а тоді взяла за руку. Всі неквапом рушили до будинку родини. 

Від вечері боги відмовились, все ж їжа їм не була потрібна, та і під’їдати запаси родини не хотілось. Адара щебетала про ніч із нянею і богами, хвалилась найгарнішим віночком, веселими іграми і снами, що вона бачила у годину відпочинку. То були радісні дитячі розмови, що не мали багато сенсу чи особливих моментів, та для Адари це було щось неймовірне, яскраве, те, що вона нестиме у своїх спогадах все життя. І це гріло душу всім, хто слухав її. Богиня сіла на крісло, спостерігаючи за реакцією Бога. Той всміхався, не зводячи очей з малечі. Після вечері вся родина міцно обійнялась. Іламрієль і Акторій одночасно поцілували дочку у щічки. Стомлені після роботи, та все одно щасливі. Це було так просто, але викликало стільки радощів.

Адара повернулась, всміхнувшись.

– А давай ще пограємо у хованки? – звернулась вона до Бога.

– Час йти спатки, доню, – всміхнулась Іламрієль.

– Можна ще трохи погратися…Будь ласка…

– Пограєтесь наступної ночі, гаразд? – відповів Акторій, киваючи.

Дівчинка повернулась до Бога, тоненькі бровки зійшлись на переніссі. 

– Ти ж не підеш?

Іламрієль кинула на нього обережний погляд.

– Ні, не піду, – всміхнувся Бог.

– Обіцяєш?

Він всміхнувся.

– Обіцяю, Адаро.

Іламрієль кивнула йому, відносячи малу до кімнати. Богиня підійнялась із ними. Їй завжди кортіло побачити, як мати співає дитині колискову. Часом, коли вона літала у безмежжі, їй чулися ті чарівні колискові. Вони заспокоювали, вселяли любов і надію, то були пісні, що тамували біль і страх. Хотілося нарешті почути їх зблизька.

Бог дивився їм услід. Акторій тим часом витер стіл і підсунув стільчики.

– Що то був за прояв почуттів? – замислено спитав він у ельфа.

Акторій підняв очі на Бога.

– Який саме?

– Коли ви з Іламрієль стояли там, ще як ми були у няні.

– Що? – перепитав він. – Обійми?

Бог кивнув.

– Так ми виявляємо любов, підтримку… це показує, що ельф тобі небайдужий.

– То коли Адара обіймає мене…

– Так, вона тебе любить, – всміхнувся він. – Тороче про тебе весь час, з Ночі Родини.

Бог всміхнувся.

– А як відчувається любов? 

– А що ти відчуваєш, коли Адара тягнеться до тебе?

– Тепло. Хочеться смішити її, чимось зацікавити…

Акторій всміхнувся.

– Це воно і є. Любов відчувається саме так, як щось тепле, викликає бажання бути поруч, тішити її.

– А як ти розумієш, що любиш дружину?

– Я не можу відвести від неї очей.

– Через… вроду?

– Не лише через це, – всміхнувся Акторій. – Звісно, вона красуня. Та коли вона робить те, що любить її очі аж сяють захопленням. Коли вона дбає про інших, я відчуваю гордість за неї. Коли вона готує – відчуваю її турботу. Мені хочеться зробити для неї все, щоб вона відчувала свою важливість для мене, щоб знала як сильно я вдячний їй за присутність у своєму житті. 

За якийсь час Іламрієль повернулась, боги обмінялись поглядами.

– Нам вже час.

Господарі будинку повільно кивнули. Від Богині не сховався спалах суму у їх очах. Бог відчув, як у грудях запекло від усвідомлення, що зараз він повернеться у порожній простір і не зрозуміло коли знову побачить Адару. Він так хотів, щоб вона сміялась, щоб тягнулась до нього, за весь час що він існував, тільки тут, поряд з малечею він відчував себе важливим. Відчував, що його створили не дарма.

– Дякуємо, що провели із нами час, – всміхнулась Іламрієль обійнявши Богиню.

– Чекай… – повернувся до неї Бог. – Я не хочу йти.

Він поглянув на Іламрієль та Акторія:

– Ми можемо лишитись?

Богиня кинула на нього обережний погляд.

– О! Для нас це честь… – всміхнувся Акторій. – Та ми не маємо вишуканих умов… можемо запропонувати мансарду.

– Нащо нам вишукані умови? – нахмурився Бог.

– Ну, ви ж боги…

– А ви ельфи, – здійняв підборіддя він. – Якщо вишукані умови не потрібні вам, нащо вони нам?

– Вони просто намагаються догодити, – тихо мовила до нього Богиня, відчуваючи як повітря довкола починає нагріватися.

– Я не ваш бог, мені догоджати не треба. Я хочу лишитися з вами.

– Я пошукаю ліжко, – кивнув Акторій.

– Нам не треба ліжко, – одноголосно відповіли вони.

– Боги не сплять? – здивувалась Іламрієль.

– Ні, – хитнула головою Богиня.

– Тоді можемо запропонувати мансарду. Ми планували облаштувати її для Адари, коли вона підросте. Поки там небагато меблів.

Вони піднялися сходами, Іламрієль йшла попереду, змахнувши руками. Сяйливі кулі здійнялись у повітря, освітлюючи затишну світло кімнату. Тут було кілька крісел, вкритих ковдрами, мала книжкова шафа і стіл.

Богиня опустилась на крісло, зітхнувши. Втома накочувала на неї, змушуючи все перед очима розпливатися.

– І що ми маємо робити, доки всі сплять? – спитав Бог, щойно двері у мансарду зачинились.

Вона знизала плечима, потерши перенісся.

– Що ельфи, роблять, коли не сплять? – допитувався Бог.

– Їдять, гуляють…Хтось шукає розваг.

– Розваг? Що це?

– Будь-що. Танці, музика, візьми он книжку почитай, – хитнула вона. – Ельфи пишуть чарівні історії,

Іламрієль мені якось читала.

Бог мовчки підійшов до книжкової шафи. Витягнувши книгу, він розгорнувши її, а тоді наближав і віддаляв від себе, хмурячись.

– Я не можу усвідомити, що тут написано, – розгнівано кинув він.

– Можеш, – заплющивши очі, зітхнула Богиня. – Придивися краще. 

Бог знову сфокусував погляд, озвучивши назву:

– «Казка про сліпу фею».

Богиня всміхнулась, Бог задивився на неї якусь мить. Вона була стомлена, розслаблена і якась легка. Не мала хвилювань у погляді, страху чи смутку…Це приваблювало, і він не знав чому. 

– Це гарна казка, – кивнула вона, вирівнявши ноги. – Читай.