Раді Вас бачити!

Коридор до тронної зали був виконаний із місячного каменю, що переливався у спалахах мінливого полум’я факелів, розміщених на стінах. Підлога із темно-синього авантюрину блищала неначе розсип зірок. Ґладіс дратувалася помітивши, що здобутками ельфів, (включно із відкриттями алхіміків, які навчились синтезувати коштовне каміння, не приносячи шкоди землі), так відкрито користувалося людство. Вони не принесли нічого нового світу. Лише крали та споживали уже здобуте.

Угледівши Ґладіс та Єрелу, вартові відчинили двері. Тронна зала блищала більше за пишно вбраний палац. Тут все аж сяяло прохолодою срібла і коштовного каміння. Високий монумент присвячений Троїстій Богині Місяця, височів за королівським троном. Неначе сама Богиня погоджувала таку владу. Зала поєднувала і трон королеви, і храм Богині Місяця. Тож тут завжди було чимало народу. Жриці, що пурхали залою, запалюючи свічки для молитов, радники, що скупчились довкола столу, очікуючи на появу правительки. 

Єрела і Ґладіс спинились за кілька кроків від дверей. Далі проходити чомусь соромились. Неначе почувалися зайвими у цьому місці. Тайніра не змусила себе довго чекати. Вона повернулась без обладунків, та у сукню не переодягнулась. Натомість вона була вбрана у простий однотонний костюм, туніка якого була підперезана мотузком із китицями. Проігнорувавши всі поклони, королева піднялася сходинками і всілась на трон.

 Ґладіс не подобався її погляд. Він не віщував нічого доброго.

– Я просто обурена такою легковажністю!

– Ваша Високосте, перепрошую, – зробила крок міс Атткінс. – Думаю, краще Ваш гнів направити на мене, вона ні в чому не винна.

– Дякую за коментар, Єрело, та говорю наразі не до тебе, – вона кинула колючий погляд на Ґладіс. – Я забрала тебе до свого палацу, а отже я, як королева несу відповідальність за тебе. Ти ж самовільно пішла невідомо куди. І як, дозволь поцікавитись, ти пройшла повз вартових?

– Сонне заклинання.

– Прекрасно! Ти ще й приспала тих, хто має захищати королівський палац.

Ґладіс опустила очі. Злість королеви була зрозумілою, та все одно дівчині було страшенно неприємно.

– Вона вчинила нерозумно, Ваша Високосте. Та, запевняю, більше вона цього не зробить.

Ґладіс кинула погляд на Єрелу, відчувши роздратування. 

«Ти ба, відповідає за нас, наче ми якесь дитя!»

– Говориш так, неначе виховала її, – пирхнула Тайніра.

– Ну, вона жила зі мною десять років, тож у якійсь мірі так і є.

– Ні, це не так, – різко відповіла королева. – Ти навчила її бути потайливою і жорсткою. Ні з ким не радитись і наражати себе на небезпеку, менше вірити у добро і покладатися лише на себе.

– Добро? – видихнула Єрела. – З усією повагою, Ваша Високосте, та як давно Ви зустрічали добро? Ми ж не у казках живемо.

Королева підвелася.

– Я дозволяю тобі лишитись у палаці, аби захистити від послідовників. Та ти більше не чинитимеш впливу на Ґладіс. Від цієї ночі бачитиметесь виключно у моїй присутності.

Ґладіс вирячилась на королеву, Єрела шоковано відступила на крок. 

«Що вона собі думає?!»

Тайніра відчувала, як горить її обличчя. Вона не мала жодного уявлення чому Єрела тепер так дратувала її. Вона відчувала майже непереборні ревнощі, що та мала змогу провести із Ґладіс стільки спільного часу. Вона вплинула на дівчинку, змусивши її стати холодною і стриманою. І тепер, королева не могла навіть підступитись до неї. З якогось моменту добробут Ґладіс став для неї занадто важливим. І те, що через зв’язок із колишньою крамаркою, дівчина мало не втрапила у пастку послідовників, дуже непокоїло королеву.

