Спочатку:
На сторінку книги
Йдучи людським селом, Ґладіс відчувала як серце її завмирає від хвилювання. Вона народилась у війну, стала свідком як ельфів витягали з ліжок, били і обкрадали. Бачила як їх скривдять. Бабуся життя поклала аби убезпечити її, та що вийшло? Тепер її дім зруйновано, найріднішої людини більше немає, а сама вона вимушена жити серед ворогів, не виказуючи себе.
Дівчинка поклала руку на груди, відчувши під тонкою тканиною перстень із малахітом, що вона носила на ланцюжку. Прикрасу їй подарувала бабуся, сказала, що то відтепер буде оберегом для Ґладіс. Це єдина цінність, що вона мала, а надто після смерті найріднішої.
Вона потягла за ланцюжок, взявши перстень до рук. Овальний малахітовий камінь на витонченому срібному обідку, гарна робота. Дівчинка не могла дочекатись, коли виросте, аби мати змогу вдягнути його на палець.
Раптом щось сильно вдарило її у плече. Ґладіс похитнулась, здивовано роззираючись.
– Дивись, куди йдеш! – гаркнув хлопчик, він був трохи старшим, чи принаймні так здалося Ґладіс.
– Ти сам у мене врізався, – фиркнула вона, окинувши поглядом хлопчака.
Його ноги були босі і всі вимащені у бруді аж до колін, де закінчувались льняні бриджі. Кількох передніх зубів він не мав, певно молочні випали. Волосся його було брудним, а шапка, що ледь трималася на потилиці – вся була вкрита масними плямами.
– Ти хто така? – примружився він.
– А тобі що з того? – розгнівалась вона.
Кілька хлопців, що були з ним реготнули.
– Диви! Пайку, вона до тебе задирається?
Пайк нахмурив темні брови, підійшовши ближче.
– Я тобі покажу, як треба говорити із Пайком Оттерфордом, – пирхнув він.
Ґладіс могла б не накликати біди собі на голову, як хотіла бабуся. Могла б не притягувати надмірної уваги до себе і вчитися жити серед людей. Та вона стомилась. Вона засмучена, бо втратила бабусю і дім. Сердита, що має лишатись у незнайомому місці серед людей. Вона не їла з минулої ночі, а ще ці хлопці страшенно смерділи.
– Ти думаєш, що сказавши про себе у третій особі виглядаєш менш дурнуватим вайлом, ніж ти є? – відповіла Ґладіс, реготнувши.
– Що ти сказала? – штовхнув її Пайк. Інший хлопець схопив її за плечі тримаючи.
Пайк замахнувся, вдаривши її у живіт. Ґладіс задихнулась, від болю сльози бризнули з очей, дихання геть забрало і вона панічно хапала ротом повітря, не маючи сил зітхнути.
– Що? Вже не така розумна? – реготнув він.
Хлопці підтримали його, Пайк уважно поглянув на Ґладіс, його очі опустились нижче, він наблизився, простягаючи руку з брудними нігтями до неї.
– А це ще що таке? – підхопивши ланцюжок, він розглядав перстень.
Ґладіс запанікувала, її очі розширились:
– Ні, прошу не чіпайте! Це моє! Це від бабусі, вона померла вчора, прошу відпустіть!
– Ти ба як заговорила! – реготнув Пайк і потягнув за ланцюжок.
Той впився у шкіру всього на мить, а тоді луснув і обірвався. Звична вага персня припинила тиснути на шию. Ґладіс неначе втратила частку себе.
– Це я заберу. А ти як говоритимеш так зі мною – потрапиш до своєї бабці, почула мене?
Він замахнувся на неї. Дівчинка примружилась. Хлопці зареготали, відпускаючи її. Спостерігаючи як ті задоволені хулігани йдуть геть, передаючи з одних брудних рук в інші її перстень, Ґладіс заплакала. То була єдина фізична згадка про бабусю. І тепер її втрачено через малих покидьків.
