Раді Вас бачити!

Магія давалась Ґвендолін найскладніше. Безперечно, вона теж мала дар, та із чарами Ґладіс вправлялась значно краще. Спостерігаючи за успіхами інших студентів, дівчина відчувала роздратування. Уже майже дві години вона тренувалася відбивати удар магічним сплеском. Та виходила лише коротка хвиля, що розсіювалась у ту ж мить, як залишала долоню Ґвендолін.

Практикування магії у війську було новою вимогою Тайніри. Після жахіть війни дедалі більше вартових і простих жителів припинили приховувати здібність до магії і прагнули розвинути її аби бути готовими до можливого нападу з боку Міста Сонця.

Звісно ж, Ґвендолін не могла сама навчати студентів того, чого сама не вміла, тож за процесом пильно стежили жриці і Джанін, що була на чверть ельфійкою. Викладали вони дуже грамотно і вивчали магії поетапно, та все ж Ґвендолін розчаровано роззиралася, усвідомлюючи, що у неї чи не в однієї нічого не виходить. Саймон терпляче чекав, дарма Джанін поставила її у спаринг із хлопцем. Той її лише відволікав, а надто своїми спробами підбадьорити, а ще ці його усмішки і ті гарненькі кучері, що аж блищали у світлі факелів…

– Та годі тобі, – хмикнув хлопець, ставши позаду. – Всього один удар. 

– Я вже намагалась! Не виходить.

– Спробуй ще. Сама ж казала: практика – це шлях до бездоганності.

Мудрість бабусі, сказана хлопцем відізвалась пекучим відчуттям у грудях. Вона підняла очі, хмикнувши:

– Як такий розумний – продемонструй сам.

– Як накажеш, начальнице, – вклонився він, всміхаючись.

Його рухи були плавними. Магія хлопця була слабкою, адже ельфи у його роду були чи не чотири покоління тому, та й те з батьківського боку. Все ж, попри це він одразу ж візуалізував кулю сяйва і вже готувався направити її на Ґвендолін. Те, що йому це вдалося так швидко роздратувало дівчину. Тож, вона вирішила випередити хлопця і повторила рух та поштовх, якому навчала Джанін.
Саймон самовдоволено всміхнувся, готуючись відбити удар, та розжарена куля, випущена Ґвендолін знесла його аж у кут кімнати. Дим миттю огорнув його тіло, звиваючись над хлопцем хвилястими візерунками. 

У залі запанувала тиша.

– Та це він жартує, – пирхнула Ґвендолін.

Саймон не відповідав.

– Годі вже прикидатися! – мовила дівчина, приховуючи власну настороженість. – Підводься!

Та хлопець не реагував. Якусь мить, Ґвендолін ніяково всміхалась, відповідаючи на знервовані погляди студентів. Та коли вона усвідомила, що Саймон занадто довго не приходить до тями – підбігла до нього, піднявши його голову.

– Саймоне? 

Хлопець мовчав,     його очі були щільно заплющені. На обличчі та руках червоніли свіжі опіки.

– Віднесіть його до цілителя, – наказала Джанін.

Хлопці опустились поряд, перехопивши Саймона. Ґвендолін відчула як руки тремтять у паніці. 

– Що з ним буде?

– Спокійно, – заспокоювала її Джанін. – Все гаразд…

– Яке там гаразд? – крикнула вона, не стримавшись. – Я мало не вбила його! Яка з мене очільниця?

Кілька студентів озирнулась. Джанін підхопила її під ліктем і повела в бік.

– Зараз не місце. 

Дівчина зустрілась поглядами із наставницею.

– Він постраждав. Через мене! 

– Про нього подбають. Ти – не цілитель і нічим не допоможеш. Втім тут, ти здатна бути корисною.

– Як? Якщо я сама не засвоїла цієї магії?

– Вчися разом з ними. Доведи їм, що можеш навчитись. Стань прикладом.

Ґвендолін стиснула зуби, наставниця зайняла стійку навпроти і коротко кивнула. Дівчина намагалась стримати тремтіння рук, та це не вдавалося. Серце вистрибувало з грудей від хвилювання. Все сталося так швидко…Що як він не прокинеться? Що як вона зашкодила йому? 

– Ґвендолін? – покликала Джанін. – Доки ти не натренуєшся – страх до магії не залишатиме тебе. Чари найстрашніші тоді, коли не опановані. Ти маєш тримати під контролем все і власну силу особливо. Мені ти не зашкодиш. 