– Покажіть міс Атткінс її покої. Ґладіс, залишся на хвилинку.

Дівчина вже майже розвернулась до дверей і застигла. Що у біса коїться?

Задовго до…

За кілька місяців перші будиночки для людей були збудовані. І всі почали потроху обживатися. Акторій та Адара саме замітали, коли почулися крики з боку людського поселення.

Чувся гуркіт, неначе хтось гучно сварився. Для людей то було звичною справою. Вони весь час були чимось невдоволені. Ельфи навчилися не зважати. Спершу вони прагнули допомогти їм впоратись із цим, та швидко зрозуміли, що люди відкидають будь-яку допомогу.

– Доброї ночі, Матео! – всміхнувся Акторій.

Ельф стримано кивнув. Нижня губа затремтіла. Це змусило ельфа відкласти мітлу і підійти ближче.

– Що сталось? Чим ти засмучений?

– Мою оселю…обікрали.

Акторій здивовано здійняв брови.

– Але…як?

За все існування, ельфи ніколи не вішали замків на двері. В них не було навіть думки щось у когось красти. 

– Я повернувся з роботи…дочка була переляканою. Акторію, вона була біла, немов полотно! Мені серце стало! – він витер пальцем кутик ока. – Хвала Богині з нею нічого не трапилось.

– Хвала Богині, – повторив Акторій.

– Забрали все срібло…Скриньку для прикрас, що я зробив для Анеллії з нагоди Ночі Родини... Навіть хлібинку, що вона спекла на початку ночі, і ту забрали!

– Ох…Співчуваю, Матео. Ми можемо чимось допомогти вам? У вас є чим вечеряти? Може приходьте до нас цієї ночі?

– Дякую, друже…Ми впораємось. Та я не розумію чого ж їм бракує?! Нащо вони йдуть у наш дім і беруть звідти те, що їм не належить?

Це так обурило ельфа, що він заплакав. Акторій обійняв його, погладивши по плечах.

– Мені прикро. Якщо ми можемо чимось допомогти…Може хоч відновити найнеобхідніше?

– Речі це ж лише речі. Хоч ми й не багаті, та з часом поновимо. Головне, що всі живі й здорові. – мовив Матео, схлипнувши. – Та нащо ж так руйнувати душу? Душа…вона ж священна! Це ж найбільший дар Богині! А вони так знущаються з її дарунку!

Почулись важкі кроки. То до них бігла одна з ельфійок, з-під хустки на її голові вибивалось кілька рудих прядок, гострі вуха здавались червонуватими, коли світло магічних куль підсвічувало їх.

– Матео! Ти дуже потрібен! 

– Що сталося?

– Перейми. Там трійня. Без цілителів не обійдемось. Ціан уже прибув. 

Матео кивнув.

– Звісно, – він поглянув на Акторія. – Дякую за підтримку. Мушу йти.

– Нехай Богиня оберігає вас усіх.

– І вас, – кивнув він.

На відміну від ельфів, що за довге життя могли привести на світ всього одну-дві дитини, людство відрізнялося своєю плодовитістю. Всього за десятиліття їм вдалося відтіснити ельфів до лісу та скель, лишаючи вузьку смужку ринку, де вони мали змогу підзаробити. Ельфам довелося будувати теплиці, поглиблюючи скелі до низу. Адже аби прогодуватися, люди споживали майже весь врожай з полів та садів. 

Звиклі до зберігання запасів, ельфи дивувалися зажерливості людства. Ті частіше дбали про сите "зараз", ніж про можливість не померти з голоду у менш родючі періоди.

– Може, приготувати Матео і його родині пиріг?– запропонувала Адара. – У нас лишився банячок ожинового варення.

Акторій зустрівся поглядами з дочкою.

– Так, твоя правда. Їм не завадить наша підтримка, – він чмокнув дочку у скроню і вони повернулись до будинку.

Потім…

Ґладіс мовчки спостерігала за королевою. Тайніра підійшла ближче.