«Дай мені контроль!»
– Ні, ти лише все зіпсуєш…
«Ніхто не має права ображати тебе, окрім мене, ясно? Я поверну перстень.»
Ґладіс важко зітхнула. Ґвендолін завжди билася краще. Може і справді варто передати їй кермування? Тимчасово, звісно.
– Гаразд. Та як закінчиш – повернешся назад. Без суперечок.
«Згода.»
– Обіцяєш?
«Обіцяю.»
Дівчинка заплющила очі, зітхнувши. Відчуття зміни контролю над тілом нагадувало поштовх. Неначе Ґладіс раптом стала спостерігачем, що не усвідомлює власних рухів. Її думки були ледь чутні, а тіло більше не корилося її волі. Це було не надто приємно, вона навіть замислилась, що жити отак весь час, як Ґвендолін певно страшенно виснажливо. Може ліпше дозволяти сестрі брати контроль хоча б раз на якийсь період?
Ґладіс відкинула від себе ці думки. Ні. З них двох мозок у неї, не можна дозволяти сестрі використовувати грубу силу. Вони мають бути непомітними. Та все ж, коли Ґвендолін нагнала Пайка і його друзяк, Ґладіс відчула тріумф. Хлопці тікали, Ґвендолін задоволено всміхнулась, стискаючи перстень у руці.
«Ну, все. Повертайся.» – озвалась Ґладіс.
– Ні.
«Що?! Ти обіцяла!»
– А ти обіцяла, що я вибиратимусь частіше!
«Я маю бути головною!»
– Це моє тіло!
«Яке було б мертвим, якби моя душа не опинилась у ньому.»
– Замовкнни!
– Чого ти верещиш?! – озвався хтось позаду. – Яка невихована дитина…
Ґвендолін озирнулась. Струнка жінка, років тридцяти п’яти у довгій темно-синій сукні, дивилась на дівчинку з докором.
– То ти і є Ґладіс? Підійди до вогню, хочу тебе роздивитися.
Дівчинка зробила крок вперед. Жінка розглядала її, неначе та була горщиком, що виставлявся на ярмарку.
– Ви – Єрела?
– Міс Атткінс. Я тобі не подружка, – вона хитнула головою. – Заходь і витри як слід взуття. У мене не свинарник.
«Будь ласка, поверни мене. Ти ж не знаєш як себе поводити. Ти викажеш нас!»
– Я не дурна! – шипіла Ґвендолін.
«Але ти не зможеш бути непомітною.»
– А ти, типу зможеш?
«Так!»
– Такою ж непомітною, як ти щойно була, коли заїлася з тими хлопцями?
– Що ти там бубониш? – роздратовано спитала Єрела. – Говори чітко, гучно і розбірливо, затямила?
Ґвендолін хитнула головою. Крамарка наблизилась.
– Слухай сюди, дитя. Коли я говорю до тебе – ти відповідаєш. Змовчиш ще раз – я тебе відшмагаю.
Дівчинка невдоволено покосилась на Єрелу.
– Ви не можете.
– А хто ж дізнається? – криво всміхнулась вона, наблизившись. – Хто тебе захистить?
Дівчинка мовчки дивилась на жінку, відчуваючи як гнів закипав у ній. Вони увійшли до крамниці, тут пахло пергаментом, димом і травами. Загалом крамниця містила два поверхи. Нагорі, вочевидь була кімната Єрели, а внизу розташовувався прилавок. На підлозі, столах та полицях було розміщено книги та сувої. Їх не було належно відсортовано. Частина книг була нахабно викрадена із ельфійської бібліотеки і лежала досі перев’язана мотузкою. У Ґладіс зайшлося серце від невдоволення. Крамарка підійшла до столу, і підсунула три височеньких стосики книг.
– Мені сказали, що ти вивчала багато мов.
Ґвендолін мовчала.
– І ельфійську знаєш, бо твоя родина від початку війни була у полоні ельфів. Ви працювали на ельфійську знать у їх маєтку, це правда?