Вона уважно поглянула на наставницю. Її правда, треба вчитися. Ґвендолін глибоко вдихнула і стисла пальці в кулак. А тоді спробувала застосувати магію знову. Не одразу, та пустивши кілька жаринок, куля засяяла на її долоні, злегка поколюючи шкіру. Ґвендолін відвела руку і штовхнула її вперед, задаючи напрям. Джанін ефектно відбила те сяйво, перетворивши його на попіл, що повільно розлітався біля її черевиків.

– Добре. Тепер відбий мою.

***

Заняття тривало, здається вічність. Ґвендолін навчилась тримати форму кулі і завдавати чіткого удару, та все ж…Хвилювання за Саймона не дозволяло їй сконцентруватись повністю. Тож одразу після занять вона мало не побігла до крила цілителів.

Ґвендолін знайшла хлопця одразу. Саймон лежав на одному з ліжок, опіки вже майже зажили, на шкірі виднілись ледь помітні рожеві плями. Пухнасті вії відкидали густі тіні на його щоки. Ґвендолін сіла поряд, взявши його за руку.

– Трясця… – шепотіла вона, заплющивши очі. – Мені так шкода…

Вона зітхнула, погладивши його щоку великим пальцем.

– Я мала бути обачнішою. Пробач мені…

Вона зітхнула, стиснувши руку хлопця і опустила голову.

– Яка я дурепа…Ти не був готовий…

– Ще трохи і я подумаю, що тобі на мене не байдуже… – роздався шепіт.

Ґвендолін підняла голову, хлопець здавався слабким, та лінива усмішка вже розквітнула на його губах.

– Саймоне! – всміхнулась вона, потягнувшись до нього.

– Що? Скучила за мною? – криво всміхнувся він.

Вона торкнулась його щоки. Великий палець провів по глибокій ямочці від його усмішки.

– З тобою все гаразд?

– Почуваюся обсмаленою куркою, та в цілому…

Ґвендолін обірвала його, відчувши миттєвий порив. Її губи зустріли його, хлопець на мить закляк, а тоді, обхопив її талію руками. Мурахи вкрили її шкіру, серце стукотіло в грудях, змушуючи її притиснутись до нього ближче. Ґвендолін торкнулась його шиї. Його шкіра, здавалось палала, дівчина відчувала як прискорився його пульс, він лоскотав їй кінчики пальців. Губи Саймона були м’якими і теплими, вона відчувала шалене бажання цілувати їх знову і знову. Кожен дотик, здавалось зігріває її зсередини, викликаючи хвилювання внизу живота. Той поцілунок був солодким, схвильованим і довгим. А тоді вони притулились одне до одного лобами і ще певну мить всміхались, не поспішаючи розплющувати очей. Неначе боялися злякати те трепетне відчуття. Втратити цю дивовижно солодку мить.

***

Ґладіс важко зітхнула, прокинувшись. Торкнулась пальцями із темно-зеленим манікюром свого лоба. Головний біль одразу ж скував скроні і очні яблука. Вона кілька разів кліпнула, а тоді підняла флягу, відкоркувавши.

– Твоє здоров’я, люба сестро, – невдоволено буркнула вона, одразу рушаючи на заняття.

Які, до слова пройшли доволі швидко, хвала Богині вона була готова до всіх запитань. Одразу опісля, дівчина підхопила всі книги. Треба було віднести їх до бібліотеки. Не те щоб Ґладіс була аж занадто зацікавлена порядком, та все ж їй було важливо аби всі праці, що цікавили її була змога отримати без перешкод. Тож, дотримуватись правил Тайніри, було найменшим, що вона могла. Щойно дівчина повернула книгу на полицю, як роздався шепіт.

 Ґладіс повернулась. Єрела стояла між стелажами, махнувши рукою.

– Що ти тут робиш? – здивовано спитала вона у крамарки.

– Тебе виглядаю. Де ще ми можемо спокійно потеревенити?

Вони всілися у одній із читацьких зал. Єрела кинула замислений погляд на Ґладіс.

– І як успіхи?

Дівчина знизала плечима.

– Все ще думаю, як вбити сестру.

Єрела закотила очі.

– Що цього разу?

– Вона невдячна, – хмикнула дівчина.

– А має бути? – здійняла брову крамарка.

Ґладіс роздратовано зітхнула.

– Зміна подоби потребує балансу. У нашому випадку балансом виступає невгасний головний біль.

– І?

– І? – пирхнула Ґладіс. – Я взяла його на себе! А ця свиня не цінує!

– А вона має? – здійняла брову Єрела.

Ґладіс похмуро покосилась на крамарку.

– А ти вважаєш, що ні? Я страждаю за неї! А вона видригується! Поводиться так, наче я їй щось завинила!

Єрела фиркнула. Ґладіс це не сподобалось.