– Я розумію, що вчинила нерозумно, Ваша Високосте. Та я мала побачити все на власні очі.

– Розумію. Попри все Єрела, щось значить для тебе. Хоч мені це вкрай дивно.

– Чому?

– Я багато чула про неї і про її ставлення до тебе. 

Ґладіс мовчала, Тайніра зітхнула.

– Мені важливо, аби ти була чесною зі мною. Могла мені довіряти.

– Нащо це? Для чого Вам моя довіра?

– Я відчуваю, що ми б могли бути гарними подругами.

Ґладіс ледь стримала в'їдливу відповідь.

– З усією повагою… Та ні, не могли б. Ви – королева. А я проста селючка, що незрозуміло чому опинилась у палаці.

– Ми обидві маємо таємниці, які нікому не розкажемо. І ці таємниці багато в чому нас єднають. Я всього лише намагаюсь захистити тебе.

– Чому мене? – роздратовано спитала Ґладіс. – Чому не всіх тих, кого знищили ті кляті послідовники?

– Вони планують щось сильніше за кілька спалених хат, Ґладіс. Я намагаюся спинити їх, та їх кількість щоразу зростає. 

– Даруйте мені за грубість, та я не бачу намагань. Вони чинять самосуд. І продовжують це робити, бо бачать, що не отримають покарання за це.

– Я можу лише затримати їх за фактом вчинення злочину, Ґладіс. Те, що вони мають іншу релігію, жодним чином не порушує законів королівства.

Дівчина пирхнула. Її дратувала ця розмова.

«А причини, чого вона так оберігає нас, досі не назвала. Чого їй треба?»

– Богиня лишала послання під час свого сходження. 

Ґладіс підняла очі на королеву.

– Послання?

– Пророцтва, що я знаходжу у різних куточках королівства. Деякі сторінки порожні і їх вміст відкривається лише тим, про кого вони. 

– І що?

– Така сторінка є й про тебе.

– Такі є для кожного?

– Ні. Лише для тих, хто бере участь у Її задумі.

– І що то за задум?

– Я ще тільки на шляху до його розуміння.

– То Ви думаєте я маю якесь значення для того плану?

– Я не думаю, я це знаю.

Вона взяла Ґладіс за руку і натисла пальцем на малахіт її каблучки. Камінець з’їхав вбік, у невеличкому поглибленні лежав обережно складений аркуш. Його складали за допомогою магії, жоден папір би не набув такої ідеальної форми, щоб вміститись у таке крихітне поглиблення.

– Що це…

– Пророцтво, що має стосунок до тебе.

– Я навіть не знала, що у каблучці є таке місце.

– Його добре захистили.

– Як Ви знали, що пророцтво там?

– Я їх відчуваю. І коли зустрілась із тобою, я розуміла, що воно десь у тебе. На уроках тлумачення пророцтв викладачі не помітили у тебе якогось особливого ставлення до послань Богині. Тож я зробила висновок, що ти не знаєш, що носиш його із собою. Лишалось тільки спостерігати які речі ти не знімаєш. І це лише ця каблучка.

– Бабуся лишила її мені, – зітхнула дівчина, серце запекло, коли вона згадала проникливий погляд її очей. Вона дістала аркуш, стиснувши його в руці.

– Ти сумуєш за нею?

– Щоночі. Я весь час думаю про те, як багато вона ще могла розповісти, скільком дивовижним речам могла б навчити мене…Та кляті люди все знищили.

Вона не звернула увагу як прохопилася. Усвідомлення крижаними голками впивалося в тіло. Ґладіс перелякано глянула на Тайніру. Та королева лише коротко кивнула. Вона замислено поглянула у вікно.

– Коли у самому розпалі була війна із людьми, єдиним шансом захистити палац були чари. Мати змусила всіх вірити, що ми люди, які захопили владу у палаці. Більшість таке рішення влаштувало. Та були й інші. 

– Інші?