«Говори щось!»
– Я не знаю що! – шепотіла Ґвендолін.
Єрела стукнула рукою по столу, розвертаючись:
– Що я казала про бубоніння?!
– Так, правда.
Крамарка кивнула.
– Гаразд. Тоді перекласти двадцять чотири книги до наступного тижня для тебе не стане проблемою.
– Двадцять чотири?! Цього часу замало!
– Радій, що я поки звільняю тебе від прибирання крамниці. Бо щойно ти завершиш переклад, миття підлоги та вікон будуть твоїми обов’язками.
– Чого це?!
– Бо я не взяла за тебе грошей. Натомість витрачатиму власні на ще один голодний рот. Тож цінуй мою турботу.
Вона пройшла далі, відчинивши двері маленької комірчини, де лежало сіно, вкрите сірою вовняною ковдрою, мале дерев’яне барильце і кілька свічок на підлозі.
– Спати будеш тут.
– У коморі?! – обурилась Ґвендолін.
– Так, у коморі! Радій, що я звеліла нанести сухого сіна. Могла б кинути на голу підлогу.
Єрела наблизилась:
– Я тобі не матір. Ти нікому не потрібна, та все ж не лишилась на вулиці. Радій тому, що маєш зараз, щоб не ридати за втраченим.
– Чому?
– Бо це можуть забрати у тебе в будь-яку мить. Глянь тільки на ельфів. Вони вважали, що володіють цим світом. Що вони вищі, мудріші і кращі за нас виключно тому, що їх створили першими. І де вони зараз?
– Це неправда!
«Замовкни! Ти нас викажеш!»
Та Ґвендолін було не спинити.
– Вони ніколи не вважали людей гіршими. Тільки прагнули допомогти.
Єрела розреготалась.
– Он як? То ти в нас любителька ельфів?
«Дай мені контроль!»
– Ні, – відповіла Ґвендолін їм обом.
Крамарка пирхнула.
– Сідай за переклад. А за грубощі лишаєшся без вечері.
«Трясця! Ми не їли від вчорашньої ночі! Задоволена?!»
– Та начхати, – пирхнула Ґвендолін.
Єрела наблизилась і влупила дзвінкого ляпаса дівчинці. Ґвендолін поклала руку на червону щоку і розгнівано глянула на крамарку.
– Це я тобі демонструю, що буває за непослух. Ти тепер під моїм дахом. І поводитимешся як належить. Ще раз почую таку негідну балачку і це здасться тобі дбайливим погладжуванням. Затямила?
Ґвендолін пропалювала її поглядом.
– Я не чую тебе!
«Віддай контроль! Ти зробиш все лише гірше!»
– Ні, – шепотіла Ґвендолін.
«Бабуся прагнула врятувати нас. Ти зараз все це марнуєш!»
Ґвендолін зітхнула, відпускаючи кермування. Ґладіс повернулась до тіла. Звуки стали гучнішими, погляд фокусувався на жінці перед нею.
– Так. Я зрозуміла, міс Атткінс. Дозвольте я одразу ж займуся перекладами.
Єрела звузила очі. Ґладіс уважно дивилась на крамарку.
– Чи є надія, що як я за кілька годин перекладу цей манускрипт, я таки матиму нагоду повечеряти? Пробачте мені за грубість, міс Атткінс, та я не їла з минулої ночі і дуже виснажена.
Крамарка зітхнула, киваючи.
– А ти молодець. Вчишся швидко.
– Вдячна за цю похвалу, міс Атткінс.
Єрела замислено рушила нагору, Ґладіс провела її поглядом і опустила очі на книги перед собою.
«І як ти можеш так? Ти ж ненавидиш її як і я!»
– Якщо ми тепер живемо серед людей, маємо навчитися бути одними з них, – прошепотіла Ґладіс, розгорнувши першу книгу.
Вже за кілька годин стало зрозуміло, що Ціан збрехав. Він не прийде до неї.