– В чому річ?

– Ти справді думаєш, що вона має поводитись інакше?

– А ти думаєш ні? – вражено спитала Ґладіс.

Єрела зітхнула, обійнявши себе за плечі.

– Ти, ще таке дитя!

– Я не дитя, – пирхнула Ґладіс. – Мені вже двадцять три.

– Ні, ти ще дитя. До того ж дурнувате.

Ґладіс невдоволено покосилась на крамарку чим викликала її сміх.

– Знаєш у яку мить ти по-справжньому дорослішаєш? – спитала Єрела, піднявши холодний погляд на Ґладіс. – Коли розумієш, що ніхто тобі нічого не винен. На кожен твій вияв доброти, щиросердності, кожне це «я тобі» ніхто не має відповідати взаємністю. Бо то був твій вибір. Ти пішла на це. Хто сказав тобі, дурне ти дівчисько, що інші вимушені робити те саме щодо тебе, попри власні бажання?

Ґладіс аж задихнулась невдоволенням. Єрела продовжила:

– Може ти й народилась як ельфійка, де всі були добрі одне з одним. Та зростала ти з людьми. А отже маєш усвідомити: кожен тут сам за себе. За великим рахунком тих, кому на тебе не начхати сміховинно мала кількість. І будьмо чесними: більшість з них вже мертва.

– Ну, а ти? – здійняла брову Ґладіс.

– А я помру значно раніше, ніж ти помудрішаєш, – закотила очі Єрела. – Тож чи було мені на тебе начхати ти зʼясуєш набагато пізніше.

Дівчина роздратовано зітхнула. Може крамарка й мала рацію, та поки вона не була готова це прийняти.
Після бібліотеки, Ґладіс рушила прямісінько в кімнату. Хоч завдань було досить багато, та для дівчини вони здавались дрібницею. Вона і справді робила чималі успіхи у навчанні. Щойно вона достатньо занурилась у прочитання, у двері роздався стук. Ґладіс пустила очі під лоба: цікаво, якщо вона ігноруватиме гостя, може він як і варто – просто дасть їй спокій?

Та ні. Гість був доволі настирливим. Тож стукіт повторився. Певний час, дівчина вдавала, що праця зоряних ельфів щодо магії простору значно цікавіша. Та вже через десять хвилин невгамовного стуку, що дивовижно перегукувався із постійним болем у скронях, вона гучно закрила книгу і гаркнула:

– Трясня! Хто там?!

– Це я! – весело озвався Саймон, відчинивши двері. – Все думаю, коли ти здасися.

– Невже у твою дурну макітру не приходила думка, що кімната порожня?

Хлопець реготнув, увійшовши.

– Ні. Бо у порожніх кімнатах світло вимикають.

Він всівся на стілець і потягнув на себе книгу. Ґладіс перехопила її, вирвавши з його рук.

– Що тобі цього разу треба? – розгнівано спитала вона.

– Та все те саме, – зітхнув Саймон, поклавши руки на потилицю. – Думав застати Ґвен.

– Казала ж тобі: вона бігає!

– Я шукав її внизу. Де б вона не бігала – не прагне компанії.

– О, чарівно, – закотила очі вона. – То з якого переляку, ти вирішив, що її прагну я?!

Саймон невинно знизав плечима, всміхаючись.

– А раптом тобі нудно?

– Ні. Мені не нудно. Звали звідси.

Хлопець сильніше потягнув за книгу і, щойно вона опинилась у його руках – розгорнув.

– О…Просторові чари. Цікаво!

– Що там може бути цікаво тобі? Ти ж не здібний.

– Ай! Це було майже образливо!

– Майже? – пирхнула Ґладіс. – Треба старатись ліпше.

Саймон криво всміхнувся.

– А взагалі я здібний. Твоя сестра мене мало не вколошкала сьогодні, та все ж… Я живий.

– Гм… – опустивши очі на сторінку, мовила вона. – От і Ґвен схоже не постаралась.

– Невже визнаєш, що ви у чомусь схожі?

Ґладіс покосилась на нього.

– А що?

Він знизав плечима.

– Мені часом здається, що ви аж занадто прагнете відрізнятись одна від одної.

– І що у цьому такого? 

– Ти вважаєш її гіршою за себе та це не справедливо.

– Тут краще спинися сам, доки я тебе книгою не огріла. Як до неї ставитися я визначу і без зарозумілого хлопця своєї любої сеструні.

– Хлопця? – подався вперед він. – Вона щось сказала?

– Ні. Вона про тебе не розповідає.

– Взагалі?

– Взагалі.

– І навіть як вона мене лікувати прийшла?