– Послідовники Дволикого Бога існували ще від появи людей. Перші люди бачили Бога на власні очі, коли він сходив. Захоплювались його силою й мінливістю. Бачили на що здатна його радість, пам’ятали яким небезпечним міг бути його гнів. Вони не мали магії, та відчували її. Тож вони захопили палац і мало не знищили всіх. Батько загинув, захищаючи нас. Мати боролась до останнього. Мене було поранено. Я ледь не загинула. 

– І що відбулося потім?

Тайніра повернулась до неї.

– Я відчула Її.

– Кого?

– Богиню. Вона зверталась до мене. Я чула її навіть коли серце моє припинило битися. Був гарячий поштовх у грудях. Я чула голоси, не знайомі собі. Бачила тих, кого насправді ніколи не знала. А тоді пробудилася, повністю зцілена та оновлена. Тоді й прокинувся той дар, завдяки якому я бачила наміри інших. З тієї ночі я відчуваю поклик шукати й збирати всі послання, що лишила Богиня. Такою є моя мета. 

– То вона воскресила Вас?

– Можливо. 

– Чому Ви забрали мене до палацу? Тільки тому, що я частково ельфійка?

– Ні, – хитнула головою королева. – У одному з пророцтв було твоє ім’я. Богиня хотіла аби ми зустрілись. Це має значення.

– То я тут, бо ми Вами включені у якийсь її задум? Даруйте мені, та я не збираюся йти за тією, що занапастила власне творіння. Чому вона не прийшла, коли її любі люди викосили цілу цивілізацію? А тепер їй з якогось дива треба моя допомога? Це вже точно ні.

Ґладіс розвернулась, рушаючи до дверей. Гнів змушував тіло нагріватися, а руки стискатися в кулаки.  

«Як же це типово для богів! Наробити біди і змусити смертних вирішувати проблеми!» – невдоволено бурмотіла Ґвендолін.

Ґладіс чи не вперше повністю поділяла думку сестри. 

Задовго до…

Перед наступним спуском на землю, Бог перехопив руку Богині. Вона кинула на нього швидкий погляд.

– Чому ти проти аби я торкався твоєї руки? – спитав він.

– Бо не розумію чого тобі раптом закортіло торкатись до мене.

Бог знизав плечима.

– Певно я занадто багато часу провів у колі ельфів. Тобі неприємно, що я торкаюсь тебе?

– Ні.

– Це хвилює тебе?

– Ні, – не дивлячись на нього, відповіла вона.

Бог стримав усмішку. Він знав, що це не так. Тому підняв її руку і поцілував у центр долоні.

Богиня зітхнула, не зводячи з нього очей.

– Я для тебе досі лише друг? – спитав він, лукаво всміхнувшись.

Вона нахмурилась, спробувавши віддалитись. Він легко торкнувся її плечей, від чого та здригнулась.

– Ні, не тікай, – тихо мовив він, не зводячи з неї уважного погляду. – Скажи мені правду. Я досі хвилюю тебе?

– Ти мене не хвилюєш, – сказала вона радше собі, ніж йому.

– Тоді, якщо я наближуся, ти не тікатимеш від мене? – спитав він, скорочуючи відстань між ними.

Богиня зітхнула, втупившись у нього поглядом. Його очі світилися цікавістю, захопленням і навіть чимось, що віддалено можна було б назвати радістю. Їй перехопило погляд від побаченого. Вона не рухалась, Бог наблизився, гарячий подих ковзнув по її щоці.

– Якщо скажеш відступити – я зроблю це і більше не наближатимусь, – майже пошепки мовив він, переводячи допитливий погляд з одного її ока на інше. – Та якщо не спинятимеш мене – я більше тебе не відпущу.

Богиня знала, що мала б відмовити. Вона вже давно змирилась із думкою, що їй не мати пари. Та і з Богом вони були занадто різними. Такий союз міг зробити лише гірше. Відволікти її від мети наглядати за світом. А особливо за людьми, яким поки було дуже складно навчитися жити організовано. Вона мала відштовхнути його, мала відступити і забути про те давнє бажання мати когось поряд, когось, хто б розділив її любов. Бог незворушно дивився на неї, знаходячись так близько, що вона відчувала жар його шкіри. Серце стукотіло в грудях. Відштовхнути. Вона має відштовхнути його.