Ґладіс здійняла брову.

– Я не певна, що бажаю знати про це.

– Та ні, нічого такого… – він задоволено всміхнувся. – Вона мене поцілувала.

– О, то вже весь палац в курсі?

– За кого ти мене маєш?!

– За придуркуватого хлопця не менш придуркуватої сестри. Є нарікання до визначень?

– Ти справді вважаєш себе найрозумнішою?

– О! То під цими кучерями таки є мізки!

Він закотив очі, відкинувшись на спинку стільця. Книга з просторових чар доволі швидко стала йому нецікавою. Він оглянув кімнату і прочитав заголовок манускрипту, яким саме закривалась Ґладіс.

– Що читаєш цього разу?

– Неймовірну працю. Називається так: «3 способи позбутися довбня, що заважає працювати.»

– О! І який наступний?

– Наступний? – здійняла брову вона.

– Щось підказує мені, що перший був невдалим.

– Авжеж, ти ж досі тут.

– І нікуди не збираюся, – самовдоволено всміхнувся він.

***
Ґвендолін прокинулась на диво у обладунках. Попри те, що вона пообіцяла сестрі не відповідати на листи, все ж оглянула стіл на предмет нової саркастичної записки від Ґладіс. Та близнючка схоже нічого не лишила. Певно це на краще…Та Ґвен не хотіла зізнаватися, що сумувала за сестрою, хоч яка часом зла вона не була.

Тренування пройшли непогано. Дівчина потроху вчилась бути уважнішою до кожного студента, Джанін та Крістофер майже не робили зауважень щодо процесу. Ґвендолін вважала це за досягнення. На Саймона вона старалась не відволікатись посеред занять, та очі раз по разу шукали його у залі. Він здавався привітним, та все ж теж тримав дистанцію. Дівчина вже встигла накрутити себе, що її почуття невзаємні.

Джанін помічала це, та не коментувала. Ґвендолін мовчки спостерігала за тим, як Саймон майстерно відбив удар і завдав свого у відповідь. Вона не могла пояснити дивної гордості за хлопця.

– Він робить непогані успіхи, – мовила наставниця, прослідкувавши за її поглядом. – Має потенціал стати керівником загону.

– Думаєш?

Джанін всміхнулась. 

– Ви...пара? Даруй за це питання, просто я бачу, ваші переглядки...

Ґвендолін знітилась.

– Не знаю, що саме між нами. Та він мені небайдужий. 

Джанін кивнула, нічого не відповівши. Дівчина відчула сором і одразу ж додала:

– Знаю, це неправильно. Він у моєму підпорядкуванні...

– Справа не в цьому. Ти можеш мати стосунки, це не заборонено статутом.

Чомусь від цього легше не стало. Ґвендолін уважно поглянула на наставницю.

– У тебе є чоловік?

Джанін хитнула головою.

– Дружина? – припустила Ґвендолін.

Вона всміхнулась.

– Ні, Ґвен. Робота у Варті, а надто успішна потребує всього часу. Ти молода і звісно тобі хочеться пізнавати це життя...

– Це погано? Для очіцльниці варти?

– Я не маю давати таких оцінок.

– Ти ж моя наставниця.

Джанін всміхнулась.

– Втім чи потрібні тобі стосунки під час служби ти маєш визначити сама. Якщо вони додають сил і підтримують тебе у тонусі – безперечно вони можуть бути. Якщо ж ти відволікаєшся і почуваєшся слабшою ніж могла б бути...

Ці слова засіли у її голові. Вона знала небагатьох вартових, що мали сім'ї. Більшість все життя віддавала службі і це не дивно: адже робота може бути небезпечною. Надто із сусідом, що може напасти знов.

– Я піду, – мовила наставниця. – Гарної ночі.

Ґвендолін кивнула. Стискаючи і розтискаючи кулак, вона чекала, доки учні залишать тренувальну залу. Ті по черзі спинялись біля неї прощаючись: 

– Доброї ночі, наставнице.

– Бувайте, – кивнула вона кожному.

Саймон збирався найдовше, певно теж прагнув поговорити. Дівчина напружилась. Хтозна, може він вирішить сказати їй, що між ними все скінчено і не почавшись? Може вона погано цілується? Трясця, та вона ж взагалі ще не цілувалась, звісно погано! А що як вона йому більше не подобається? Таке ж теж буває. Може вона дарма його поцілувала? Може, краще було б зачекати? Може він сам мав зробити цей крок? Що як Джанін мала рацію і не варто навіть починати?

– У тебе така робота думки на обличчі… – помітив Саймон, коли зала спорожніла.

Він повільно наблизився до дівчини.

– Щось непокоїть?

Ґвендолін похитала головою. Вони певну мить дивились одне на одного, а тоді всміхнулись. Спогади про їх поцілунок досі прискорював серцебиття. Дівчина відчувала невизначеність. Їй хотілось аби Саймон заспокоїв її. Сказав, що все гаразд…Та він чомусь тягнув.

– То…Як справи?

– Я тобі ще подобаюсь? – випалила вона, відчуваючи як серце гупає, здавалося в самісінькому горлі. 

– Ще? – здивувався він. – А це якось мало змінитись?

– Просто…Мені здалося, що ти якийсь прохолодніший…

– Лише для того аби не відволікати тебе від роботи. Ти дуже мені подобаєшся.

Вони взялися за руки, Ґвендолін всміхнулась, киваючи.

– Ну, а я тобі? – здійняв брову він. – Не кажи, що ти поцілувала мене із жалощів. Це принизливо.

Вона розреготалась.

– Таки шкода тебе було бідолашку…

– О, ні! – награно протягнув він. – Не судилося мені пізнати щирої любові!

Вона жартівливо штовхнула його у плече.

– Знаєш… Я десь читав, що ельфи мали пару. І коли вони її знаходили, то лише з першим поцілунком могли впевнитись у почуттях.

– Не було такого! Ти все це вигадав.

– Нічого я не вигадав. Так і було написано.

Його усмішка виказувала брехню, та це все одно чомусь здавалось їй кумедним.

– І взагалі-то перший цілунок вже був, тож…

– Нічого не пригадую! Я був не при тямі!

– Знову брешеш!

Саймон всміхнувся, наблизившись. Ґвендолін затамувала подих, перш ніж його губи накрили її. Серце прискорилось, мурахи вкрили шкіру, викликаючи тягнуче хвилювання внизу живота, що поширювалось всім тілом. 

– Ти такий нахаба… – пирхнула вона, вглядаючись у його очі.

– Нехай так, – всміхнувся він, не відпускаючи її. – Скромні мало чого досягають.

– А я маю бути досягненням? – здійняла брову Ґвендолін.

– Не ти, а твоя відповідь. Справді, просто скажи що думаєш. Обіцяю не ображатися.

– Що сказати?

– Що ти про нас думаєш? Чи ти продовжуватимеш мене колотити, а тоді цілувати? Я, звісно завжди за поцілунки, та хотілось би менше травм.

Вона закотила очі.

– Один раз! Я влучила у тебе один раз, Саймоне!

– Ну, з цього зазвичай все і починається.

Вона реготнула.

– Просто… – він опустив очі. – Я б хотів, аби ми спробували бути разом. Знаю…Ти старша за званням і все таке, але…

– Але ти хочеш перевірити чи є ми парою, як це було у ельфів?

Саймон вишкірився.

– Мені нічого перевіряти не треба. Я вже все зрозумів.

Він легко торкнувся її губ.

– І де це ти ельфійські книги відшукав? – пирхнула Ґвендолін. – Не певна, що ти знаєш де у палаці бібліотека. А єдина, хто має стільки книг би від тебе і мокрого місця не лишила.

– Ти про сестру? 

Ґвендолін примружилась.

– Ви знайомі?

– Вона здалася мені дуже милою злюкою, – реготнув він. – Знаєш, як ті лісові коти. Наче малі й пухнасті, та ті пазурі…

– Пазурі?

– Еге ж, у її випадку зелені.

Саймон знову реготнув. Ґвендолін відчула вже інше хвилювання. Не таке приємне як від поцілунків. Це радше викликало відчуття тривоги, що неначе отрута поширювалась її тілом, викликаючи шалене бажання щось зруйнувати, а тоді тікати і можливо трохи поплакати.

– І вона тебе не проганяє? – спитала вона.

– Намагається, – закотив очі він. – Щоразу все смішніше.

– Щоразу? – перепитала Ґвендолін, відчуваючи як хвилювання стає дедалі сильнішим. – І часто ви бачитесь?

– Часом зазираю до неї. Все сподіваюсь тебе застати, та ти наче бігаєш до сусідніх сіл. Жодного разу не зміг тебе вловити.

– Зрозуміло, – відвела погляд Ґвендолін.

Він уважно поглянув на неї.

– О! Не кажи, що ревнуєш. Все гаразд, мені просто подобається її сердити. Вона так смішно кривить носа. Це взагалі нічого не означає…

– Гаразд, так… – вона відсторонилася. – Я вже піду, маю ще справи. Побачимось.

Хлопець зітхнув, почуваючись стовідсотковим бовдуром.