Та натомість, вона лише схопила його за плечі і наблизила до себе. Їх губи зіткнулися, гарячі руки лягли на її талію, притиснувши до себе якомога ближче. Ноги плутались у довгій одежі, що пурхала у просторі сріблястими і золотими хвилями. Вона торкалась його обличчя і шиї, його пальці загубились у її волоссі. Гарячий, солодкий поцілунок, прискорював серцебиття, весь простір довкола неначе палав.

Важко зітхнувши, вони притулились лобами одне до одного.

– Ти – моя Богиня. Скільки б світів ще ти не створила, – шепотів він, поцілувавши її знов.

 – То ми…Спустимось до людей та ельфів?

– Мгм… – він провів кінчиком носа по її шиї, змусивши Богиню заплющити очі. – Поки ні. Я ще не встиг насолодитися цим.

Їх погляди зустрілися і вони знову поцілувались. Кожен дотик зігрівав серце і вкривав шкіру мурахами, поколюючи десь у кінчиках пальців. Дихання їх збивалося, а зірки довкола неначе набували різкості, вони сяяли яскравіше, вкриваючи простір різноколірними цятками, що росли, вибухали і розсипалися, а тоді знов збирались наново. Барвисті хвилі оточували богів. Неначе полярне сяйво, що линуло у безкрайньому просторі. Воно змінювало колір з зеленого на синій, із синього на фіолетовий, із фіолетового на пурпуровий…І коли все довкола набуло золотистого сяйливого відтінку, Богиня не відчувала нічого, крім нестримного щастя від того, що вони із Богом тримають одне одного у обіймах, осипаючи одне одного гарячими цілунками.

За певний час, вони все ж опустились у світ, міцно тримаючи одне одного за руки, обмінювались швидкими погляди й усмішками. Тепер все здавалось значно простіше. Зникла вже звична напруга.  Наче нарешті порозумівшись, боги навіть дихали в унісон.

– Хіба тут не було кукурудзяне поле? – оглядаючи з десяток однакових будинків, що займали площу, спитав Бог.

– Так, і справді…

– Як довго ми були відсутні?

– Ходімо до Іламрієль, – відчутно стривожилась Богиня. – Не гаймо часу.

Двері відчинили одразу. Ельфійка мала дещо старший вигляд, коли вона всміхалась, Богиня помітила зморшки довкола її очей.

– Вітаю! Як ми раді вам!

– Скільки минуло?

– Понад десять років, Богине.

– Ох…

– А де ж Адара? – спитав Бог.

– Вона тут більше не живе.

– Тобто як не живе?

– Вона одружилась із чоловіком на ім’я Ґаррет.

Акторій кивнув:

– Так, він – людина.

Іламрієль закотила очі, обійнявши чоловіка за плечі.

– Акторій радий допомогти людям, та не надто щасливий, що дочка обрала його собі за чоловіка.

– Що не так з людьми? – спитав раптом Бог.

Ельф знітився.

– Вони трохи…відрізняються від нас. Ми навчились їх приймати, та деякі з них схоже не здатні прийняти себе самі.

– Не знав, що наші народи почнуть укладати такі союзи.

– Я теж, – визнала Богиня.

– Це заборонено? – насторожено спитала Іламрієль.

– Ні, – запевнила її Богиня. – Просто тривалість життя людей та ельфів дуже різниться…Ви згасаєте значно повільніше. Тож Адарі буде дуже нелегко…

– Вона до нестями закохана. Ми навіть не намагались її відмовити. Для нас важливе її щастя. Хай ким би був її обранець.

– Де живуть Адара і Ґаррет? – спитав Бог.

Богиня покосилась на нього. 

– Неподалік від лісу є ряд будиночків. Її ти впізнаєш одразу, Боже, – всміхнулась Іламрієль.

Акторій підтримав усмішку дружини. Вочевидь, їм було відомо те, про що боги ще могли лише здогадуватись.

Побувши трохи у будинку ельфів, боги вирушили до лісу, що простилався довкола гір. Дерева вкривали сяйливі кульки помаранчевого, блакитного та бузкового відтінків.

– Як гарно, – застигла Богиня.

– Ходи-но сюди, – всміхнувся Бог, обійнявши її. 

Вона захихотіла, заплющивши очі. Він цілував її щоки, шию і нарешті торкнувся губ. Тепло гріло її груди, вона відхилилась, аби поглянути на нього, а тоді запустила пальці у золотисте волосся і притулила його до себе, цілуючи знов.

Ряд однакових за висотою будиночків вражав своєю красою. Стіни та фігурні двері прикрашали дивовижні завитки, що нагадували виноградні лози та бутони квітів. Один будинок виділявся на тлі інших. Його стіни мерехтіли легким золотавим відтінком. Бог одразу ж рушив до нього, оглянувши ручку у формі золотої розкритої квітки лілії. Він неквапливо постукав.

– Хвилинку! – озвався веселий голос Адари.

Бог відчув тепло у грудях, чекаючи, коли нарешті побачить ельфійку. Вона відчинила двері і широко всміхнулась.

– Я знала, що ти знайдеш мене!

Бог стояв як вкопаний, Богиня порівнялась із ним і лагідно всміхнулась.

– Прийми наші найщиріші вітання! – вона штовхнула Бога ліктем.

– Я…ем…так! Вітаю.

Адара опустила очі, погладивши округлий животик. Вона запросила богів до будинку і саме заварювала чай. Бог знервовано стукав пальцями по дерев’яному столу. Богиня накрила його руку своєю.

– То…як подружнє життя? – спитала вона у ельфійки.

– О! Все гаразд. Лише… – вона опустила очі, поставивши заварник на стіл.

– Лише? – спитав Бог, вичікувально поглянувши на неї.

– Ґаррет дуже багато працює. Він хоче аби у нас все було і я щиро ціную це, адже у період вагітності нас звільняють від будь-якої роботи аби не нашкодити дитині. Та мені часом його дуже бракує. Він повертається, коли я вже сплю. А йде рано, доки я ще сплю…Це часом так засмучує.

Богиня підвелася, обійнявши її. Бог стиснув руки в кулаки.

– А де працює Ґаррет?

– У кузні. Виробляє все, що пов’язано із металами. Він підмайстер Хеліоса – найкращого у цій справі. Та і Ґаррет дуже вправний.

– Я зараз повернуся.

– Куди ти? – покликала Богиня.

– Побудь поки з Адарою, я хочу дещо перевірити.

Бог бажав аби те, що він відчув йому лише здалося. Він сподівався і прагнув цього. Тож, він залишив будинок і пішов у прохолодний нічний простір, рухаючись швидко і впевнено.

Знайти кузню було не складно. Жар від неї відчувався це на початку його шляху. Гаряче густе повітря не лякало Бога. Його створили із найбільш яскравої та гарячої зірки. Він сам був тим жаром. Він уважно розглядав кожного ельфа чи людину. На диво більшість з них для нього жодним чином не вирізнялися.

– Ґаррет тут? 

– Пішов раніше, Боже. Сказав, що дружина чекає на вечерю.

Бог стиснув кулаки, залишивши кузню. 

– Доведеться шукати тебе за смородом, Ґаррете.

Кожна створена Богинею істота мала неповторний аромат, який чули лише боги. То був не запах тіла чи волосся. Не запах крові чи випорожнень. То був запах енергії, душі. І кожен мав свій. Його не можна було порівняти із квітами, травами чи ароматом землі після дощу. Та аромат Ґаррета Бог вловив. А разом із ним і кілька інших, жіночих, які не належали Адарі. Тож він відповість за те, що зраджував її. Бог цьому посприяє. Його золотисті очі блищали гнівом, розганяючи нічну темряву.